Старожили метро

Дівчину, яка співає одну й ту ж пісню у метро роками, чи продавця якогось краму, котрого зустрічаєш чи не щодня, сприймаєш як доброго знайомого, бачиш, як дівчинка з дитини стає підлітком, а потім жінкою.

Іноді навіть думаєш, куди це пропала виконавиця пісні «Мама» — чи, бува, не сталося з нею чогось поганого, адже її життя, мабуть, сповнене небезпек і не дуже комфортне та щасливе.

«Мешканці метро» — мабуть, найупізнаваніші люди столиці, адже їх бачать сотні тисяч киян кожного дня. Це миттєві зустрічі. Ми ж вирішили дізнатися про них більше.

Автори: Ярослава Тимощук, Надя Кельм, Євгенія Дроздова, Олександр Оксимець

Опубліковано 9 серпня 2018 року

Їх можна поділити на три категорії: перші — продавці різних господарських дрібниць, другі — музиканти, треті — прохачі милостині, які розповідають про недуги та смерті близьких родичів або ж самі вдають хворих.

Червона гілка метро по лівому березі Дніпра найбільше підходить для торговельної, мистецької та іншої діяльності — потяг їде над землею, менше шуму. З вагона у вагон жителі метро ходять, мов на роботу.

Черги та ієрархія

Михайло робить ставку на репертуар. Пісня має бути впізнаваною. Наприклад, «Все буде добре» або «Надія є» — люди хочуть позитиву. Іноді Михайло співає щось менш оптимістичне, бо пасажирам може набриднути той самий репертуар і вони не будуть такими щедрими.

Метро почало годувати Михайла чотири роки тому, коли він переїхав із Донецька. Удома працював вантажником і слюсарем, але робота не приносила радості. У столиці знайшов заробіток до душі.

Перед тим, як братися до справи, Михайло вирішив поцікавитися тутешніми порядками. Музикант-старожил розтлумачив новачку правила, освячені роками: поважай ієрархію і черги.

Маршрут Михайла, попередньо узгоджений зі старожилами, пролягає від станції метро «Дарниця» до «Гідропарку». Якщо є кілька претендентів на вагон, треба пропустити музикантів із більшим досвідом. Новеньких, каже Міша, не люблять: «вагони не гумові».

Як вільна людина, Михайло заробляє, скільки захоче. Треба гроші — співає інтенсивніше. Його середня денна норма — 400—500 гривень, та якщо задатися метою, можна заробити більше.

Пасажири по-різному реагують на творчість Міші: є такі, що аплодують, підспівують, кидають гроші, а є такі, що можуть обізвати дармоїдом, порадити піти на завод або написати кляузу в метрополітен. Якось нетверезий пасажир встряв у бійку з Михайлом і поламав йому колонку. Все ж Михайло співатиме у вагонах, поки позитивних людей більше.

Клікайте по плеєру нижче, щоб прослухати аудіофайл

Така молода

На відміну від музиканта Михайла, який дбає про різноманіття свого репертуару, невисока чорнява дівчина щодня заводить однієї й тої самої. Вона раз у раз похитує головою й випереджає можливі зауваження пасажирів.

«Люди, вибачте, що я, така молода, до вас звертаюся…» — починає дівчина. Далі апелює до Бога і просить грошей.

Як на людину, яка має труднощі з пересуванням, вона досить метка. І це зрозуміло: одного ранку спостерігаю, як чоловік років 40 погрожує їй «повідривати руки, якщо ще раз побачить». Дівчина швидко зникає у вагонній тисняві, навіть похитуватися забуває. Не те, щоб вона надто злякалася, бо вже за хвилину перейде в наступний вагон.

Прохачі в метро не працюють поодинці. Коли до тебе неприязні не тільки пасажири, а й підземні музиканти та продавці (ті й ті нарікають, що жебраки заробляють не на власних талантах, а на людській жалості), треба триматися гуртом.

Чорнява має кількох друзів, місце їхньої зустрічі — станція метро «Лівобережна». Тут вони разом обідають: запивають бутерброди фантою. На лавці вони сидять, тісно притулившись одне до одного. Нікого вже не похитує, ніхто не накульгує. Треба відпочити перед тим, як знову взятися до роботи.

Іглесіас із метро

Буває, втомлені робочим днем пасажири повертаються ввечері додому з такими похмурими обличчями, ніби машиніст щойно оголосив прийдешній апокаліпсис. Здається, навіть якби в вагон увійшла сама Мадонна, ніхто б не зреагував.

Але коли у вагоні з’являється хлопець із гітарою і заводить «Очі відьми, мов зорі», люди піднімають голови.

Музикант співає тихо й не надто виразно, але все одно так зачаровує публіку, що іноді йому навіть не доводиться походжати вздовж вагону, аби зібрати гроші в полотняну торбинку — пасажири підходять самі. Можливо, справа в його загадковій усмішці. Якщо дуже абстрагуватися від вагонної дійсності, можна розгледіти, що музикант трохи схожий на Енріке Іглесіаса.

Че Гевара

Високий чолов’яга мандрує з вагона в вагон із великою господарською сумкою. І ще з однією, з портретом Че Гевари, через плече. Продає дитячі розмальовки, ручки з кольоровою пастою та з чорнилом, яке стирається. Для «майже відмінників», каже.

Також торгує «розумним» пластиліном — гумовими іграшками на зразок пластиліну, які легко змінюють форму і стан із рідкого на твердий. Скручує з нього кульки й кидає об землю, аби переконати, що до нього не налипає бруд. Або ліпить до одягу, щоб продемонструвати: пластилін не залишає слідів. Промови Че Гевари — легкі й дотепні, хоч виголошує він їх завжди повагом.

Як бувалий підприємець, він має свої секрети. Замість називати ціну прямо, вдається до порівнянь. Діловий щоденник — як 5 жетонів на метро (за старими цінами), записники з малюнками Гапчинської — 50 гривень.

«Хто знає, хто така Гапчинська, той зрозуміє, що така ціна — це майже задарма», — створює атмосферу таємничості навколо свого товару.

Чоловік із устілками

Він ніколи не усміхається й дивиться завжди ніби поверх натовпу. Можливо, тому, що він обізнаний із законами економіки: «Люди все одно купуватимуть товари, без яких не обійтися», — каже. Як-ось устілки для взуття, силіконові подушечки, щоб взуття не натирало ноги тощо. Тож можна не демонструвати переваг свого товару.

Продавець допоможе вирішити багато проблем із ногами. У чорній сумці через плече він возить різноманітні товари: від розділювачів для великого і вказівного пальця на нозі — до силіконових супінаторів під п’ятку для вагітних, для тих, хто цілими днями на ногах, для тих, хто страждає від варикозу, зайвої ваги тощо.

Часом цей суворий чолов’яга проводить консультації для пасажирів, які не можуть вибрати, що саме їм потрібно. Якось оглянув пасажирові ногу й порекомендував лайфхак зі свого широкого набору. І прислухається до побажань клієнтів. Так його чорна дерматинова сумка поповнюється новим асортиментом: наприклад, устілками, які треба підкладати під стопу у випадку плоскостопості.

Продавець тостів

Євген, 60 років, колишній працівник авіазаводу, продає в метро збірки тостів і привітань на всі випадки життя. Нахвалює свої книжки: тут знайдуться слова й тещі на день народження, і шефові, щоб привітати з підвищенням.

Раніше Євген тут же торгував газетами. Він не вірить розповідям про те, що книжкам і друкованій пресі щось загрожує. Бо вже 22 роки метро-торг у чоловіка йде стабільно.

«Інтернет пропонує багато відповідей, а в газеті для вас вибрана одна», — міркує над перевагами свого товару.

Євген каже, що продає від 30 до 50 збірок у день. Купує їх у кіосках по 3 гривні за примірник, продає по 10. Має з того 200—300 гривень прибутку. Тішиться, що не працює «на дядю».

Ще Євген складає кросворди англійською. Хоч він і пише їх з помилками, та не полишає мрії, що одного дня зможе розбагатіти, налагодивши продаж таких збірок тисячними тиражами. Самих лише англійських кросвордів для цієї мети може забракнути, тож Євген укладає ще збірки кросвордів на біблійну тематику.

Художник Серафим

Серафим Олексійович теж уловив тренд із самозайнятістю. На Майдані Незалежності він малює людей на замовлення. На замовлення «Текстів» створив і портрети персонажів метро. Художник упізнає цих людей на фотографіях: йому знайома і прохачка милостині, і продавець устілок.

Замолоду, згадує Серафим, він надумав вступати в академію мистецтв у Москві. Але приїхав до столиці, оцінив роботи інших вступників і вирішив, що його портфоліо трохи недотягує. Надто пасторальними були картини: пшеничні поля, трактори та інші сільські пейзажі. Тож повернувся в Україну. Все, що зараз уміє, вивчив самотужки: роздивляючись полотна художників у галереях та вправляючись з олівцем і папером.

Про те, що навіть не спробував тоді вступити, Серафим сьогодні не шкодує. «У творчому процесі важливе відчуття задоволення, а не підтвердження професійності». Ну і наявність клієнтів, які звертаються за портретами.

Художник Серафим, що намалював портрети персонажів метро для цього проекту