УКРАЇНСЬКИЙ ЕТНОГЕНЕЗ (ЧАСТИНА1) ПАСІОНАРНА ТЕОРІЯ ЕТНОГЕНЕЗУ ГУМІЛЬОВА ТА УКРАЇНСЬКИЙ І РОСІЙСЬКИЙ НАРОДИ
Історія – лише спосіб зорієнтуватися у сьогоденні
Впродовж свого життя великий російський вчений Л.Н. Гумільов працював над Пасіонарною теорією етногенезу (надалі ПТЕ), яка описала рушійні сили і закономірності розвитку спільнот, що називаються етносами (а ненауково – народами). Обґрунтування ПТЕ у великій мірі (але не тільки) базується на вивченні історії народів Великого степу, що лежить на просторі від берегів Східнокитайського моря до Карпат. Теорія викликає різку критику «класичних» істориків за недостатню аргументованість і занадто сміливу інтерпретацію історичних «фактів», які, до того ж, не завжди є фактами, а конструюванням подій. Проте обґрунтування ПТЕ, скорше, є неповним, ніж несумлінним, - з причини її масштабності, фрагментарності історичного матеріалу, який вона вивчає, і великої кількості наукових дисциплін, що залучаються в якості аргументаційної бази.
Описуючи засновки ПТЕ у праці «Этногенез и Биосфера Замли», Гумільов використовував «ненаукові» методи узагальнення і конструювання подій, які не були підтверджені історичними документами, проте ймовірнісно виводилися із подій достовірних і зі знання об’єктивних закономірностей розвитку етносів. Деякі важливі узагальнення, що були надані автором теорії без обґрунтування, є геніальними здогадками, які ще буде потрібно довести в майбутньому.
Такі підходи в купі з стилістичною доступністю його праць широкому колу читачів народили цілий фентензійний геополітичний рух відносно до історії російського і центральноазійських народів. Ідеологія Евразійства, одним з найяскравіших представників якої є пан Дугін, яка, ймовірно, є неофіційною ідеологією керівництва РФ, у значній мірі базується на роботах Гумільова. Але ознайомившись з його працями починаєш розуміти, що дехто не читав його праць уважно і критично. Або свідомо замовчує недостатньо прийнятні для себе висновки Гумільова, якого називають Великим євразійцем.
У працях Гумільова є риса, яку нелегко знайти у більшості доступних нам історичних праць – логіка міркувань і намагання безштампово описати історичні події. Але «євразійці» взяли звідти тільки те, що хотіли взяти. Вони взяли в Гумільова лозунг про те, що російський народ є частиною величезного євразійського простору в більшій мірі, ніж простору західноєвропейського. І вони взяли на озброєння твердження, що розв’язання проблем російського народу слід шукати у «правильній» історичній орієнтації на Схід.
Що ж до аналізу причин того, як Росія досягла величі і стала країною-інтегратором народів на величезному просторі, і чому вона натепер поступово втрачає цю функцію, так у цю частину праці Гумільова «євразійці» особливо не заглибились. Схиляння багатьох «євразійців» перед опричниною, яку Гумільов вважав проявом «антисистеми» у процесах етногенезу, коли «добро и зло меняются местами», вказує на прірву між світобаченнями великого російського вченого і сучасних «консервативних революціонерів». Але про це іншим разом.
Насправді Гумільов, скорше за все, хотів донести дещо більше, ніж кілька штампів. Ця людина провела велику частину свого життя по ГУЛАГах, його наукова кар’єра була зламана, батька розстріляли більшовики, а мати вела вбоге існування, постійно піддаючись переслідуванням за свою поетичну діяльність. Син великої поетеси Анни Ахматової, будучи патріотом власного народу, намагався історичними і культурологічними дослідженнями зрозуміти причини глибокої духовної кризи в своїй країні, що настала у ХХ-му сторіччі. Він копнув так глибоко, що сучасники виявилися неготовими в повні сприйняти неоднозначну інформацію, яка розходилася із усталеними історичними міфами.
Бажаючи кинути заклик до оновлення російського етносу, Гумільов намагався донести, що нічого з цього не вийде, якщо об’єктивно не глянути на власну історію, і не позбутися міфів і комплексів, притаманний російському народові.
Оскільки одним з головних факторів формування етносів Гумільов справедливо вважав оточуюче їх природне середовище, то основним висновком досліджень Гумільова є твердження про історичну і духовну єдність народів Великого степу, що, як було сказано, простягнувся від Карпат до Східнокитайського моря. Він спробував наділити народи, що населяють Великий степ, спільним ментальним духом і спільними суперетнічними рисами. Цим частково пояснивши успіх Росії у просуванні на Схід.
«Этот континент (Євразія – прим. автора) за исторически обозримый период объединялся три раза. Сначала его объединили тюрки, создавшие каганат, который охватывал земли от Желтого моря до Черного. На смену тюркам пришли из Сибири монголы. Затем, после периода полного распада и дезинтеграции, инициативу взяла на себя Россия: с XV в. русские двигались на восток и вышли к Тихому океану. Новая держава выступила, таким образом, «наследницей» Тюркского каганата и Монгольского улуса.»
Одночасно Гумільов вважав тісні суперетнічні контакти (між різними суперетносами) згубними для одного або обох їх носіїв у довгостроковій перспективі. Тому у його працях присутня упередженість щодо європейського суперетносу і єврейського етносу, з якими, на його думку, Росія, намагається занадто зблизитись. Стосовно Росії він з набагато більшою приязню відзивається про монголів, ніж про німців з лівонського ордену, або про литовців.
Гумільов писав, що в історичній пам’яті великоросів монголо-татарам несправедливо відведено демонічне місце. Те, що монголо-татарів вважають такими, що справили руйнівний вплив на російський народ і культуру, дослідник вважає несправедливим. Дійсно, якщо це так, чому на період панування Орди припало формування і становлення Московського і інших Північно-Східних князівств Русі? Гумільов докладно і логічно описує, що руйнування спричинені монголами у Північно-Східних князівствах були мінімальними, а повна віротерпимість монголів і мирний характер співіснування Руських князів і Ординських ханів, що брали ясир і видавали ярлики на княжіння, створили в Північно-Східній Русі умови для створення нового етносу і сильної держави. Ту ж Куликовську битву він подає як боротьбу між різними монголо-татарськими політичними партіями, на стороні однієї з них виступав Дмітрій Донской.
Результатом битви було подальше послаблення монголо-татар взагалі, що давало росіянам все більше політичної свободи. Але назвати цю битву утвердженням добра над злом, святом звільнення російського народу від «іга», є перебільшенням.
Гумільов стверджував, що російський народ, ведучи свою культурну традицію від Київської Русі, насправді є новим етносом, генезис якого почався у 13-му сторіччі.
«События этногенезов народов нашего Отечества составляют историческую канву жизни по крайней мере двух разных суперэтносов. Поэтому необходимо различать историю Древней Киевской Руси (с IX до XIII в., включая и историю Новгорода до его падения в XV в.) и историю Московской Руси (с XIII столетия до наших дней). При этом ключевым периодом для понимания отечественной исторической судьбы являются три века: XIII, XIV и XV, — когда русская действительность формировалась как результат интерференции (наложения) двух разных процессов этногенеза. Финальная фаза этногенеза Киевской Руси сочеталась с начальным, инкубационным периодом истории будущей России». При цьому, як констатує дослідник, російський народ утворився на основі злиття слов’ян, татар, литовців і фіно-угорських племен. «В отличие от культурной традиции, традиция этническая — это не преемственность мертвых форм, созданных человеком, а единство поведения живых людей, поддерживаемое их пассионарностью. Что же касается стереотипов поведения людей в Киевской Руси и в Московском государстве, то они, как мы убедились, отличалисьвесьмасущественно».
Отже, Гумільов акцентував увагу на самості російського етносу, його спадковості Київській Русі у культурній і релігійній традиції, але унікальності з точки зору традиції етнічної. Такі акценти здаються абсолютно природніми для, наприклад, українського патріота, який ніколи не намагався довести собі і світові, що Україна – спадкоємиця, скажімо, Візантії. Але чи є прийнятним для багатьох російських патріотів визнання того, що російський народ є повноцінна «річ у собі», а не другий Константинополь, чи третій Рим? Ось тут і криється, на думку Гумільова, проблема російського етносу, який марно, а головне, з небезпекою для себе (оскільки належить до євразійського суперетносу), намагається влитися у західноєвропейський поступ.
Ще більш цікавим є описання чинників, що дали можливість Московському князівству вирости і поглинути інших, створивши Московську державу. Власне, ці чинники є універсальними в утворенні будь-яких етносів: етнічна і релігійна терпимість, активний міжетнічний діалог, прийняття на службу представників будь-яких етносів, рівні зовнішньо і внутрішньо економічні умови для всіх. Такі чинники залучали підприємливих представників різних народів, що, перемішуючись між собою утворили новий, конкурентний і потужний етнос.
Гумільов констатує, що причини нинішніх проблем Росії у тому, що вона відмовилася від такої політики, і штучно відділила російський етнос від інших народів, що її населяють, і формують саме російський суперетнос (не дивлячись на схожість термінів, різниця – величезна). Причину такої проблеми Гумільов бачить у тому, що духовна і культурна еліта Росії занадто сконцентрувалась на своїй «руській» спадщині, відкинувши і інші впливи у своєму дусі, а за Петра І вирішила «європеїзуватись» і забути своє справжнє коріння.
«Исторический опит показал, что, пока за каждым народом сохранялось право быть самим собой, объединенная Евразия успешно сдерживала натиск и Западной Европы, и Китая, и мусульман. К сожалению, в XX в. мы отказались от этой здравой и традиционной для нашей страны политики и начали руководствоваться европейскими принципами — пытались всех сделать одинаковыми. А кому хочется быть похожим на другого? Механический перенос в условия России западноевропейских традиций поведения дал мало хорошего, и это неудивительно. Ведь российский суперэтнос возник на 500 лет позже.»
Щодо України і українців, до них в Гумільова суперечливе відношення. По-перше, він беззастережно визнавав самість українців, як народу, і відмінність від росіян. По-друге, він зовсім не заперечував також «руського» коріння українців, правда, надаючи Київській Русі «євразійського» духу. Гумільов вважав, що українці принесли велику користь Московській державі, хоча визнавав значний вплив на них західноєвропейського суперетносу.
Тільки одна цитата:
«…в XVII в. очень сильно розросло интеллектуальное влияние украинцев на население России. Украинские монахи и священники - люди образованные, поднаторевшие в диспутах с католиками, знавшие языки, - високо ценились московской патриархией. Позже, говоря об истории русского церковного раскола, мы будем иметь возможность убедиться, что раскол был конфліктом великорусской (московской) и украинской православныхт радиций. Украинские монахи су мели победить в этом конфликте и оказали тем самым решающее воздействие на изменение руських церковных обычаев. Имена Епифания Славинецкого, Симеона Полоцкого, Феофана Прокоповича стали неотъемлемой частью истории русской культуры.»
До того ж, за Гумільовим, українці були одним із інструментів у руках Петра І, який надивившись див у Нідерландах, вирішив європеїзувати Росію. Українці були рушійною силою у церковній реформі Нікона, на їх підтримку спирались інші прозахідні ініціативи Петра. Тут і є суперечливість відношення Гумільова до українців: визнання за ними ролі у посиленні європоцентричного руху Росії, який він вважав невиправданим, і, з іншого боку, констатація «великої користі» від взаємодії двох народів.
Про те, чим є і на якій фазі розвитку з точки зору ПТЕ знаходиться український народ, - у 2-ій частині.
