Стереотипи щодо україномовних
Коли у далекі восьмидесяті Павло Глазовий писав вірш "Кухлик", він, певно, вважав, що захищає рідну мову. Кмітливий україномовний дідусь висміює тих, хто живе в Україні, але нехтує українською. Саме так сприйняла вірш більшість читачів.
Насправді ж, Глазовий (гадаю, що мимоволі) майстерно зібрав більшість стереотипів щодо україномовних.
Почитаємо віршик:
Кухлик
Дід приїхав із села, ходить по столиці.
Має гроші — не мина жодної крамниці.
Попросив він:
— Покажіть кухлик той, що з краю. —
Продавщиця:
— Что? Чево? Я нє понімаю.
— Кухлик, люба, покажіть, той, що збоку смужка.
— Да какой же кухлік здєсь, єслі ето кружка. —
Дід у руки кухлик взяв і нахмурив брови:
— На Вкраїні живете й не знаєте мови. —
Продавщиця теж була гостра та бідова.
— У мєня єсть свой язик, ні к чему мнє мова. —
І сказав їй мудрий дід:
— Цим пишатися не слід,
Бо якраз така біда в моєї корови:
Має, бідна, язика і не знає мови.
Джерело: Павло Глазовий. “Сміхологія”, http:/
Антагоністи - україномовний дід та російськомовна продавщиця.
1) Дід старенький, а продавщиця, очевидно, відносно молода.
2) Дід - з села. У місті буває не часто. Продавщиця весь час живе у місті.
3) Судячи зі всього, незнання української аж ніяк не заважає цій жінці працювати продавщицею: більшість клієнтів - російськомовні (інакше б вона відразу б зрозуміла, чого хоче дід, і не казала б, що "кухлик" - це "кружка"). Україномовна клієнтура представлена сільським дідусем, який приїжджає хіба раз на рік, на пару днів.
Ось і перші штампи: "українська мова - сільська". Це - "мова пенсіонерів". "У містах нею ніхто не розмовляє". "Люди з міста - особливо молодого та середнього віку - виключно російськомовна"
Йдемо далі.
Дід обурюється: "На Вкраїні живете й не знаєте мови."
Тобто приїхав до міста і "починає вчити, як жити".
Але у _цьому_ місті - якщо вірити віршику - майже всі говорять російською, а зустріти україномовного - це вже подія (я не кажу, чи так це насправді, а просто аналізую текст). Продавщиця резонно відповідає, що "У мєня єсть свой язик". І додає, що мова їй не потрібна. Казати таке - вкрай не ввічливо, особливо україномовному. Проте, на практиці їй справді не потрібна українська - ми вже бачили, що клієнти - російськомовні. Було б хочаб 10 таких дідів, вона б вже вивчила слова "кухлик", "ґудзик" тощо.
Тобто, те, що ця жінка висловила по-хамськи, можна було б сказати інакше: "у місті, де я живу, прийнято розмовляти іншою мовою. І це, даруйте, теж Україна - може дещо інакша від вашої, сільської". Знов-таки, я нічого не вигадую, просто переказую зміст вірша.
Що відповідає дід? Натякає, що продавщиця - як корова. Аргумент у стилі: "Сама ти дурепа!". На хамство відповідає хамством.
Що буде потім? Дід сяде на електричку і повернеться до села. Продавщиця й далі не вчитиме українську (бо "не потрібно"). А коли дід помре - україномовна клієнтура зникне остаточно.
Ось так змальовує ситуацію "вірш на захист мови". Найсумніше, що ані автор, ані читачі цього не побачили (хотів би помилитися).
Тож: "сільські дідусі (чи бабусі) час від часу заїжджають до міста і нав'язують свою сільську мову". А якщо з ними сперечатися, "обзивають коровами".
Привабливий імідж, чи не так?
Справжній "агітаційний" твір мав би ламати стереотипи. На захист української мав би постати не "дід з села", а молоді/успішні/міські.
Чому саме міські? Не тому, що село є гірше чи краще від міста. А тому, що мета - українізувати саме місто. А люди люблять чути про себе. Якщо людина живе у місті, їй цікаве міське життя (а якщо сільське - то очима міської людини).
