Махатма Ганді. Сатьяграха у Південній Африці



XLІІІ. Перехід через кордон

  • 1525 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 20/03/2013Дата публікації

XLIII

Перехід через кордон

Тепер ми дісталися початку листопада 1913 року. Але перш ніж ми продовжимо, добре буде згадати про дві події. Бай Фатма Мехтаб із Дурбану більше не могла зберігати спокій, коли тамільських сестер у Ньюкаслі засудили до ув’язнення. Тому вона разом зі своєю матір’ю Ханіфа-бай та семилітнім сином поїхали до Фольскруста, щоб добиватись арешту. Мати й донька були заарештовані, проте уряд відмовився заарештувати хлопчика. Від Фатма-бай вимагали здати відбитки пальців в офісі обвинувачення, однак вона безстрашно відмовилися дозволити таке приниження. Зрештою її та її матір послали до тюрми на три місяці (13 жовтня 1913 року).

В цей час страй робітників ішов повним ходом. Чоловіки, а також і жінки, йшли з шахтарського району до Чальзтауна. Серед них було дві жінки зі своїми маленькими дітьми, й одна з дітей померла під час переходу. Інша випала з рук матері, коли та переходила струмок, і потонула. Але сміливі матері відмовилися віддаватися пригніченості й продовжили йти. Одна з них сказала:

- Ми повинні не оплакувати мертвих, які не повернуться до нас попри весь наш жаль. Ми повинні працювати для живих.

Я часто зустрічав серед бідних такі випадки тихого героїзму, несхитної віри та рятівного знання.

Чоловіки й жінки у Чарльзтауні у такому стоїчному дусі не зраджували своєму важкому обов’язку. Оскільки нас привела до цього прикордонного селища не мирна місія. Якщо хтось хотів миру, він мав шукати його всередині себе. Зовні ж скрізь начебто були розклеєні слова "тут миру нема". Але саме серед подібного шторму така вірна, як Міра-бай, із бадьорою незворушністю підносить до своїх губів чашу з отрутою, Сократ у своїй темній одиночній камері спокійно приймає смерь і посвячує своїх друзів і нас у таємниче вчення, що той, хто прагне миру, повинен шукати його всередині себе.

З таким несказанним миром сатьяграхі й жили у своєму таборі, не дбаючи про те, що день прийдешній їм готує.

Я написав уряду, що ми збиралися в’їхати до Трансваалю не з тим, щоб там оселитися, а на знак протесту проти порушення міністрами своєї обіцянки та задля чистої демонстрації невдоволення втратою своєї самоповаги. Уряд позбавить нас від будь-яких турбот, якщо буде такий ласкавий і заарештує нас там, де ми є, тобто у Чарльзтауні. Але якщо він нас не заарештує і якщо хтось із нас без документів в’їде до Трансваалю, то відповідальність за це лежатиме не на нас. Ми не криємося зі своїм рухом. Ми не маємо корисливих цілей. Ми б не хотіли, щоб хтось із нас без документів в’їхав до Трансваалю. Проте ми не можемо нести відповідальність за дії будь-кого з нас, оскільки нам доводиться мати справу з тисячами незнайомих людей, і оскільки ми не можемо застосувати до них жодних важелів, окрім любові. Нарешті, я запевнив уряд, що якщо він скасує податок у 3 фунти, то страйк буде відкликано і зв’язані контрактами працівники повернуться до роботи, оскільки ми не проситимемо їх приєднатися до загальної боротьби проти решту наших кривд.

Тому становище було цілком непевним, і ми не могли знати, коли уряд нас заарештує. Але під час такої кризи ми могли чекати на відповідь уряду не багато днів, а тільки одну або дві зворотні пошти. Тому ми вирішили, якщо уряд не заарештує нас, одразу вийти з Чарльзтауна та ввійти у Трансвааль. Якщо нас не заарештують у дорозі, "мирна армія" мала йти по тридцять-сорок кілометрів щодня упродовж восьми днів з метою дійти до Ферми імені Толстого й залишитися там, поки боротьба не закінчиться, а тим часом утримувати себе роботою на Фермі. Містер Калленбах провів усі необхідні приготування. Ідея полягала в тому, щоб збудувати землянки силами самих прочан. Поки землянки будуватимуться, старі та немічні мають розміщуватись у маленьких наметах, а здорові – розбити табір під відкритим небом. Єдина складність полягала в тому, що от-от мали початися дощі, й усі повинні були мати дах над головою на час дощу. Проте містер Калленбах був сміливо впевнений у тому, що розв’яже цю проблему в той чи інший спосіб.

Ми також зробили інші приготування до походу. Добрий доктор Бріскоу зібрав для нас маленьку імпровізовану медичну скриню й дав деякі інструменти, з якими міг упоратися навіть такий непрофесіонал, як я. Скриню треба було нести в руках, оскільки у прочан не мало бути транспорту. Тому ми несли з собою найменшу можливу кількість ліків, що не дозволили б нам лікувати навіть сотню людей водночас. Але це не мало значення, оскільки ми збиралися щодня ставати табором біля якогось селища, де сподівались отримати ліки, які у нас закінчуватимуться, й оскільки ми не везли з собою пацієнтів та неспроможних іти, яких ми домовилися залишати в селах по дорозі.

Нашим єдиним раціоном були хліб і цукор, але як було забезпечити достатню кількість хліба на вісім днів ходи? Хліб треба роздавати прочанам щодня, й ми не могли мати жодних його запасів. Єдиним розв’язанням цієї проблеми було, щоб хтось постачав нам хлібом на кожному етапі. Але хто став би нашим постачальником? Індійських пекарів не було взагалі. Крім того, пекарі були не в кожному з сіл, які зазвичай залежали у постачанні хлібом від міст. Тому якийсь пекар повинен постачати нас хлібом і посилати його поїздом до призначеної станції. Фольксруст був приблизно вдвічі більшим за Чарльзтаун, і місцева велика європейська пекарня радо пішла на контракт про постачання хліба в кожне місце. Пекар не скористався з нашого лиха, щоб узяти з нас понад ринкову ціну, й постачав нам хліб із відмінного борошна. Він вчасно посилав його залізницею, а залізничники, також європейці, не тільки чесно його нам доставляли, але й добре дбали про нього в дорозі та надавали нам деякі особливі послуги. Вони знали, що ми не плекаємо у своїх серцях ворожнечі, не маємо за мету завдати шкоди жодній живій істоті й добиваємося виправлення кривд, лише самі зазнаючи страждання. Атмосфера була чистою. Почуття любові, яке спить, хоч і присутнє в усьому людстві, було пробуджене до дії. Всі усвідомлювали, що всі ми – браття, незалежно від того, чи ми християни, іудеї, індуси, мусульмани чи хтось іще.

Коли всі приготування до походу було завершено, я зробив іще одне зусилля, щоб досягти урегулювання. Раніше я вже посилав листи й телеграми. Тепер я вирішив подзвонити, навіть наражаючись на ризик, що у відповідь на спроби примирення отримаю образу. Я подзвонив із Чарльзтауна генералові Смутсу до Преторії. Я подзвонив його секретарю і сказав:

- Повідомте генералові Смутсу, що я цілком підготувався до походу. Європейці у Фольксрусті збуджені й, можливо, схильні до порушення навіть безпеки наших життів. Вони достеменно висловили таку погрозу. Я впевнений, що навіть генерал не бажає, щоб сталася така неприємна подія. Якщо він обіцяє скасувати податок у 3 фунти, я зупиню похід, оскільки я не порушу закон просто заради того, щоб його порушити – мене спонукає до цього безжальна необхідність. Чи задовольнить генерал таке маленьке прохання?

Менш ніж через півхвилини я отримав таку відповідь:

- Генерал Смутс не хоче мати з вами справ. Можете робити, як забажаєте.

На цьому повідомлення закінчувалося.

Я цілком очікував цього результату, хоча й не був готовий до стислості відповіді. Я сподівався на ввічливу відповідь, оскільки мої політичні стосунки з генералом від часу організації сатьяграхи тривали на той час уже шість років. Але так само, як мій дух не піднесла б його люб’язність, я не ослаб перед лицем його непоштивості. Вузький шлях, яким я мав іти, був для мене чітким. Наступного дня (6 листопада 1913 року) у призначений час (6:30) ми піднесли молитви й почали похід в ім’я Бога. Колона прочан складалась із 2037 чоловіків, 127 жінок і 57 дітей.

 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!