Одна зі спроб знайти спільну платформу з численими однодумцями

Сьогоднішня політична ситуація в країні викликає певні небезпідставні побоювання щодо майбутнього українців, як політичної нації. Ми маємо стан майже паралельного існування правлячого класу і українського народу. При цьому правляча група періодично звертається до українців по ресурси, нагло їх привласнює і, начебто, є недосяжною для впливів знизу. Українці знаходяться в стані політичної апатії, що породжена небажанням справжньої національної еліти ставати функціонерами політичного процесу державотворення в існуючих умовах.
Існуюча, успадкована від тоталітарного СРСР, державна машина продовжує за інерцією замість здійснення своєї основної мети - забезпечення прав і свобод людини, яка проголошена найвищою соціальною цінністю, обслуговувати матеріальні потреби відносно вузького кола осіб, яке трансформувалося з компартійно-функціонерського та адміністративно-господарського середовища в новітні політичні та економічні псевдоеліти. Тотальна корупція, що зародилася в радянській системі, яка агонізувала, знайшла придатний грунт у вигляді здеморалізованого, надзвичайно низького фахового рівня чиновництва. Єдина якість, якою їх нагородили совіти – неймовірна здатність до виживання. Цей організм, що відтворюється з неймовірною силою і є головною перешкодою, що заважає зламати замкнене коло і залучити до процесу розбудови української держави справжньої української еліти.
Таке відношення до українського народу тих, хто уособлює владу може бути схарактеризоване, як відношення колоніальної адміністрації до тубільців, що, з огляду на спадкоємність влади, не далеке від істини.
Мова не лише про те, що владу ми успадкували імперську чи ту, яка не належить до етно-культурного українського середовища, а про успадковане нею зверхнє відношення до співгромадян, яке подекуди видається за державоцентризм, а насправді є абсолютно безпідставним поділом на «ми» і «вони» за прикладом суспільств з кастовим поділом в найогидніших його проявах, і повним нехтуванням прав і інтересів «нижчих каст» задля, начебто, вищіх інтересів. Більше того, навіть про людське око, все менше й менше ведеться мова про честь, мораль, гуманістичні перспективи. Все більше в суспільстві утверджується, як незборима даність сучасна політична реальність з усіма її найницішими проявами. Апогей – “великосвітський” бал на залізничному вокзалі в Києві в час, коли населення убожіє шаленими темпами. Можна би тут було сказати про низьку моральність “верхів” і порівняти її з прикладами, коли лиш натяки на корупційні діяння в урядових колах призводять до зміни керівництва країною чи, хоча б, до звільнень відповідних посадовців в близькій нам Європі. В порівнянні, українське суспільство навіть не чекає змін чи реакції влади внаслідок вражаючих загальновідомих і задокументованих фактів корупції. Прикладів безліч, як от один з “свіженьких” – відеозаписи СБУ хабарництва у Львівській митниці. І причина не в тому, що діюча влада корумпована і не варто сподіватись від неї реагування, чи чимось відмінна від попередників (адже як сказав Б.Кушнір зі Львова, коли пахне смаленим, демократи тікають до Праги, а комуністи і регіонали – до Москви). Причина в тому, що суспільство загрубіло у власній нечутливості до беззаконня. Бо інакше б треба було починати з себе та з того, щоб ставити питання перед всіма державцями від найменшого і до президента країни про походження їх статків і інші. Україна має так вибудувану державну систему, коли людина, яка хоче бути успішною в економічному сенсі або вимушена вмонтуватися в корупційний конвеєр, або програти конкуренцію.
Ми – країна беззаконня, де виконання закону не є неухильним, а залежить від політичної кон’юнктури, ака формує так звану політичну доцільність. Згадаймо зміни Конституції 2004 року чи невиконання Указу про дострокові вибори ВР на підставі відсутності грошей на вибори. Ба, більше того, політична верхівка в Україні неспроможна взагалі сформувати систему державної влади в легітимний спосіб. Звичайно, є маса формальних підстав проводити чи відмінювати конституційну реформу, по-різному, з огляду на ту ж політичну доцільність в залежності від часу, трактувати одні й ті ж статті Конституції конституційним судом (так, саме “ним”, а не він тлумачить). Однак таке змагання у юридичній вправності є річчю небезпечною, адже юридичними іграми у багатомільйонної нації крадуть її святе право на самоврядність, нав’язуючи повсякчас владу, яку ми не обирали, не на той термін і не з такими повноваженнями.
І до того можна було б підійти з розумінням, адже в часи змін можливі легітимізовані суспільною думкою знакові рішення з відхиленням від процедури. Проте, ніхто не переймається легітимізацією, навіть зовнішнім боком справи. Буває, нам брешуть, що порушують закон заради нашого блага. При цьому наша думка нікого не цікавить. Цинізм не має меж. В країні змінюють Основний Закон, який є “нашим всім” в суспільному житті, грубо порушуючи навіть сам механізм волевиявлення через ганебне кнопкодавство. На обурення громадськості кнопкодави впевнено відповідають про те, що норма про особисте голосування не зручна і її треба змінити. Наші “обранці” не розуміють самої природи Права. Вони – цивілізаційні неандертальці, що демонструють показну зверхність можновладця над законом і здоровим глуздом. При тому, практично кожне з подібних рішень просто позбавляє нас засадничих прав. Але ж ті права є природними. Нас позбавляють права обирати чи впливати на владу, відтерміновуючи вибори. Позбавляють права бути обраними, приймаючи виборче законодавство де те право надається лише членам партій. Обираючи, ми делегуємо певні права і повноваження найвищим посадовцям, які є конкретними особами, а вони на власний розсуд, шляхом тих же махінацій, привласнюють невластиві їм функції і незрівнянно розширюють власні повноваження. Але ж це – узурпація і відмова народу в його природному і конституційному праві формувати владу в державі. Якщо нас не хочуть бачити в цьому процесі, то хтось із нас має піти. Чи влада, чи народ…
Брутально запроваджений авторитаризм впевнено просувається до тоталітаризму. На шляху в нього повна дискредитація парламентаризму через показну недієздатність і запопадливість, продажність і недолугих речників. І, як альтернатива – створення образу впевненої і розсудливої впорядкованої президентської вертикалі. Але ми знаємо тому ціну… Тверда влада то не диктатура і не перебування когось понад законом і безправ’я інших. Тверда влада – то твердість у дотриманні законів. Суспільство турбує не стільки якість законодавчого поля, скільки вибірковість його застосування. Здається, основною метою приходу до влади в Україні є отримати положення “понад законом” з відповідними наслідками і зисками. Одна з найвірніших прикмет того, що насувається – імітація політичних процесів, як от часті “громадські обговорення” чи “слухання”. Здійснені і плановані “реформи” є лише симулякрами і крім полегшення визискування ресурсів з українців жодного навантаження, як правило, не несуть.
Так звана податкова реформа, всупереч міжнародній практиці, коли запорукою економічного зростання суспільств є якомога ширше залучення громадян до творчого процесу створення суспільного продукту, покращення умов ведення бізнесу, нищить найздоровіші, найініціативніші сили суспільства, що реалізують себе в малому та середньому підприємництві. Фетишизація ВВП та відсотків номінального “росту” є ганебною маніпуляцією суспільною думкою за стрімкого зубожіння українців. Здається, нам пропонують китайську чи подібну їй модель “економічного чуда”. А чи запитав у нас хтось, чи згодні ми жити, як живе пересічний китаєць та ще й в довкіллі, що катастрофічно руйнується? А надто, чи хочемо ми того “політичного чуда”?
В інформаційне поле країни активно впроваджується думка про зайвість, шкідливість і неефективність малого бізнесу порівняно з великим. Підкреслюється провина самозайнятих людей в соціальних негараздах і проблемах з пенсійним забезпеченням. При цьому замовчується справжня соціальна і економічна роль малого бізнесу – забезпечити зайнятість населення і отримати високий рівень якості послуг.
Приховується факт відсутності рівних конкурентних умов між учасниками ринку. Державою, яка повинна бути арбітром, вже давно керує великий капітал, створюючи для себе беззаперечні переваги на ринку, захоплюючи цілі сектори економіки, створюючи штучні монополії і знищуючи конкуренцію, як явище. Ці дії породжують монопольно високі ціни на основні товари й ресурси через які в українців, а, надто економічно активних, визискують будь-який надлишок, не дозволяючи накопичувати, розвиватися і взагалі позбавляють підриємницької ініціативності і надії на майбутнє. Це шлях до люмпенізації українців, втрати ними характерних підприємницьких рис, професійної, інтелектуальної та культурної деградації. Сучасній владі втрата тих рис українцями є вигідною з точки зору обов’язкової втрати ними за названих процесів соціальної ініціативи, що за задумом владоможців убезпечить їх на довгий період від протестів. Але ж паралельно з тим приходить і правовий нігілізм з переповненими тюрмами, що вже неодноразово ми спостерігали в історії.
Говорячи про певну роль великого бізнесу і капіталу, не хочеться в жодній мірі засудити його, як явище. Неприйнятним є лише зрощення його з державою і чиновниками. Це і є головною причиною корупції в країні. Корупція завжди полегшує і пришвидшує процес прийняття рішень і суспільство приймає її, як необхідне зло. Однак, державна влада чи конкретна посада за таких фактичних умов стає бізнесом. І діє та розвивається відповідно до законів бізнесу. Бізнес завжди тяжіє до усунення конкуренції, а по монополізації ринку – до встановлення максимально можливих цін. Так і відбувається з Українською Державою. Ставши бізнесом в собі, внаслідок приходу у владу на всіх рівнях безпосередньо або опосередковано представників бізнесу (і не завжди легального), держава, шляхом встановлення численних обмежень, впровадження величезної кількості регуляторних документів (які до здорового глузду взагалі відношення не мають, як от техогляд, про який роками йдуть дискусії, адже кожен водій розуміє, як швидко змінюється технічний стан автомобіля, який повинен бути справним на дорозі, а не перевірений раз на 2 роки), заборон, привласнення неадекватних каральних функцій (а цей процес лише набирає силу), знищивши правосуддя як таке, стала монополією на регулювання життя українців. Політичного, економічного, а, згодом, і особистого. Перспектива певна, бо, за законами ринкової економіки бізнес прагне збільшення прибутку. Держава посилюватиме тиск і втручання, щоб, дозволяючи жити, отримувати якомога більший зиск у вигляді хабарів.
Тому миритись з корупцією як з необхідним злом небезпечно: апетити не мають меж і закінчується це також потрясіннями, при чому цілі покоління випадають з історії як такі, що не спродукували жодних помітних еволюційних зрушень. Влада нинішня взагалі тяжіє до монополізації влади в державі, як такої.
Не можна сказати, що саме нинішня влада розпочала процеси згортання демократичних перетворень в політичній та економічній площинах. Вона лише, як більш вмотивована на результат і така, що не має стримуючих чинників світоглядового чи суспільно-морального плану, ті процеси надзвичайно прискорила і зробита такими, що є не лише помітними неозброєним оком, а й вдираються в наше життя. Перші ластівки з “кривосуддя”, посилення фіскального та регуляторного тиску українці відчули ще за попередників. І, якщо на той час ми мали плюралізм думок в ЗМІ, то це не могло вже приховати шалено зростаючої кількості замовного матеріалу.
Чи не за попередників запроваджувались численні квотування, ліцензування? Чи не вони розпочали наступ на дрібний бізнес протизаконними поборами до пенсійного фонду? Чи не через державне регулювання цін і квотування експорту грабувались мільйони селян? Чи не сучасні “політв’язні” посадили на шию народові ДАІ, збільшивши в десятки разів штрафи і нічого не змінивши в самій службі і таке інше.
Наступники продовжили і удосконалили. Державним службовцям збільшують і збільшують права і жодного поступу в бік відповідальності чиновника за завдання шкоди чи збитків громадянам чи суб’єктам підприємницької діяльності. Вони вже повністю монополізували окремі сектори економіки і інтенсивно рухаються далі. Гарячково ведуть пошуки джерел фінансування підтримки суспільної моделі “контрольованої демократії”.
Схоже, єдиним джерелом серйозних ресурсів за відсутності нафти чи газу, як у північного сусіди, обрана українська земля і це питання варте окремої уваги. Запровадження продажу землі за фактичної відсутності вільного ринку сільськогосподарської продукції, наскрізь корумпованої системи реалізації майнових прав і відсутності справедливого суду, фактичного блокування іпотечного кредитувння, надзвичайно високого ступеня розшарування суспільства за фінансовою спроможністю стане фарсом і виллється в загарбання за безцінь найбільшого національного багатства українців.
Українцям що – недостатньо “народної приватизації” промисловості? Нам потрібні чергові “ваучери”?
Здається, під цей майбутній грандіозний злочин, а про грандіозність тут – це не перебільшення, адже на сьогодні продовольство є продуктом стратегічним в світі, а Україна, навіть за сьогоднішнього стану речей, є на цьому ринку одним з провідних гравців, готові й популістські гасла. Нещодавно зроблена заява найвищої посадової особи держави про наміри в майбутньому примусити представників агробізнесу, що володіють чи використовують землі сільгосппризначення, начебто, збудувати школи і інші об’єкти соціальної інфраструктури в населених пунктах в сільській місцевості, де відбувається землекористування.
Що має означати ця безглузда з будь-якої точки зору заява? Який правдивий месидж ми маємо в тому вбачати?
Так, справді, там нема українського селянина, є великий агробізнес, який здатний будувати школу і українці-раби, яким милостиво забезпечуть мінімально-необхідний для робочої сили матеріальний і культурно-духовний рівень. Механізм? Так, він той же...
Держава може “зобов’язати” бізнес будувати об’єкти інфраструктури лише в протизаконний спосіб: не стягуючи податки в повній мірі згідно з податковим законодавством. Це можливо лише за умови якнайтіснішого корупційного зрощення бізнесу і держави (про що ми говорили раніше), або за відсутності власності, іншої, ніж державна. Впевнено можна говорити, що наша бізнес-влада не ставить націоналізацію в економіці за пріоритет. Тут, скоріше, планується приватизація держави. Тобто, планується перехід земельних ресурсів України у власність чи користування великому бізнесу, який є недосяжним для суспільства і закону, за “людське обличчя” якого взяв на себе відповідальність голова держави? Нам відверто обіцяють “бананову республіку” в центрі Європи? Хтось мріє про новітнє колгоспне рабство, яким президент вирішив ощасливити 15 мільйонів селян? Тим, хто дійсно мріє, сміливо можна сказати: колгоспної системи пізньосовкового періоду з масовими розкраданням і безвідповідальністю не очікуйте. В найкращому випадку отримаєте якийсь новітній сурогат безпаспортної системи з трудоднем в якості оплати.
Малий і середній бізнес в Україні отримав лише одного разу дещицю уваги влади в час, коли президент Кучма мав переобратися на другий термін. З того часу, нічого, крім спроб регуляції, тиску, втручань не зазнавав. Навіть, від “прозахідно” орієнтованої “помаранчевої” влади.
Звичайно, ми не можемо думати, що влада (великий капітал) знаходиться в інформаційному вакуумі і не розуміє, що відповідні справжні реформи і кроки з дерегуляції економіки, зроблять Україну економічно здоровою і країною з привабливим бізнес-середовищем. Що ж є причиною гальмування реформ? Як і у випадку з приватизацією економіки – небажання відкрито конкурувати. Великий капітал в Україні не є капіталом в традиційному розумінні цього слова. Він не асоціюється (за деякими виключеннями) з тяжкою працею і взірцевим життям. Він не готовий існувати в чесному конкурентному середовищі, а здатний лиш визискувати українців завдяки використанню державної влади, як виду бізнесу.
Вони не бажають бачити “спрощенців” на базарах, а хочуть мати черги бажаючих влаштуватись на роботу до їх супермаркетів. Навіщо їм конкурувати з тисячами індивідуальних перевізників, якщо можна заборонити видавати ліцензію тим, в кого менше п’яти авто. Навіщо створювати внутрішній ринок, розвиваючи малий бізнес, якщо зручніше експортувати метал чи продукцію хімпрому і залишати кошти за кордоном. Хіба для накопичення ПДВ для повернення “експортерам”...
Українці не мають власного інформаційного поля.
Вони не можуть відстояти власну культурну спадщину.
Наше архітектурне надбання, що є світовим також – руйнують забудовами.
Корупція знищила нашу освіту.
Українська мова – витісняється. Мови національних меншин, включно з мовами народів, які не мають держави (кримські татари, караїми) підтримки не мають. Російська мова дістає підтримку переважно шляхом засилля кримінального “шансону” і низькопробного кіно.
Чинну владу в Україні підтримали всі без виключення організації, чиї ідеї можуть бути охарактеризовані, як сепаратизм.

Потреба викласти ці думки виникла з уявлення про необхідність створення певного майданчика, базису, який міг би прислужитися для проголошення загальноукраїнських об'єднавчих ідей з метою забезпечення сталого розвитку української держави і нації. Саме думки, а не програма, бо до нього докладають хисту звичайні громадяни, а не державні чи партійні функціонери. Якщо хочете – то ми претендуємо на висловлення національного орієнтиру, який не є ідеологічним догматом, жива і має слугувати українцям за підгрунтя для об'єднання зусиль, вироблення певного плану дій і його подальшого втілення.
Наше завдання вивести українців зі стану політичної апатії, запропонувавши їм платформу для об'єднання, вказавши їм чи спільно виробивши зними цілі і перспективу і впевнивши, що кожен з них і є одним з осередків політичних процесів і опор майбутньої структури громадянського суспільства.
Мова не про ідеологію, а про принципи співіснування.
Ми виходимо з того, що Українська Держава має бути. З цим ми звертаємось до всіх громадян України, включно і до тих, в кого «українськість» не викликає нічого, крім роздратування. Без незалежності України ми, хто проживає на цій території, ніколи не позбавимося другосортності. Етнічної чи економічної. Так було в історії і з українцями і з капіталом на цих теренах.
Ми вважаємо за потрібне відкинути регіональну дифференціацію зовнішньополітичної лояльності. Крім того, що це небезпечно для держави, це є не на часі. Стрімкі зміни, що відбуваються в світовій політиці, унеможливлюють прийняття однозначних рішень найближчим часом. Єдиним критерієм оцінки зовнішньополітичної діяльності для кожного українця має стати національний інтерес, який має конкретний вимір.
Ми закликаємо українців виважено віднестись до потуг політиків на «проклятих питаннях українців» здобувати собі політичний капітал. Українське суспільство здатне досягти консенсусу за умови відкритого діалогу, відкритих інформаційних джерел, захищеного від зовнішніх впливів інформаційного поля. Ми маємо створити власне притягальне культурне середовище.
Ми маємо звернути увагу на політику і висловити нашу думку про те, що вона не може бути ремеслом для заробітку. Ми не маємо права дозволяти політикам ганьбити її і країну, замість віддано служити Україні, розглядаючи повноваження, як обов'язок. Саме ми формуємо відношення політиків до політики.
Треба виходити з того, що людина є найбільшою соціальною цінністю в країні і суспільство допускає лише мінімально необхідне обмеження наших прав і свобод для комфортного співіснування. Держава є структурою виконавців певних повноважень, що делегуються їм суспільством виключно в рамках чинного законодавства. Влада ефективна лише за умови, коли підзвітна суспільству безпосередньо, а не, навпаки, якійсь черговій «вертикалі». Бо то є тисячі і мільйони очей і контролерів, а не гастролі чергового перевіряючого-хабарника.
На цьому етапі ми не повинні перейматися стабільністю правлячої верхівки, бо то не має ніякого відношення до стабільності існування країни Україна. Очевидно, що ми не маємо перейматися і збереженням опозиції, яка переймається лише власним піаром, замість виступати проти катувань українців у в'язницях. Чи потрібен українцю провідник, не здатний мерзнути чи голодувати на акціях протесту особисто? Чи не досить нам таких провідників?
Чи потрібно нам розпочинати з розробки потрібних законів? Ні. В суспільстві цілковитого беззаконня, відсутності реальних важелів впливу на владу і відсутності правової культури маємо розпочати з принципів співіснування, які потім юристами будуть викладені у формі законів.