Миткові проблеми (правдива історія)
Миткові проблеми
Я вам одне скажу: знайомити когось с кимось - це нє для слабонєрвних. Ось дивишся, ніби й хороших хлопець. Ну там симпатичний, розумний, книжки якісь читає. Ну є там свої таргани у голові, але в кого ж їх тепер нема? Не п'є забагато.
І самотній, біднятко. Навіть віршики якісь пише - про сенс життя та про невдячний світ.
Так чого б йому когось не знайти?
То ж і знаходимо. А вона - красуня, розумниця, добре готує. Тільки рік тому, як розвелася. Працює у бухгалтерії. То чого ж тобі ще треба? Місяць з неба, чи що?
Ну, зводимо їх разом. А це ж важко, я вам скажу. Бо в одного робота, і у другої, та й інші справи - вони ж, виявляється, дуже зайняті. Ну, хай буде!
Зводимо їх нарешті разом, в себе вдома. Теж треба якось розумно зробити. Не можна ж сказати, що ми їх знайомимо. Тоді вони точно одне на онде не задивляться. Треба щось вигадати.
Запрошує мій чоловік його у гості - ну, це, як раз, не важко. Він і так вже біля нас чи не щовечора крутиться. Бо самотньо йому, а в нас - сімейний затишок. Та й вечеря нормальна - а не пакетний суп із консервами.
Але проблема, розумієте, у тому, щоб прийшов він вчасно й коли треба. А в нього із цим проблеми. Він же в нас поет - приходить коли хоче.
Ну, відправляю чоловіка: що хочеш роби, але щоб був він вчасно. Хоч зустрічай після роботи. Той трохи посперечався, полаявся, але куди ж він від мене дінеться? Пішов, привів.
А тут і наша Галя заходить. Ну з Галею - це окрема історія. Але - теж прийшла, коли треба. Я їй правда натякнула, що буде молодий чоловік. Навіть не натякнула,а так, згадала десь поміж рядками.
Зібралися, сіли за стіл. Ми їх одне до одного підсуваємо. Тобто - садимо одне напроти одного. А самі підтримуємо світську розмову - за погоду, за ще щось таке. Ну я бачу, вона йому, здається, подобається. А Галя - та зацікавлена, але вигляду, звісно, не подає. Тож він і не знає, як з нею бути.
Ну, це ми виправимо...
Налили їм вина - хай, трохи, розслабляться. Вже думаємо, як би тут влаштувати танці. Самі ми давно вже не танцювали - з тих пір, як одружилися. Але тут щось треба робити. Ну, чоловік побіг підключати нашого магнітофона. А я тим часом слідкую за ситуацією.
І все б добре, але тут біс мене потягнув згадати про Турцію. Там в мене відпочивала братова. Я навіть не знаю, де саме. Та я й не сказала нічого - тільки що там спекотно. Але цього вже вистачило.
Як він бува це почув, то й почав лаяти тамтешній уряд - якісь там в них, виявляється, ісламісти, чи інтегрісти - не знаю, навіть. Так розійшовся!
Ну, Галя дивиться, не знає, що й казати. А цей дурник починає за курдську проблему. В них, мовляв, ситуація схожа на українську - теж мають битися за незалежність. Ну хай буде, але я тут до чого?
Як почав отой Митко говорити за історію цього свого Курдістану, то вже й не зупиняється. Дійшов аж до якогось там середньовіччя.
А тут Галя - те ж ще та розумниця - питає:
- А що таке Вавілон?
Митко так на неї дивиться і починає щось про якусь "Месурію"... ні "Месопотамію".
А вона:
- А це ж хіба не у Африці?
- В Африці???
Ніколи не бачила, щоб людина так дивувалася.
- Ну, це ж Гіпопотамія, а гіпопотами живуть у Африці...
Ой, ви б ото бачили його обличчя. В мене навіть слів не вистачає, щоб оте описати. Ху, думаю, зараз він такого тут наробить...
Але ні, стримався. Тільки подивився на годинник, та й каже:
- Вибачте, любі друзі, але маю тепер вас залишити, бо завтра на роботу.
- Та всім же ж на роботу, - каже Галя.
- Вибачте, живу далеко, то мусю вже йти. Дякую, господарко, усе було дуже смачне.
Встав та й пішов.
Галя тільки рота раззявила - не чекала вона на таке.
Ну, отож! А ви ото кажете: "познайомити". Та як же ж його, такого, з кимось познайомиш?!
Звісно, вечір було зіпсовано. Галя так і не зрозуміла, в чому річ.
- Дивний він якися, - каже.
Так вони більше й не зустрічалися.
А за три дні отой Митко знов приходить до нас. Знов на життя скаржиться: неможе, мовляв, знайти своєї половини.
- А Галя? - кажу.
- Це та, що була тут минулого разу?
І почав. Не може він, бачиш, серйозно ставитися до лйдини, яка нехтує історією світової цивілізації.
- Та навіщо серйозно? - каже мій Степан. - Позустрічалися б трохи.
- Та що ти таке кажеш! - перериваю я, - Вона дівчина порядна!
- А що, як порядна, то й позустрічатися неможна?
Але Митка то вже не цікавить. Не можу, каже, та й все. Галя, каже, "табула раса" (і чом це він по-молдавськи заговорив?).
І далі розповідає про самотність.
Що тут скажеш?
Раптом в мого Степана ідея:
- Митко, а запишися на курси англійської!
- Навіщо?
- Як то "навіщо"? Знаєш, скільки там дівчат? Гарних, розумних...
- Але я вже англійську знаю, - каже Сашко. - До речі, не розумію, як у сучасном світі людина, що не знає англійської,може претендувати на звання "цивілізованої"!
- Тоді на курси німецької! - каже Степан. Ой, і розумний він в мене!
- О, то є ідея! - зайшовся Митко.
І щоб ви думали? За місяць приходить знов.
- Ну, як курси? - питає Степан.
- Та ну їх, кинув нафіг! Тільки час гаяти!
Роздратований такий
- А що таке? - питаємо.
- Одного не розумію, - каже. - Вони там всі посказилися чи що?
- Хто "вони"?!
- Та жінки ж, жінки! Уявляєте, вони справді прийшли туди вивчати німецьку!
- То це вони так кажуть, - переконує Степан.
- У тому й вся річ, що ні. Прямо якісь божевільні! "Німецька", "німецька"! До того, вони там одружені...
- Що всі?
- Та ні, половина. А у інших кавалери є. А решті взагалі нікого не треба.
- Як так, не треба?! - не вірить Степан.
- Ну, не треба! Їм і на самоті добре. Вони й самі так кажуть...
- Брешуть! - каже мій чоловік. - До них просто потрібен підхід.
- Та як же ж до них підійдеш?! - обурюється він. - Не хочуть вони нікого.
Отак вони в мене сперечалися, сперечалися... А що я скажу? Ну як мені тому Миткові мозок вправити?
Ніби вже заспокоїлись, а він знов жалітися.
- От раніш, - каже. - Все зрозуміло було.
- Коли це, "раніш"?
- Ну, у 16 років. Запрошує дівчину у кіно, і там десь, по дорозі, обіймаєш. А далі стали біля ставочка, чи там пам'ятника Шевченкові, і цілуєш у щоку, а потім, біля під'їду, вже й у губи. Якщо не відмовить, то все ясно, зустрічаємось... А тепер вже й не знаю, що їм треба! Ти її цілуєш біля куща, а вона тобі - "не треба!" Або у щочку можна, а у губи вже ні...
- Агій на біду! - кажу. - Тобі вже скільки років? Тридцять один! А ти ще як дитина...
- А що? - питає.
- Та те саме нам треба, те саме! Щоб кохали, щоб цінували... А не лізли до тебе відразу, як барани. Або вже як лізли б, то хоч до місця.
А він:
- "Кохали-цінували"?! Нема дурних! Плавали-знаємо. Ти її кохаєш-поважаєш, а вона: "Давай залишимося друзями!" А полізеш напрямки, так взагалі злякається і знатися не захоче. То й як з такими жінками бути?!
Ну де я йому поясню?! Сама толком сформулювати не гідна. Як отой песик: точно знаю, як воно є, а розтлумачити не можу. Та й як тут розтлумачиш, як він тільки себе й слухає.
Ось і тепер за своє:
- Я вже останнім часом думав: навіщо чоловікові гарна жінка? Ну гарна, ну й що з того? Це ж як картина яка, як шедевр. Не стану же я кохатися із Венерою Мілоською!
Отут мене вже зачепило. Що він таке про себе думає, щоб таке про жінку казати?! Теж мені, Дікапріо ся знайшов!
- Та може ота Мілоська на тебе й не подивиться! - кажу. - В неї, мабуть, і без тебе є, з ким кохатись!
Він здивовано так дивиться. Мабуть, дотепер думав, що всі дівки за ним всихають.
- Та ти на себе подивисі! - кажу. - Мешти не чищені, сорочка не пресована. Добре, що хоч поголивсі! Хто тебе такого схоче?!
- Але ж те все другорядне, - каже він.
- Степане, - кличу чоловіка. - Я більш не гідна! Може хоч ти йому поясниш?
Ну, чоловік відводить Митка убік і почина:
- Жінка - сутність для чоловіка незрозуміла. З ними коли добре, а коли біда. Іноді причепляться до якої дрібниці - і усе, біда.Ось, на приклад, з одягом. Їм, чомусь, дуже важливо,щоб мешти були чисті, а сорочка рівненька. Навіщо? Не відомо. Але так воно є. А ще треба, щоб взуття стояло акуратно, у куточку, чобіток до чобітка. А ще не люблять, оли шкарпетки розкидані по підлозі. Чим це їм заважає, ну чим?! Скільки я вже жонатий, а все ніяк не розумію.
- Невже все так страшно? - каже Митко. Аж перелякався, бідненький. - Невже через такі-то дрібниці вони можуть відкинути чоловіка?
- Можуть, Митко. Ще й як можуть.
- Ну тоді вже краще бути самому і зберегти людську гідність!
З тим і пішов.
Довго ми його не бачили. Вже думали, що й не повернеться.
Але ні, повернувся. За місяць.
- Я справи,- питаємо.
- Все в мене гаразд.
- Як то, гаразд?! - дивуємось.
- Правда, не гаразд. Не гаразд, а фантастично! Чудово!
- Що таке???
- Я закоханий! І взаємно!
Ну, ми зраділи. Почали розпитувати, що до чого.
- Вона янгел! - каже Митко. - Моя половинка! Ми просто створені один для одної!
- Ото гарно! - кажу я.
- Я чекав на неї усе життя! А вона - на мене! Яке це щастя, що ми зустрілися!
- І деж-то ви ся зустріли? - питаю.
- У Асі!
- А хто така ота Ася? - цікавлюся. - Мабуть, теж добра дівчина.
- Ася - то є комп'ютерна програма, - пояснює Митко. - Це у Інтернеті.
Тут я вже зрозуіла.
- Та там же сама порнографія, у тому Інтернеті. Я у газеті читала. Та ще й через нього дівчат за кордон вивозять!
- Не вірте, - каже. - Інтернет - це майбутня людства. Скільки вже людей через нього перезнайомилось, передружилось.
- Ну, хай буде, хай буде. - я вже зі всім згодна. - Аби тільки дівка була порядна.
- За це вже не хвилюйтеся!
- А звідки ж вона є? - пита Степан.
- З Донецьку, - каже Митко. А очі так і світяться. Ніби Донецьк - це Париж який.
- Так це х далеко!
- Що таке дистанція для двох закоханих сердець!
- Та де ж ви зустрінетесь? - питаю.
- Як де? У Києві, на Новий Рік. Ми вже про все домовились. Приїдемо, зустрінемось та й оселимось у готелі, на пару днів. А далі - подивимось, як будувати життя.
Що тут зробиш? Краще вже в Інтернеті, ніж ніяк. Воно, звісно, не порядно: тільки зустрілися - і відразу ж у готель. Треба спершу одружитися. Але такі тепер часи. То вже не таке, як колись.
За пару тижнів, проводили ми його до потяга. Зібрали вже, як могли. Сама йому, бідолашному, сорочки випрасувала та склала: тільки діставай з валізки, та й одягай. Степан йому найкращу краватку позичив, ту, що ще з весілля. Зачесали його, ґудзики перевірили - чи не відриваються? Щітку для взуття з собою дали. Тільки їдь!
Поїхав.
Ну й, звісно, за кілька днів знову в нас. Розхристаний, п'яний, а головне - у траурі.
Що таке?
- Не склалося, - каже. - Не можу я того збагнути! У Інтернеті ми так розумілися, просто з півслова. Вона фразу почне, а я докінчу, і навпаки... А тут...
Зустрілися вони, як і заплановано, на вокзалі. Спочатку ще нічого було. А потім - він одне каже, вона друге. Йому в один бік хочеться йти, а їй у інакший. Вона таке любить, а він - зовсім протилежне. Якось таки дотягнули до вечора. А там пішли до ресторану - й посварилися. Тільки то на вечір підписали мир - а зранку знов війна. І чого? Чому? Так і промучилися обидвоє три дні.
- А може, - кажу, - тут твоя вина є? У житті, бува, й поступитися треба.
- Ну звісно, то я завжди винний! - кричить він. - Вони ідеальні, а я - винний!
Хлопнув дверима і побіг геть.
Більше вже до нас ні ногою. Ніколи.
Минуло роки чотири. Раптом, їду собі з базару на маршрутці і бачу... Він не він? думаю. Нібито й схожий, але якися... інакший. якийсь, не знаю, надійніший, чи що? На руках - дитинка півтора рочки.
Не він, думаю. Але тут отой чоловік до мене говорить. Вітається, пита про справи. Бачу - точно, Митко.
- Ти що, - питаю, - одруживсі?
- Та давно вже, каже.
- З ким же ж?
- На жінці.
- Ну, то я вже зрозуміла! Ти скажи краще, де ти її здибав?
- Та не знаю, якось воно само собою склалося...
Далі розпитала.
Ну, хто б таке подумати міг?
Він тоді з горя як напивсі, то посковзнувся на снігу та й зламав сі ногу. Поки лежав у лікарні, думав про різне. А як ся вилікував, укотив до іншого міста. Там сї знайшов роботу, вибився у спеціалісти. Потім назад повернувся - вже поважна людина. Тоді вже пішов до інакшої фірми, вже більшої. Тепер собі добре раду дає. Ну й десь на цьому шляху й зустрів своє щастя.
Я правда нічого не вигадую, все отак і було. Тому вже років з десять минуло, а все у пам'яті, як тепер.
© Олександра Шелковенко
