Махатма Ганді. Сатьяграха у Південній Африці



ІІ. Історія

  • 1749 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 20/03/2013Дата публікації

II

Історія

Географічний розподіл, коротко згаданий у першому розділі, аж ніяк не давній. Досі неможливо встановити з точністю, хто жив у Південній Африці в далекі часи. Коли європейці оселились у Південній Африці, вони застали там негрів. Вважається, що ці негри – нащадки деяких із рабів в Америці, які спромоглися втекти зі свого жорстокого рабства й переселилися до Африки. Вони діляться на різні племена, такі як зулуси, свазі, басуто, тсвана тощо. У них є багато різних мов. Цих негрів слід вважати першопоселенцями Південної Африки. Проте Південна Африка – така величезна країна, що вона з легкістю може прогодувати у двадцять чи тридцять разів більше людей, ніж її нинішнє негритянське населення. Відстань між Кейптауном і Дурбаном – близько трьох тисяч двохсот кілометрів залізницею; відстань морем також не менш ніж тисяча вісімсот кілометрів. Сукупна площа цих чотирьох колоній становить майже півтора мільйона квадратних кілометрів. У 1914 році негритянське населення цього велетенського регіону становило близько п'яти мільйонів осіб, а європейців – близько мільйона із чвертю.

Серед негрів найвищі на зріст і найгарніші – зулуси. Я навмисне вжив епітет “гарні” стосовно негрів. Світлий колір шкіри та прямий ніс відображають наш ідеал краси. Якщо ми відкинемо на мить цей забобон, то відчуємо, що Творець не шкодував Своїх сил, відточуючи зулусів до досконалості. Як чоловіки, так і жінки – високі й широкогруді пропорційно до свого зросту. Їхні м'язи сильні й міцні. Литки та руки – м'язисті й завжди заокруглені. Рідко зустрінеш чоловіка чи жінку, які б ішли, горблячись. Звичайно, їхні губи великі й товсті, та оскільки вони перебувають у досконалій симетрії з усією зовнішністю, я, наприклад, не сказав би, що вони негарні. Очі круглі та яскраві. Ніс плаский та великий, як і личить до великого обличчя, а кучеряве волосся вигідно відтіняє шкіру зулуса – чорну та блискучу, як ебенове дерево. Якщо запитати зулуса, якій з різних рас, що населяють Південну Африку, він віддасть пальму першості за красу, той без вагання вирішить питання на користь свого власного народу – і я в цьому не побачу жодного упередження з його боку. Мускулатура зулуса потужна та гарно сформована від природи, без потреби докладати для розвитку м'язів такі зусилля, як Євген Сандов та інші європейці. Шкіра народів, що живуть біля екватора, має бути чорною за законом природи. І якби ми вважали, що в усьому, створеному природою, повинна бути краса, то не тільки відмовилися б від усіх вузьких і однобічних уявлень про красу, але й ми, в Індії, позбулися б безпідставного почуття сорому й антипатії, які ми відчуваємо до свого власного кольору шкіри, коли вона не світла.

Негри живуть у круглих мазанках із пруття. Ці хатинки мають суцільну круглу стіну й укриті соломою. Стовп усередині будинку підтримує дах. Низький вхід, крізь який можна пройти, лише зігнувшись – єдиний отвір для проходу повітря. На вході рідко роблять двері. Негри, як і ми, шпаклюють стіни та підлогу землею та перегноєм. Кажуть, що негри не можуть зробити нічого квадратної форми. Їхні очі звикли бачити та створювати лише круглі речі. У природі ми ніколи не знайдемо прямих ліній чи прямокутних фігур, а всі знання цих невинних дітей природи походять від її споглядання.

Меблі в хатині відповідають простоті цього місця. Тут не було б місця для столів, крісел, коробок та інших подібних речей – і навіть зараз ці речі рідко зустрінеш у хатині.

До приходу європейської цивілізації негри носили шкури тварин, які також слугували їм як килими, простирадла та ковдри. Сьогодні вони прикривають себе. До британського панування чоловіки, як і жінки, ходили майже голими. Навіть зараз багато хто робить так у сільській місцевості. Вони прикривають статеві органи шматком шкіри. Дехто обходиться навіть без цього. Проте не варто робити з цього висновок, що ці люди не можуть контролювати свої почуття. Коли велике суспільство живе за особливим звичаєм, цілком можливо, що цей звичай нешкідливий, навіть якщо представникам іншого суспільства він здається дуже непристойним. Ці негри не мають часу витріщатись одне на одного. Коли Шукадева проходив поруч із жінками, що купалися голими – як каже нам автор Бхагавати, його розум залишався спокійним, а жінки зовсім не були стурбовані й не відчували сорому. Я не думаю, що в цій розповіді є щось надприродне. Якщо в сьогоднішній Індії не може бути нікого, хто був би настільки ж чистим у подібному випадку, то це не обмежує наше прагнення до чистоти, а лише свідчить про наше падіння. Дивитися на негрів як на дикунів змушує нас лише марнославство. Вони – не варвари, як ми собі уявляємо.

Закон вимагає, щоб негритянки закривалися від грудей до колін, ідучи в місто. Тому вони зобов'язані обгортати своє тіло шматком тканини. Внаслідок цього шматки відповідного розміру масово продаються в Південній Африці, й щороку тисячі таких покривал або простирадел імпортуються з Європи. Чоловіки, подібним чином, зобов'язані закриватися від талії до колін. Тому багато хто почав носити користований одяг із Європи. Інші ходять у таких собі панталонах на ремінці. Весь цей одяг імпортується з Європи.

Основою їжі негрів є кукурудза – а також м'ясо, коли воно є. На щастя, їм невідомі прянощі та приправи. Якщо вони відчувають у своїй їжі прянощі чи навіть якщо вона забарвлена куркумою, вони відвертають від неї ніс, і навіть ті з них, кого вважають невихованими, й не торкнуться цієї їжі. Зулус часто може з'їсти за раз півкіло вареного маїсу з дрібкою солі. Він цілком задоволений, коли живе на каші з меленої кукурудзи, звареної у воді. Коли він може дістати м'ясо, то їсть його, сире чи зготоване, варене чи смажене, тільки з сіллю. Він не відмовляється від плоті будь-якої тварини.

Негритянські мови названо за іменами різних племен. Мистецтво письма нещодавно принесли європейці. Нічого подібного на негритянський алфавіт немає. Біблія й інші книжки тепер друкують негритянськими мовами латинськими літерами. Зулуська мова дуже милозвучна. Більшість слів закінчуються широким звуком “а”, тож мова звучить м'яко та приємна на слух. Я чув і читав, що у словах є водночас і значення, й поезія. Судячи з тих кількох слів, які я підхопив, я думаю, що це твердження справедливе. У більшості місць є милозвучні й поетичні негритянські назви, європейські еквіваленти яких я згадував. На жаль, я їх не пам'ятаю й тому не можу представити тут читачеві.

За словами християнських місіонерів, негри раніше не мали, й не мають зараз, узагалі жодної релігії. Проте вживаючи слово “релігія” в широкому розумінні, ми можемо сказати, що негри таки вірують і поклоняються верховній Істоті, що перебуває поза межами людського розуміння. І вони бояться цієї сили. Вони смутно усвідомлюють, що розпад тіла не означає повного знищення особи. Якщо ми визнаємо мораль основою релігії, то негри, будучи моральними, можуть навіть вважатися релігійними. Вони прекрасно розуміють різницю між правдою та неправдою. Я сумніваюся, що європейці або ми самі правдиві тією ж мірою, як негри у їхньому примітивному стані. Вони не мають храмів або чогось у цьому роді. Серед них є багато забобонів, як і серед інших народів.

Читач зі здивуванням дізнається, що цей народ, із яким жоден у світі не зрівняється за фізичною силою, настільки боязкий, що негр лякається вигляду навіть європейської дитини. Якщо хтось наставить на нього револьвер, він або втече, або буде надто переляканим, аби мати силу бодай поворухнутися. Звичайно, на те є причина. В голові негра міцно засіло уявлення, що жменька європейців змогла підкорити такий численний та грізний народ, як його власний, тільки за допомогою якихось чар. Негр був добре знайомий із використанням спису, луку та стріл. Його цього позбавили. Він ніколи не бачив, ніколи не стріляв із вогнепальної зброї. Не потрібен запал, треба тільки ворухнути пальцем – і маленька трубка зненацька видає звук, людина бачить спалах, і куля ранить і вбиває людину за одну мить. Негр цього не може зрозуміти. Тож він перебуває у смертельному жаху перед тими, хто володіє такою зброєю. Він і його предки перед ним бачили, що такі кулі забрали життя багатьох безпомічних і невинних негрів. Багато з них навіть зараз не знають, як це відбувається.

“Цивілізація” поступово робить успіхи серед негрів. Побожні місіонери проповідують їм слово Христа у тому вигляді, в якому вони його зрозуміли, відкривають для них школи та навчають їх читати й писати. Але багато з тих, хто, будучи неграмотними й тому чужими цивілізації, були досі вільними від багатьох вад, тепер зіпсувалися. Навряд чи знайдеться негр, який після контакту з цивілізацією уник зла пиятики. А коли він зі своєю могутньою мускулатурою перебуває під впливом алкоголю, то стає божевільним і вчинаяє всілякі злочини. Те, що цивілізація неминуче призводить до множення потреб – настільки ж певно, як і те, що два плюс два дорівнює чотири. Для того, щоб збільшити потреби негра та навчити його цінності праці, на нього було накладено подушний податок і податок на будинок. Якби ці побори не було встановлено, то цей народ землеробів, який жив на своїх фермах, не пішов би в копальні завглибшки в десятки й сотні метрів для видобутку золота і діамантів, а якби їхньої роботи на копальнях не було, то золото, як і діаманти, залишалися б у надрах землі. Також європейцям було б важко знайти собі слуг, якби не було встановлено таких податків. Результатом стало те, що тисячі негрів-шахтарів потерпають, поряд із іншими хворобами, від туберкульозу, який називають “шахтарський туберкульоз”. Це смертельна хвороба. Майже ніхто з тих, хто потрапляє в її пазурі, не одужує. Читач легко може уявити, якою може бути стриманість тисяч чоловіків, які живуть на копальнях окремо від своїх родин. В результаті вони стають легкими жертвами венеричних хвороб. Не те щоб вдумливі європейці Південної Африки не свідомі цього серйозного питання. Дехто з них однозначно вважає, що навряд чи, зваживши все, можна заявляти про здоровий вплив цивілізації на цей народ.

Близько чотирьохсот років тому голландці заснували поселення в цій величній країні, тоді населеній таким простим і невигадливим народом. У них були раби. Кілька голландців з острова Ява зі своїми рабами-малайцями прийшли на землю, яку нині ми знаємо як Капську колонію. Ці малайці – мусульмани. В їхніх жилах є голландська кров, і вони успадкували деякі з якостей голландів. Вони розкидані по всій Південній Африці, але Кейптаун – їхня цитадель. Дехто з них сьогодні працює на європейців, інші живуть незалежними професіями. Малайські жінки дуже працьовиті й розумні. Вони зазвичай охайні за своїм способом життя. Вони – експерти в пранні та шитті. Чоловіки ведуть дрібну торгівлю. Багато хто працює візниками. Дехто отримав вищу англійську освіту. Один із них – широко відомий доктор Абдул Рахман із Кейптауна. Він був членом старого Колоніального законодавчого органу в Кейптауні. За новою конституцією цього права – ставати членами парламенту – [малайців] було позбавлено.

Описуючи голландців, я ненароком сказав дещо про малайців. Але подивимося тепер, як просувалися голландці. Голландці були настільки ж вправними землеробами, як і хоробрими солдатами. Вони бачили, що місцевість навколо них добре пристосована до сільського господарства. Вони також бачили, що “тубільці” легко підтримували своє існування, працюючи тільки короткий час упродовж року. Чому б їм не змусити цих людей працювати на себе? Голландці мали вогнепальну зброю. Вони були розумними стратегами. Вони знали, як приборкувати людей, подібно до інших тварин, і вважали, що їхня релігія не має проти цього заперечень. Таким чином, вони почали вести сільське господарство за допомогою праці південноафриканських “тубільців” без жодних сумнівів у моральності своїх дій.

Поки голландці шукали добрі землі для власної експансії, те саме робили й англійці, які поступово прибували на сцену подій. Звісно, голландці та британці – двоюрідні брати. Їхні характери й амбіції були подібні. Горщики з тієї самої гончарні часто б'ються один об інший. Тож ці два народи, поступово просуваючи кожен свої власні інтереси та підкоряючи й гноблячи негрів, зіткнулися між собою. Між ними були суперечки, а потім і битви. Англійці зазнали поразки біля гори Маджуба. Битва під Маджубою залишила по собі почуття образи, яке набуло серйозної форми та вийшло на перший план в англо-бурській війні, що тривала з 1899 по 1902 рік. І коли генерал Кроньє здався, то лорд Робертс зміг у телеграмі королеві Вікторії сказати, що за Маджубу помстилися. Проте коли між двома народами сталося перше зіткнення ще до англо-бурської війни, багато з голландців не бажали залишатися навіть під номінальною владою британців і переселилися в невідому глиб Південної Африки. Це стало народженням Трансваалю й Оранжевої Вільної Держави.

Ці голландці стали відомі в Південній Африці як бури.

Вони зберегли свою мову, міцно за неї тримаючись, як дитина тримається за свою матір. Вони виразно усвідомлюють близький зв'язок між їхньою мовою та їхньою свободою. Незважаючи на безліч нападів, вони ззберегли свою рідну мову незайманою.

Мова набула нової форми, що відповідає їхньому духові. Оскільки вони не мали змоги підтримувати дуже близькі стосунки з Голландією, то почали розмовляти місцевою говіркою, що походить від голландської мови, як мови-пракрити походять від санскриту. Й не бажаючи обтяжувати своїх дітей без потреби, вони надали цій говірці постійної форми. Вона називається тааль [сьогодні – африкаанс]. Їхні книжки написані таалем, їхні діти вчаться цією мовою, а бури-члени парламенту Південно-Африканського Союзу наполягають на виголошенні нею промов. Від часу утворення Союзу тааль, або голландська, й англійська офіційно вважаються рівними по всій Південній Африці, аж до того, що Урядова газета та протоколи парламенту повинні друкуватись обома мовами.

Бури прості, щирі та релігійні. Вони селянься посеред великих полів. Ми не уявляємо собі розміру цих ферм. У нас ферма зазвичай означає акр або два, а часом і менше. У Південній Африці один фермер володіє сотнями чи тисячами акрів землі. Він не прагне обробляти всю її водночас, а якщо хтось із ним сперечатиметься, він скаже: “Нехай буде паровою. Землі, які зараз лежать під паром, будуть обробляти наші діти”.

Кожен бур – добрий боєць. Скільки б бури не сварилися між собою, їхня свобода настільки для них дорога, що коли вона в небезпеці, то всі готові битися, як один. Їм не потрібна складна муштра, тому що здатність до бою характерна для цілого народу. Генерал Смутс, генерал Де Вет і генерал Герцог – видатні юристи, видатні фермери та рівною мірою видатні солдати. Генерал Бота володів фермою на дев'ять тисяч акрів [3600 га]. Він був знайомий з усіма тонкощами сільського господарства. Коли він поїхав до Європи у зв'язку з переговорами про мир, про нього казали, що в Європі важко знайти когось, хто настільки добре знався б на вівцях, як він. Генерал Бота став наступником покійного президента Крюгера. Він відмінно володів англійською мовою, проте коли зустрічався з королем і його міністрами в Англії, то завжди розмовляв своєю рідною мовою. Хто може сказати, що не слід було чинити саме так? Чому він повинен ризикувати, що припуститься помилки, заради того, щоб показати своє знання англійської? Чому він повинен дозволити, щоб хід його думок було порушено пошуком правильного слова? Британські міністри можуть без задньої думки використати незнайомий йому англійський фразеологізм, він може не зрозуміти, що вони мали на увазі, дати неправильну відповідь і заплутатися; й таким чином його справа постраждала б. Навіщо йому робити таку серйозну помилку?

Бурські жінки настільки ж хоробрі та прості, як і чоловіки. Коли бури проливали свою кров у англо-бурській війні, вони могли принести цю жертву завдяки сміливості своїх жінок і натхненню, яке вони отримували від них. Жінки не боялися стати вдовами й не бажали марнувати час на думки про майбутнє.

Вище я стверджував, що бури – релігійно налаштовані християни. Але не можна сказати, що вони вірять у Новий Заповіт. Власне кажучи, вся Європа в нього не вірить; утім, в Європі заявляють-таки про повагу до нього, хоча лише нечисленні люди знають і дотримуються Христової релігії миру. Проте про бурів можна сказати, що вони знають Новий Заповіт тільки за назвою. Вони з жаром читають Старий Заповіт і знають напам'ять уміщені в ньому описи битв. Вони повністю приймають учення Мойсея “око за око, зуб за зуб”. І поводяться відповідно.

Бурські жінки розуміли, що їхня релігія вимагала від них страждати заради збереження своєї незалежності, тож вони терпляче та з готовністю витримували всі труднощі. Лорд Кітченер не залишив каменя на камені, щоб зламати їхній дух. Він тримав їх в окремих концентраційних таборах, де вони зазнавали страждань, які неможливо описани. Вони голодували, вони страждали від лютого морозу та палючої спеки. Часом солдат, сп'янілий від алкоголю чи збожеволілий від пристрасті, міг навіть напасти на цих беззахисних жінок. І все одно хоробрі бурські жінки не відступали від свого. І зрештою король Едвард написав лордові Кітченеру, стверджуючи, що він не може такого дозволити, та що якщо це єдиний спосіб підкорити бурів, то він погодиться на будь-який мир, радше ніж продовжить війну в такий спосіб – та вимагаючи від генерала довести війну до швидкого завершення.

Коли цей крик страждання досяг Англії, англійський народ був глибоко засмучений. Люди були сповнені захвату мужністю бурів. Те, що такий маленький народ зміг вистояти в конфлікті з їхнею світовою імперією, не вкадалось у їхні голови. Проте коли крик агонії, що лунав від жінок у концентраційних таборах, досяг Англії не через самих жінок, не через їхніх чоловіків (бо ті мужньо воювали на полі бою), а через кількох великодушних англійців та англійок, які тоді перебували в Південній Африці – то англійський народ почав пом'якшуватися. Покійний сер Генрі Кемпбел-Баннерман відчув настрої англійського народу та публічно виступив проти війни. Покійний містер Стед публічно молився й закликав інших молитися про те, щоб Бог послав англійцям поразку в цій війні. Це було дивовижне видовище. Справжнє страждання, яке мужньо переносять, розтоплює навіть кам'яне серце. Такою є сила страждання, або ж тапасу [умертвлення плоті, аскетизм]. Й у цьому лежить ключ до сатьяграхи.

Наслідком стало украдення мирного договору в Ферінігінгу, і врешті всі чотири колонії Південної Африки було об'єднано під одним урядом. Хоча кожен індієць, який читає газети, знає про цей мирний договір, є кілька пов'язаних із ним фактів, які, можливо, небагато хто знає. Південно-Африканський Союз не було утворено одразу після укралення миру – кожна колонія мала власний законодавчий орган. Міністри не були повністю відповідальними перед законодавчим органом. Трансвааль і Вільна Держава керувалися як королівські колонії. Генерали Бота і Смутс були не тими людьми, яких задовольнила б така обмежена свобода. Вони вдалися до відмови від співпраці. Вони просто-на-просто відмовилися мати будь-які справи з урядом. Лорд Мілнер виступив із гострою промовою, в якій сказав, що генералу Боті не слід вважати себе настільки важливим. Уряд країни може запросто працювати й без нього. Так лорд Мілнер вирішив поставити на сцені “Гамлета” без принца данського.

Я написав безмежну похвалу мужності, любові до свободи та самопожертві бурів. Проте я не збирався створити враження, наче між них у часи випробувань не існувало розбіжностей у поглядах, або що серед них не було малодушних людей. Лорд Мілнер спромігся заснувати серед бурів партію, яку було легко задовольнити, та переконав самого себе в думці, що зможе досягти успіху в законотворенні з їхньою допомогою. Навіть постановочна п'єса не може бути поставлена без дійової особи – й адміністратора в цьому прозаїчному світі, який ігнорує центральну постать у ситуації, з якою йому треба впоратися, та все ж сподівається на успіх, можна лише назвати божевільним. Саме таким і був випадок лорда Мілнера. Казали, що хоча він і тішив себе блефом, йому було настільки важко керувати Трансваалем і Вільною Державою без допомоги генерала Боти, що його часто бачили у своєму саду в неспокійному та збудженому стані. Генерал Бота виразно заявив, що, за його розумінням Ферінігінгсього миру, бурам було відразу надано повне право на повну внутрішню автономію. Він додав, що якби це було не так, то він ніколи б не підписав цього договору. Лорд Кітченер у відповідь заявив, що він не давав генералу Боті такої обіцянки. Бури, сказав він, мали отримати повне самоуправління поступово, після того, як доведуть свою лояльність! Хто ж мав розсудити між цими двома людьми? Як можна було чекати, що генерал Бота погодиться, якщо буде запропоновано арбітраж? Рішення, яке виніс у цій справі Імперський уряд, робить йому велику честь. Він визначив, що сильніша сторона повинна прийняти тлумачення угоди, яке запропонувала інша, слабша сторона. Відповідно до принципів справедливості й істини, це – правильний канон тлумачення. Можливо, я й хотів щось сказати, але я маю визнати, що моя промова чи документ мали саме те значення, яке надали їм мій слухач або читач, у тому, що їх стосується. Ми часто порушуємо це золоте правило в житті. Звідси постають багато з наших суперечок, і напівправда, яка гірша за неправду, заміняє собою правду.

Тож коли істина у нинішньому випадку генерала Боти досягла повного тріумфу, він узявся до роботи. Всі колонії нарешті було об'єднано, й Південна Африка досягла повного самоуправління. Її прапор – британський Union Jack, на картах її позначено червоним, і все ж можна без перебільшення сказати, що Південна Африка повністю незалежна. Британська імперія не може отримати ані фартинга від Південної Африки без згоди її уряду. Крім того, британські міністри визнали, що якщо Південна Африка забажає відмовитися від британського прапора й бути незалежною навіть в імені, ніщо не завадить їй це зробити. І якщо бури поки що не зробили цей крок, у них є на те серйозні причини. По-перше, лідери бурів – розумні й далекоглядні люди. Вони не вбачають нічого поганого в підтриманні з Британською імперією партнерства, в якому вони нічого не втрачають. Але є ще одна практична причина. В Наталі англійці мають перевагу; у Капській колонії живе багато англійців, хоча їх і не більше, ніж бурів; у Йоганнесбургу англійський елемент переважає. Оскільки ж це так, то якщо бури захочуть встановити в Південній Африці незалежну республіку, то результатом стане міжусобиця й, можливо, громадянська війна. Тому Південна Африка продовжує вважатися домініоном Британської імперії.

Спосіб, у який було розроблено Союзну Конституцію, заслуговує на згадку. Національний Конвент, що складався з представницьких делегатів усіх сторін та який було призначено законодавчими органами колоній, одностайно підготував проект Конституції – а британський парламент мусив повністю його схвалити. Один член Палати общин звернув увагу Палати на граматичну помилку та запропонував її виправити. Покійний сер Генрі Кемпбел-Баннерман, відмовляючись від цієї пропозиції, зауважив, що бездоганна граматика не є необхідною для урядування, що Конституцію було розроблено внаслідок переговорів між британським Кабінетом і міністрами Південної Африки, та що вони не залишили британському парламенту навіть права на виправлення граматичної помилки. В результаті Конституція, змінена за формою на закон Імперії, пройшла обидві палати парламенту у первісному вигляді, без найменших змін.

У цьому зв'язку є ще одна обставина, що заслуговує на згадку. В Союзному Акті є деякі статті, які сторонньому читачеві можуть здатися безглуздими. Вони призвели до значного збільшення витрат. Це не пройшло повз увагу розробників Конституції – проте їхньою метою було не досягнення досконалості, а досягнення шляхом компромісу взаєморозуміння та створення успішної Конституції. Саме тому в Союзі існує чотири столиці, й жодна колонія не збирається відмовлятися від своєї власної. Подібним чином, хоча старі колоніальні законодавчі органи було скасовано, було створено регіональні ради з підпорядкованими та делегованими функціями. І хоча було скасовано губернаторства, було призначено посадовців, які за рангом відповідали губернаторам – вони були названі регіональними адміністраторами. Всі знають, що чотири місцевих законодавчих органи, чотири столиці та чотири губернатора непотрібні та потрібні лише для виду. Проте кмітливі державні мужі Південної Африки не заперечували. Чинний порядок – показний та призводить до додаткових витрат, але державні мужі бажали створити союз і тому робили те, що вважали за належне, не звертаючи уваги на критику ззовні; і британський парламент схвалив їхню політику.

Я спробував дуже коротко окреслити історію Південної Африки, оскільки без цього мені видавалося складним пояснити внутрішнє значення видатної боротьби у вигляді сатьяграхи. Тепер залишається розглянути, як індійці прийшли в цю країну та боролися зі своїми супротивниками до початку сатьяграхи.

 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!