Український шанс. Битва за Донбас
(Допис є продовженням допису Український шанс. Кримська війна)
Главный удар должен быть направлен по слабому месту противника. («Пехота в бою»)
Чтобы удар имел наибольший эффект, надо нанести его по слабому месту. (Лиддел Гарт, «Стратегия непрямых действий»)
Непомітно збігли два місяці відкритої війни між Росією та Україною, на щастя це бу-ли два місяці протистояння спецслужб та нервів, а не повномасштабних загальновійськових операцій. За два місяці головна гаряча точка плавно перетекла з Криму на Донбас.
Чому саме Донбас? Головною причиною, як на мене, є та, що Донбас, після Криму, був і є, найслабшою українською ланкою. Це підтверджують і кілька останніх виборів, і ана-літик Дмитро Тимчук.
В аналізі Тимчука є ключ до того куди потягнуться росіяни, в разі успіху на Донбасі – в Харків або в Одесу. В Харкові почались заворушення разом з Донбасом, сепаратисти навіть ОДА захопили, в Харкові 27 квітня відбулись сутички між сепаратистами і футбольними фанатами, в Харкові 28 квітня вчинили замах на мера Кернеса, на Харківську область поширюється Юзівське родовище Сланцевого газу. Одеса ж дуже близька до Придністров’я, Одеса, після втрати Криму – наша найбільша віськово-морська база, захоплення Одеси практично відсікає нас від моря, Одеса далеко від теперішньої гарячої точки, тож поява там сепаратистів буде дуже несподіваною, і може бути дуже ефективною.
Проте ще свого слова не сказав Донбас. А там є що сказати. Саме на Донеччині відбу-лись перші реальні сутички між нашими силовиками та сепаратистами і їх консультантами з-за кордону. На разі все не на нашу користь, АТО непомітно затихла, втрати українців рос-туть, проте і у колорадів не вийшло «увесилительной прогулки», як це було в Криму. А те, що росіяни не вдарили одночасно на Донбасі і в Криму свідчить, що можливості їхніх спецс-лужб досить обмежені. Ще б пак, треба тримати в покорі населення самої Російської Феде-рації, а воно, слава Богу становить 144 млн. осіб, порозкиданих на 17 млн. км2, а з настанням тепла кавказці активізувались, що відтягує чималі ресурси. І це при тому, що всі події відбу-ваються в самий зручний момент для Росії і в самий незручний для України. І це при тому, що Росією 15 років керує КДБіст, який кинув величезні зусилля на укріплення спецслужб та армії, Україною ж останні 4 роки керував бандит, який цілеспрямовано знищував наш сило-вий блок. Тут, до речі, також криється відповідь на запитання: «Чому наші силовики так по-гано діють?». А тому, що в СБУ, МВС та ЗСУ ще дуже багато зрадників, агентів впливу іно-земної держави та просто некомпетентних людей. І при цьому всьому ми не втратили конт-ролю над Донбасом, чинимо опір. Якщо в Криму на бік росіян одразу ж перейшла всі міліція, то на Донбасі половина. Так, це дуже багато, зараз і міліцію, і СБУ доводиться тут фактично створювати з нуля, але тих хто є не можна розпускати, бо вони одразу ж перейдуть на бік сепаратистів.
Ще однією ознакою невпевненості в собі росіян, та обмеженості їх сил, є божевільна пропозиція Жириновського поділити Україну між власне Росією та Польщею, Румунією і Угорщиною. Якщо у Росії достатньо сил самотужки все зробити, навіщо кликати когось ще? Ну і цією пропозицією Жириновський озвучив апетити росіян, а це весь Південний-Схід, все що у Тимчука позначено не блакитним. Це, до речі, на замітку всім «розумникам», які пропонують віддати Донбас.
Одним з аргументів кримчан, які просиділи вдома, поки відбувались всі березневі по-дії було те, що «Все вирішили без нас». Звісно що вирішили без них, тому що більшість з них, навіть, не намагалися сказати свою думку. З Донбасом, Харковом та іншими регіонами так не виходить. Там люди активніше чинять опір окупантам та сепаратистам, ніж в Криму. Не так активно, як усім нам хотілось би, та все ж. Люди починають розуміти, що їхнє слово щось значить. Саме люди спонукають діяти і інертну владу, і деморалізованих силовиків. Саме люди не дають розгулятися окупантам та сепаратистам по повній. Люди, яким страш-но, люди, яких б’ють до крові, але вони продовжують виходити на мітинги на захист своєї Батьківщини.
Також хочу заспокоїти тих, хто поспішив прокричати «Захід нас покинув!», «США та Британія не виконують Будапештського меморандуму, як і Росія!». У відповідь на ці крики хочу запитати, а ви що хотіли? Щоб США та Великобританія швиденько оголосили війну Росії, нашпигували Україну своїми військами і поїхали штурмувати Москву? Нажаль ми не члени НАТО, тай цей блок у наших співвітчизників ще не користується беззаперечною по-пулярністю, тому найближчим часом на нашій території не слід чекати натівських військо-вих. Проте і США, і Великобританія, і інші країни НАТО починають нарощувати свою при-сутність в країнах Балтії, Східній Європі та Чорному морі. А американці помітили в себе рух потягів з військовою технікою з глибини країни в сторону Атлантичного океану. А візити в Київ шефа ЦРУ Джона Бреннана, та віце-президента США Джозефа Байдена свідчать про підтримку нас Заходом, та надання консультацій. Те, що ми не відчули швидкого результату, так нічого дивного немає. Швидко відбуваються війни, до яких ретельно готуються. Ми ж до цієї війни не готувалися зовсім, тому треба готуватися до довгої, дуже довгої боротьби. Мо-жуть пройти роки, поки ми чогось доб’ємось, але «дорогу здолає той, хто йде».
Ще одне питання, яке цікавить дуже багатьох. Коли від Росії слід чекати чергових сю-рпризів. Думаю, до якихось історичних дат. Вже надто люблять росіяни якісь події та вчинки присвячувати якимось «Червоним дням календаря». Не копаючись глибоко в історичних довідниках знаходимо на самій поверхні спробу визволити Київ в 1943 році до 7 листопада, а взяти Берлін у 1945 до 1 травня. Штурм Грозного в новорічну ніч 1994-95 рр. з цієї ж категорії. І по подіям Майдану є що сказати – Янукович відмовився підписувати асоціацію 21 листопада в річницю початку Помаранчевої революції, перші жертви були на День соборності 22 січня, в Криму усе почалось на День Червоної армії та військово-морського флоту 23 лютого, з цієї ж категорії обіцянка пришестя Януковича на Великдень, але не зрослось, бо наші спецслужби покошені, але не знищені. Що в майбутньому? Тут дат багато, це і День солідарності трудящих 1 травня, і День перемоги 9 травня, і, дуже для нас важливо, вибори 25 травня, і другий тур виборів 15 червня і річниця початку німецько-радянської війни 22 червня. Особливо в цій лінії стоїть День перемоги. В російській ідеологічній матриці це свята дата, тож не здивуюсь, якщо Путін захоче її відсвяткувати з особливим шиком.
Як сказав один з починаючих істориків: «Після цієї війни викристалізується українсь-ка нація!». Наддніпрянці іспит на своє українство склали під час Перших визвольних зма-гань, галичани та волиняни під час Перших та Других. На жителів Півдня та Сходу, схоже випадають Треті. І, як на мене, вони цей іспит складають. Крим дав полковника Мамчура, прапорщика Какуріна, Решата Аметова, феодосійських десантників, Донбас вже дав полков-ника Крищенко, капітана Біличенко, депутата Рибака, студента Поправка та міліціонерів з Маріуполя. Важко сказати, скількох героїв ще породить українська земля, але дай Бог, щоб вони всі залишились живими, а ми всі цей іспит склали успішно.
Нажаль для нас, ми у цій битві Сходу і Заходу лише розмінна монета чи пішак. Але опускати голову зарано, пішак який проходить все поле може стати будь-якою фігурою, в тому числі ферзем.
Денис Степанов
