Махатма Ганді. Сатьяграха у Південній Африці



XVII. Ложка дьогтю

  • 2057 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 20/03/2013Дата публікації

XVII

Ложка дьогтю

Настало перше липня 1907 року, й було відкрито дозвільні офіси. Спільнота відкрито вирішила пікетувати кожен офіс, тобто виставити добровольців на шляхах, які ведуть до них, і ці добровольці повинні були застерігати слабкодухих індійців про пастку, розкладену там для них. Добровольцям роздали значки та прямо сказали не виявляти неввічливості стосовно жодного індійця, який вироблятиме собі дозвіл. Вони повинні запитати його ім’я, але якщо він відмовлятиметься його назвати, то вони у жодному разі не повинні чинити щодо нього насильства чи бути грубими. Кожному індійцю, що йде до дозвільного офісу, вони повинні були видавати роздрукований документ, у якому було розказано про шкоду, якої завдає підкорення Чорному Акту, та пояснювати, що в ньому написано. Вони повинні ставитися з належною повагою також і до поліції. Якщо поліція поведеться з ними грубо чи поб’є їх, вони повинні страждати мирно; якщо ж ставлення з боку поліції стане нестерпним, вони повинні піти геть. Якщо поліція їх заарештує, вони повинні з радістю здатися. Якщо подібний інцидент станеться в Йоганнесбургу, про нього слід повідомити мене. В інших місцях треба було повідомляти місцевих секретарів і просити подальших інструкцій. Кожен відділ пікетувальників мав капітана, чиїм наказам решта повинні були коритися.

Це був перший досвід такого роду для спільноти. Всіх, кому виповнилося дванадцять років, узяли пікетувальниками, тож було залучено багато молодих чоловіків у віці від 12 до 18 років. Окрім усіх цих застережень, людей на всіх громадських зборах та в інші способи повідомили, що якщо будь-хто охочий виробити собі дозвіл боявся пікетувальників, він міг попросити працівників виділити добровольця, який провів би його до дозвільного офісу й назад. Дехто скористався з цієї пропозиції.

Добровольці в усіх місцях працювали з безмежним ентузіазмом і в усіх випадках пильно та невсипуще виконували свої обов’язки. Загалом кажучи, випадків чіпляння з боку поліції не було багато. Коли часом такі випадки траплялися, добровольці тихо з цим мирилися. Вони запаслися значною кількістю гумору, й поліція часом поводилася подібно. Вони знаходили різні розваги, щоб згаяти час. Одного разу їх заарештували, звинувативши у перешкоджанні дорожньому руху. Оскільки відмова від співпраці не була в тому випадку однією з форм сатьяграхи, захист можна було проводити в судах, хоча, як правило, адвокатам захисту не платили з громадських фондів. Суд оголосив добровольців невинними та виправдав їх, і це ще більше піднесло їхній дух.

Хоча індійців, які хотіли виробити дозволи, було таким чином врятовано від грубості чи насильства з боку добровольців у громадських місцях, я мушу визнати, що у зв’язку з нашим рухом ряд людей, не стаючи добровольцями, приватно погрожували тим, хто виробляв дозволи, насильством або завданням іншої шкоди. Це було найбільш болючою обставиною, і було вжито суворих заходів, щоб викорінити її, як тільки про неї стало відомо. Внаслідок цього здійснення погроз майже припинилося, хоча їх і не було викорчувано повністю. Погрози залишили по собі осад і, наскільки я бачив, наразі нашкодили справі. Ті, кому погрожували, одразу зверталися до уряду по захист і отримували його. Таким чином у спільноту проникла отрута, й ті, хто вже був слабким, стали ще слабшими. Так отрута ставала більш смертоносною, оскільки слабкі люди завжди схильні до мстивості.

Ці погрози справили зовсім малий вплив, а от сила громадської думки з одного боку, а з іншого страх того, що твоє ім’я через присутність добровольців стане відоме спільноті, діяли як потужні засоби стримування. Я не знаю жодного індійця, який вважав би за належне підкоритися Чорному Акту. Ті, хто підкорився, зробили це через нездатність зазнавати труднощів або матеріальних збитків, і тому їм було соромно за себе. Це почуття сорому, як і страх професійних втрат унаслідок невдоволення великих індійських торговців, чинили на них великий тиск, і деякі чільні індійці знайшли вихід із цього подвійно важкого становища. Вони домовлялись із дозвільним офісом, щоб посадова особа зустрілась із ними після дев’ятої чи десятої години вечора й видала їм дозволи. Вони думали, що в цьому випадку ніхто не дізнається, що вони підкорилися закону, принаймні впродовж якогось часу, та що оскільки вони є лідерами, то інші зроблять так само, полегшивши таким чином тягар їхнього сорому. Не мало значення, якщо про їхній вчинок дізнаються опісля.

Але добровольці були настільки пильними, що спільнота знала про те, що відбувається щомиті. Навіть усередині дозвільних офісів бували люди, які надавали таку інформацію учасникам сатьяграхи. Крім того, інші, хоча самі й будучи слабкими, не могли витримати думки про те, що лідери настільки зганьблять себе, й повідомляли про це сатьяграхі з думкою, що й вони зможуть несхитно вистояти, якщо інші будуть твердими. У такий спосіб спільнота одного разу отримала інформацію про те, що певні люди збирались отримати дозволи в певній крамниці певної ночі. Тому спільнота спершу спробувала переконати цих людей не робити цього. Крамницю також пікетували. Але людську слабкість не можна стримувати довго. Таким чином деякі чільні люди отримали дозвіл о десятій чи одинадцятій вечора, й це стало ложкою дьогтю. Наступного ж дня спільнота оприлюднила їхні імена. Але почуття сорому має свої межі. Своєкорисливі міркування витісняють сором і зводять людей на манівці з вузької дороги. Невдовзі дозволи виробили собі близько п’ятисот людей. Якийсь час дозволи видавали у приватних будинках, але коли почуття сорому притупилося, дехто публічно йшов до офісу у справах азіатів і отримав посвідки про реєстрацію.

 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!