Махатма Ганді. Сатьяграха у Південній Африці



ІІІ. У Південну Африку приходять індійці

  • 1920 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 20/03/2013Дата публікації

III

У Південну Африку приходять індійці

У попередньому розділі ми побачили, як прийшли англійці. Вони осіли в Наталі, де здобули поступки від зулусів. Вони помітили, що в Наталі можна вирощувати чудову цукрову тростину, чай та каву. Для того, щоб вирощувати ці культури у великому масштабі, потрібні були тисячі працівників, що явно перевищувало можливості жменьки колоністів. Вони заохочували негрів, а потім і погрожували їм із метою змусити їх працювати – проте безрезультатно, оскільки рабство вже було заборонено. Негр не звик до тяжкої праці. Він легко може прогодувати себе, працюючи по шість місяців на рік. То навіщо йому прив'язувати себе до роботодавця на тривалий термін? Англійські поселенці не могли досягти жодного поступу зі своїми плантаціями за відсутності стабільної робочої сили. Тому вони почали переговори з урядом Індії й попросили його допомоги з постачанням працівників. Цей уряд погодився на їхнє прохання, і перша партія зв’язаних контрактом працівників з Індії прибула до Наталю 16 листопада 1860 року – в дійсно доленосний день для ції оповіді: якби не це, в Південній Африці не було б індійців, а отже й сатьяграхи, й ця книжка не була б написана.

На мою думку, уряд Індії був нерозважливим, коли робив те, що він зробив. Британські посадовці в Індії свідомо чи несвідомо були налаштовані на користь своїх побратимів у Наталі. Це правда, що до трудових контрактів було влючено якомога більше умов, які ставили за мету захистити інтереси працівників. Для них було розроблено доволі добрі домовленості. Проте не було достатньою мірою продумано питання про те, як ці неписьменні працівники, що поїхали до далекого краю, мали вимагати правосуддя у випадку, якщо мали якісь причини для невдоволення. Ніхто не думав про їхні релігійні потреби чи про збереження їхньої моралі. Британські посадовці в Індії не зважили на те, що хоча рабство й було заборонено законом, роботодавці не могли звільнитися від бажання зробити рабами своїх працівників. Вони не усвідомлювали, хоча мали усвідомлювати, що працівники, які поїхали до Наталю, стануть фактично тимчасовими рабами. Покійний сер В.В.Хантер, який глибоко вивчав умови цієї праці, вжив щодо них чудову фразу. Пишучи про індійських працівників у Наталі, він сказав, що вони перебувають у стані напіврабства. В іншому місці, в одному листі, він написав, що їхнє становище межує з рабством. І виступаючи свідком перед комісією в Наталі, найвидатніший європеєць у цій колонії, покійний містер Гаррі Ескомбл визнав те саме. Дані, що свідчать про те саме, легко можна знайти у заявах чільних європейців у Наталі. Більшість із них було включено до документів із цього питання, наданих урядові Індії. Проте доля йшла своїм шляхом. І пароплав, який віз цих працівників до Наталю, віз із ними й насіння видатного руху сатьяграхи.

Я не маю в цій книжці місця, щоб розповідати, як працівників вводили в оману індійські агенти з наймів, пов'язані з Наталем; як під впливом цієї омани вони залишали рідну країну; як відкривалися їхні очі після прибуття до Наталю; як вони все ж продовжували там залишатися; як інші прибували слідом; як вони пробивалися крізь усі обмеження, які накладає релігія чи мораль, або точніше, як ці обмеження відпадали, і як саме розрізнення між одруженою жінкою та коханкою перестало існувати серед цих нещасних людей.

Коли новина про те, що зв’язані контрактом працівники поїхали до Наталю, досягла Маврикію, це спонукало індійських торговців, які мали зв'язки з такими працівниками, поїхати за ними слідом. Тисячі індійців, як працівників, так і торговців, оселились у Маврикії, що розташований на шляху з Індії до Наталю. Індійський торговець у Маврикії, покійний шет Абубакар Амад [“шет” – титул пошани багатої людини] вирішив відкрити в Наталі крамницю. Англійці в Наталі тоді не мали уявлення, на що здатні індійці торговці, та й їм було байдуже. Вони могли вирощувати дуже прибуткові врожаї цукрової тростини, чаю та кави за допомогою зв’язаної контрактом праці. Вони виготовляли цукор, і через навдивовижу короткий час постачали Південну Африку помірною кількістю цукру, чаю та кави. Вони заробили стільки грошей, що будували собі особняки, схожі на палаци, та перетворили цілину на справжній сад. За таких обставин, природно, вони не заперечували, щоб чесний та сміливий торговець, як Абубакар-шет, оселився серед них. Додаймо до цього той факт, що один англієць став його партнером. Абубакар-шет здійснював торгівлю та купував землю, й історія його процвітання досягла Порбандару, де він народився, та довколишніх місць. В результаті до Наталю прибули інші меманці [етнос торговців-мусульман в Індії та Пакистані, до якого належав і Абубакар Амад]. Слідом за ними приїхали торговці з Сурату. Цим торговцям потрібні були бухгалтери, тож їх супроводжували бухгалтери-індуси з Гуджарату й Саураштри.

Тож у Наталі оселилися два класи індійців: по-перше, вільні торговці та їхні вільні слуги, а по-друге, зв’язані контрактом працівники. З ходом часу у зв’язаних контрактом робітників з'явилися діти. Ці діти, хоча й не зобов'язані гарувати, підпадали під кілька обмежень відповідно до колоніального законодавства. Як можуть діти рабів уникнути рабства певного роду? Працівники їхали до Наталю, зв’язані контрактом на період п'яти років. Вони не були зобов'язані працювати після завершення цього періоду й мали право ставати вільними працівниками чи торгувати в Наталі, а також оселятися там, якщо бажали. Деякі так і робили, тоді як інші поверталися додому. Ті, хто залишався в Наталі, стали відомі як “вільні індійці”. Необхідно зрозуміти своєрідне становище цього класу. Їм не було надано всі ті права, які мали цілком вільні індійці, про яких я говорив спершу. Наприклад, їм було потрібно отримати дозвіл, якщо вони хотіли поїхати з одного місця в інше, а якщо вони одружувались і бажали, щоб цей шлюб було визнано за законом, їм було потрібно зареєструвати його у посадовця, який називався “протектор індійських іммігрантів”. Вони підпадали й під інші суворі обмеження.

Індійські торговці побачили, що вони можуть торгувати не тільки зі зв’язаними контрактом працівниками та “вільними індійцями”, але й також із неграми. Індійські торговці були величезною зручністю для негрів, які дуже боялися європейських торговців. Європейський торговець хотів торгувати з негром, але було б занадто, якби негр-покупець очікував від нього поштивості. Негри могли вважати за щастя, якщо він приділяв їм повну увагу за їхні гроші. У декого з них був гіркий досвід. Людина могла купувати річ за чотири шилінги, покласти на прилавок золотий соверен і отримати на здачу чотири шилінги замість шістнадцяти – а часом узагалі нічого. Якщо бідний негр просив здачу чи доводив, що виплачена йому сума менша, ніж слід – у відповідь він отримував грубу лайку. Він міг подякувати зіркам, якщо цим усе й обходилося – бо лайка могла бути доповнена й ударом кулаком або ногою. Я не хочу сказати, що всі англійські торговці поводилися так. Але можна з певністю стверджувати, що кількість подібних випадків була доволі великою. З іншого боку, індійський торговець мав для негрів добре слово й навіть жартував із ними. Простий негр хотів би зайти до крамниці й потримати в руках і оглянути товар, який хотів купити. Індійські торговці все це дозволяли. Правда, в цьому вони не керувались альтруїстичними мотивами, це могло бути пов'язано з їхнім власним інтересом. Індієць міг не пропустити нагоди, якщо така випадала, обманути свого покупця-негра, проте його поштивість робила його серед негрів популярним. Більш того, негри ніколи не боялися індійських торговців. З іншого боку, траплялися випадки, коли індієць намагався обманути негрів, але ті його викривали й поводились із ним дуже грубо. І частіше можна було почути про негрів-покупців, які ображали індійського торговця. Тож у стосунках між індійцями та неграми це перші боялися других. Наслідком було те, що торгівля з неграми виявлялася дуже прибутковою для індійських торговців. А негри були по всій Південній Африці.

У вісімдесятих роках минулого століття існували бурські республіки Трансвааль та Оранжева Вільна Держава. Навряд чи варто й казати, що в цих республіках негри не мали влади – все було в руках білих людей. Індійські торговці почули, що вони могли також торгувати з бурами, які, будучи простими, щирими та невибагливими, не вважали б, що мати справу з індійськими торговцями – нижче за їхню гідність. Тож кілька індійських торговців подалися до Трансваалю й Оранжевої Вільної Держави та відкрили там крамниці. Оскільки там не існувало на той час залізниці, вони отримували великі прибутки. Очікування індійських торговців виправдались, і вони продовжили масштабну торгівлю з покупцями-бурами та неграми. Подібним чином індійські торговці приїхали до Капської колонії й почали досить добре заробляти. Тож індійці в маленьких кількостях розповсюдилися по всіх чотирьох колоніях.

Абсолютно вільних індійців тепер налічується від сорока до п'ятдесяти тисяч, а так званих “вільніх індійців”, тобто працівників, що звільнилися від своїх зобов'язувальних контрактів, і їхніх нащадків – близько ста тисяч.

 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!