Kраєвиди з дніпровських круч забивають дух. «Вольниця», «Дикий степ» - ці слова залишилися в тих часах, коли Дніпро ще не закували в бетон. По відбитках фотографій сторічної давнини залишається тільки здогадуватися, як вільно дихалося киянам у ті часи. На ці краєвиди можна дивитися безкінечно.
Підказка: сторінки зручно горати за допомогою стрілок праворуч
Kоли ще не існувало залізниць, а шосейні дороги не гарантували постійної прохідності, у сезон навігації саме по Дніпру здійснювали більшість перевезень товарів. Вниз та вгору по річці сновигали човни, вітрильники, вантажні барки, починаючи з 1820-х років – пароплави.
Нерідко судна доводилося пересувати уздовж берега Дніпра за допомогою бечеви (линви) зусиллями коней чи робітників-бурлак. Для прибережної смуги законодавство Російської імперії запровадило особливий режим. Уздовж річок слід було виділяти незабудовану смугу «на користь судноплавства» – так званий бечевник.
Тобто місце для безперешкодного руху тих, хто тягне линву, але його використовували також для «будівництва, конопачення, осмолення і лагодження» суден, короткочасного складування вантажів тощо. В містах муніципалітетам дозволялося прокладати вздовж річок упорядковані набережні, проте вони були зобов’язані «відводити для причалювання суден, вивантаження й завантаження товарів та інших потреб судноплавної промисловості особливі місця під найменуванням пристаней».
У Києві найбільша кількість дебаркадерів для причалювання зосереджувалася на смузі біля сучасної Поштової площі, а у 1897–1899 роках за проектом інженера Миколи Максимовича було обладнано велику й містку Київську гавань.
Навіть наприкінці ХІХ та на початку ХХ століття найбільший обсяг перевезень у басейні Дніпра припадав на деревину. Її транспортували звичайнісінькими плотами з хатинками-навісами для плотогонів, що пливли від лісистої Білорусі у степові місцевості нижнього Подніпров’я. Частину цих вантажів отримував і Київ. На Подолі безпосередньо на березі річки тривалий час діяла потужна лісопильня, яку утримував відомий підприємець і меценат Семен Могилєвцев.
Разом з тим, упродовж позаминулого сторіччя дедалі більше розвивалося пасажирське й вантажне пароплавство по Дніпру та його притоках. У 1890-і роки найбільшим підприємством у цій галузі стали Сполучені товариства пароплавства зі штаб-квартирою в Києві – акціонерні Перше та Друге товариства, котрі спершу люто конкурували між собою, але згодом визнали більш вигідним об’єднатися і встановити спільну монополію.
Провідним менеджером сполучених компаній був енергійний київський підприємець, комерції радник Давид Марголін. За даними на 1913 рік, їхній сумарний флот налічував 64 пароплави й 7 непарових суден. Лише пасажирські перевезення компанії в той час складали понад півтора мільйони пасажирів на рік.
Значна частина ремонтних майстерень та іншого майна Сполучених товариств пароплавства перебувала на Трухановому острові. Земельні угіддя цього острову здавна належали київській владі. Частина їх здавалася в оренду для влаштування приватних дач або закладів розваг. Проте дедалі більшу потребу в помешканні на острові відчували робітники пароплавства. Вони навіть пробували самочинно захопити острівні землі під житло. Зрештою, у 1907 році Міська дума санкціонувала розпланування тут ділянок для здачі в оренду під скромні будиночки робітничого селища. Невдовзі тут на пожертву Давида Марголіна збудували школу та кам’яну церкву Св. Єлизавети.
Просто біля Дніпра, на його лівому березі (який, до речі, належав тоді до Остерського повіту Чернігівської губернії) складалися інші селища, спершу заселені рибалками, майстрами плетіння лози тощо. Подібні утворення називали «слобідками» – Микільською та Передмістною (остання була розташована безпосередньо перед Ланцюговим мостом, що стояв приблизно на місці теперішнього мосту Метро).
У 1894 році один з путівників по Києву без зайвого захоплення: відзначав: «На лівому березі, вже в Чернігівській губернії, розкинулося тісно пов’язане з містом брудне поселення – Микільська Слобідка, населена різного побиту майстровими, відставними солдатами й тому подібною людністю, куди влітку невибагливі кияни вирушають на човнах чи маленьких пароплавах, що підтримують постійне сполучення, пити молоко у чахлих садочках при приватних садибах або куштувати раків у одному з кількох трактирів, нещодавно там улаштованих».
Подібну картину спостерігали й у подальші роки. Втім, час від часу тут бувала у різних справах міська інтелігентна публіка. Приміром, у 1910 році в храмі Св. Миколая у Микільській Слобідці взяли шлюб поет Микола Гумільов та його наречена – Анна Горенко, нині відома всім як Анна Ахматова.
Близькість до великого міста при порівняній дешевизні життя зумовила на початку ХХ століття швидке зростання людності у Слобідках. Проте їхні мешканці, так само, як і населення Труханова острова, вельми страждали через низький рівень ґрунту. Під час весняних повеней тутешні вулиці систематично опинялися під водою, а до будинків, встановлених на високих палях, доводилося підпливати на човнах.
«Венеціанський» спосіб життя на Дніпрі зберігався аж до гітлерівської окупації Києва. Проте у 1943 році придніпровські селища були дощенту спалені нацистами. На місці Передмістної Слобідки тепер влаштовано Гідропарк; Микільській слобідці відповідають квартали біля станції метро «Лівобережна».
Здавна кияни любили купатися у дніпровській воді. Аж до середини позаминулого століття тут іще панували прості звичаї. Чоловіки, жінки і діти бавилися в річці відкрито; сором’язливі ховалися за кущики. Але під впливом цивілізації та розвитку судноплавства цей процес ускладнився. Для «водних процедур» почали обгороджувати спеціальні місця – купальні.
Оскільки береговою смугою розпоряджався муніципалітет, це питання було взято на особливий контроль міською думою. У 1904 році «батьки міста» видали спеціальну постанову «Про порядок влаштування і користування купальнями та місцями для купання».
Один з його перших пунктів наголошував: «Купання на відкритих місцях забороняється». У купальнях дбали про громадську моральність. Були передбачені особливі чоловічі та жіночі відділення. Про стіни купалень і перегородки між відділеннями в думській постанові зазначалося, що вони «мають бути щільні, без щілин і будь-яких отворів». Під час купання заборонялося «виходити і випливати з району чоловічих купалень у напрямку до жіночих і навпаки». Входи до відділень належало розташовувати так, «аби відвідувачі однієї статі не проходили повз двері, що вели до купальні іншої статі».
Купальні були своєрідним бізнесом. Стягувалася погодинна вхідна плата – приблизно стільки ж, скільки за відвідування загальних лазень. Втім, багатші клієнти могли скористатися індивідуальними номерами. Обов’язковим реквізитом у кожному відділенні були настінні годинники, «аби ті, хто купається, могли спостерігати за часом».
Зрештою, у 1918 році під час короткого існування української держави німецькі вояки – тогочасні союзники гетьмана Павла Скоропадського – показали киянам, як відпочивають на березі річки у Європі. На Трухановому острові зробили відкрий пляж. Ця новація прийшлася до вподоби, і відтоді без дніпровських пляжів ми вже не уявляємо собі літнього відпочинку в місті.