Новітня опричнина

В історії східнослов’янської культури існує таке явище, як опричнина. Причиною появи опричнини був конфлікт царя Івана IV із боярством, яке відстоювало власну незалежність і феодальні свободи, що в першу чергу стосувалося земельних і військових відносин. В результаті загострення конфлікту цар розділив землі і права на «опричні», тобто належні царю, і на «земські». Опричним боярам цар міг дарувати опричну землю та інші привілеї, але й вимагав беззастережно підпорядкування.

Опричні люди користувались особливою лояльністю царя і намагалися виправдати таку довіру усіма можливими способами. З їх допомогою цар розв’язав терор по відношенню до бояр, що обстоювали свої феодальну незалежність. Але дуже швидко під терор почали підпадати усі, хто просто не був частиною тієї системи. Було пограбовано, вбито і закатовано тисячі бояр, землевласників і простолюдців, їх землі і багатства відібрані на користь царя або опричників. Особливістю було те, що знищенню підлягали усі родичі і дворові тих, на кого вказувала смертоносна долонь. Опричники самі швидко стали неймовірно багатими.

Опричниками було знищено до 75% населення Великого Новгороду – останнього уламку Київської Русі, - який з причини вічевого республіканського устрою був природнім суперником Москви.

Якщо на початку «репресії» іще можна було пояснити політичними мотивами боротьби царя і бояр, то надалі цей процес став самодостатнім: опричники були пов’язані невинною кров’ю, яку вони пролили, безмежна влада над людськими життями і грабунок стали самоціллю. Держава із законодавця і захисника перетворилась на розбійника і вбивцю. За цих умов цар Іван Грозний, який особисто був учасником знущань і катувань, став тією фігурою, яка гарантувала опричникам їх безпеку і становище.

Офіційна опричнина закінчилася досить несподівано. Виявилося, що опричники здатні катувати, вбивати і грабувати невинних, та деградували як військові. Коли відбувся набіг татар, і цар об’явив мобілізацію, опричники під будь-якими приводами намагалися уникнути військової боротьби. Почалося «внутрішнє очищення» опричників, деяких її видних діячів було страчено. Але досвід беззастережного служіння самодержцю, виконання без жодних вагань будь-яких, навіть найбільш злочинних, наказів залишився в народній пам’яті, і ставав прикладом для ганебного наслідування у наступних поколіннях.

Нові опричники з’явились у вигляді НКВС і інших організацій цього штибу на початку ХХ-го сторіччя. Комуністична ідея стала лише прикриттям, справжньою ціллю – влада, привілеї, майно і можливість задовольняти садистські і інші ниці потреби. Звичайною практикою стали наклепи, доноси, катування, фабрикування змов проти вождя (царя), повторилася та ж ненависть, жадібність, оргії і збочення…

Новітні опричники початку ХХІ-го в Україні століття мають ту ж суть. Хто ці люди, чи сильно вони відрізняються від своїх попередників, які носили вовчий хвіст, а до сідла могли приторочити голову «опозиційного» боярина? Звичайно, різниця є, проте принцип сліпого підпорядкування «Хазяїну» і викорінення совісті є основними спадкоємними ознаками.

Така людина не потребує окремої мотивації для своїх злочинів. Вона їх робить сама, із піднесеним гарячковим ентузіазмом, прикриваючи і виправдовуючи свої злочинні і збочені мотиви служінню і укріпленню «вищої влади». Існування Хазяїна і задоволення його діями – основний мотиватор і натхнення для його діл. Все інше - влада, привілеї і грабування робиться мимохіть, як таке, що розуміється само собою, як дароване право вірного слуги Хазяїна.

Введення Хазяїна в абсолют – обов'язкова умова, вона легітимізує всі дії новітнього опричника. Найголовніше – це знімає будь-яку відповідальність за його дії перед самим собою, Богом і перед людьми. В такому випадку у земному житті можна насолоджуватись задоволенням будь-яких тваринних потреб. Із Богом все повирішує Хазяїн, який з ним на короткій нозі. Наприклад Іван IV щиро вважав себе помазаником Божим, вищим за Патріарха. Він вважав за достатнє для прощення гріхів помолитися про закатованих ним жертв…

За такої психології очевидно, що ні про яку законність і права людини не йде і йтися не може. Воля Хазяїна – основний закон. Новітньому опричнику в міру відчуття ним своє безкарності буде все більше «в падло» дотримуватись видимості законності: він щиро не розуміє навіщо це треба, якщо задача замовлена Хазяїном, а значить і дії виправдані ним же. Пряме замовлення, до речі, не обов’язкове, достатньо його незацікавленості у тій або іншій темі, його мовчання. Адже Хазяїн не карає, а значить схвалює.

Будь-який керівник держави, де присутній історичний паттерн опричнини, швидко обростатиме персонажами із такими здібностям, які пропонуватимуть йому солодку абсолютну владу в обмін на освячення злочинів. Для таких людей абсолютна влада над ближніми – більша цінність за, наприклад, свободу пересування по світу, і вони штовхатимуть Хазяїна і країну до ізоляції, щоби захистити свою вседозволеність.

Тип людей, які претендують на елітарність опричного типу, необхідно гнати якнайдалі від будь-якої влади, бо вони діяльні і безпринципні, і прикриватимуть свої дії ім’ям Хазяїна, частково без його відома. Такі люди будуть завжди намагатися пристати до владної партії, вони захищатимуть її, але від її імені намагатимуться робити свавілля. Таких людей ріднить одне: закони «опричної» системи мають перевагу перед загальнолюдськими законами, ба навіть Законами України. Ці люди, кожен на своєму рівні, щиро вважають, що мають право робити те, що їм спустять зверху, або будь-що, що їм прямо не заборонить Хазяїн.

А що Хазяїн? Він в курсі, чи ні? Є обґрунтована підозра, що цей Хазяїн в курсі. Що маємо не тільки новітніх опричників, але й новітнього царя Івана IV. Він вважає все своїм, а свою владу такою, що надана йому вищими силами, а отже перманентною, а не тимчасовою і наданою народом на основі Конституції. Він бажає бути нищівним до ворогів, добрим для друзів і поблажливим для плебсу. Всі цивілізовані процедури – не більше ніж гра, вид спілкування із «демократами», яким не зрозуміти суті справжньої вищої влади. Про правову культуру ХХІ-го сторіччя мова не йде, а йдеться про деспотію.

В Україні ця система не набула завершеного виду, та фундаментальні цеглину у цю будову вже закладено рішеннями КС по створенню більшості, зміною Конституції, судовою «реформою», призначенням «своїх» на ключові силові пости, політично вмотивованими судовими процесами і рейдерським перерозподілом власності. За таких умов відбувається «мобілізація» осіб із опричним світоглядом, що отримують можливість реалізувати власні амбіції і здібності. Запобігання побудові цієї системі у руках протилежного табору – кіл набагато ширших, ніж просто «демократичні», а всіх тих, хто світоглядно стоїть на засадах відповідальності людини за свої вчинки під час земного життя.

Чим же закінчилася опричнина в Росії у ХVI-му сторіччі? Деспотична влада монарха утвердилася над боярами і землевласниками, проте країна ослабла і лягла у руїни. На думку деяких дослідників опричнина зламала моральні підвалини суспільства, позбавила народ відчуття власної гідності і ініціативи. Цар Іван IV страждав фобіями, остаточно збожеволів і помер, попередньо вбивши власного сина. Його рід перервався. Сільське господарство будо зруйновано, відбулась депопуляція, Лівонська війна була програна. Результатом опричнини стали створення потворного кріпацтва (бо необхідно було якось втримувати селян, що бігли звіт-за-очі), часи смути і лжецарі, яких народ волів підтримувати проти царів законних, які втратили легітимність через опричну історію.

Були й у деякій мірі позитивні результати опричнини: переселення людей з європейської частини Росії дозволив освоювати простори Сибіру; централізація влади через століття зробила з Росії могутню державу, що, правда, могло би відбутися і на альтернативній основі. Залишається питання тим, для кого в парі цінностей держава/людина, остання все ж таки важливіша: чи придатна така «держава» для Людини і чи сумісна з її природніми правами?