X

Після війни

Найважливіша фаза війни закінчилась у 1900 році. Облогу з Ледісміта, Кімберлі та Мафікенга було знято. Генерал Кроньє здався у битві при Пардебергу. Частини британських колоній, окуповані бурами, було звільнено з їхніх рук, а лорд Кітченер завоював Трансвааль і Оранжеву Вільну Державу. Залишилися тільки партизанська війна.

Я вважав, що тепер моя робота в Південній Африці завершена. Я залишався там уже шість років замість запланованого на початку одного місяця. Загальні риси роботи, що стояла перед нами, були досить чітко окреслені. Та все ж я не міг поїхати з Південної Африки без добровільної згоди індійської спільноти. Я повідомив своїх колег, що збираюся взятися за громадську роботу в Індії. Я отримав у Південній Африці урок служіння замість вигоди для себе – і прагнув можливостей для такої роботи. У Південній Африці був шрі Мансухлал Назар, а також містер Хан. Молоді індійці, народжені та виховані в Південній Африці, повернулися з Англії юристами. За цих обставин я не вчинив би негоже, повернувшись в Індію. Коли я висунув усі ці аргументи, мені дозволили повернутись, але тільки за умови, що якщо в Південній Африці постане непередбачена ситуація, що вимагатиме моєї присутності, то спільнота зможе викликати мене в будь-який час, і я повинен буду одразу повернутися. Вони в такому разі візьмуть на себе мої дорожні витрати, а також витрати під час мого перебування в Південній Африці. Я погодився на таку угоду й повернувся в Індію.

Я вирішив практикувати в Бомбеї як адвокат, по-перше, з метою громадської роботи, користуючись при цьому порадами та керівництвом Гокхале – а по-друге, щоб поряд із громадською діяльністю заробляти собі на життя. Відповідно, я орендував контору й почав отримувати роботу. Завдяки моїм близьким зв’язкам із Південною Африкою, вже самі лише клієнти, які поверталися з цієї країни, давали роботи більш ніж достатньо для моїх потреб. Але мир не судився мені в цьому житті. Не пробувши в Бомбеї й трьох або чотирьох місяців, я отримав термінову телеграму з Південної Африки, в якій було сказано, що становище там серйозне, що невдовзі чекали на містера Чемберлена та що необхідна моя присутність.

Я згорнув свій офіс і припинив оренду будинку в Бомбеї й вирушив у Південну Африку першим пароплавом. Це було наприкінці 1902 року. Я повернувся в Індію в кінці 1901 року й відкрив офіс у Бомбеї близько березня 1902 року. В телеграмі не було повних деталей. Я припустив, що виникли проблеми у Трансваалі. Але я поїхав у Південну Африку без родини, оскільки думав, що зможу повернутися в Індію через чотири або шість місяців – проте був просто вражений, коли дістався до Дурбану й почув усе. Багато з нас сподівалися, що становище індійців по всій Південній Африці покращиться після війни. У будь-якому разі ми не очікували проблем у Трансваалі та Вільній Державі, оскільки лорд Лендсдаун, лорд Селборн та інші високопосадовці, коли вибухнула війна, заявляли, що однією з її причин було поводження бурів з індійцями. Британський агент у Преторії часто казав мені, що якщо Трансвааль стане британською колонією, то всі кривди, від яких потерпали індійці, відразу буде виправлено. Європейці також вважали, що оскільки Трансвааль перебував тепер під британським прапором, то старі закони бурської республіки, спрямовані проти індійців, застосовувати не можна. Цей принцип було настільки широко прийнято, що аукціоністи, які перед війною не приймали від індійців пропозиції ціни на купівлю землі, тепер відкрито їх приймали. Таким чином, багато індійців купили землі на відкритих аукціонах – але коли вони подавали акти передачі для реєстрації до податкової інспекції, то її начальник відмовлявся реєструвати ці акти, посилаючись на Закон №3 від 1885 року! Про все це я дізнався, зійшовши на землю в Дурбані. Лідери спільноти сказали, що містер Чемберлен приїде спершу до Дурбану, й ми повинні спочатку ознайомити його зі становищем у Наталі. Після цього я повинен був поїхати слідом за ним до Трансваалю.

У Наталі на містера Чемберлена чекала делегація. Він поштиво вислухав делегацію й пообіцяв донести до уряду Наталю предмет її представлення. Особисто я не очікував, що закони, видані в Наталі перед війною, буде змінено дуже швидко. Ці закони вже було описано в одному з попередніх розділів.

Як читач знає, до війни будь-який індієць міг у будь-який час в’їхати до Трансваалю. Я побачив, що більше так не було. Втім, обмеження однаковою мірою стосувалися як індійців, так і європейців. Становище країни досі було таким, що якби до Трансваалю водночас в’їхала велика кількість людей, то не було б достатньо їжі й одягу на всіх, оскільки крамниці після війни ще не відчинилися заново. Товари, що були у крамницях, безцеремонно привласнив покійний бурський уряд. Тому я думав, що якщо обмеження лише тимчасові, то причин для побоювань немає. Проте існувала різниця у процедурі, за якою могли отримати дозвіл європеєць і індієць – і це давало підстави для остраху та занепокоєння. Дозвільні офіси було відкрито в різних портах Південної Африки. На практиці європеєць міг отримати дозвіл, просто подавши прохання, тоді як у Трансваалі було створено для роботи з індійцями Відділ у справах азіатів. Створення цього особливого відділу було чимось новим. Індійцям потрібно було спершу подавати заяву на ім’я голови цього відділу. Після того, як він давав дозвіл, вони зазвичай могли отримати дозволи в Дурбані чи в будь-якому іншому порту.

Якби мені довелося пройти через усі ці формальності, не було б надії отримати дозвіл до того, як містер Чемберлен поїде з Трансваалю. Індійці у Трансваалі не могли здобути для мене дозвіл. Це було понад їхні можливості. Тому вони покладалися на мої зв’язки в Дурбані для отримання дозволу. Я не знав службовця, який видавав дозволи, проте оскільки я знав начальника поліції Дурбану, то попросив його піти зі мною до дозвільного офісу. Він погодився й надав необхідні гарантії. Я отримав дозвіл на підставі того, що вже перебував у Трансваалі впродовж року в 1893-му – і таким чином приїхав до Преторії.

Атмосфера у Преторії була однозначно зловісна. Я бачив, що Відділ у справах азіатів – це для індійців просто жахлива машина гноблення. Посадові особи були частиною тих авантюристів, які прийшли разом з армією з Індії до Південної Африки під час війни й оселилися тут, щоб спробувати свого щастя. Деякі з них були корумповані. Двох службовців навіть судили за хабарництво. Суд присяжних оголосив їх невинними, та оскільки насправді не було жодних сумнівів стосовно їхньої провини, зрештою їх звільнили з посад. Упередженість була повальною. Коли ось так створюється окремий відділ і коли єдиною метою його існування є обмеження чинних прав – посадові особи природно схильні створювати час від часу нові обмеження з метою виправдати своє існування і для того, щоб показати, що вони ефективно виконують свої обов’язки. Саме це й відбувалось у даному випадку.

Я бачив, що мені потрібно починати роботу з самого початку. Відділ у справах азіатів не відразу зрозумів, як я спромігся потрапити до Трансваалю. Вони не наважувалися запитати мене прямо. Я гадаю, вони думали, що я вищий за незаконне проникнення до країни. Вони непрямим чином здобули інформацію про те, як я отримав дозвіл. Було підготовано делегацію з Преторії, що чекала на містера Чемберлена. Я написав детальну петицію для представлення йому, проте Відділ у справах азіатів виключив мене зі складу делегації. Індійським лідерам здавалося, що їм не слід зустрічатись із містером Чемберленом, якщо мені завадять піти з ними. Проте я не схвалював цієї думки. Я сказав, що мені не слід заважати на особисту образу, й порадив їм також не звертати на неї уваги. Петиція була готова, й було життєво необхідно представити її містеру Чемберлену. Завдання зачитати петицію було покладено на містера Джорджа Годфрі, індійського адвоката, присутнього у той час. Делегація чекала на містера Чемберлена. Коли моє ім’я було згадано в ході співбесіди, він сказав:

- Я вже зустрічався з містером Ганді в Дурбані. Тому я відмовився зустрічатись із ним тут, щоб мати змогу дізнатися про становище у Трансваалі з перших рук, від місцевих мешканців.

На мій погляд, це зауваження тільки підлило масла у вогонь. Містер Чемберлен висловлювався так, як його навчив Відділ у справах азіатів, який намагався таким чином перенести у Трансвааль атмосферу, якою просякла Індія. Всі знають, як британські посадовці вважають людей з Бомбею іноземцями, скажімо, в Чампарані. За цим принципом, як міг я, живучи в Дурбані, знати що-небудь про становище у Трансваалі? Таке Відділ у справах азіатів утовкмачив містеру Чемберлену. Той і не знав, що я раніше жив у Трансваалі, а навіть якби й не жив – я був цілком обізнаним із тамтешнім становищем індійців. У даному випадку було тільки одне доречне запитання: Хто володів найкращим знанням про становище у Трансваалі? Індійці вже відповіли на нього для себе, попросивши мене приїхати туди аж із Індії. Але немає нічого нового в тому, що аргументи, які ґрунтуються на доводах розуму, не завжди знаходять відгук у людей при владі. Містер Чемберлен тоді настільки перебував під упливом людей на місці й настільки прагнув задобрити європейців, що практично не було надї, що він віддасть нам належне. Та все ж делегація чекала на нього, лише для того, щоб не пропустити жодного законного кроку для досягнення справедливості ані через недогляд, ані через почуття враженої самоповаги.

Тепер переді мною постала навіть складніша дилема, ніж у 1894 році. З однієї точки зору здавалося, що я можу повернутися в Індію, як тільки містер Чемберлен поїде з Південної Африки. З іншого боку, я виразно бачив, що якби я повернувся з марнославного бажання служити на більшому полі в Індії, цілком усвідомлюючи велику небезпеку, перед якою постали південноафриканські індійці – то дух служіння, якого я набув, було б зведено нанівець. Я вирішив, що, навіть якщо це означатиме, що я житиму в Південній Африці все життя, я повинен залишатися тут, аж доки грозові хмари не розсіються чи поки вони не проллються і зметуть нас усіх, незважаючи на наші спроби протистояти їм. Саме так я сказав індійським лідерам. Тепер, як і в 1894 році, я заявив про свій намір утримувати себе за допомогою юридичної практики. Що стосується спільноти, то це було саме те, чого вона хотіла.

Невдовзі я подав заяву про дозвіл практикувати у Трансваалі. Були певні побоювання, що Спілка юристів і тут чинитиме опір моїй заявці, проте вони виявилися безпідставними. Мене прийняли адвокатом Верховного Суду, і я відкрив офіс у Йоганнесбургу. З усіх міст у Трансваалі, в Йоганнесбургу було найбільше індійців, і тому мені підходило оселитися там як із погляду громадської роботи, так і задля утримання самого себе. Я щодня набував гіркого досвіду стосовно корупції у Відділі у справах азіатів, й найбільші зусилля Трансваальської британської індійської асоціації було спрямована на те, щоб знайти ліки від цієї хвороби. Скасування Закону №3 від 1885 року тепер відійшло за задній план як віддалена мета. Безпосередню мету було обмежено збереженням себе від повені, що насувалася на нас у вигляді Відділу у справах азіатів. Індійські делегації чекали на лорда Мілнера, на лорда Селборна, який туди вже приїжджав, на лорда Лоулі, який був лейтенант-губернатором Трансваалю і який пізніше став губернатором Мадрасу, та на посадовців нижчого рангу. Я часто зустрічався з урядовими службовцями. Ми отримували незначне полегшення тут і там, але це були тільки латки. Нас задовольняли десь настільки ж, як людину, у якої грабіжники забрали все, а потім послухалися її благань і повернули щось дуже малоцінне. Внаслідок цієї агітації посадові особи, про чиє звільнення я писав вище, потрапили під суд. Наші побоювання стосовно обмежень на імміграцію іднійців виявилися слушними. Від європейців більше не вимагали дозволів, тоді як їх продовжували вимагати від індійців. Покайний бурський уряд ніколи не дотримувався власного рішучого антиазіатського законодавства послідовно – не тому, що був великодушним, а тому, що мав слабку адміністрацію. Добрий чиновник у британському уряді не має такої можливості для виявлення своєї доброти, яку мав при бурському режимі. Британський уклад старий та шаблонний, і посадові особи повинні працювати відповідно до нього, як машини. Свободу їх дій обмежує система послідовних перевірок. Таким чином, за британським укладом, якщо політика уряду ліберальна, то піддані отримують усі переваги цієї ліберальності. З іншого ж боку, якщо це політика гноблення та скупості, то піддані відчувають вагу важкої руки уряду по максимуму. За такого укладу, як у покійній бурській республіці, виходить протилежне. Чи отримують піддані повні переваги ліберального законодавства, значною мірою залежить від посадових осіб, які відповідають за його виконання. Таким чином, коли у Трансваалі було встановлено британську владу, всі закони, що неприхильно стосувались індійців, почали виконуватися від дня до дня дедалі жорсткіше. Дірки в законодавстві, де такі існували, було ретельно залатано. Ми вже бачили, що Відділ у справах азіатів повинен був діяти жорстко. Тому скасування старих законів було поза питанням. Індійцям залишалося тільки спробувати пом’якшити їх суворість на практиці.

Рано чи пізно треба обговорити один принцип, і якщо ми обговоримо його на цій стадії, можливо, це полегшить розуміння точки зору індійців і того, як розвинулася ситуація опісля. Невдовзі після встановлення британського панування у Трансваалі та Вільній Державі, лорд Мілнер призначив комітет, до компетенції якого входила підготовка списку тих старих законів обох республік, які встановлювали обмеження на свободу підданого чи не відповідали духові британського укладу. Антиіндійські закони явно могли підпадати під це визначення. Проте лорд Мілнер, призначаючи комітет, збирався виправити кривди, завдані не індійцям, а британцям. Він хотів якомога швидше скасувати ті закони, які непрямим чином утискали британців. Комітет надав свій звіт дуже швидко, і багато нормативних актів, великих і малих, що завдавали шкоди британцям, було, можна сказати, скасовано розчерком пера.

Той самий комітет підготував список антиіндійських актів. Їх було видано у формі книжки, що стала зручним у користуванні посібником, яким було легко користуватися чи, з нашої точки зору, зловживати Відділу у справах азіатів.

Тепер, якщо б антиіндійські закони не називали індійців по імені й, таким чином, прямо стосувалися не тільки їх, а всіх підданих, і якщо б їх застосування залишалося на розгляд управлінців; або якщо б закони закони вводили загальні обмеження, які стосовно індійців можна було запроваджувати з особливою жорсткістю, то мети законодавців усе одно було б досягнуто за допомогою таких законів, і все ж ці закони були б загальними. Ніхто не відчував би себе ображеним їхнім засосуванням, і коли гіркота пом’якшувалась із часом, не було б потреби змінювати закони, а самого лише ліберальнішого застосування цих законів вистачило б для полегшення долі скривдженої спільноти. Так само, як я назвав закони другого типу загальними законами, закони першого типу можна назвати окремими або расовими, й вони встановлюють те, що відомо як “расова дискримінація”, оскільки на окремій підставі кольору вони встановлюють більші обмеження для членів темних або коричневих рас, ніж для європейців.

Візьмемо один приклад із законодавства, що вже діяло. Читач пам’ятає, що перший акт, який позбавляв індійців громадянських прав, було введено в дію в Наталі, але пізніше Імперський уряд заборонив його в тому, що стосувалося позбавлення права на голос усіх азіатів як таких. Тепер, щоб змінити такий закон, громадська думка має настільки розвинутися, щоб більшість була не тільки не ворожою, а й, власне, дружньою до азіатів. Расову дискримінацію, запроваджену цим законом, можна скасувати лише коли буде встановлено такі сердечні почуття. Це – одна з ілюстрацій расового чи класового законодавства. Акт, про який ідеться, було скасовано, й натомість було прийнято інший, який майже досяг тієї самісінької мети, проте мав загальну природу, бо жало расової дискримінації було вийнято. Суть однієї з його статей така: “До списку виборців у Наталі не може бути включено людину, яка походить із країн, у яких досі не існувало виборних представницьких органів, що діяли на підставі парламентського виборчого права”. Тут не названо індійців або азіатів. Думки юристів стосовно того, чи існують в індії представницькі органи, які діють на підставі парламентськго виборчого права, можуть різнитися. Але припускаючи з метою дискусії, що в Індії не було в 1894 році й навіть зараз немає парламентського виборчого права, ніхто не може сходу сказати, що службовець, який відповідає за списки виборців у Наталі, вчинить незаконно, включивши до списків імена індійців. Завжди існує загальна презумпція на користь права підданого. Тож поки чинний уряд не стане відверто ворожим, імена індійців та інших може бути включено до списку виборців, не зважаючи на згаданий вище закон. Тобто, якщо б неприязнь до індійців стала менш виразною та якщо б місцевий уряд не хотів утискати індійців, то їхні імена можна було б вносити до списків виборців без ані найменшої зміни законодавства. Це перевага загального закону. Можна назвати й інші приклади того ж типу в законах, які діяли в Південній Африці та які було згадано в попередніх розділах. Тому мудра політика полягає в тому, щоб вводити в дію якомога менше класового законодавства – а ще мудріше було б уникати його взагалі. Після того, як закон введено в силу, доводиться стикатись із багатьма труднощами, перш ніж його можна буде скасувати. Тільки коли громадська думка набуває високої свідомості, можна анулювати закони, що діють у країні. Лад, за якого закони раз по раз змінюються чи скасовується, не можна назвати стабільним або добре організованим.

Тепер ми можемо краще зрозуміти, яка отрута містилася в антиазіатських законах у Трансваалі. Всі вони мали расовий характер. Азіати як такі не могли голосувати; не могли вони й володіти землею поза місцями, окремо виділеними для них урядом. Посадові особи нічого не могли зробити для індійців, поки ці акти не були усунуті зі зведень законів. Комітет лорда Мілнера міг зробити окремий список тільки таких законів, які не мали загального характеру. Якби це були загальні закони, то всі закони, введені в силу тільки проти азіатів, але не спрямовані проти них відверто, можна було би скасувати разом із рештою. Відповідальні службовці ніколи не змогли б стверджувати про свою безпорадність і казати, що у них не було іншої альтернативи, окрім як виконувати закони, поки їх не буде оголошено нечинними новим законодавством.

Коли ці закони перейшли до рук Відділу у справах азіатів, той почав чітко їх виконувати. Якщо ж закони взагалі варто виконувати, то уряд повинен посили свої повноваження з метою залатати дірки, які навмисне зберігали чи залишили через недогляд, на користь азіатів. Це видається цілком простим і однозначним. Або закони погані – і в такому разі їх слід скасувати, або ж вони такі, як слід – і в такому разі треба виправити їхні недоліки. Міністри прийняли політику виконання цих законів. Індійці стояли пліч-о-пліч із британцями та ризикували своїм життям під час нещодавньої війни, але тепер це була історія три- або чотирирічної давності. Британський агент у Преторії боровся від імені індійців – але то було за старого режиму. Кривди індійців фігурували як одна з оголошених причин війни – але ту заяву зробили короткозорі державні мужі, які не знали про місцеві умови. Місцеві службовці виразно бачили, що антиазіатські закони, введені в силу покійним бурським урядом, не були ані достатньо суворими, ані систематичними. Якби індійці могли вільно в’їздити до Трансваалю та вести торгівлю, де хотіли, то британські торговці зазнали б значних втрат. Усі ці та подібні аргументи мали більшу вагу для європейців та їхніх представників у кабінеті міністрів. Всі вони прагнули накопичити якомога більше багатство за якомога менший час; як вони могли допустити, щоб індійці стали їхніми співвласниками? Лицемірство змусило політичну теорію стати йому на службу та винайти правдоподібні причини. Відверті егоїстичні чи меркантильні аргументи не задовольнили б інтелігентних європейців Південної Африки. Людський інтелект обожнює вигадувати благовидні аргументи для підтримання самої несправедливості – й південноафриканські європейці не були винятком із цього загального правила. Ось аргументи, які висували генерал Смутс та інші:

“Південна Африка – представник західної цивілізації, тоді як Індія – центр східної культури. Мислителі нинішнього покоління вважають, що ці дві цивілізації не можуть зійтися. Якщо народи, які представляють ці культури-суперниці, зустрінуться навіть маленькими групами, то наслідком стане тільки вибух. Захід протистоїть простоті, тоді як люди Сходу вважають цю чесноту однією з найважливіших. Як можна примирити ці протилежні погляди? Не справа державних діячів, які є практичними людьми, судити про цінність кожного з таких поглядів. Західна цивілізація може бути чи не бути доброю – але люди Заходу бажають її зберегти. Вони робили невтомні спроби врятувати цю цивілізацію. Вони пролили заради неї ріки крові. Вони зазнавали задля її справи великих труднощів. Тому для них надто пізно торувати собі новий шлях. З огляду на це, індійське питання не можна зводити до питання торгової заздрості чи расової ненависті. Питання лише в тому, щоб зберегти власну цивілізацію, тобто здійснити найвище право на самозбереження та виконати відповідний обов’язок. Деяким громадським промовцям може подобатися розпалювати європейців, прискіпуючись до індійців, але політичні мислителі вважають і кажуть, що самі якості індійців вважаються недоліками в Південній Африці. Індійців у Південній Африці не люблять за їхню простоту, терплячість, стійкість, ощадливість і за те, що вони не від світу сього. Люди Заходу – підприємливі, нетерплячі, захоплені збільшенням своїх матеріальних бажань і їх задоволенням, люблять веселитися, прагнуть поменше працювати фізично й мають марнотратні звичаї. Тому вони бояться, що якщо в Південній Африці оселяться тисячі людей Сходу, то це поставить людей Заходу в безвихідне становище. Люди Заходу в Південній Африці не готові вчинити самогубство, а їхні лідери не дозволять їм потрапити у таке скрутне становище”.

Гадаю, я неупереджено перелічив аргументи, які висловлювали люди найвищої якості з-поміж європейців. Я охарактеризував їхні аргументи як псевдофілософські, проте цим я не хочу сказати, що вони безпідставні. З практичної точки зору, тобто з точки зору безпосереднього власного інтересу, вони мають значну силу. Але з філософської точки зору – це чисте і просте лицемірство. На мою скромну думку, жодна неупереджена людина не може прийняти такі висновки, і жоден реформатор не поставив би свою цивілізацію в таку позицію безпорадності, в яку ті, хто висловлював ці аргументи, поставили свою. Наскільки мені відомо, жоден східний мислитель не боїться, що якби західні народи вступили у вільний контакт із людьми Сходу, то східна культура була б знесена, наче пісок, потоком західної цивілізації. Наскільки я знаю східну думку, мені здається, що східна цивілізація не тільки не боїться, але й однозначно вітала б вільний контакт із західною цивілізацією. Якщо ж на Сході можна зустріти протилежні випадки, то вони не заперечують принцип, який я виклав, оскільки можна навести багато прикладів на його підтримку. Як би там не було, західні мислителі стверджують, що основою західної цивілізації є домінування сили над правом. Тому прихильники цієї цивілізації присвячують більшість свого часу накопиченню грубої сили. Ці мудрі мислителі стверджують, що народи, які не збільшують матеріальні потреби, приречені на знищення. Переслідуючи ці принципи, західні народи оселились у Південній Африці та підкорили собі народи Південної Африки, які значно переважають їх кількісно. Абсурдно уявляти, що вони злякалися б невинної популяції з Індії. Найкращим доказом твердження, що європейцям нема чого боятися від азіатів, є той факт, що якби індійці весь час продовжували працювати в Південній Африці просто чорноробами, то не почалося б ніякої агітації проти індійської імміграції.

Єдиними чинниками, що залишаються, є торгівля та колір. Тисячі європейців визнали на папері, що торгівля індійців сильно б’є по дрібних британських торговцях, і що нелюбов до коричневих рас нині стала невід’ємною частиною ментальності європейців. Навіть у Сполучених Штатах Америки, де було запроваджено принцип рівності перед законом, така людина як Букер Т. Вашингтон, який отримав найкращу західну освіту, є християнином високих якостей і цілком засвоїв західну цивілізацію, не вважався гідним допуску до двору Президента Рузвельта, й можливо, не вважався б таким навіть сьогодні. Негри Сполучених Штатів прийняли західну цивілізацію. Вони прийняли християнство. Проте чорний пігмент їхньої шкіри є злочином, і якщо у північних штатах їх соціально зневажають, то в південних штатах їх лінчують за найменшої підозри на правопорушення.

Таким чином, читач бачить, що у “філософських” аргументах, обговорених вище, небагато ваги. Але йому не слід робити з цього висновок, що всі, хто їх висуває, роблять це в дусі лицемірства. Багато з них щиро вважають ці погляди розважливими. Можливо, якби ми перебували в їхньому становищі, то ми також висували б подібні аргументи. В Індії є приказка, що яка у людини поведінка, таке й розуміння. Хто не помічав, що наші аргументи є лише відображенням нашої ментальності, та що коли вони не переконують інших, ми відчуваємо невдоволення, нетерплячість і навіть обурення?

Я навмисне обговорив це питання з такою ретельністю, оскільки хочу, щоб читач розумів різні точки зору, і щоб той читач, який цього ще не зробив, набув звичку розуміти та поважати різноманіття точок зору. Така широта поглядів і така терплячість необхідні для розуміння сатьяграхи й понад усе для її практикування. Сатьяграха неможлива за відсутності цих якостей. Я пишу цю книжку не для того, щоб просто написати її. І моя мета – не викласти перед громадськістю один період історії Південної Африки. Мета, з якою я пишу дану книгу – це щоб народ дізнався, як сатьяграха, заради якої я живу, заради я якої я бажаю жити та заради якої я, гадаю, готовий і померти, виникла та як вона практикувалась у великих масштабах; і знаючи це, народ зможе її зрозуміти та проводити тією мірою, якою хоча та може.

Продовжуючи нашу розповідь. Ми бачили, що англійські адміністратори вирішили перешкодити в’їзду нових індійських іммігрантів у Трансвааль і зробити становище старих індійських поселенців настільки незручним, щоб ті почувалися змушеними залишити країну просто через огиду, а навіть якби не залишали її, то були б зведені до становища, яке межувало з кріпацтвом. Деякі люди, яких у Південній Африці вважали видатними державними мужами, неодноразово заявляли, що вони можуть собі дозволити, щоб індійці залишалися тільки як рубачі дров і носії води. На службі у Відділі у справах азіатів був, серед інших, містер Лайонел Куртіс, який тепер знаменитий як проповідник двовладдя в Індії. Цей молодий чоловік, яким він був тоді, мав довіру лорда Мілнера. Він заявляв, що робить усе відповідно до наукового методу, але здатен був робити серйозні помилки. Муніципалітет Йоганнесбурга зазнав збитків на 14000 фунтів унаслідок однієї з таких його помилок. Він стверджував, що першим кроком з метою зупинити свіжу індійську імміграцію має бути ефективна реєстрація давніх індійських мешканців Південної Африки. Якщо це зробити, то ніхто не зможе незаконно проникнути до країни, видавши себе за іншу людину – а якщо хтось це зробить, то таку людину легко можна буде виявити. Дозволи, які видавали індійцям після встановлення британського правління у Трансваалі, містили підпис пред’явника, або ж відбиток його великого пальця, якщо він був неписьменним. Пізніше хтось запропонував додати також фотографію пред’явника, й цю пропозицію було виконано адміністративним порядком, без необхідності змін до закону. Тому індійські лідери не одразу дізналися про це нововведення. Коли з часом ці нові особливості дійшли до їхнього відома, вони надіслали петиції владі та чекали на її представників у делегаціях від імені спільноти. Офіційний аргумент полягав у тому, що уряд не міг дозволити індійцям в’їзд до країни без певного регулювання, а отже, індійцям слід отримати дозволи одного зразка, в яких будуть такі деталі, що зроблять в’їзд для країни неможливим для будь-кого, крім законних пред’явників. Я вважав, що хоча ми й не були зобов’язані за законом виробити такі дозволи, уряд міг наполягати на вимозі, поки діяла Постанова про дотримання миру. Постанова про дотримання миру в Південній Африці була чимось подібним, як в Індії Акт про захист Індії. Так само, як Акт про захист Індії залишався у зведеннях законів в Індії довше, ніж необхідно, з метою завдавати неприємностей людям – так і Постанові дозволили залишатися в силі довго після того, як відпала така необхідність, оскільки її було прийнято з метою завдавати клопотів індійцям у Південній Африці. Щодо європейців вона практично була мертвим письмом. Тепер, якщо треба виробити дозволи, вони повинні містити якісь ідентифікаційні ознаки. Тож не було нічого поганого в тому, щоб ті, хто був неписьменний, дозволили зняти відбиток свого великого пальця. Мені зовсім не подобалося включення в дозволи фотографій. У мусульман, знову ж, були релігійні заперечення проти такої дії.

Остаточним наслідком переговорів між індійською спільнотою та владою стало те, що індійці погодилися змінити свої дозволи на нові та погодилися, що свіжі індійські іммігранти повинні виробляти дозволи нової форми. Хоч індійці й не були зобов’язані до цього за законом, вони добровільно погодилися перереєструватися в надії на те, що на них не буде накладено нові обмеження, що всім, кого це стосується, буде ясно, що індійці не бажають привозити нових іммігрантів нечесним чином, та що Постанова про дотримання миру більше не буде застосовуватися з метою завдавати клопотів новоприбулим. Тож майже всі індійці змінили свої старі дозволи на нові. Це було немало. Спільнота, як один, якомога швидше завершила цю перереєстрацію, здійснювати яку вона не була зобов’язана за законом. Це був доказ її правдивості, такту, широких поглядів, здорового глузду та смиренності. Це також показувало , що спільнота жодним чином не бажала порушувати жоден закон, який діяв у Трансваалі. Індійці вірили, що раз вони поводилися стосовно уряду з такою поштивістю, той ставитиметься до них добре, виявить до них повагу та надасть їм більше прав. У наступному розділі ми побачимо, як британський уряд Трансваалю винагородив їх за цей великий вияв пошани.

***

Повернутися до змісту: Махатма Ганді. Сатьяграха у Південній Африці

Англійський варіант: X. After the War

Цей переклад - доволі масштабний проект, який здійснюється за пожертви читачів. Ви також можете допомогти.