У суспільній уяві десь після утворення УРСР в складі СРСР з’являється українська культура. Але, як вважалося, це була культура класом нижча за російську. А те, що було ДО революції – то все якісь тужливі літературні плачі про тяжку селянську долю.

Російська культура – цікава, світова, українська – регіональна й нецікава. Українці – то селяни, і нічого більшого. Всі культурні здобутки, вищі за селянські, вважалися російськими.

Ця стаття – ще одне (не перше) нагадування, що українська висока культура існувала, і що вона НЕ російська – ні за походженням, ні за завданнями, ані за способом вираження.

Сьогодні поговоримо про харківських Майстрів-імпресіоністів.

Не про всіх, а тільки про трьох, об’єднаних дружбою ще з юності: Петра Левченка, Сергія Васильківського, Михайла Ткаченка. Крім рідного Харкова, взаємної людської симпатії, стилю й напрямку творчості, що становить помітне явище в українському мистецтві, цих художників поєднує палка прив’язаність до рідного краю, зачарованість українською природою, особлива лірично-поетична нота. Хоч усі троє були людьми міськими – вони обожнювали сільську Україну.

Немає такого українця, в душі якого не відгукнулось щемко щось при рядках: «садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть». Її степом, її горами, тополями й відблисками леліток на водоймах мариться на чужині і в окопах.

Петро Левченко

Тонкий і ліричний, кохався в краєвидах України, особливо його рідного краю – Слобожанщини. Як він сам говорив про себе: «я пишу не село, не дорогу і не подвір’я, а радість, зніяковілість, тривогу, спокій». Його картини асоціюються з музикою, вони – ніби завершені сонати або рондо. За колористикою його роботи нагадують великого американця Джеймса Вістлера, а за багатством технічних прийомів значно випередили свій час.

• Глухомань. Село зимою

• Задній двір Софії Київської

• Зимова річка

• Інтерʼєр

• Натхнення

• Осінь в саду

• Соняхи

• Україна

• Хати

Якби не перелом руки, отриманий під час їзди верхи, то Петро Левченко став би видатним музикантом. Музику він любив пристрасно, можливо, навіть більше за живопис. Займався музикою по 8 годин на день, збирався вступати до консерваторії.

Перший син в сім'ї, в якій потім народилось ще 9 братів і сестер. Старші діти традиційно стають найвідповідальнішими, проте Петро був найбільш любленим і балуваним, йому дозволялось більше, ніж іншим дітям.

Був шибеником і романтиком. Гроші в нього текли крізь пальці. Був вільним і не любив правила настільки, що, провчившись три роки, покинув петербурзьку художню академію, не закінчивши. Він так і залишився без диплома професійного художника, в далекому для його натури, але важливого в тому кастовому суспільстві стані «купця».

Влаштувавшись на роботу в московське Строгановське художнє училище, займався тільки з талановитими учнями, а на інших не звертав уваги. Такий стиль викладання не могли заохочувати ані директор, ні батьки учнів, і Левченка звільнили. Став "вільним художником": давав приватні уроки, друкувався в журналах, поїхав в Париж, потім в Італію доучуватись - знайшовся меценат (барон Штигліц), що належно поцінував талант молодого художника.

Був чарівним, контактним, артистичним, з великим почуттям гумору, прекрасним оповідачем.

Втім, хоч він і був природженою "душею компанії", любив самотність. На його картинах рідко фігурують люди - навіть там, де вони були б доречними, як, наприклад, на шумних вулицях Парижа.

Перед тим, як взяти мольберт, Петро грав на роялі. Налаштовувався на настрій, ніби камертон. Був дуже скромним, не вмів пробиватись, не любив натовпу. Не любив бувати на виставках - навіть тих, де виставлявся сам; це створювало для нього дискомфорт.

Його любили жінки, а він закохувався в них безтямно. Був декілька разів одружений. Заради нього оперна співачка Матильда Ситова покинула свого чоловіка - це було велике кохання, яке, на жаль, продовжувалось всього лише 8 років, до смерті Петра. Помер він в Харкові від раку, в січні 1917-го.

Чоловік Матильди не давав офіційного розлучення, і щоб уникнути пліток, сім'я змушена була переїжджати з Харкова в Київ, з Києва в Зміїв, в Одесу, в Путивль.

Дуже багато працював. Був ретельним, любив, щоб роботи були завершені. Малював здебільшого на пленері. Був одержимий працею: коли погода не дозволяла малювати на природі, малював вид з вікна, свою кімнату або її куточок; ніжна душа художника вміла бачити чарівну красу в буденному побуті. Можна сказати, що в творчості Петра Левченка прослідковується бідермаєр в манері імресіонізму.

Визнання прийшло до Петра Левченка після смерті. Перша персональна виставка відбулась через рік після смерті. Його роботи зберігаються в музеях Києва, Харкова, Сум, Полтави, в приватних колекціях у Франції, Бразилії, США і Німеччині. Багато робіт знищила війна.

Хоч він регулярно виставлявся за життя, його замилованість в ліричні краєвиди з ніби зачарованими старенькими хатками-мазанками, поламаними вітряками, воді – від ставків і до калюж, – не відповідала смакам тодішньої публіки. Хоч Петро й народився в сім’ї з достатком – його батько був купцем і власником фабрики, – майже все доросле життя Левченко прожив бідно. Цьому сприяв іще й крах сімейного бізнесу по смерті батька, і непрактичність характеру Петра.

Однак Петро Олексійович не був обділений друзями. Одним із них, ще з дитинства, був Сергій Васильківський. На противагу ліричному і добродушному Петру, Сергій мав характер “з перцем”. Через схильність до гострого слова, прямоту характеру і любов до шаржів нажив чимало ворогів.

Сергій Васильківський

Він незмінний у своїй тематиці – крім юнацького періоду, коли створював «піренейські етюди». Відтоді Васильківський все життя малює Україну: від Криму до Галичини, – але, переважно, рідну йому Слобожанщину. Малює в сучасності пейзажних тем, в меланхолійності й спокійному чарі її степів, балок, хуторів і неба. Як багато на картинах Васильківського неба! Неба в різноманітті хмар, в пронизливій сині літа, в багатій палітрі сірої негоди.

Малює в історичній ретроспективі, додаючи фльору героїки, як це видно в «Думі про трьох братів», «Козачому пікеті» чи «Сторожі козацьких вольностей». А річка Сіверський Донець – то взагалі окрема тема в його творчості.

Васильківський був справжнім фанатом української культури. Він старанно збирав старовинне українське мистецтво, їздячи Україною, замальовував її архітектуру, візерунки, орнаменти народних промислів, відшукував і очищував від нашарувань та впливів оригінальні українські зразки. Малював серію історичних портретів козацької старшини згідно з науково-історичними розвідками Дмитра Яворницького, з яким Сергій Іванович дружив.

• Художник П. Левченко

• Геленджик

• Ловлять снігурів

• На полюванні

• Ранок Отара в степу

• Сільська вулиця

• Сторожова застава

• Укр.пейзаж

Послідовник "барбізонської школи". Ця течія в живописі виникла у Франції в 19 ст. На відміну від імпресіоністів, які надавали перевагу передачі настрою, підкреслюючи його багатою колористикою (за винятком чорного кольору), в якій світло розчиняло форму об’єкту, барбізонці зосереджувались на реалістичному зображенні природи в індивідуалізованому стані, в поєднанні світла, повітря, неба, тяжіючи до епічної широти образу, нерідко в поєднанні з зображенням романтичної героїки і з використанням великих площин.

Саме Сергію Васильківському судилося бути зачинателем у відтворенні пластичного образу історичної Слобожанщини, яка включає Харківську, частини Сумської, Луганської, Донецької областей України, Білгородської, Курської, Воронезької областей Росії.

Повно і стисло охарактеризував живопис Васильківського Микола Вороний: «тиха ідилія, щире кохання, а найбільше відвага і завзяття – головні мотиви його творчої концепції».

Вчились Васильківський, Левченко і Ткаченко в одних і тих же вчителів: від 2-ї харківської гімназії у Дмитра Безперчного, в харківській художній школі Марії Раєвської-Іванової (між іншим, першої жінки в Російській імперії, яка отримала звання професійного художника), в Петербурзькій Академії Мистецтв у Клодта і Володимира Орловського.

Васильківський, можливо, успадкувавши непосидючість від свого діда-чумака, мав великий смак до мандрівок. Подорожував Францією, Німеччиною, Англією, Іспанією, Південною Африкою, пішки обійшов Харківщину і Полтавщину, спускався Дніпром до Запоріжжя, об’їздив всю Україну, включно з її тоді Австро-Угорською частиною.

І на навчання в Академії він назбирав грошей сам, відкладаючи 4 роки з зарплати конторника з Казенної палати у Києві.

Він був успішний і в славі, і в грошах, відомий не тільки в Україні, а й в усій Російській імперії, Франції, Італії, Англії.

Васильківський – дуже плодовитий автор. Після нього залишилось близько 3 500 робіт. Він працював так інтенсивно, що, як жартували друзі, і женитись не було коли – так і прожив самотнім все життя.

Коли засмиканий з усіх боків тодішніми зрадофілами Василь Кричевський зі скандалом йде з реалізації дизайну інтер’єрів свого архітектурного шедевру українського модерну (УАМ) – Будинку Полтавського земства, ніхто інший, як енергійний Сергій Іванович Васильківський береться рятувати ситуацію.

Модерн – стиль, що акцентувався передусім на внутрішньому оздобленні, а вже потім на зовнішньому. Архітектура в модерні ніби виростає зсередини назовні. Саме цей оригінальний підхід дав помітний поштовх розвитку декоративних ремесел: від дизайну меблів до гончарства. Тож композиція внутрішнього облаштування Полтавського земства була не менш важливою, ніж екстер’єр.

Васильківський залучає до цієї роботи роботу своїх друзів: Самокиша з Петербурга, з Парижа – Ткаченка, а також Уварова і Беркоса з Харкова. Результат видатний: кожна деталь інтер’єру вражає своєю завершеністю: від вітражів до майоліки і орнаментів на стінах.

Крім праці над розробкою модерного українського орнаменту, малює три величезні панно «Вибори полтавського полковника М. Пушкаря», «Козак Голота і татарин», «Ромоданівський шлях», які прикрашали головну залу. Під час війни будівля сильно постраждала від пожежі, панно загинули і були з величезними зусиллями реставровані в кінці 80-х рр. 20 ст.

У нього хворе серце. Настільки хворе, що під кінець життя працювати він може тільки уривками, але коли серце відпускає, він хапається за пензель, розуміючи, що жити залишилось мало, і треба ще багато встигнути: не для себе, для інших – для України.

Помираючи, впадає в безпам’ятство, і вуста його відтворюють з глибин ще незгаслої свідомості «думу про козака Голоту»:

Ой полем, полем килиїмським,
То шляхом битим ординським,
Ой там гуляв козак Голота.
Не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота.*

*цитування Думи – не художнє припущення, це свідчення друзів Художника. В доробку С.І.В. є картина за мотивами цієї думи і, можливо, коли він помирав, уява малювала йому образ нової картини, а можливо, поставали спогади власних мандр…

Сергія Івановича Васильківського не стало 8 жовтня 1917 року.

В заповіті він відписав 1340 своїх творів музею Слобідської України, і велику суму грошей на створення Харківського національного художнього музею. Більше половини картин були знищені під час Другої світової війни. Зараз у музеях і приватних колекціях є лише близько 500 збережених картин Майстра.

Михайло Ткаченко

Третій з цієї плеяди художників – Михайло Ткаченко – був, за нашими мірками, мабуть, найбільш благополучним з усіх трьох. Проживши півжиття в Парижі, він чомусь неодмінно щороку приїздив в Україну. Мабуть, це те саме почуття, що зветься любов’ю або ностальгією.

Живе на дві домівки: Париж і Харків. Практично кожне літо Михайло Степанович приїздить до Харкова, подорожує Лівобережжям: Полтава, Лубни, село Опішня, де діяла модерна гончарна майстерня Василя Кричевського. Але, оскільки біографія Ткаченка мало вивчена, ми поки що нічого не знаємо про його участь в роботі майстерні.

Бере активну участь в літературно-мистецькому гуртку свого друга Сергія Васильківського, захоплюється старовинним українським мистецтвом, для українського архітектурного модерну розробляє свій орнамент на основі зразків монастирського шитва 18 століття. І малює, безперервно захоплено малює українські пейзажі. В його доробку дивує кількість і поетизація українських хат. Його хати перебувають ніби на межі рукотворності і природи, без них пейзаж неповний в будь-яку пору року і цикл доби

Картинами з українським пейзажем, з їх тонким психологізмом, декоративністю і вишуканістю колористики захоплюються в Парижі.

• Бухта Дліппе

• В марсельському порту

• В лісі

• Весна. Хутір

• Місячне сяйво

• На відпочинку

• Осінь

• Портрет моряка

• Сільське кладовище

• Прибій

На початку кар’єри, отримавши найвищу нагороду від Петербурзької Академії за полотно «На сільському цвинтарі», Ткаченко отримує академічний грант на поїздку в Париж. Паризьке мистецьке життя справило на Михайла враження приголомшливе, в листі додому він писав: «моя мрія – знову почати з абетки. Поступаю до академії і знову буду вчитися малювати». Вчиться в академії у великого художника Фернана Кормона, учнями якого були Ван Гог і Тулуз-Лотрек, незмінно заохочується вчителем за яскравий талант.

Ткаченко залишається у Франції, одружується з парижанкою, відкриває свою майстерню. Приятелює з Моне, Леконтом де Лілем, Верленом, Маларме, Дега і Ренуаром.

Ще навчаючись у Кормона, він стає постійним учасником паризьких салонів, де його роботи користуються незмінним успіхом. Його нагороджують медалями і різними нагородами. З певного часу в його творчості з’являється море.

До Ткаченка український живопис не був представлений маринами. І хоча історично українці мали складні стосунки з морем: воно займало не останню роль в історії України, оспівувалось в думах і піснях, – але в живописі художники надавали перевагу зображенню суходолу і річок, а не моря. Крім Айвазовського, до Ткаченка в вітчизняній мариністиці нікого і нема. Але, на відміну від Айвазовського та інших романтиків, Ткаченко опановує французьку мариністичну школу: до нього в цьому жанрі працювали імпресіоністи Мане, Моне, Буден…

Море Ткаченка перестає бути фатумом і грізною стихією, його палітра – це неозора палітра сірого тону, море - джерело рефлексій, вузол світла, сонця, повітря, неба і води. З 1901-го року Ткаченко займає пост головного живописця Морського відомства Росії і стає головним мариністом імперії. Два останніх російських імператори використовують його картини як цінні подарунки в дипломатичних міждержавних відносинах.

У Ткаченка проходять три персональні паризькі виставки. Він учасник інших європейських виставок, де отримує 2 золоті медалі. Бере участь у Всесвітній виставці в Парижі (1900) – там його нагороджують Другою Золотою медаллю, на Міжнародній виставці в Л’єжі (1905 р.) – знову Золота медаль. А ще в 1895 році він стає кавалером Ордену Почесного Легіону.

Після початку Першої світової війни в 14-му Ткаченко чомусь назавжди повертається в Харків. Чому – невідомо. Це не могла бути вимушеність в зв’язку з війною, оскільки Франція і Російська імперія були на той час союзниками. Він повертається назавжди, і ми не знаємо, чому – біографія Ткаченка повна білих плям.

Звідси він часто їздить до Катеринослава (Дніпра) і Святогорська на етюди, мріє про персональну виставку в Харкові. В 1915 році отримує тяжку травму ноги. За іншими джерелами, при реставрації фресок Святогірського монастиря захворює нирками, і в січні 1916 року помирає.

Похований видатний імпресіоніст і мариніст Михайло Ткаченко у Слов’янську Донецької області.

Посмертна слава для художників – не така вже й рідкість, але Ткаченко має більш химерну мистецьку долю: дуже успішний за життя, він чомусь на довгі роки виявляється майже забутим. І тільки нечисленні вітчизняні мистецтвознавці і музейники цокають в захопленні, роздивляючись в запасниках картини Ткаченка.

І от, прямо на наших очах можна спостерігати формування світової слави Ткаченка. Україна, хоч і не має змоги вкладати великі гроші в промоцію свого мистецтва за кордоном – все ж стає відкритішою і цікавішою для світу. Картини Ткаченка побачили.

Не так давно у ЗМІ вийшла серія репортажів про візит всесвітньо відомого мистецтвознавця, спеціаліста в галузі історії, теорії і критики мистецтва, американського професора Джеймса Рубіна. Він приїхав до України спеціально для вивчення творчості Михайла Ткаченка і відновлення його імені в світовій пам’яті.

Картини Ткаченка торгуються на світових аукціонах Сотбі і Крісті, і ми би радили всім, хто сушить голову, куди б вигідно вкласти свої гроші – вкладати їх в українських живопис: буде дорожчати. Дивлячись на пейзажі художників Харківської пейзажної школи, ваше серце звеселиться, а душа очиститься від злого і суєтного. І тут ми жартуємо тільки злегка, адже справжнє мистецтво – то щось більше за ліки.