Махатма Ганді. Сатьяграха у Південній Африці



IV. Огляд причин для невдоволення: Наталь

  • 2157 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 20/03/2013Дата публікації

IV

Огляд причин для невдоволення

Наталь

Європейські плантатори Наталю хотіли тільки рабів. Вони не могли собі дозволити мати працівників, які, послуживши їм, могли б вільно конкурувати з ними хоч якою б маленькою мірою. Без сумніву, зв’язані контрактами працівники поїхали до Наталю, бо не мали значного успіху в сільському господарстві чи в інших заняттях в Індії. Але не треба думати, що вони не знали сільського господарства чи не розуміли цінності землі. Вони виявили, що якщо вони вирощуватимуть у Наталі тільки овочі, то зможуть отримувати добрі прибутки, та що вони заробляли б іще краще, якби володіли маленькою ділянкою землі. Тому багато хто після завершення своїх контрактів почав торгувати то тим, то іншим у маленькому масштабі. В цілому це було вигідно для поселенців у Наталі. Тепер можна було дістати різні види овочів, які раніше не вирощувалися через брак компетентних землеробів-спеціалістів. Інші види, які раніше вирощувались у маленьких кількостях, тепер можна було отримати вдосталь. Наслідком цього стало падіння ціни на овочі. Проте європейські плантатори були не в захваті від такого ходу подій. Вони відчували, що тепер у них з'явилися конкуренти в галузі, на яку вони, як вважали, мали монополію. Тому почався рух проти цих бідних працівників, у яких закінчився контракт. Читач зі здивуванням дізнається, що європейці, з одного боку, вимагаючи дедалі більшої кількості працівників і запросто приймаючи їх стільки, скільки прибувало з Індії – з іншого боку, почали робити все, щоб у різні способи не давати життя колишнім зв’язаним контрактами працівникам. Такою була винагорода за їхню майстерність і тяжку працю!

Цей рух набирав багатьох форм. Одні підбурювачі вимагали, щоби працівників, які відпрацювали за своїми контрактами, відсилали назад до Індії, а отже, щоб у контрактах свіжих робітників, що прибували до Наталю надалі, був новий пункт, який гарантував би їхнє примусове повернення до Індії після закінчення терміну їхньої служби, якщо тільки вони не поновлять свої контракти. Інші вимагали введення великого щорічного подушного податку для працівників, які не законтрактують себе знову в кінці першого п'ятирічного терміну. Втім, і ті, й інші мали одну мету – а саме, всіма правдами й неправдами зробити життя колишніх зв’язаних контрактами працівників у Наталі в якості вільних людей неможливим за будь-яких обставин. Це збурення досягло таких серйозних розмірів, що уряд Наталю призначив спеціальну комісію. Оскільки вимоги обох цих типів агітаторів були явно несправедливими, й оскільки присутність колишніх зв’язаних контрактами працівників була явно корисною для всього населення з економічної точки зору, то незалежні свідчення, записані комісією, були проти агітаторів, які, таким чином, не досягли на той час будь-яких відчутних результатів. Але так само як згашений вогонь залишає по собі слід, ця агітація справила певне враження на уряд Наталю. Та й як могло бути по-іншому? Уряд Наталю був дружнім до плантаторів. Тож він зв'язався з урядом Індії та виклав перед ним пропозиції й тих, і інших агітаторів. Але уряд Індії не міг одразу прийняти пропозиції, що звели б становище зв’язаних контрактами працівників до вічного рабства. Одним із приводів, або ж виправдань для того, щоб посилати працівників, зв'язаних контрактом, до такої далекої землі, було те, що працівники після завершення контрактів змогли б вільно й повною мірою розвивати свої сили та внаслідок цього покращили б своє економічне становище. Оскільки Наталь усе ще був тоді Королівською колонією, Міністерство зі справ колоній повністю відповідало за його уряд. Тому Наталь не міг шукати допомоги в задоволенні своїх несправедливих вимог також і звідти. З цієї та подібних причин було розпочато рух за створення відповідального уряду, який зрештою й було надано Наталю в 1893 році. Тепер Наталь почав відчувати свою силу. Та й Міністерству зі справ колоній більше не мало складнощів із прийняттям будь-яких вимог, які міг висунути Наталь. Делегати від нового відповідального уряду Наталю приїхали до Індії для переговорів із урядом Індії. Вони запропонували введення щорічного подушного податку в двадцять п'ять фунтів, або триста сімдесят п'ять рупій, з кожного індійця, звільненого від контракту. Було очевидно, що жоден індійський працівник не міг платити такий непомірний податок і жити в Наталі як вільна людина. Лорд Елгін, генерал-губернатор Індії, вважав цю суму надмірною та зрештою прийняв щорічний подушний податок у три фунта. Це був еквівалент близько шестимісячної зарплатні за контрактом. Податком обкладався не тільки сам працівник, але й його дружина, його доньки віком від тринадцяти років та його сини віком від шістнадцяти років. Практично не було працівників, у яких не було б дружини та кількох дітей. Таким чином, як правило, кожен працівник повинен був платити щорічний податок у дванадцять фунтів. Неможливо описати труднощі, які викликав цей податок. Тільки ті, хто їх відчув на собі, міг їх зрозуміти, й тільки ті, хто був свідком їхніх страждань, міг мати про них якесь уявлення. Індійці проводили потужну агітацію проти цієї дії уряду Наталю. Було подано петиції до Імперського уряду й до уряду Індії, але без жодних результатів, окрім зменшення суми податку. Що могли зробити чи зрозуміти в цій справі бідні працівники? Агітацію від їхнього імені проводили індійські торговці, якими керували патріотичні та філантропічні мотиви.

Вільним індійцям велося не краще. Європейські торговці Наталю проводили подібну агітацію проти них, в основному з тих самих причин. Індійські торговці добре затвердилися. Вони придбали землі в добрих місцях. Оскільки кількість звільнених працівників почала збільшуватися, існував дедалі більший попит на ті товари, які їм були потрібні. Мішки рису імпортувалися з Індії тисячами та продавалися зі значним зиском. Природно, що цей вид торгівлі перебував в основному в руках індійців, які, до того ж, контролювали значну частину торгівлі з зулусами. Тож вони стали більмом на оці для дрібних європейських торговців. Знову ж, деякі англійці вказали індійським торговцям, що згідно з законом вони мали право голосувати на виборах до Законодавчої Асамблеї Наталю та висуватися кандидатами в її депутати. Тому деякі індійці вписали свої імена до списку виборців. Це призвело до того, що європейські політики Наталю вступили в антиіндійські ряди. Вони сумнівалися, що європейці зможуть конкурувати з індійцями, якщо престиж індійців у Наталі збільшиться, а їхні позиції зміцняться. Тож першим кроком, який зробив відповідальний уряд Наталю у зв'язку з вільними індійцями, було рішення про введення в дію закону, який позбавив би громадянських прав усіх азіатів, окрім тих, які на той час були записані в будь-якому зі списків виборців. Відповідний законопроект було вперше внесено до Законодавчої Асамблеї Наталю в 1894 році. Він ґрунтувався на принципі позбавлення права голосувати індійців як індійців – і в Наталі це був перший випадок у законодавстві стосовно них, у якому було здійснено розрізнення на основі раси. Індійці чинили опір цьому заходу. За одну ніч було підготовано петицію, яку підписали чотириста осіб. Коли цю петицію було подано до Законодавчої Асамблеї Наталю, цей орган був уражений. Але закон усе одно було прийнято. Петицію з десятьма тисячами підписів було подано лорду Райпону, який тоді був Державним секретарем у справах колоній. Десять тисяч підписів означали майже все тогочасне населення вільних індійців у Наталі. Лорд Райпон анулював закон і оголосив, що Британська Імперія не може погодитися на встановлення дискримінації за кольором шкіри на законодавчому рівні. Пізніше читач зможе оцінити, наскільки великою була ця перемога для індійців. Тож уряд Наталю висунув інший законопроект, який скасовував расове розрізнення, проте непрямим чином позбавляв індійців права на голос. Індійці протестували й проти нього – але безуспішно. Цей новий закон був неоднозначним. Індійці могли зрештою довести справу до судового комітету Таємної Ради Великобританії з метою отримати від неї тлумачення; проте вони вирішили, що краще цього не робити. Я досі вважаю, що вони вчинили правильно, уникнувши цієї нескінченної тяганини. Немалим досягненням було те, що не дозволили запровадити расову дискримінацію.

Проте не схоже було, що плантатори й уряд Наталю на цьому зупиняться. Знищення політичної влади індійців у зародку було для них необхідним першим кроком – але справжньою ціллю їхнього нападу була індійська торгівля та вільна імміграція індійців. Їм було не по собі від думки, що європейців у Наталі поховають під собою натовпи з Індії, переповненої мільйонами й мільйонами людей. Приблизне населення Наталю на той час становило 400 тисяч зулусів і 40 тисяч європейців, порівняно з 60 тисячами зв’язаних контрактами, 10 тисячами колишніх зв’язаних контрактами та 10 тисячами вільних індійців. Європейці не мали справжніх підстав для тривоги, проте неможливо переконати аргументами людей, охоплених невиразним жахом. Не знаючи безпорадного становища Індії й манер і звичаїв індійського народу, вони мали враження, що індійці – настільки ж авантюрні та спритні, як вони самі. Навряд чи можна засуджувати їх, що вони таким чином зробили собі страшилку з величезного населення Індії порівняно з власною маленькою кількістю. Як би там не було, наслідком успішного спротиву закону, що позбавляв громадянських прав, було те, що у двох інших законах, які прийняв законодавчий орган Наталю, він змушений був уникати расового розрізнення та досягти своєї мети непрямим чином. Тому становище було не настільки поганим, як могло б бути. У цьому випадку індійці також чинили запеклий опір, але, незважаючи на це, закони вступили в силу. Один із них накладав суворі обмеження на індійську торгівлю в Наталі, а інший – на імміграцію індійців до колонії. Суттю першого акту була заборона будь-кому торгувати без ліцензії, виданої посадовою особою, призначеною відповідно до положень цього акту. На практиці ж будь-який європеєць міг отримати ліцензію, тоді як індієць стикався в цьому з нескінченними труднощами. Йому доводилося наймати юристів та нести інші витрати. Ті, хто не міг собі цього дозволити, не отримували ліцензії. Основним положенням іншого акту був дозвіл на в'їзд до Колонії тільки іммігрантам, які могли європейською мовою пройти тест на освіту. Це зачинило двері до Наталю перед безліччю індійців. Щоб не бути, не бажаючи того, несправедливим до уряду Наталю, я мушу сказати, що цей акт також постановляв, що індієць, який мешкав у Наталі упродовж трьох років до прийняття акту, міг отримати посвідку на мешкання, що дозволяла йому виїхати з Колонії та повернутися до неї в будь-який час зі своєю дружиною та неповнолітніми дітьми без вимоги проходити тест на освіту.

Зв’язані контрактами та вільні індійці в Наталі підпадали й досі підпадають, на додачу до описаних вище, й під інші обмеження – як узаконені, так і неузаконені. Але я не вважаю за потрібне обтяжувати читача детальним їх описом. Я збираюся викладати лише ті деталі, що є суттєвими для чіткого розуміння предмета. Історія становища індійців у різних частинах Південної Африки забрала б багато місця. Але це виходить за межі даної книги.

 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!