Полковник нікому не платить
"ЗВЕРТАЄМОСЯ до підполковника Івана СУТИ, українця, християнина ... Із травня 2004 р. І. Сута - керівник політичної референтури ВО "Тризуб" ім. С. Бандери. Видавництво чекає оплату за свою працю з березня 2006 року!.. Просимо Вас повернути свій борг"
(Видавнича фірма «Відродження», http:/
Полковник рахував гроші. Купюра за купюрою. Неспішно торкався пальцями...підносив до очей... Роздивлявся кожну рисочку, кожну крапочку...
- Такі гарні... - солодко шепотів він. - Такі милі...
Він подивився на вікна: завішені. Ніхто його не побачить. Ніхто не дізнається...
- Мої милі... - казав він купюрам. - Мої чарівні...
Солодкий запах збуджував. Полковник підніс купюри до носу, зарився у них обличчям.
- Мої рідні..... Мої... кохані...
Вкривав гроші поцілунками, пестив губами, руками...
У двері постукали. Полковник підскочив.
- Хто це?! - глухо сказав він.
- Та це ж я, Володимирко... Прийшов за мурдою вказівкою...
- Зараз, зараз...
Полковник покидав гроші у валізку і заховав під ліжко.
Володимирко увійшов.
- Слава героям! - сказав хлопець.
- Слава, слава... - відповів полковник. Він і забув, що є Головним Отаманом Екзекутиви ВО "Бандера" імені Тризуба. - Чого треба?
- Лишенько велике на Вкраїну пало! - почав Володимирко. - Горенько безмірне!
- Яке?
- У Львові видали поетичну збірку "200 сторінок Гомори". А це ж про збоченців!!
- То кацапською мовою?
- Та ні ж! Нашою! Українською!
- О, яке горе!
Полковник ледь не заплакав. Українською неукраїнське видавати?! То є встид...
- То ми з хлопцями придумали...
- Що?
- Помстимося збоченцям за кривдоньку! Як навчали славетні козаченьки! Як заповідав Дмитро Донцов!
- То мудре ж ви придумали!
- Закидаємо українофобів кетчупом! Хай знають, що то є - Український Націоналіст!
- Слушна ідея! - зрадів полковник. - Виконуйте!
Володимирко вклонився Вождеві. Пішов до дверей. Та й зупинився.
- Пане полковнику... - почав він. - Кетчуп тепер дорогий... А ви ж знаєте, які в нас, студентів, доходи... То може... допоможете матеріально...
- Нема в мене грошей!!!
- Вибачте... я то собі думав... може... у валізці щось залишилося?
Полковник почервонів.
Невже Владимирко знає його таємницю?!? Невже... підглядав за ним?!? Стало соромно своєї страсті, свого кохання...
- Не знаю, про що ти, - глухо сказав полковник. - Нема валізи. І грошей нема.
- Ну... вибачте... помилився...
Володимирко пішов за кетчупом.
Полковник закрив двері. Тоді дістав гроші.
- Ви не злякалися? - спитав він ніжно. - Не бійтеся, милі... Нікому я вас не віддам...
І рапром він пригадав.
- Ой, любі! У нас же сьогодні свято! 4-та річниця, як зустрілися!
Полковник відкрив шампанське. Піна полилася на підлогу.
- Пам'ятаєте, рідні, як це було?
- Так... - відповіли гроші. Чи це полковникові так здалося?
Чотири роки тому... У березні...
- Ви були призначені для одного патріотичного видавництва, - почав полковник, - Вас мали віддати за послуги... А я... Як побачив вас, то й закохався... З першого погляду... Тож не віддав вас, заховав... А видавництво чекає. Вони погані люди... Погані... Хочуть нас розлучити...
Гроші вже чули цю історію, тому мовчали. Полковник плакав.
- Не віддам... - повторював він. - Ніколи...
(c) Олександра Шелковенко, квітень 2010
