XVI

Ахмед Мухаммед Качхалія

Коли делегація пливла в Англію, я якось розмовляв про антиазіатське законодавство у Трансваалі з одним англійцем, який оселився в Південній Африці, й коли я повідомив його про мету нашої поїздки в Англію, він вигукнув:

- Я бачу, ви їдете до Лондона, щоб позбутися нашийника!

Так він порівняв трансваальські дозволи з собачим нашийником, але тоді я не зовсім зрозумів, і навіть зараз, описуючи цей випадок, не можу сказати точно, чи він хотів таким чином висловити свою зневагу до індійців і радість через їхнє приниження, чи лише мав намір виразити свої сильні почуття щодо цієї справи. Відповідно до золотого правила не тлумачити слова людини проти неї самої, я вважатиму, що джентльмен використав цей яскравий вираз лише для того, щоб передати свої сильні почуття. Як би там не було, трансваальський уряд, з одного боку, готувався накинути на шиї індійців нашийник, а з іншого боку, індійці готувалися до боротьби проти злої політики уряду та розробляли заходи, розраховані на посилення їхньої рішучості нізащо не вдягти цей нашийник. Звичайно, ми писали листи друзям як в Англії, так і в Індії, намагаючись таким чином щоденно підтримувати їхню обізнаність зі становищем. Але боротьба у формі сатьяграхи дуже мало залежить від сторонньої допомоги, й тільки внутрішні засоби є дієвими. Тож лідери витрачали свій час в основному на зусилля з підтримання всіх шарів спільноти на належному рівні.

Одним із важливих питань, що стояли перед нами, було: за допомогою яких сил продовжувати боротьбу? У Трансваальській асоціації британських індійців було багато членів. Сатьяграха ще не з’явилася на світ, коли було засновано цю Асоціацію. Асоціація чинила опір у минулому й повинна в майбутньому чинити опір – не одному нестерпному закону, а великій їх кількості. Окрім організації опору нестерпному законодавству, вона мала виконувати багато інших функцій політичної та соціальної природи. Знову ж, не всі члени Асоціації взяли на себе зобов’язання чинити опір Чорному Акту шляхом сатьяграхи. Водночас, слід узяти до уваги зовнішні ризики, яким було б піддано Асоціацію в разі, якщо її ідентифікуватимуть із боротьбою у вигляді сатьяграхи. Що, коли трансваальський уряд оголосить цю боротьбу підривною, а всі заклади, які її проводять – незаконними? Яким, у такому разі, було б становище членів, які не є сатьяграхі? А як щодо фондів, зібраних у час, коли сатьяграхи ще й у планах не було? Усі ці міркування були вагомими. Й нарешті, сатьяграхі були глибоко переконані, що вони не повинні жодним чином налаштовуватися проти тих, хто не приєднався до боротьби через брак віри, слабкість або з будь-якої іншої причини – а повинні підтримувати дружні стосунки з ними, як і доти, й навіть працювати з ними пліч-о-пліч в усіх інших рухах, окрім сатьяграхи.

З усіх цих причин спільнота дійшла висновку, що боротьбу шляхом сатьяграхи не слід проводити через будь-які з організацій, що вже існують. Вони можуть надавати всіляку допомогу, яка буде в їхніх силах, та чинити опір Чорному Акту в будь-який спосіб, можливий для них, за винятком сатьяграхи, для якої сатьяграхі заснували новий орган, названий “Асоціація пасивного опору”. Читач за цією англійською назвою зрозуміє, що слово “сатьяграха” ще не було винайдено, коли постала ця нова асоціація. Час повністю виправдав мудрість утворення для цієї роботи нового органа, й рух сатьяграха, мабуть, зазнав би шкоди, якби до нього була причетна будь-яка з організацій, що вже існували. До цієї нової Асоціації вступили багато членів, і спільнота також щедро наділила її фондами.

Мій досвід навчив мене, що жоден рух ніколи не припиняється й не слабшає через брак фондів. Це не значить, що будь-який тимчасовий рух може продовжуватися без грошей – але це значить, що там, де рух має добрих людей та залишається вірним своєму курсу, він обов’язково привабить до себе необхідні фонди. З іншого боку, я також спостеріг, що рух починає спадати відтоді, як у його вражає хвороба надлишкових фондів. Тому коли громадську установу підтримують за допомогою відсотку з інвестицій – я не насмілюся назвати це гріхом, але скажу-таки, що це дуже неправильна процедура. Громадськість повинна бути банком для всіх громадських установ, які не повинні існувати довше, ніж того бажає громадськість. Установа, яка існує з відсотків від накопиченого капіталу, більше не підкоряється громадській думці, а займається самоуправством та стає самовдоволеною. Тут не місце розписувати корупцію численних суспільних і релігійних установ, які утримуються з постійних фондів. Це явище настільки поширене, що очевидне кожному.

Але нам слід повернутися до нашої розповіді. Юристи й люди, які отримали освіту в Англії, аж ніяк не володіють монополією на казуїстику. Я бачив, як навіть неосвічені індійці в Південній Африці були цілком здатні до проведення дріб’язкових розрізнень та відстоювання тонких аргументів. Дехто стверджував, що зобов’язання, взяте нами на себе у Старому Імперському Театрі, було виконане, оскільки стару Постанову було заборонено – й ті, чия рішучість відтоді ослабла, сховалися за цією заявою. Аргумент не був аж зовсім безпідставним, але він не міг справити враження на тих, хто чинив опір не закону як окремому закону, а ганебному принципу, який за ним стоїть. Тим не менш, вирішили, що необхідно заново прийняти присягу про опір заради безпеки, просто щоб посилити пробудження спільноти та випробувати міру її слабкості, якщо така є. Тому скрізь було проведено зустрічі, на яких роз’яснювалося становище, заново приймалася присяга, й дух спільноти виявився настільки ж піднесеним, як і досі.

Тим часом доленосний місяць липень поступово доходив кінця, і в останній день цього місяця ми вирішили провести масову зустріч індійців у Преторії, столиці Трансваалю. До участі також було запрошено делегатів з інших місць. Зустріч було проведено надворі на території преторійської мечеті. Після урочистого початку сатьяграхи на наші зустрічі приходило стільки людей, що їх не могла вмістити жодна будівля. Все індійське населення Трансваалю не перевищувало 13 тисяч душ, із яких понад 10 тисяч жили в Йоганнесбургу та Преторії. Присутність на громадських зборах двох тисяч із сукупного населення в десять тисяч у будь-якій частині світу вважалася б великою та задовільною. Рух масової сатьяграхи неможливий за будь-яких інших умов. Там, де рух цілковито залежить від внутрішньої сили, він узагалі не може тривати без масової дисципліни. Тому працівники не вважали таку велику явку чимось дивовижним. Вони від самого початку вирішили проводити громадські зустрічі тільки надворі, щоб можна було практично уникнути витрат, та щоб нікому не довелося повертатися з місця зустрічі розчарованим через брак місць. Крім того, всі ці збори були переважно дуже тихими. Присутні все уважно вислуховували. Якщо ті, хто перебував далеко від сцени, не могли чути мовця, вони просили його говорити голосніше. Навряд чи треба й казати читачеві, що на цих зустрічах не було стільців. Усі сиділи на землі. Була дуже маленька платформа, така, щоб на ній умістилися голова зборів, мовець та кілька друзів, і на неї ставили маленький стіл і кілька стільців або табуретів.

Містер Юсуф Ізмаїл Міан, чинний голова Асоціації британських індійців, головував на цій зустрічі. Із наближенням часу видачі дозволів відповідно до Чорного Акту, індійці, природно, хвилювалися, незважаючи на весь їхній ентузіазм – але не менше за них хвилювалися й генерал Бота та генерал Смутс, незважаючи на те, що за ними стояла вся міць трансваальського уряду. Нікому б не хотілося схилити цілу спільноту до своєї волі виключно силою. Тому генерал Бота послав на цю зустріч сера Вільяма Госкена з метою переконати нас. Читач уже познайомився з цим джентльменом у попередньому розділі. Збори тепло його прийняли, й він сказав:

- Ви знаєте, що я ваш друг. Навряд чи мені слід і казати, що мої почуття у цій справі – на вашому боці. Якби я хоч якось міг це зробити, я радо змусив би ваших опонентів погодитися на ваші вимоги. Але навряд чи треба розповідати вам про загальну ворожість трансваальських європейців до вашої спільноти. Я тут на прохання генерала Боти. Він попросив мене донести його повідомлення до цих зборів. Він відчуває до вас повагу й розуміє ваші почуття, проте він каже: “Він нічого не може зробити. Всі європейці у Трансваалі одностайно просять про такий закон, і сам він переконаний у його необхідності. Індійці прекрасно знають, наскільки могутній уряд Трансваалю. Крім того, закон підтримав Імперський уряд. Індійці зробили все, що могли, та повелися як чоловіки. Але тепер, коли їхнє протистояння зазнало поразки й закон було прийнято – спільнота повинна довести свою лояльність і миролюбність, підкорившись йому. Генерал Смутс ретельно розгляне будь-які пропозиції, які ви зробите щодо незначних змін до положень, прийнятих у силу Акту про реєстрацію”. Моя особиста порада також полягає в тому, щоб ви послухалися генерала Боту. Я знаю, що трансваальський уряд непохитний стосовно цього закону. Чинити йому опір означатиме битися головою об стіну. Я не хочу, щоб ваша спільнота зазнала краху в безплідному протистоянні чи накликала на себе непотрібне страждання.

Я переклав цю промову зборам слово у слово, а також звернув на ці слова увагу від власного імені. Містер Госкен зійшов зі сцени під оплески.

Тепер настав час звертатися до зборів індійським мовцям. Одним із цих мовців був покійний Ахмед Мухаммед Качхалія – герой не тільки цього розділу, але й даної книжки. Я знав його тільки як клієнта й перекладача. Він ніколи доти не відігравав чільної ролі у громадській роботі. Він мав робоче знання англійської, яке доти покращив практикою, оскільки, приводячи своїх друзів до англійських юристів, він сам перекладав. Але перекладання не було для нього професією – він працював перекладачем лише як друг. Він спершу продавав дрібний товар на вулиці, а потім був дрібним торговцем у партнерстві зі своїм братом. Він був меманцем із Сурату і мав велику репутацію серед своїх. Його знання мови гуджараті теж було обмежене, але і його також він дуже покращив, навчаючись за допомогою досвіду. Його розум був настільки гострим, що він дуже легко схоплював усе, про що йому говорили. Він розв’язував юридичні складнощі з такою легкістю, що це мене часто вражало. Він не вагаючись сперечався щодо законів навіть із юристами, і часто його аргументи заслуговували на те, щоб юристи на них зважали.

Я ніколи, ані в Південній Африці, ані в Індії не натрапляв на більш мужню та несхитну людину, ніж містер Качхалія. Він віддавав у жертву спільноті всього себе. Він завжди був людиною слова. Він був строго правовірним мусульманином, будучи однією з довірених осіб мечеті меманців із Сурату. Але водночас він ставився до індусів і мусульман цілком однаково. Я не пригадую, щоб він колись фанатично чи неналежно ставав на бік мусульман проти індусів. Будучи досконало безстрашним і безстороннім, він ніколи не вагався вказати на недоліки як індусам, так і мусульманам, коли б не вважав це за необхідне. Його простоту і скромність варто було наслідувати. Через близький контакт із ним упродовж багатьох років я переконаний, що будь-яка спільнота рідко може похвалитися такою людиною у своєму середовищі, як містер Качхалія.

Містер Качхалія був одним із мовців на цих зборах. Він виголосив дуже коротку промову. Він сказав:

- Кожен індієць знає, чим є Чорний Акт і що з нього випливає. Я уважно вислухав містера Госкена, як і ви. Його промова тільки підтвердила мене в моїй рішучості. Ми знаємо, наскільки могутній трансваальський уряд. Але все, що він може зробити – це запровадити такий закон. Він кидатиме нас до в’язниці, конфісковуватиме наше майно, депортуватиме чи вішатиме нас. Усе це ми охоче перенесемо – але ми не можемо просто примиритись із цим законом.

Я побачив, що містер Качхалія, кажучи це, дуже розхвилювався. Його обличчя почервоніло, жили на шиї й на голові набрякли від крові, що швидко по них текла, його тіло трусилось, і поклавши пальці правої руки на свою горлянку, він прогримів:

- Я присягаю іменем Бога, що хай мене повісять – я не підкорюся цьому закону, і я сподіваюся, що кожен із тут присутніх зробить те саме.

Сказавши так, він зайняв своє місце. Коли він підніс пальці до своєї горлянки, дехто з тих, що сиділи на платформі, усміхнулись – і я пам’ятаю, що я усміхнувся разом із ними. Я досить сильно сумнівався, що Качхалія-шет зможе до кінця діяти відповідно до своїх сміливих слів. Тепер я соромлюся цього сумніву щоразу, коли про це думаю. Качхалія завжди залишався на передньому плані серед багатьох індійців, які буквально дотрималися своєї обіцянки в цій видатній боротьбі, не похитнувшись ані на мить.

Учасники зборів зустріли його промову схвальними вигуками. Інші тоді знали його значно краще, ніж я, й багато з них були особисто знайомі з цим невідомим героєм. Вони знали, що Качхалія каже тільки те, у що справді вірить, і вірить у те, що каже. Були й інші натхненні промови. Але я виділив промову Качхалія-шета і згадав про неї, оскільки вона виявилася пророцтвом щодо його подальшої кар’єри. Не кожен із натхненних промовців витримав остаточне випробування. Цей видатний чоловік помер у 1918 році, через чотири роки після завершення боротьби, служачи спільноті до останку.

Я завершу цей розділ спогадом про Качхалія-шета, якому може не знайтися місця в подальшому. Читач пізніше почує про Толстовську ферму, на якій жили багато родин сатьяграхі. Качхалія-шет послав свого десяти- чи дванадцятилітнього сина Алі на навчання туди як приклад для інших і для того, щоб хлопця виховали для життя у простоті та служінні. Саме через приклад, який він подав таким чином, інші мусульмани також послали своїх хлопців на ферму. Алі був скромним, розумним, чесним і відкритим хлопчиком. Бог забрав його до Себе раніше за його батька. Якби йому випало жити, я не сумніваюся, що він виявився б гідним сином чудового батька.

***

Повернутися до змісту: Махатма Ганді. Сатьяграха у Південній Африці

Англійський варіант: XVI. Ahmad Muhammad Kachhalia

Цей переклад - доволі масштабний проект, який здійснюється за пожертви читачів. Ви також можете допомогти.