За історію новітньої державності Філарет вп'яте зустрівся із православними віруючими Полтави і побував у місцевих церквах. На відміну від попередніх, цьогорічні відвідини, мали свої особливості. Патріарх вивів на площі тисячі людей, об’єднав різні демократичні партії, і його вперше за 20 років повністю проігнорувала влада.

Автор: Олег Пустовгар, голова Полтавської обласної організації партії «За Україну!»

Перша особливість: освячення відбудованого Свято-Успенського собору є історичною подією

Очільник Київського Патріархату освятив відбудований головний православний храм області - Свято-Успенський кафедральний собор. Цю видатну пам’ятку української архітектури 18 століття було знищено в страшні часи сталінсько-більшовицького окупаційного режиму - у 1934 році. Але після відновлення незалежності України православні краю під егідою громадського оргкомітету на чолі з Миколою Кульчинським і Миколою Храпачем, ініціювали відбудову святині. Таким був заповіт уродженця Полтави, племінника Симона Петлюри, першого Українського Патріарха Мстислава.

Символічно, що Свято-Успенський собор знаходиться на Івановій горі, поруч із музеєм-садибою зачинателя нової української літератури Івана Котляревського. Саме в ньому хрестили автора безсмертної «Енеїди», відспівували Панаса Мирного. Тож відкриття стало, без перебільшення, історичною подією. І не лише в житті нашої церкви, але й у культурному і громадському.

У проповіді по закінченні служби Божої Патріарх, звертаючись до вірян, сказав, що bвідродження собору є прекрасним прикладом перемоги добра над злом. І якось в цю мить свідомість пронизала маса спогадів і думок. Пригадую, як будучи дев’ятнадцятирічним юнаком, у 1992 році приїздив на акцію вшанування Симона Петлюри. Тоді на місці собору стояв скромний дерев’яний хрест поруч із дзвіницею, яка Божим промислом врятувалася від комуністів-безбожників.

Старші однодумці переконували, що Собор рано чи пізно буде відновлено, але я якось не вірив. У 1999 році у згаданій дзвіниці мене і дружину обвінчав отець Юрій. Того року громада почула серйозні заяви влади, але на будівництво не було й натяку. Чесно скажу: слабо й тоді вірилося, що вдасться підняти таку, здавалося б, непідйомну ношу. А ще в цей момент мені уявилися пекельні сталіністи, котрі без вагань підірвали святиню - в чекістських «кожанках» або будьонівках з диявольською червоною «звєздой і красним знамєнєм», яке, судячи з недолугого указу є улюбленим у Януковича. Це ж вони, нещасні, були певні, що «с опіумом для народа покончено навсєгда». Також пригадалися розпачливі інтернет-коментарі демократичних російських журналістів. Йшлося про факт, який можна оцінити словами «хоч стій, хоч падай». Як повідомила газета «Московський комсомолець», у найбільшому храмі Петербурга нещодавно встановлено «ікону» із зображенням…Сталіна! Справді, важко ТАКЕ зрозуміти.

Невже конфесія на чолі із Кірілом хоче справді асоціюватися із катом Джугашвілі, із істотою, на совісті якої не лише мільйони людських життів, а й тисячі зруйнованих храмів? Хоча, може, дивуватися і не варто. Історія зберегла послання «патріарха» Алексія, датоване 1947 роком. Цитую: «скріпимо наші молитви за мудрого вождя Сталіна, якого сам Бог призначив вести нашу батьківщину». Думалось: пішли в небуття кілька десятиліть богоборства, минули роки з часу вибуху на Івановій горі, який ущент зруйнував Свято-Успенський собор.

Ті роки - зовсім незначний історичний проміжок у порівнянні з понад двотисячолітньою історією християнства. Аж ось Імперія зла – СССР - розпалась як картковий будиночок. Цілковито правий Патріарх Філарет, адже добро потроху пробивається крізь асфальт кривавого спадку совка.

Друга особливість: вперше за 20 років полтавська влада не забажала зустрітися із очільником Київського Патріархату

Асфальт цей ще доволі міцний. На освяченні Свято-Успенського кафедрального (головного в області) православного собору не було ні екс-комсомольців Удовіченка (голова ОДА) і Момота (голова ради), ні міського голови Полтави Мамая. Щоправда, того дня наша влада була, мабуть, зайнята «важливішими» справами: вкотре приймали «шанованого гостя» - новоспеченого куратора нашої області від Кабміну, ставленика Кіріла, російського нациста і поки-що міністра Табачника, який побував на ювілеї університету споживчої кооперації.

Мер Кременчука також вчинив прогнозовано. При Кравчуку, Кучмі чи Ющенку таке ставлення до історичної Церкви українського народу важко навіть у сні було уявити, ці президенти проводили політику співпраці із усіма православними конфесіями.

Українці в цивілізаційно-культурному сенсі є православною нацією, як, наприклад, поляки - католицькою, а арабський світ - це мусульманські спільноти. Зрештою, ми ж не маємо жодного стосунку до культурних цінностей буддизму чи там іудаїзму. Тому полтавські підлеглі Януковича в цій конкретній ситуації показали своє справжнє ставлення до культурних надбань і цінностей української нації, витворених протягом століть з часу Володимирового хрещення.

Третя особливість: тисячі православних сказали «ні» нав’язуванню «руского міра»

У нинішньої влади – інші цінності і пріоритети. Вбехкують немалі бюджетні кошти у будівництво церков Російської православної церкви в Україні (юридична назва - УПЦ), викидають кошти платників податків на політичні візити Кіріла, який тепер в Україну їздить як до себе додому, по кілька раз на рік.

Ще б пак, адже господін Гундяєв окрім безапеляційних суджень про неможливість єдиної помісної Православної Церкви, невтомно пропагує «рускій мір» - шовіністичну ідеологічну схему, вигадану кремлівськими карликами для духовного поневолення української нації.

Російський філософ і теолог Микола Бердяєв писав: «Російський шовінізм у російській церкві - це питома росіянам, суто національна прикмета. Російська церква насичена російським шовінізмом згори донизу і в минулому,і в сучасному».

Це ж стверджував інший російський інтелектуал Аксаков: «Наша російська церква завжди була покірною служкою російської держави, а точніше російського уряду. Духу правди, любові, духу життя, духу волі - цього спасенного натхнення християнства -немає ані сліду в нашій російській церкві».

Втім, видається так, що приїзди непроханого московського гостя не досягають мети. Кумедний випадок стався днями у Харкові, коли на зустріч з Кірілом за вказівкою Добкіна і Кернеса, як в «старі добрі» часи совдепії зганяли за рознарядкою від трудових колективів, але очікуваної кількості люду не з’явилося, зате на газетних фото необхідну кількість домалювали фотошопом.

Водночас напрошується абсолютно очевидний висновок: масовість заходів у Полтаві і Кременчуці за участі Святійшого Патріарха, присутність на них тисяч православних Полтавщини (не за вказівкою якихось кернесів, а за покликом душі, серця і розуму) засвідчує марність спроб Москви та її п’ятої колони нав’язати згубну для української незалежності і національної ідентичності концепцію «руского міра».

Четверта особливість: візит Патріарха посприяв спільній двотижневій праці патріотичних організацій

Праці, яка мала на меті системну і результативну допомогу єпархії і, зокрема, єпископу Полтавському і Кременчуцькому Федору в організації візиту, а не обридлий партійний піар для сили-силенної самозакоханих і роз’єднаних партотаманчиків обласного розливу. Одні замовили біг-борди, на яких сповіщалася дата і час історичної події, інші допомогли з інформаційним супроводом чи долучилися до організації зустрічі із громадськістю тощо.

Україні - бути! Помісній Церкві – бути!

Візит Святійшого Філарета утвердив віру православних нашого славного козацького краю у єдину помісну православну церкву. «Ми – єдина церква, єдина нація, єдиний народ від Заходу до Сходу», - сказав Патріарх на зустрічі із патріотичною громадськістю та інтелігенцією. За його словами, противники української державності не хочуть єдиної Помісної Церкви, бо усвідомлюють, що без духовних основ жодна держава існувати не може. «Румунія, Греція, Сербія, Грузія та інші країни йшли цією дорогою і там діють Помісні церкви. Цією дорогою йде й Українська православна Церква Київського Патріархату», - наголосив Патріарх Філарет.

І насамкінець. Не виключаю, що вже дехто застукотів клавіатурою, проголошуючи далеко неоригінальне: «Ваша церковь нєканоніческая». Тож, нагадаю, що московська патріархія аж понад сто років чекала надання статусу помісної церкви. Добро переможе рано чи пізно.