Книжка про довоєнний Львів - Марек Краєвський, «Еринії»
Марек Краєвський - сучасний польський письменник. «Еринії» - ретро-детектив, дія якого відбувається у довоєнному «польському» Львові. Комісар поліції Едвард Попельський розслідує жахливе вбивство. Історія захоплює сама по собі, але «декорації» - себто опис Львова - не менш цікаві від неї.
Марек Краєвський, «Еринії», Львів: Урбіно, 2010; переклала Божена Антоняк
Вдалі моменти:
Довоєнний Львів постає, як живий. Вулиці і парки, вілли і трамваї, ресторани і лікарні. Львів'яни - справжні і різноманітні: двірники та адвокати, поліцейські та інженери, робітники та лікарі, бандити та чиновники, ремісники та божевільні.
Місто показано сучасним, живим, привабливим - у такому місті хочеться жити.
Львів - багатомовний і багатокультурний, місто поляків, євреїв та українців. Але більшість персонажів розмовляє львівською ґварою.
Добре прописані деталі допомагають скласти психологічні портрети деяких персонажів. Слідчий - хворий на епілепсію, у дитинстві втратив батьків, у молодості - дружину; вважає, що насолоджується життям, хоча насправді п'є горілку літрами і кохається лише з проститутками.
Лікар-українець - що втратив трьох синів.
Тато розумово відсталого хлопця, що живе тільки для нього - самотньо, у бідності і безнадії.
Життєрадісний маляр, що дурить багатих клієнтів, бо «ті мають ділитися».
Донька слідчого - молода мати-одиночка.
Та інші.
Написано цікаво - від початку до кінця.
Кінець приголомшує (хоч його і не важко передбачити).
Зауваження:
Багато недоказаних історій. Деякі «рушниці на стінах» так ніколи й не стріляють.
На приклад, на 22 сторінці браво з'являється ксьонз Іґнацій Федусевич, що добре працює із молоддю. Архієпископ Болеслав Твардовський доручає йому наставити на правильну путь молодих націоналістів. Той іде - і більше на сторінках роману не з'являється (як, власне, й архієпископ). З головними персонажами ніяк не перетинається.
Невідомо, як Попельський пережив радянську і німецьку окупацію? Чому його посадили «за політику» лише у Вроцлаві і лише по війні? Чому на такий короткий термін?
Що сталося із лікарем Підгорним і його дворічним сином? Тільки починаєш співчувати людині, як вона зникає з тексту!
Що там із іншими героями?
Особливо цікаво, як Людовік Махль - багатий адвокат єврейського походження - зміг не тільки пережити радянську владу і Голокост, а й залишитися багатим (!) адвокатом (!) у повоєнній комуністичній Польщі.
Незадовго до кінця роману, Попельський розмірковує над ситуацією: усе ніби складається у логічну картину, але є окремі нестиковки (убивця мав би мати спільників). Читач чекає, що ці нестиковки якось роз'ясняться, але автор про них забуває геть. Роман собі закінчується, винних покарано - а нелогічності залишаються.
Забагато жахів. Зрозуміло, що детектив - це про крадіжки та вбивства, а вбивства - це не весело. Але, всеж-таки, це розважальний жанр. Зовсім не обов'язково гратися з такими темами, як звіряче вбивство трьохрічної дитини і навмисне покалічення іншої. У мистецтві немає табу, але чи варто переборщувати з такими темами? Автор, судячи зі всього, сам має дітей - чи принаймні добре знає, що таке діти (і що таке за ними доглядати). Тому, чисто по-людськи, я його не розумію.
Може, він хотів показати, яким страшним і жорстоким може бути життя? Але для цього йому б вистачило описати у підробицях, що сталося із багатьма героями протягом 3х-4х наступних років.
Хоча, з іншого боку, саме ці жахи й додають романові драматизму: дитині співчуваєш більше, ніж директорові банку чи «старушці-проценщиці».
Постає питання, навіщо вбивці було вдаватися до таких «тонких ігор», коли достатньо було б розлютити купку п'яних бомжів із садистськими нахилами? Це значно легше, ніж провокувати євреїв чи слідчого...
Кінець - я вже казав - не залишає байдужим, але залишається враження, що саму розв'язку притягнуто за вуха. Втім, це не велика біда.
Гіркий присмак
Під час читання не залишає сумне враження - як від опису пасажирів «Титаніку» за день до катастрофи. Події розгортаються навесні та улітку 1939. За кілька років багато з персонажів загине. Усього за пару місяців почнеться НКВД-шний террор - розстріли, тортури, депортації... Відразу за ним - нацистська окупація. Десь третина персонажів (як і третина довоєнних львів'ян) - євреї. Відомо, що майже всіх цих людей було знищено. Тобто, коли читаєш про багатодітного аптекаря чи про поліцейського Кацнельсона, чи просто якогось єврейського перехожого - то смерть тих людей незабаром. Таке ж враження і від згадки про інших персонажів з «вищого світу» - інженерів, викладачів, підприємців, начальників поліцейських дільниць: усі ці люди були «ворогами» як для НКВД, так і для Гестапо. І ті і інші пройшлися по «середньому та вищому класу» Галичини - часто не щадили й сімей. І як склалася доля усіх тих селян, робітників, дрібних торговців, офіціантів, візників? На них теж чекали депортації, арешти, мобілізації, колективізації, криваві українсько-польські «розборки», а на польські персонажі - ще й переселення. Усіх божевільних та розумово відсталих німці знищували на корню.
У травні 1939 вбивство дитини переполошило цілий Львів. Але протягом наступних років, в Галичині було вбито сотні дітей - українських, єврейських, польських, вірменських, циганських...
На цьому фоні, вражає оптимізм героїв. Вони так завзято планують власне майбутнє. Яку квартиру знімуть, яку спадщину отримають, скільки зароблять, що витратять... Не знаючи, що їхній світ, а інколи - й їхні життя, - наближаються до кінця.
Підсумки: книжка цікава і добре написана; читати можна і варто; але розважальною я б її не назвав.
Євген Лакінський
http:/
