Куба очима українця - Враження від Країни Фіделя

Написано за враженнями від двох подорожів на Кубу - у 2002 та 2005 роках

Люди
На острові - 11 мільйонів людей. Ще мільйон кубинців живе у Флориді. Це ті, хто втік від Кастро на початку 60х, або пізніше.

Ніколи ще я не бачив настільки гарного народу. Жінки і чоловіки, дорослі і діти. Всіх кольорів шкіри...

На Кубі майже немає расизму. Ні, расизм таки існує, але менш, ніж у інших країнах. Значна частина населення більш-менш мішана. Є й "чисті" чорні, і "чисті" білі. Всі живуть і працюють разом. Соціальна різниця не така вже помітна: ти можеш бути бідним інженером з державного підприємства, чи багатим барменом з готелю для іноземних туристів, або комуністом, або селянином, або продавцем на базарі - і все це аж ніяк не залежить від кольору твоєї шкіри. Така собі Одеса на Карибах.

Життя досить непросте. Чимось нагадує Україну кінця 80х років: порожні магазини, приховала інфляція, давно вже полинялі комуністичні гасла, у які ніхто не вірить. Маленькі зарплати. На Кубі це тягнеться коло 15 років. Попри все, люди - людяні. Привітні, симпатичні, акуратно одягнуті. Гаванці їздять у брудних переповнених автобусах (гірше, ніж колись у Одесі), але їхні сорочки завжди залишаються чистими і відпресованими.

Коротка історія Куби
На Кубі жили індіанці. 27 жовтня 1492 острів відкрив Колумб. Почалася колонізація. Про те, як обходилися іспанці з аборигенами, краще не знати, але результати відомі: індіанців не залишилося. Натомість, завезли рабів з Африки. У яких умовах їх везли і у яких умовах вони працювали, краще теж не знати.

У 1880 році рабство скасували. Як мінімум з 1868 року почалися спроби здобути незалежність. Тривалий час Іспанії вдавалося контролювати ситуацію. Але у 1898 році почалася війна між Штатами та Іспанією. Іспанія програла і втратила Кубу, Пуерто-Ріко і Філіппіни. Куба стала незалежною республікою.

Тривалий час країною керували або диктатори, або більш-менш демократичні уряди.

Одного з диктаторів звали Батиста. Його не любили (і було за що - про те, як його "спеціалісти" катували опозиціонерів, краще, знов-таки, не знати).

Піднялося повстання, лідером якого став Фідель Кастро (що походив з багатої кубинської родини). У 1959 повстанці перемогли.
Про те, що сталося потім, я писати не буду: люди дотепер сперечаються щодо плюсів та мінусів того періоду. Але факт у тому, що Кастро почав націоналізовувати американську власність, зачинив казино, покращив відносини з СРСР - і остаточно посварився зі Штатами.

Ті допомогли прихильникам Батисти озброїтись і висадити десант. Місцем висадки стала Свиняча Затока (Bahía de Cochinos). Десант зазнав поразки.

Далі версії розходяться. Дехто каже, що Кастро став комуністом після подій у Свинячій Затоці. Інші - що він і раніш мав таємну змову з Радянським Союзом. Але факт залишається фактом. Кастро раптово перетворився на ідейного марксиста і подружився з Москвою. Як завжди, Москва відгукнулася на поклик і поспішила на допомогу братньому народові. Перш за все вона розмістила на острові ядерні ракети. Це помітили американці. Розпочалася Карибська криза яка ледве не призвела до ядерної війни. Ракети вивели, але соціалізм залишився...я...

Соціалізм
Куба мала стратегічне значення. Це був форпост комунізму у Західній півкулі. З цього острова було зручно підтримував комуністичні рухи Латинської Америки. Звідти засилали бойовиків та інструкторів у сусідні країни. Кубинські "інтернаціоналісти" воювали колись у Конго та Анголі.

Куба мала також пропагандистську цінність. Вона стала перлиною сучасної міфології. Латиноамериканська країна, що не тільки вигнала янкі, але й будує "нове справедливе суспільство". Чим не зразок для сусідів, де численні й бідні пеони годують багаті еліти іспанського походження? Все це помножувалося на традиційний імідж Куби: море, пальми, танці, стрункі креолки... Колись чемні хлоп'ята Європи та Америки читали напівказкові романи про флібустьєрів Карибського моря. Тепер вони перейшли на казки про сміливого воїна Че Гевару, який пробирався по джунглях Болівії, борючись за "світле майбутня". І вірили, що це - правда.

На Кубі - 2 типи машин. Перший - старі, американські, виготовлені до 1959 року (рік, коли Кастро взяв владу). Вони - у жалюгідному стані, латані-перелатані, але їздять. Дуже зручні для таксистів - 6-7 посадочних місць! Другий тип - радянські автомобілі, автобуси та вантажівки. І таких - найбільше. Жигулі, москвичі, волги, ЗІЛи, КАМАЗи.

Щоправда, є й третій тип: сучасні західні машини. Але їх відносно мало. Вони, переважно, для іноземних туристів, або для дорогих таксі.

Інколи відчуваєш себе, як вдома. Ніби у дитинство повернувся. Такий самий асфальт, такі самі машини, такі самі занедбані будівлі, такий самий обшарпаний автовокзал. А найголовніше - така сама поведінка людей, такі самі відносини між ними. Така сама соціалістична психологія. Шофери, продавщиці, начальники, підлеглі, адміністратори, касири... Інколи здається, що ти не за кордоном, а у маленькому південно-українському містечку восьмидесятих років. Десь, скажімо, у Саврані. Єдине, що відрізняється - колір шкіри половини персонажів. Ну ще, може, високі пальми коло автостанції.

Фідель
"Лідер Максимо". Всі, хто був при владі під час його дебюту - або на пенсії, або померли. Де тепер Хрущов, Кенеді, Брежнєв, Дювальє, Де Голь? А цей ще тримається.

Американці регулярно повідомляють про його хвороби і стверджують, що довго він не протягне. Але час минає, а Кастро й далі "живєє всєх живих". Всім ясно, що якщо Фідель помре - помре і комунізм. У самій Кубі ніхто вже не вірить у високі ідеали.

На обшарпаних стінах фарбою написані комуністичні гасла. І тут же поруч спекулянти та повії шукають іноземних туристів. Все тримається інерційно. Партія й далі веде Кубу до світлого майбутнього. Кубинське "КГБ" регулярно відловлює дисидентів. Але ті, хто при владі, тихенько пакують валізки.

Нещодавно під час мітингу Фіделю стало погано і він впав. Майже відразу партія постановила: всі громадяни мають негайно здати іноземну валюту у обмін на "конвертовані песо". Курс: 0.80 конвертованих "копійок" за один американський долар. На зло американським імперіалістам.

Гроші
На Кубі є 2 типи песо - звичайні та "конвертовані". Конвертованими можна платити у "доларових" магазинах та ресторанах. Ціни у таких місцях не дуже відрізняються від канадських чи американських. Звичайні песо - або ж "moneda nacional" - беруть у звичайних магазинах та їдальнях. Зрозуміло, що у "звичайних" магазинах вибір значно менший, а якість значно нижча. Хоча є й приємні "монеда-насіональні" кафе. Колись у "конвертованих" магазинах брали також американські долари. Алі з тих пір, як Кастро впав, долари заборонили. Тепер іноземці мають міняти валюту на песо "конвертіблє". За тим, курсом, який встановила Партія.

Зрозуміло, що конвертовані песо беруть і у "звичайних" магазинах. Здачу дають "національними" грішми, за офіційним курсом. Десь 23 "національних" за 1 "конвертований". Єдиним виключенням стало La Coppelia - знамените кафе-морозиво у Ганаві. Вони попередили, що платити можна тільки "національними".

Офіційна місячна зарплата становить коло 250 песос кубанос, тобто 10-12 песос конвертіблєс. Прожити за таку платню важко. Але, як у кожній соціалістичній країні, люди знаходять альтернативні джерела. У "конвертованих" ресторанчиках Гавани - доволі кубинців. Вони літрами п'ють Гайнекен по 2 конв. песо банка, заїдаючи піцами за 3. Звісно, так живуть не всі. Хтось стоїть у черзі за хлібом і молоком, купує дешеву крупу у напіврозвалених магазинах (вона стоїть на вітринах у пластикових пляшках). В принципі, це не дуже відрізняється від життя у інших країнах. Але навіщо тоді цей спектакль з соціалізмом? Це ж лише гальмує розвиток кооперативів, які вже потрохи почали опановувати ринок...

А по телевізору, у ранковій програмі на повному серйозні розповідають, що дитину треба виховувати "новою людиною" ("hombre nuevo"), яка є вищою від "меркантильних" цінностей. Це вже навіть не спектакль. Це сумніше...

La Habana
Гавана – чарівне місто. Найкраще зі всіх, що я бачив (звісно, після Одеси). Гавана – жива, південна, шумна. На вулицях – море людей і життя. Прекрасна архітектура, але все – у жалюгідному стані. Фантастичні за своєю красою будинки сиплються на очах. Відомо, що будинки треба хоч інколи ремонтувати. Інакше вони руйнуються. У центрі Гавани складається враження, що ремонту не робили з часів революції. Вийшовши з туристичного автобуса і озернувшись навколо, квебекські туристи здивовано і серйозно питають: «А що, тут була війна?». Ні, війни не було. Натомість була радянська влада. І тепер є. На карнизах росте трава. Балкони валяться. Затишні колись квартири перетворені на жахливі комуналки. Стіни обшарпані. Коротко кажучи, гірше від одеської Молдаванки наприкінці 80х. Набагато гірше. Але навіть зараз місто вражає своєю красою. Можна лише здогадуватись, яким воно було до соціалізму.

Ти йдеш старим містом. Вікна перших поверхів скриті брудними ставнями. Інколи за ними – квартири, де живуть люди. Часто – різні установи. І ніколи відразу не здогадаєшся, що то є. Може бути районна поліклініка, або не меньш районне відділення "Національної революційної поліції", або спілка ветеранів революції, або якась контора, служба побуту, військкомат, школа, вхід на фабрику. Най-офіційніші установи впізнати просто: відразу зі дверима – кубинський прапор і гіпсовий бюстик Хосе Марті (кубинського поета XIX століття, борця за Незалежність країни). Такі бюстики ставлять всюди – біля шкіл, поліцейських ділянок, міністерств, фабрик. Кастрістський уряд зробив з поета свою емблему. Ось якби у РСФСР біля обкомів ставили бюсти Пушкіна... Але ми відхиляємось від теми.

Малекон (Malecón) – одна з найвідоміших вулиць міста. З одного боку – колись гарні, а тепер – напівзруйновані будинки. Важко повірити, що там й досі живуть люди. Але це так. З другого боку – море. Великі хвилі б’ються о кам’яну стіну набережної. Вони переливаються через бордюр і падають на тротуар. Малекон перетинає Прадо – широкий затишний бульвар. Це про нього Маяковський писав у 20ті роки: «Рядом мчалась нарядная Прадо». Тепер навряд чи хтось назве Прадо "нарядним". У середині бульвару – широкий променад, з лавочками і кам’яними вазами для квітів.

Кажуть, що останні роки Гавану почали реставрувати, щоб не лякати туристів руїнами. Проявляється це у тому, що деякі будинки фарбують у яскраві кольори. Це дуже нагадує "реставрацію" Пушкінської у Одесі часів Перебудови. «Відреставрованих» будинків дуже мало. Більша частина міста як валилася, так і валиться. Що правда, є приємні виключення. У серці Старого Міста, на вулицях Oficios і Mercaderes ми потрапили у справжню «заграницю». Все відремонтовано, чисто, акуратно. У вализаних старовинних будинках – сучасні офіси та готелі. Це трохи нагадує резервацію для іноземців. А вже за кілька кварталів знов повертаєшся у звичайну Гавану – брудну і напівразвалену, але живу і справжню.
У дуже гарному стані зберігся Капітолій (el Capitolio) – білий палац посеред міста. Капітолій побудовано у 1929 році. Колись це був палац диктатора Херардо Мачадо. Потім там містився парламент. Зараз – Академія наук. Але скоріш – музей.

Величезні сходи ведуть до головного входу. Там, під колонами, молода жінка із немовлям «оброблює» англомовного туриста. Здається, продає йому трьохпесові купюри з Че Геварою (купюра в 3 неконвертованих песо прикрашена портретом знаменитого мрійника; її продають іноземцям на правах сувеніра). А може просто розповідає, як важко живеться на Кубі і просить допомогти матеріально. Усміхнені охоронці беруть участь у цій бесіді. Видно, теж входять в долю.

Для іноземця вхід коштує пару конвертованих песо. Для кубинця – набагато дешевше, але вони сюди не ходять.

Це таки справжній палац. Паркетні підлоги, високі стелі, колони. Амфітеатри з старовинними кріслами. Сумки треба залишати у гардеробі. Гардеробниця, не відволікаючись від жування гумки, нагадує нам про «tips» (чайові). Це слово кубинці вивчили краще за всі інші елементи мови Байрона та Шекспіра.

Heladería Coppelia
Ось – відносно модерна частина міста. На перехресті вулиць L і 23 – зелена площа. Посередині – кругла будівля на 2 поверхи. У парку ховаються маленькі кафе. Це – знаменита heladería Coppelia – найбільше у Гавані кафе-морозиво. Це – молодіжне місце. Туристів майже немає. Натомість багато кубинців. Коли 18-річному хлопцю треба кудись запросити свою 16-річну подружку – він веде її у Копелію. Морозиво там справді непогане. Також Копелія – місце зустрічей і знайомств. Там завжди лунає життя.

Саме у Копелії знайомляться герої чарівного кубинського фільму «Полуниця і шоколад» («Fresa y chocolate»).

Морозиво ми з’їли на вулиці – за столиком під парасолькою. 2 порції – 5 звичайних песо. Після прохання принести каву, нам принесли кавове морозиво. Але ж хочеться щось пити. У пошуках кави, ми піднімаємось на другий поверх. Половина столиків – вільна. Ми сідаємо за один з них. За хвилину підбігає адміністратор. Він манить нас пальцем до себе.
- Тут тільки монеда насіональ, - не дуже привітно каже він. – Конвертованих не беремо.
- Але в нас є монеда насіональ!
- Скільки? – недовірливо й іронічно питається адміністратор.
- 20 песо
- Ну, гаразд. Ходімо.
Він садить нас за столик. За хвилину підсаджує до нас юну кубинську парочку. Хоча половина столиків так і залишається вільною. Ми розуміємо, що ніхто тут не обирає місце за власним бажанням. Офіціантки довго немає. «Тут тільки морозиво? – питаємо ми в наших нових сусідів. – Немає кави, чаю, соку?». «Ні, тільки морозиво...». Ми встаємо і йдемо.

Особлива сторінка - гаванський базар. Трохи нагадує Привоз у старі часи. Тільки, може, менший. Селяни всіх кольорів шкіри продають все, що росте. А росте багато чого. Поруч з зовсім звичайними овочами - апельсини, папайя та банани з сусідніх "колгоспів". Біля базару - численні лавочки та кіоски з чимось їстівним.
Забув додати - майже всюди у центрі Гавани продають бутерброди з салом. Ні, це, скоріш, з почерев'ям. Дуже смачно.

Що ще додати?
Ну хіба що місто було засновано у 1519 році і що слово Гавана має, скоріш за все, індіанське походження.

Зоопарк

Він нагадує ліс. Великі дерева обгорнуті товстими ліанами. Ліани - паразити. Вони врізаються у дерева своїми коріннями і п'ють їхній сік. Іноді хтось перерубає ліани, щоб врятувати дерева. Але відрубані частини продовжують існувати вже окремо від коріння.

Колись гаванський зоопарк мав бути гарним місцем. На островах посеред штучних озер жили мавпи. Для інших - просторі вольєри. Справжньої зими немає - то й не треба ховати звірів від морозу... Стежинки поміж деревами. Декоративні річки із дерев'яними містками. Була й мініатюрна залізниця для дітей - по території їздив маленький поїзд з екскурсантами. Тепер про це нагадують іржаві рейки. Половина зоопарку - у руїнах. Тварин досить мало - переважно, мавпи та різноманітні орли. Але зоопарк ще й далі чарівний. Як і всюди у світі, гаванці приходять до зоопарку відпочити, переважно - з дітьми.

Скільки коштує вхід для кубинців - не знаю. Для іноземців - 2 конв. песо. Три роки тому я чесно заплатив ці гроші. Цього разу ми спізнилися. П'ята з чимось вечора. У касі нікого немає. Біля відкритих воріт сидить якийсь чоловік. "А де брати білети?" - наївно питаємось ми. "Та ніде вже, проходьте. А платити мені". Він говорить з сильним кубинським акцентом і нам важко зрозуміти його іспанську. "Скільки?" - цікавимось ми. "Та, скільки вже дасте...". Даємо йому конв. песо і проходимо. "І звідки ми взяли що він охоронець? Може він просто там сів відпочити?" - посміхаємось ми між собою. І далі - романтична прогулянка загубленими алеями порожнього зоопарку. На початку ми ще бачили здалека фігури людей - чи то відвідувачів, чи то привидів. Потім залишилися на самоті. Випадково поглянули у напрямок воріт. "Вахтер" енергійно махав нам руками і щось кричав. Ми прискорили крок і вийшли з зоопарку рівно за хвилину до того, як його закрили на ніч.

Varadero
На початку це було дачне містечко. А чого б ні? Маленький півострів з широкими гарними пляжами. Куди не підеш, вийдеш до моря.

Наприкінці XIX століття сюди їздили відпочивати з сусіднього Карденаса. Побудували дачі. По трохи утворилося містечко. Тут стали купувати землю багаті люди. А що, дуже зручно. До Гавани - близько. До Матансаса - столиці провінції - ще ближче. До Штатів - не те, щоб близько, але й не так вже далеко. Північний беріг Куби, Флорида - майже поруч. Можна доплисти яхтою, або ж - приватним літаком. Тож збудували аеропорт. У Варадеро побудували шикарні будинки, розбили парки, розчистили поля для гольфу. Тут жили багаті кубинці і ще багатші американці. Звісно, після революції вся ця компанія втекла до Флориди. Відправлялися прямо з варадерівського аеропорту.

Місто перетворилося на офіційну здравницю. Потім СРСР розпався і не зміг більш допомагати. Почалася криза. Довелося відкрити острів для туристів. Так Варадеро знов набуло міжнародної слави.

Резервація
У Америці є резервації для індіанців. На Кубі є резервації для
туристів. Резервації розташовано переважно на островах. Але є й
виключення. Наприклад - Варадеро. У резерваціях на туристів чекають
затишні готелі з верандами, фонтанами, басейнами,
чистенькими ресторанами, безплатними курсами сальси і "справжньою кубинською культурою", представленою музиками у національних костюмах. Також - сувеніри, дискотеки, пляжі. У готелях, переважно, діє формула
"все включене". Сніданок, обід, вечеря - задурно і без обмежень. Бар - теж задурно: пий, скільки витримаєш. Переважно - кубинські вироби: ром, пиво, різноманітні коктейлі... "Це ж треба!!" - радіють молоді канадці (у Канаді будь-який алкоголь коштує відносно дорого). На дискотеках платиш лише за вхід. Після цього - бар знов-таки відкритий і безкоштовний. Чим не рай?

Якщо хочеться лише поїсти, напитися, натанцюватися, назагаратися й накупатися - кращого місця немає. Тільки не забудьте купити два-три сувеніри та листівку із Че Геварою. Потім можна буде казати друзям:
"Я бачив Кубу!". Друзі подивляться на сувеніри і повірять.

"Варадеро - не Куба!" - кажуть ті, хто хоч трохи знає країну. За справжньою Кубою треба їхати автобусом, таксі чи велосипедом. Можна й пішки. Треба лише вийти за межі туристичної зони.

Справжня Куба - це не обов'язково голодні й нещасні жертви комуністичного дефіциту. Люди є люди - переважно, якось влаштовуються. Десь дістають нормальну одежу. Будують хати. В решті решт кохаються і народжують дітей. Але це справжнє життя досить відрізняється він штучної ввічливості готельного світу.

Влаштуватися на роботу до готелю важко. Знайомства, хабарі, інколи - складні інтриги. Але гра варта свічок. Окрім неважкої роботи, доброї їжі задурна і можливості принести до дому "зайві" серветки чи мило, є ще одна перевага - "tips" (чайові) і подарунки. Досвідчені туристи беруть на Кубу валізки зі старим одягом. Не порваним, але таким, що сам ти вже не носитимеш. Це - на подарунки кубинцям. Одяг можна перепродати, чи залишити собі. Він ж бо іноземний... А хтось може подарує гарну дитячу книжечку - ось вже й гостинець для сина чи доньки.

Чайові

Ну і, звісно, "тіпс". Ще у автобусі, що везе вас з аеропорту до готелю, вам нагадають за них, відкритим текстом. У готелі про це не кажуть. Але зрозуміло, що коли за вечерею до вас тричі підійде гарненька офіціантка і ввічливо запитається, що ви будете пити, і посміхнеться, і принесе вина, чи пива, чи соку, і запитається, чи все добре, то зрозуміло, що робить вона все це не за місячну соціалістичну зарплату. Все задурно, але бажано щось залишити бармену, і жінці, що прибирає номер, і щось подарувати тим привітним службовцям, що вже знають твоє ім'я і посміхаються, і питаються, як справи.

І все це - дуже небезпечно. Кажуть, що найгірший гріх - це гординя.
Раптом із звичайної людини ти перетворюєшся на "пана". Дуже важко не задрати носа. Особливо, якщо й сам виріс у соціалістичній країні ("Мої батьки були бідними інженерами, але я вибився в люди! Бачите, ким став?! Іноземцем!"). Треба вчасно дати собі по шиї і залишитися людиною. Тим більше, що майже вся ця готельна "шана" - штучна.

Часто, чайові - гарантія нормального сервісу. Буває, що "не підмажеш - не поїдеш". Припустимо, вам треба, щоб вас розбудили у 7-й ранку (щоб не спізнитися на літак). Ви просите про це когось зі службовців. Чи він (вона) виконає прохання? Може й так. Але краще щось залишити. Так надійніше. Мої знайомі, французи, забули дати "тіпс". Ніхто їх не розбудив. Добре, що хоч самі прокинулися.

Пітерська романтика: погляд з іншого боку

Фарцовщиків оспівували такі майстри петербурзької літератури, як Довлатов, Веллєр та інші. У їхніх творах, фарцовщик - людина сильна, смілива, зухвала, рішуча, щось середнє між першопрохідником та піратом з пригодницького роману. З діяльністю фарцовщиків пов'язано чимала байок, легенд, анекдотів, цікавих а інколи й веселих історій. Справді, є про що розповісти.

Звісно ніхто з оповідачів не приділяє багато уваги почуттям тих "заможніх іноземців", з якими "працюють" герої. Справді, кого цікавить, що відчуває якийсь там іноземний турист. Вони ж там і так всі багаті! І не мають жодних проблем! То хай платять!

А тепер уявіть собі, що ви приїхали до іноземного міста. До вас підбігає якийсь незнайомий хлопець, щось бульботить, знімає з вас краватку, дає у руки якусь фіґню і зникає у натовпі. Ваші враження? Ваші почуття? Ви доросла людина і розумієте, що "люди тут живуть бідно". Але в вас немає зайвих краваток, ні зайвих грошей. І якщо такі хлоп'ята з'являються щопівгодини, ви починаєте нервуватися.

Але з іншого боку цього не розуміють. Ви для них не людина, а об'єкт. Що там казати? Я пам'ятаю свої враження, коли вперше побачив на Дерибасівській американських туристів: перед тобою ходять _живі_ _долари_ - у шортах, футболках і дивних капелюхах...

Тепер ми й самі перетворилися на "живі долари". І це було, м'яко кажучи, не зовсім весело.

Останній романтик
Серед моїх сусідів по готелю був хлопець-квебекуа. Років йому було десь коло тридцяти. Людина спортивна, розумна, і до цього - добра. Був колись одружених із костаріканкою і з тих пір вільно розмовляв іспанською. З дружиною вони давно вже розлучилися, але іспанська залишилася. Так саме, як і бажання спілкуватися.

І приїхав він до Варадеро. І був щодня сумніший. Бо зовсім не можливо спілкуватися. На дискотеці варто звернутися до якоїсь кубинки, вона відразу називає ціну. І додає, що треба ще заплатити за таксі і за хату (всі живуть у симбіозі).
- А якщо звернутися до хлопця?
- Ну, тоді він теж відразу показує на якусь кубинку і теж називає ціну. Ну, якщо він не продає _себе_...

А йому ж хотілося нормального людського спілкування...

Від сигар до кокаїну
У туристичній зоні - Варадеро, центр Гавани, тощо - вам не вдасться обминути торговців. Список товарів і послуг завжди однаковий. І викладається у константній послідовності.
- Сигари? - питає тебе черговий "спекулянт"
- Ні, дякую.
- Ром?
- Ні.
- Дівчину?
- Ні, не хочу.
- Ну, тоді хлопця?
- НІ!!
- Маріхуана?
- Ні.
- Кокаїн?
- Та ні.
- Ну, тоді сигари?

І так далі. Без зупинки.

"Привіт! Як справи?"
Чимала працівників захочуть з вами "подружитися". З вами привітаються. Протягнуть руку. Запитаються, з якої ви країни. З Франції? З Німеччини? З Канади? І пригадають щось цікаве про цю країну. І поцікавляться, як вам на Кубі. І запевнять, що хочуть лише попрактикувати з вами свою англійську чи французьку. Чи допомогти вам попрактикувати іспанську. І запропонують пройтися до "дуже затишного бару" де є "дуже смачні коктейлі". І пояснять, що на Кубі багато проблем і попросять дати гроші на молоко для єдиного сина... і так далі.

І за кілометр видно, що з вами "працюють". Чи точніше - намагаються "кинути як лохів". Перші кілька хвилин ви залишаєтеся ввічливими. Потім обриваєте розмову. І коли кількість таких випадків перевалює за 20, ваші нерви починають здавати. І коли черговий "борець за грошові одиниці" хапає вас за руку зі словами "Хвилинку, хвилинку!", ви нервово прискорюєте крок. Відчуваючи, що "клієнт реагує", "продавець" стає активнішим. І вам хочеться лише одного - вирватися з цих клятих кварталів.

Втім, як казав мені на Кубі один француз: "Ми були у Тунісі - і там те саме"...

"Нові кубинські друзі"
Ми зустріли австрійців - хлопця і дівчину. Молоді, симпатичні, відверті. Вони робили те, про що ми й самі мріяли. Тобто, просто подорожували Кубою. "Дикунами". День в Варадеро, три дні - у Гавані... Останнім пунктом мав бути Сантьяго де Куба на іншому кінці острова - гарне місто зі старовинною архітектурою.

Перший день у Гавані викликав в них певні сумніви. Майже відразу, вони зустріли "нових кубинських друзів". "Нові друзі" показали їм ресторан з "традиційними кубинськими коктейлями". Кожний випив по два коктейлі. Коли настав час платити "за себе і за нових кубинських друзів", австрійцям принесли рахунок чи то на 50, чи то на 70 євро. "Чому так дорого?" - щиро дивувалися бідолахи.
Не знаю вже, який відсоток отримали "нові друзі".

У російському фільмі "Кукушка" є сцена, де душа вмираючого фінського солдату йде "долиною смерті". Білявий хлопчик у білому одязі веде солдата до потойбічного світу. Коли той хитається, хлопець хапає його за руку... Щось подібне було зі мною на Кубі. Тільки хлопець був значно чорніший. Та й менталітет в нього був не північний. Він безперервно розмовляв дуже доброю англійською:
- Хей, тут, на Кубі, ми живемо дуже добре! Всі люди щасливі! Хей, ходімо! Тут поруч є Social club! No problem! And you'll buy one drink for you and one drink for me! ("Тут поруч є соціальний клуб! Нема проблем! Ти купиш одну чарку для себе й одну для мене!")

Щохвилини він намагався вхопити мене за руку. Відчепився він лише тоді, коли я нагадав про поліцію. Як же ж добре фінським солдатам!

Це було у 2002. Зараз ми були вже у двох. І коли в університеті до нас наблизилися двоє молодиків з бігаючими очима і пояснили, що вони студенти іноземних мов, і хочуть попрактикувати англійську, і знають, що Україна була колись соціалістичною, а зараз - капіталістична, і запрошують нас у студентський бар за кілька кварталів, де є дуже смачні коктейлі, ми просто натякнули їм, що нічого купувати не будемо. Вони посумніли, але що робити? Ті двоє були значно спокійніші від того, що знав дорогу до "соушл клаб". Може тому, що працювали, переважно, на себе...

Просто люди
Але як приємно залишити туристичні місця і бачити простих, "звичайних" людей. Вони не звертають на вас уваги - в них є свої справи. Але якщо ви запитаєтесь: "Котра година?", вам відповідатимуть повільно, акуратно, щоб ви краще зрозуміли. Але без штучної ввічливості. Без фальшивих посмішок. Якщо ви поцікавитесь, як пройти до університету, чи до зоопарку, вам пояснять. І навіть намалюють план на шматочку паперу. І не будуть кричати: "а де мої tips?!". І якась інтелігентна бабуся навіть пройде з вами півкварталу, щоб краще показати, на яку вулицю треба звернути.
- Які приємні тут люди! - кажу я своїй нареченій. - Наскільки тут краще, ніж у центрі.
Вона дивиться на мене, як на дитину:
- Якби ти зустрів тих продавців _тут_, - пояснює вона, - вони теж були б нормальними і людяними. Просто _там_ вони на роботі. Їм _треба_ щось продати. Будь-якою ціною...

Телебачення

Уявіть собі звичайний випуск міжнародних новин – хоч в Україні, хоч у Канаді, хоч будь-де. Уявіть, що 60% повідомлень взагалі відсутні. А решта по-перше розтягнута, по-друге - представлена у якомусь екзотичному світі. Наприклад, розповідь про іракських повстанців. Жодної згадки про релігійні чи етнічні аспекти. Складається враження, що перед нами якийсь напівсоціалістичний збройний рух, єдиною метою якого є боротьба з американським капіталізмом.

Внутрішні новини: подальше покращення автобусного сполучення. Інтерв’ю з начальником станції, з водіями, і з задоволеними пасажирами. Звісно, є окремі недоліки... але лише окремі. Ми їх скоро подолаємо.

Улюблена тема - підривна діяльність Сполучених Штатів. Американське представництво на Кубі завозить пропагандистські матеріали: футболки з написом "cambio" ("зміна"). Крім футболок, негідники розповсюджують тенісні мячики і навіть віяло – "щоб обмахнутися після такої важкої роботи" – жартує диктор. На кожному з цих предметів – слово "камбіо". Ось вона, імперіалістична підступність! Натякають, ніби режим скоро зміниться.

Круглі столи за участю спеціалістів розвінчують ворожу брехню. Виявилося, що Буш з Кондолізою підготували план переходу Куби до демократії. Одним з пунктів стоїть покращення медицини. Зокрема, зробити службу швидкої допомоги. "Навіть не знають, що в нас вже є швидка допомога!" – обурюється один зі спеціалістів.

Серіали
Ну як же ж без них? Та телебаченні серіалів багато. Нам зокрема сподобалися два. Один – про сьогодення, другий – про минуле.

Перший – дуже милий. Середній вік акторів – коло 60 років. Це - завдяки двом тридцятирічним персонажам. Кубинські бабусі й дідусі ведуть досить активне життя - розводяться, закохуються, одружуються, але залишаються друзями. Ті, хто трохи молодший, пишуть дисертації. Переважно – з філософії. Ну, є ще кілька лікарів. Зокрема тридцятирічна дівчина, яка ніяк не може розібратися у своїх відносинах з тридцятирічним хлопцем.

Минуле. Колись на Кубі жило 4 типи людей: власники кабаре, актори кабаре, революціонери і поліцейські. Інших верств населення не було. Власники кабаре – холодні, розумні, авторитарні – примушували акторок танцювати у непристойних номерах. Ті жалілися акторам і всі разом страждали. Актори були щирими, чесними і добрими. Революціонери були однакові – молоді, акуратно одягнуті, й обов’язково – з краваткою-метеликом. Побачиш такого на вулиці – й відразу розумієш: революціонер. Під пахвою в революціонера – завжди книжки. Переважно, заборонені. Взагалі-то кожний революціонер – студент.

Революціонерів регулярно хапають слідчі. Це – патологічні садисти. Крім того – брехуни, шантажисти й вбивці. Важкі люди... Революціонерів вони б’ють до крові, а потім – розстрілюють.

І так – цілий серіал.

Студентське життя
Воно є. Воно багате. Але іноземцю долучитися до нього важко. Я не кажу за пропозиції "піти до гарного студентського кафе й купити справжні кубинські коктейлі по 2 долари". Таких "запрошень" багато. А ось потрапити на справжню студентську вечірку... і тим більше, стати там своїм, а не "потенційним джерелом матерйальних благ"...

На університетській дошці оголошень – скромна об’ява: "Вечірка юридичного факультету". Початок у 8-й годині. Вхід - 10 мн (тобто "монеда насіональ"). У програмі – "коктейль, танці й багато сюрпризів".

Є такі вечірки в Україні, у Квебеку, в Канаді – та й, думаю, по всьому студентському світові. Навіть, можливо, у Ірані...

Студентські стінгазети. Звісно, дуже правильні. Звісно, згадують героїв революції. Але ось, у кутку, карикатура - “Помста”: на парті лежить студент, а величезна книжка відриває йому руки.

Тіні минулого
Кастро з’явився не на порожньому місті. Революція мала свій сенс. Якщо почитати, що робив диктатор Батиста, скільки людей було заарештовано й забито без суду, наскільки брутально розганяли мирні демонстрації, то навіть Лукашенко здасться ангелом. Тому не дивно, що люди таки справді підтримали Кастро. Колись... Й не тільки так звані "прості люди", а й середній клас. Що правда, ніхто тоді не чекав на комунізм. Кастро виглядав борцем за демократію, проти диктатури й політичних переслідувань. Чекали, що він поставить американців на місце, проведе соціальні реформи...

Коли після революції на Кубу "раптом" приїхала радянська делегація, у центрі Гавани відбулася багатолюдна маніфестація протесту. Але було вже запізно. Кастро міцно тримав владу. Він знав, куди веде свій корабель.

Монреальський епілог
За столом сиділо кілька латиноамериканців. І я. Вони говорили за історію. Я більше слухав. Дійшли до держави інків. Почали сперечатися, хто з індіанських принців мав більше прав на престол і яка політична ситуація була напередодні вторгнення Пісаро. Як завжди, зійшлися на тому, що квебекці – темні, бо не знають поіменно ані інкських принців, ані запорізьких козаків.
З нами був хлопець з Куби.
- Мені подобалось за часів Радянського Союзу, - сказав він. – Все в нас було російським – машини, товари, інші продукти. Все-все. Ото було добре.
А тепер Росія їх кинула. Американці підтримують ембарго. Погано.
Звісно, якщо Кастро помре, то соціалізм закінчиться.
- А хіба в нього немає брата? – посміхаються латиноамериканці.
Брат є. Рауль Кастро. Але він... (йде кілька не дуже цензурних слів). Порожнє місце. Роз’ївся, нічого не розуміє і дбає лише за свої шикарні машини. Добре, Кастро також свиня. Але він хоча б щось з себе представляє. Він хоч владу тримати може.
Скоро соціалізм закінчиться...
- Але я також не хочу, щоб в нас панували американці – додає він.
- Чому? – питаю я.
- Бо ми вже бачили, що то є. Раніш, до Кастро. Розкіш для кількох й бідність для всіх інших...
- А знаєте, що ще тримає Кубу? – питається кубинець.
Ми не знаємо.
- 2 мільйони кубинців у Сполучених Штатах. – пояснює той. – Поки вони там, Штати на нас не нападуть. Бо проллється кров, а в кожного з них на Кубі родичі. Й вони – американські громадяни. До того, вони допомагають нам грішми...