Махатма Ганді. Сатьяграха у Південній Африці



ХХІV. Подальші внутрішні труднощі

  • 1872 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 20/03/2013Дата публікації

XXIV

Подальші внутрішні труднощі

Ми отримали певне уявлення про наші внутрішні труднощі в Розділі XXII. Коли на мене напали в Йоганнесбургу, моя родина жила у Феніксі, й вона, природно, хвилювалася про мене. Проте вони не мали змоги витрачати гроші на поїздку з Фенікса до Йоганнесбурга. Тому мені було треба зустрітись із ними після одужання.

Я часто їздив із Трансваалю до Наталю й назад у зв’язку зі своєю роботою. З листів натальських друзів я знав, що і в Наталі угоду також зрозуміли дуже неправильно. І я отримав пачки листів до Indian Opinion із ворожою критикою угоди. Хоча боротьба у вигляді сатьяграхи досі обмежувалась індійцями Трансваалю, ми повинні були добиватися підтримки та симпатії також і індійців Наталю. Боротьба у Трансваалі була не просто місцевою справою – трансваальські індійці насправді вели битву від імені всіх індійців у Південній Африці. Й тому також я мушу поїхати до Дурбану й усунути поширені там непорозуміння. Тож я скористався першою ж нагодою з’їздити до Дурбану.

В Дурбані було скликано публічні збори індійців. Деякі друзі заздалегідь попередили, що на мене на цих зборах нападуть, і що тому мені не слід відвідувати їх узагалі, або принаймні слід ужити заходів, щоб захистити себе. Проте я не міг зробити ані одного, ані іншого. Якщо слуга, якого викликає його господар, не відповідає через страх, то він зраджує своєму званню слуги. Не заслуговує він цього імені й тоді, коли боїться покарання господаря. Служіння громадськості заради самого служіння – це як ходіння по лезу ножа. Якщо слуга готовий до хвали – він не може тікати й від звинувачень. Тому я постав перед зборами у призначений час. Я пояснив зборам, звідки взялася ця угода, а також відповів на запитання, які ставила публіка. Збори було проведено о восьмій вечора. Коли розгляд майже завершився, до сцени підбіг пуштун із великою палицею. Водночас хтось вимкнув світло. Я відразу зрозумів ситуацію. Шет Дауд Мухаммед, голова, встав з-за свого стола і спробував припинити безлад. Дехто з тих, хто був на сцені, оточив мене, щоб захистити мою особу. Ті друзі, які боялися нападу, прийшли сюди, підготувавшись до всіляких можливостей. Один із них мав у кишені револьвер, і стрельнув у повітря. Тим часом парс Рустомджі, який уже помітив грозові хмари, якомога швидше дістався поліцейського відділку та повідомив голову поліції Александера, який послав наряд поліції. Поліція дісталася до мене крізь натовп і відвела мене до будинку парса Рустомджі.

Наступного дня парс Рустомджі зібрав усіх пуштунів Дурбану з самого ранку й попросив їх викласти переді мною всі свої претензії до мене. Я зустрівся з ними та спробував із ними помиритися, проте без особливого успіху. Вони мали упереджене уявлення, що я зрадив спільноту – і, не усунувши цю отруту, переконувати їх було марно. Виразку підозри не вилікуєш аргументами чи поясненнями.

Того-таки дня я поїхав з Дурбану до Фенікса. Друзі, які охороняли мене минулого вечора, не хотіли залишати мене самого й повідомили, що вони збираються супроводжувати мене до Фенікса. Я сказав:

- Я не можу завадити вам, якщо ви поїдете всупереч моїй волі. Але Фенікс – це джунглі. І що ви робитимете, якщо його єдині мешканці не зможуть дати вам навіть їжі?

Один із друзів відповів:

- Цим нас не злякаєш. Ми самі можемо про себе подбати. Ну а оскільки ми – як солдати, то хто зможе нам завадити пограбувати вашу комору?

Так ми весело подалися до Фенікса.

Лідером цієї самопризначеної охорони був Джек Мудейлі, тамілець, який народився в Наталі, добре відомий серед індійців як досвідчений боксер. Він та його друзі вважали, що ніхто в Південній Африці – ані білий, ані кольоровий – не міг зрівнятись із ним у цьому спорті.

У Південній Африці я багато років мав звичай спати на відкритому повітрі завжди, окрім тих днів, коли йшов дощ. Тепер я не був готовий змінити цю звичку, і самоутворена охорона вирішила чергувати цілу ніч. Хоч я й намагався жартома переконати цих людей відмовитися від їхнього наміру, мушу визнати, що я мав слабкість почуватися в їхній присутності безпечніше. Цікаво, чи зміг би я так само спокійно спати, якби цієї охорони не було. Гадаю, мене лякав би кожен звук. Я вважаю, що моя віра в Бога непохитна. Вже багато років, як я інтелектуально погодився з припущенням, що смерть – лише одна з великих змін у житті й більш нічого, і слід вітати її, коли б вона не прийшла. Я навмисне здійснив якнайсильніше зусилля, щоб викинути зі свого серця будь-який страх, включно зі страхом смерті. Та все ж я пам’ятаю у своєму житті випадки, коли я не радів думці про наближення смерті так, як людина може радіти перспективі зустрітися з другом, якого вона давно загубила. Тож людина часто залишається слабкою, незважаючи на всі свої спроби бути сильною, а від знання, яке зупиняється в голові й не проникає в серце, дуже мало користі у критичні часи реального переживання. До того ж, внутрішня сила духу переважно випаровується, коли людина отримує і приймає підтримку ззовні. Сатьяграхі завжди повинен остерігатися таких спокус.

Поки я був у Феніксі, то робив тільки одне. Я багато писав із наміром усунути непорозуміння щодо компромісу, включно з уявним діалогом для Indian Opinion, в якому я дуже детально виклав заперечення проти угоди та її критику. Гадаю, цей діалог дав добрі результати. Виявилося, що трансваальські індійці, чиє нерозуміння угоди, якби воно тривало, призвело б до справді катастрофічних результатів, не розуміли її зовсім недовго. Трансваальським індійцям треба було тільки прийняти або відхилити угоду. Це було випробування як для них, так і для мене як їхнього лідера та слуги. Врешті, майже не залишилось індійців, які не зареєструвалися б добровільно. Був такий наплив людей, які бажали зареєструватися, що службовці, які цим займалися, мали дуже багато роботи, й дуже швидко індійці виконали свою частину угоди. Навіть уряд мусив це визнати, і я бачив, що непорозуміння, хоча й гостре за формою, мало дуже обмежений масштаб. Без сумніву, був великий переполох, коли деякі пуштуни силою взяли закон у свої руки. Але таке насильницьке сум’яття, якщо проаналізувати його, часто виявляється взагалі безпідставниим і так само часто – тільки тимчасовим. І все ж сьогодні у світі це – сила, оскільки ми схильні нервувати, коли стикаємося з насильством. Втім, якщо ми подумаємо про це спокійно, то виявимо, що причини нервувати нема. Припустімо лише, що мір Алам та його друзі не тільки поранили, а й справді знищили моє тіло. І припустімо також, що спільнота зважено залишилася спокійною та незворушною та пробачила нападників, зваживши, що з огляду на їхнє розуміння вони не могли б повестися по-іншому. Таке благородне ставлення не тільки не зашкодило б спільноті, але й принесло б їй велику користь. Всі непорозуміння зникли б, а очі міра Алама та його прихильників відкрилися б і побачили свою помилку. Що ж до мене, то з сатьяграхі не може статися нічого кращого, ніж з несподівано зустріти смерть прямо в акті сатьяграхи, тобто чинячи відповідно до Істини. Всі ці аргументи істинні тільки щодо такої боротьби, як рух сатьяграхи, де немає місця для ненависті, де головне – це покладання на себе, де ніхто не повинен дивитися на іншого з очікуванням, де немає лідерів, а отже немає й послідовників, або ж де всі є лідерами та всі є послідовниками, так що смерть одного з бійців, яким би визначним він не був, не призводить до послаблення, а навпаки, зміцнює боротьбу.

Такою є чиста й сутнісна природа сатьяграхи, яка не реалізується на практиці, тому що не всі ми відкинули ненависть. У реальній практиці не всі розуміють секрет сатьяграхи, й багато хто схильний нерозуміно йти слідом за небагатьма. Крім того, як зауважив Толстой, трансваальська боротьба була першою спробою застосування принципу сатьяграхи до мас або до людських об’єднань. Я не знаю жодного історичного прикладу чистої масової сатьяграхи. Втім, я не можу сформулювати жодної визначеної думки з цього приводу, оскільки моє знання історії обмежене. Але, власне кажучи, нам немає діла до історичних прецедентів. Беручи до уваги основоположні принципи сатьяграхи, ми побачимо, що наслідки, які я описав, повинні настати, як ніч настає після дня. Не досить буде відкинути таку цінну силу, зауваживши, що її важко чи неможливо застосувати. Груба сила була панівним чинником у світі впродовж тисяч років, і людство весь цей час пожинало її гіркі плоди – це очевидно кожному. Мало надії, що в майбутньому вона може дати хоч щось добре. Тільки якщо з темряви постане світло, то з ненависті вирине любов.

 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!