Русанівка, заселення
Їм обом за вісімдесят – і ще з молодості їх єднають спільні стіни, спільні свята. А тепер і спільні біди, коли
їм уже довелося поховати дітей.
Ганна Петрівна Шаламай, вісімдесят перший рік пішов, родом із Василькова, будівельниця з 30-річним стажем.
Гостріша на язик і, схоже, меткіша. Нажила дві квартири: в одній, на Русанівці, живе з чоловіком, в іншій, на
Харківському масиві, з висотою стін у три метри, оселився син із невісткою, внуком та двома правнуками Ганни.
Внук хороший: возить бабцю на цвинтар, коли та попросить. Просить вона часто. Там уже більше її знайомих, ніж у
будинку, куди позаселялися квартиранти, і тепер словом ні з ким перекинутися.
Хіба що з Наташею Степанівною Шпигун, 80 років, родом із Букрина Кагарлицького району на Київщині. Це голос
критики в їхньому товаристві. Коли Ганна Петрівна надміру вихваляє себе, Наташа Степанівна вгамовує її пориви
незлим підсміюванням. Срібний зуб жінки блищить на сонці так, що я бачу в ньому своє відображення.
Дотепними репліками їхня розмова чимось нагадує діалоги героїнь серіалу «Секс і місто» – хіба що кіноперсонажки
не так поорані зморшками, не запнуті хустками, не вбрані в такий невиразний одяг, сірий, як і стіни їхніх
будинків.
Ганна й Наташа уподобали лавочку на бульварі Ігоря Шамо на Русанівці.
Наташа, швачка Дарницького шовкового комбінату, заміжня за працівником «Ленкузні», у другій половині 60-х
дістала нагоду отримати кооперативне житло від заводу. Його працівники, пригадує жінка, були здебільшого людьми
молодими і жонатими. Ніде було всім дітися – начальство організувало кооператив. Подружжя вступило, зробило
перший внесок у 2000 карбованців, а потім платили помісячно, аж доки не розрахувалися. Вся квартира на вулиці
Ентузіастів, 31, обійшлася їм у 5 000 карбованців, пригадує жінка.
«Ми попали вже на розбір шапок. У першу чергу брали тих, у кого більше стажу. Ми заселилися голяком, на перший
поверх. Бідняками були – не так, як тепер. У квартирі був ремонт – шпалери поклеєні, паркет постелений – але
меблів жодних. Спали на підлозі, поки не зробили нам перерахунок (забагато виплатили). Рік не треба було платити
за кооператив, то трохи зекономили: купили ліжко і каструлю».
Рік не треба було платити за кооператив, то трохи зекономили: купили ліжко і каструлю
Будівельниця, яка в 1966 році вселилася в помешкання на бульварі Давидова, 20, дріб 1, стала сусідкою Наташі
Степанівні. Вибір поверху їй продиктував фатум.
«Приїхали ми сюди з гостинки на Тампере. З пожитків мали залізне ліжко і валізу з речами. В мене вже була
Ірочка, доця, три роки мала, і шість років синочку. Давали вибрати або перший, або сьомий поверх. А чоловіка
якраз побила панель на будівництві, в гіпсі лежав. «Бери перший, може, я калікою буду», – каже. Ну я, дурна,
взяла».
Ганна Петрівна відірвала з валізки кришку, застелила постіль – спочатку син спав на ній. Хоч і велося їм на
початках сутужно, загалом жінка не має підстав нарікати на тодішнє життя. Залишалися десятиліття до того, як
район обросте меншими й більшими крамницями. З магазинів в околиці був гастроном «Перший» і продуктовий
«Славутич». Та й у ті, з огляду на черги, доводилося ходити з дітьми на руках, щоб не лишати самих удома.
Тож суботня поїздка на не так давно відкритій лінії метро до універмагу на Хрещатику прирівнювалася до променаду.
Дивлячись на полицю в гастрономі, Ганна питала: «Доцю, якої ікри взяти: червоної чи чорної?». Донька Ірина
частіше хотіла червоної: 2,5 карбованці за 100 грамів. Щотижня жінка брала палку ковбаси («найдорожчої») і
кілограм цукерок. Могли собі дозволити, коли обжилися. Поки Ганна розповідає, жінка-срібні зуби шепоче: «Треба
було мати блат, так не дістанеш. У магазинах було порожньо».
З пожитків мали залізне ліжко і валізу з речами. В мене вже була Ірочка, доця, три роки мала, і
шість років синочку
«Не розкошували, але й не бідували», – так будівельниця-пенсіонерка оцінює своє тодішнє фінансове
становище.
У Ганни Петрівни добра пам’ять на дати і бережне ставлення до речей. Так само, як про день смерті дочки, вона
говорить про надбання важливих речей.
«Купила холодильник, 4 червня йому буде рік, ще Ірочка його витирала в мене».
Холодильник – мірило достатку для Ганни Петрівни. Тепер він завантажений – морозилка туго відчиняється. Є і
м’ясо, і овочі до салату, і торт.
На своїх плечах жінки тягнули радянський побут – і лише з відстані років бачиться, що це було нелегко.
Ганні велося легше – у «великій стройці» вона була не останньою людиною. Начальниця монтажної бригади, вона
звикла керувати й вдома. Чоловік теж працював на будівництві бригадиром. Відпочивали зі смаком.
«На октябрські, майські [свята] приходили до нас начальники: начальник СМУ (спеціалізованого монтажного
управління), начальник відділу – Яків Михайлович із жінкою, вони жили наді мною. Міша, Оля Волощачка, –
перелічує жінка важливих в її молодості постатей. – Я накривала стіл: від вікна аж до дверей. Тягнулася риба з
майонезом, качатниця з м’ясом – по ньому стікала олія. Грибочки: білі, маслючки. Все для начальників».
Наташа Степанівна крутилася в нижчих колах і вела аскетичніший спосіб життя. Морожений хек («два кіло на три
рублі – всю родину, коли з’їхалася, є чим пригостити») по неділях правив їй за найвишуканіший делікатес. 17
років жінка простояла за станком, за що тепер отримує 2,5 тисячі пенсії. Через два місяці після народження
первістка Наташа вийшла на роботу, залишивши сина у свекрухи в селі – належало платити за квартиру. Сьогодні цей
син раз у тиждень приносить мамі, яка тепер удова, торбу з «добрішими» харчами. Мешкала квартирантка, але
з’їхала. Наташа дедалі частіше хворіє, й усе більше пенсії йде на ліки, але діти допомагають.
А поза тим, то нарікати їй нема на що. Вперше за роки може дозволити собі не рахувати кожної копійки. Поставила
нещодавно бойлер – і не натішиться.
«Уже не економлю. Стільки жити в Києві, то вже не економити».
Будівельниця ж натомість зменшила оберти. Гаряча вода в неї перекрита, включає раз на кілька днів, щоб прийняти
ванну – куб води в місяць. А для щоденних потреб гріє в каструльці на плиті.
«Живе, як до революції. Чоловік бриється тією водою з каструльки», – коментує сусідка.
Коли Ганна Петрівна покинула «велику стройку», допрацьовувала до пенсії – спершу виготовляла пакетики в
пластиковому цеху, куди її влаштував до себе чоловік Анатолій. Потім прибирала в університеті Грінченка на
Русанівці.
Будинки для пані Ганни, як і ковбаса, колись були кращі. «Вдесятеро міцніші, як теперішні висотки. Товщина стін
26 сантиметрів», – запевняє вона.
Але, можливо, річ ще й у тому, що в цих стінах жило більше знайомого люду.
«Жизнь, доця, змінилася. Раніше люди більше говорили одне з одним, розуміли, співчували. А тепер кожен на себе
рядно тягне».
У родині Ганни Петрівни фемінізм так і не переміг. Чоловік її ходить погано, ось і зараз лежить, чекає дружину.
Бабця Ганна несе для нього сигарети з магазину. Вона ще нівроку – бігає.
«В обід чарочка горілки обов’язково має бути, миска борщу зі шматком м’яса. Миску поставила, а горілку забула.
То він сидить, ніжкою тупає. Наївся, закурив, задрімав. Я не стрималася. «Твою мать, – кажу. – Я теж хвора,
але встала, позамітала, наварила, погодувала, дві каністри води привезла кравчучкою з-під ЖЕКу, пішла в
магазин по сигарети та й врешті сіла з подругами побалакати», – видихає ранкову образу Ганна.
Відволікаються від розмов лиш тоді, коли до під’їзду прибуває чергова «швидка». Тоді стривожено повертають
голови на звук сирен.
Соцмісто
Колись усе було по-іншому. Бульйон із магазинних курей виходив наваристішим і пахнув ароматніше. Сусіди більше
спілкувалися між собою, а тепер навіть не знаєш, як кого звати. А головне – що вона була молодшою. Так собі
розмірковує, опершись на ціпок, Людмила Герасимівна, сидячи на лавці біля своєї квартири на бульварі Верховної
Ради,16, що в районі Соцміста на лівому березі. Вона майже ровесниця (82 роки) й не така вже й далека сусідка
Ганни та Наталі – відстань між двома бульварами 2,5 кілометри.
Її благенька хрущовка зберігає на собі шрами часу й невблаганно старіє, але для Людмили Герасимівни вселитися у
власне помешкання означало одне з найбільших досягнень у її житті.
Доти вона, до декрету швачка медичного взуття на фабриці, мешкала в сімейному гуртожитку на Рибальському
острові. 11 квадратних метрів на неї, чоловіка, свекруху й двох синів, меншому рік. Спільний коридор, де стояли
в ряд керогази (нагрівальні прилади, що працюють на гасі) різних сімей. У Людмили Герасимівни був навіть
подвійний – можна було одночасно готувати борщ і кашу. Пелюшки, пригадує, прала в Дніпрі.
11 квадратних метрів на неї, чоловіка, свекруху й двох синів, меншому рік
Після шести років стояння на черзі, у травні 1962 року, подружжя перевезло нехитрі пожитки у нову квартиру на
Соцмісто. З речей – ліжко з залізною сіткою (сітку чоловік купив перед самим весіллям, доти спав на дошках),
розкладачка для старшого, чотирирічного сина, маленьке ліжко для немовляти. Місця було не так щоб і багато, але втричі більше, ніж у гуртожитському помешканні: 33 квадратних метри корисної площі. Розкладачку старшого сина, який у той час ходив у продовжену групу садочка, на день прибирали, бо інакше пройти
ніде.
Коридор – вузенький, туалет – крихітний, та й у кухні не розженешся. Місця для ванної проектом не
передбачалося, як собі пригадує Людмила Герасимівна. Відділили шматок спальні, щоб добудувати.
Будинок здавали вже з ремонтом: шпалери поклеєні, батареї встановлені, сантехніка, окрім ванної, стояла, воду
провели. Хрущовка вздовж шосе стояла самотою – теперішніх навколишніх будинків ще не було. Біля дому зводили
громадську пральню, але коли невдовзі проект заглох, жінці довели з ванної носити в мисках виварену в кухні
білизну.
Грошей на меблі в сім’ї не вистачало, та й пріоритет був іншим: спершу накопичували гроші на холодильник, тоді
ще стояли в черзі, щоб придбати, а затим іще виплачувати по розтермінуванню. Понад десяток років минув, перш ніж
у квартирі Людмили Герасимівни гордо постав «Днепр» 1958 року виробництва. Холодильники, за оцінкою пані
Людмили, теж були кращими і служили довше.
Місця для ванної проектом не передбачалося
А так то й без холодильника можна було обійтися. Людмила Герасимівна любила збирати гриби – їздила в ліс під
Обуховом. Відварила, залила олією – можуть стояти.
З меблів передусім розжилася саморобним столом. Маневрами дістала двері від будівництва, потім роздобула якісь
ніжки. Склала докупи й накрила скатертиною. Прийшов якось додому педіатр, почав писати – незручно. Підняв стіл –
а там двері. Людмила Герасимівна спаленіла. «Вибачте» – витиснула з себе.
Взимку грілися теплом від груби. На плиті й духовці варила їсти, звідти йшов теплий дух. Груба займала місце,
але порівняно з керогазом у гуртожитському коридорі це було покращення життя.
Трохи облаштувавши квартиру, Людмила кинулася вдовольняти професійні амбіції. Доти вона працювала руками: то
помічницею слюсаря на заводі, то швачкою на фабриці. Старшому синові було десять, коли мама пішла вчитися на
заочне вечірнє відділення в технікум на бухгалтерський облік.
Жінка мала ще одну мрію, яку так і не здійснила, – джинси. Після черг за меблями й килимами не надто хотілося
запобігати ще й перед перекупниками.
Жилося нелегко, визнає Людмила Герасимівна. Але епоху дефіцитів і черг компенсували інші уявні і часто далекі
від істини радощі: «ніхто не крав», «ціни – копійки», «квартиру отримали, а тепер мільйони». Дружили з колегами
і сусідами, гуртом відзначали свята: то за столом, то на Дніпрі, то на концертах, то в ресторани ходили. А тепер
«все розібрали», «нас дурять», «людьми маніпулюють».
Людмила Герасимівна живе самотою. Чоловік помер після інсульту, сини роз’їхалися, створивши власні сім’ї. Скаржиться,
що вся пенсія йде на оплату комуналки взимку, та лише потім неохоче зізнається, що має субсидію.
Лише старожилки будинку підтримують встановлені тут роками звички приходити в гості одне до одного й
перемовлятися на лавочці. Але сьогодні їхня розмова не найдоброзичливіша.
Вибігає з під’їзду жінка та й у сльози:
– Що ж ви мені 40 тисяч за ремонт виставили? Мене навіть удома не було, як вас залили. У вас тільки куток
залитий, а ремонтувати всю кімнату.
– У суді будемо розбиратися, – відчеканює Людмила Герасимівна.
– Я ж вам повірила, що ви віруюча, – не вгаває співрозмовниця.
– До чого тут я, я найняла адвоката – він усе й оцінив, – не бажає втрачати позиції Людмила Герасимівна.
– Маєте за що й адвоката оплатити, а мені де тепер скільки грошей взяти?
– Мать вашу, – закінчує суперечку Людмила Герасимівна й шкутильгає до під’їзду.
Як вона й казала раніше – дружба між сусідами вже не та.
