Віра Вовк - "магічний реалізм" по-українськи

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 75017 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 10/07/2009Дата публікації

Письменниця, що пише українською мовою, але зовсім по-латиноамериканському. Останню книгу мешканки Бразилії Віри Вовк під назвою „Маскарада” я би порекомендував тим, хто полюбляє незвичне й красиве читання - тим, кому цікавіші не сюжетні віражі, а сама атмосфера і „запах” прози.

Автор: Олег Коцарєв

Вірі Вовк уже за вісімдесят. У віці, коли багато хто геть втрачає пам’ять, ця жінка продовжує писати, видавати книжки, мандрувати – наприклад, торік вона гостювала в Україні й навіть отримала тут Шевченківську премію.

Народилася Віра Вовк (справжнє прізвище – Селянська) 1926 року в місті Бориславі нинішньої Львівської області, в родині лікаря. Змалку їй довелося постійно мандрувати – спочатку різними частинами Галичини, а потім, з початком Другої світової, географія різко розширилась.

В Україні є власний "химерний роман", але Віра Вовк ближча до латиноамериканської традиції "магічного реалізму"

Родина Селянських виїхала до Німеччини, і там батько Віри загинув під час сумнозвісного бомбардування Дрездена. Після падіння нацистської Німеччини Віра з матір’ю зуміли виїхати до Бразилії. У вирі воєн і вигнанського побуту вона зуміла одержати освіту з германістики, музикології, порівняльного літературознавства в Тюбінгені, Ріо-де-Жанейро, Нью-Йорку і Мюнхені, а в університеті Ріо-де-Жанейро навіть стала професором.

Віра Вовк написала десятки прозових, поетичних і драматичних книжок, перекладала з української та німецької на португальську, з різних мов на українську (наприклад, Лорку). Була пов’язана з Нью-Йоркською групою поетів, дехто навіть називає її учасницею цієї групи.

Зрештою, найкраще про її життя буде прочитати в авторській передмові до самої книги.

„Маскарада” – ідеальна книга для „перерваного читання”. Ці короткі прозові мініатюри зручно читати, скажімо, в подорожі, їх можна то полишати, то вертатися до них, не боячися втратити нитку оповіді.

Під обкладинкою нас чекають шість циклів новел: „Святий гай”, „Карнавал”, „Калейдоскоп”, „Сьома печать”, „Напис на скарабею” та „Коляда на щедрий вечір”. Кожна новелка розповідає про яку-небудь пригоду з життя однієї людини, причому персонажі тут знайдуться на будь-який смак – учасниці й учасники знаменитих карнавалів у Ріо, всесвітньовідомі й нікому не знані митці, жебраки, індіанці, чаклуни й чаклунки, вчителі й навіть сам Папа Римський.

Історії, що трапляються з цими людьми, мають присмак притч і пов’язані з певними духовними трансформаціями: наприклад, Папа несподівано для своєї свити губиться в шаленстві бразильського карнавалу, щоб познайомитися з бідною молодою дівчиною, для якої, щоб матеріально допомогти, вдає з себе підземного царя з місцевих легенд.

Новели „Маскаради” писано з одного боку чіткою й логічною мовою, а з другого боку – вони наповнені метафорами й цікавими фантастичними описами. Авторка використовує також то релігійні мотиви, то близькі до екзистенціалістської філософії, то постфолково-„магічні”. Часом у прозу вплітаються вірші або пісні.

Вірі Вовк, як і цьогорічній лауреатці Міжнародної Букерівської премії Еліс Манро - за 70, але вона бадьоро і плідно працює

Гостроти цьому естетичному „вінегрету” додає і сама мова Віри Вовк, значною мірою взорована на діаспорний стандарт. Незвиклому до таких штук читачеві спочатку, звісно, ріжуть око дуже вже рясні літери „ґ”, не завжди традиційна побудова речень, „Атени” та інші подібні особливості, але за лічені хвилини талановите письмо Віри Вовк спокійно призвичаює до цього. І всілякі дивакуватості в лексиці чи правописі стають лише ще одним елементом приємного екзотизму цієї прози.

Книжка „Маскарада” – дивовижний зразок такої собі „українсько-латиноамериканської” прози. Адже в ній дуже виразно проглядають і традиції „магічного реалізму”, і пізнішого місцевого різновиду постмодерну, і просто потужний яскравий колорит Південної Америки. І характерний для цих широт бурхливий еротизм, що б’є струменем з усіх новел, навіть тих, де ні про що „таке” наче й мови нема.

При цьому Віра Вовк зовсім не замкнулася на бразильських сюжетах, у „Маскараді” вистачає й текстів про українські події (зрештою, певна українська основа тут є в кожній новелі), про життя й культуру зовсім різних країн.

Цю книжку варто назвати інтернаціональною, в її палітрі, яскравій, немов сама обкладинка „Маскаради”, гармонійно переплелись елементи культури всіх країн, що їх торкалася в своїх нескінченних зовнішніх і внутрішніх мандрах Віра Вовк.

Віра Вовк. Маскарада – Київ: Факт, 2008.

Віра Вовк. Весільне плаття

ZaUA.org пропонує вашій увазі одну з новел українсько-бразильської письменниці. Текст люб'язно наданий видавництвом "Факт".

...Цей посмак стиглих манґо в роті, цей м’який легіт, як шкіра Люани — дивно, що я досі їх відчуваю, начебто вікнами вливалося манґове дерево, там з нашого подвір’я, а ми ще любилися в нашому вузькому ліжку з кошикової лози.

Ще дзвенять у моїй крові тисячі шалених цикад, але в моїй голові вже загніздилися дикі шершені, — я знаю, що вони ніколи мене не залишать, бо за все в житті треба платити найвищі ціни. Особливо за ті нетривкі хвилини терпкого щастя. І мені також треба дощенту сплатити свій борг і суцільно перетворитися в того чорного птаха, що в розпуці б’ється об грудну клітку.

Це моє призначення: треба сплатити цей наш останній карнавал.

Ще бачу покривало ліжка, що його Люана ще дівчиною зшивала з обгачкованих клаптиків різнобарвної бавовни, зсунене на долівці, а Люанине весільне плаття перекинене через поруччя крісла.

Довге плаття з білого мережива. Коли Люана з’явилася в порталі церкви за алеєю пальм, здавалося, що свічі ясніше загоріли, що цвіркуни знадвору забриніли голосніше. Старенький священик нас поблагословив, нас і наших майбутніх дітей, що ніколи не народяться. Але тоді я того не знав і вів Люану від вівтаря за руку, Люану в серпанку з морської мряки, обтиканої помаранчевим цвітом.

Після вінчання паламар замкнув церкву на ключ, бо в суботу перед карнавалом по місті волочиться всяка голота, що не поважає навіть священних храмів і, перепита, ночує десь по закутках, а потім грабує старі різьблені статуї й золоті чаші та продає їх крамарям церковного майна. Опісля їхні душі втілюються в чорних кішок, які ночами гасають, тлумляться й нявкотять по череп’яних дахах, грабуючи людям сон.

Сонце якраз котилося за гору — велетенська вогненна куля, що залишила за собою заграву на розтерзаних хмарах — і все на землі мало відблиск великої пожежі. Тоді я надавав усьому иншого значення, я ще не вмів відшифровувати пророчих знамен.

Мій господар, пан Афраніо, приготував нам у садку вечерю. На дерев’янім столі, застеленім мережаною цератою, стояли паперові кубки й тарілки, поряд пластикові виделки. Кожний міг досхочу черпати пунш із ґварани із шматочками садовини та набирати салату з майонезом. Опісля з’явився на столі корж, замаєний голубими та рожевими цукерками, і Люана зі мною разом украяли наш перший шматок.

Опісля гості — нас було щось із дванадцятеро — підносили склянки з пивом, товариство повеселішало й голосно почало жартувати та розпитувати мене й Люану про наші пляни на карнавал. Я не мав великої охоти брати в ньому участі, але Люанині очі світилися такою дитячою радістю, що я не міг їй відмовити, коли пан Афраніо запропонував повезти нас у неділю своїм автом і показати нам уночі прикрашене місто.

Коли я голубив Люану, мою душу не переставало муляти оте домовлення. Адже ми були щойно повінчані. Для мене не існувало більшого свята, ніж Люанина присутність, і кожна инша людина здавалася мені докучливою.

Люанине чорне волосся лежало розкинене на подушці, очі півмісяцями розсівали по кімнаті молочне світло. Я відчув, що вона не була зовсім зо мною. Здавалося, що вона пливе в повітрі.

— Про що ти думаєш? — спитався.

— В мене нема костюму на карнавал, — відповіла Люана.

— Я волів би бути тільки з тобою... Прийдуть інші карнавали, але цей тепер хай буде тільки наш, Люано.

— Не годиться відмовити.

Я мав иншу думку: врешті-решт пан Афраніо не образиться. Він радий нам послужити, але напевно ніяк не думає нас зобов’язувати. Люана мовчки слухала моїх слів, і я прийняв ту мовчанку за згоду.

Юрій Соловій. "Нью-Йоркська група". Крайнє ліворуч обличчя - Віра Вовк

Неділя розцвіла золота й гаряча. Листя випаровувало нічну вологість і наповнило нашу кімнату всіма прянощами землі. Люана накрила стіл обрусом, її довгі пальці вигладжували кожну зморшку тканини.

— Я могла б одягнути сьогодні ввечорі шлюбну сукенку.

Мене вразили її слова. Я помітив, що Люана всіма думками кружляла довкола карнавалу, тоді коли я зовсім горів у зачарованому блиску її очей, її усмішки. Мені стало жаль, але я не хотів бути причиною її смутку, особливо в перший день після нашого вінчання. Все ж таки зауважив:

— Шлюбне плаття не годиться для карнавалу...

— Але ж бо не маю иншого костюма! Зрештою, що робити тепер з цим платтям? Треба якось знайти йому вжиток: укоротити, пофарбувати. Сьогодні воно послужить мені карнаваловим костюмом, — заявила, і я відчув, що вона вирішила й що всякі зауваги вже зайві.

Наша подальша розмова якось кришилася. Прийшло кілька знайомих нас привітати, Люана наливала напій з маракужа в склянки й гостила прибулих смаженими пиріжками й солодким коржем.

Потім прибув сам пан Афраніо, і понесло одеколоном; всі гамірно гуторили, Люана бризкала сміхом і була щаслива. Пан Афраніо добродушно поплескував мене по плечі, казав, що я маю щастя з такою чарівною жінкою, яка могла б у своєму весільному платті танцювати на балі Міського театру.

Коли стемніло, Люана з’явилася на порозі в шлюбній сукенці, в серпанку, з букетом.

— Ти як місячне сяйво, — жартував пан Афраніо й повів Люану до авта. Вона сіла спереду, поруч із ним, щоб не пом’яти плаття, а позаду разом зі мною примістилися мій сусід і побратим Мануел, — чи, може, то був хто инший? Не має значення.

Инші знайомі й друзі також посідали до авт, і всі весело поїхали в центр міста, де вулиці кишіли від народу, що, забувши про свої будні, витанцьовував на асфальті свої турботи. Довелося залишити авто й піти пішки, протискаючися між танцюристами. Самба заволоділо бульваром.

Піднявши вгору руки, я теж кинувся в обійми карнавалу, бо мелодія самба — весела й сумна рівночасно — добиралася до чогось вражливого на дні душі. Люана також крутилася в вирі танцюристів білим привидом, її ноги майже не доторкалися землі.

Налинула хмара якогось замаскованого товариства, рвонула в народ, і я вже не бачив Люани. Я бродив між танцюристами, але мене то штовхали й віддаляли, то знову поривали з собою в течії загального шалу. Нарешті, опинився на розі вулиці, де ми залишили авто, але його там уже не було. Ні Люани, ні пана Афранія, ні будь-кого знайомого.

Я блукав вулицями, площами, але шукати Люани в такому натовпі було зовсім безнадійно. Втомлений і безрадний, я сів на порозі однієї кам’яниці.

А тоді, чи то задрімав і мені приснилося, чи моя підозра почала творити уявні звукові картини, надо мною розімкнулося вікно, і наче в театрі маріонеток, у ньому зарипіли дві папуги в няньчиних чіпцях:

— Той відомий баламут любить жінок у весільному платті. Кожного карнавалу иншу вибирає.

— На кого тепер прийшла черга?

— На Люану-красуню.

— А Амаро? Він дозволяє?

— Афраніо ввічливий до чоловіків своїх коханок.

Папуги зареготалися. Напевно були перепиті, бо почали гойдатися на своїх гойдалках і співати: «Веселе весілля — горбаті дороги, шалене похмілля — золочені роги!»

Мене бере дурман. Навіженим вітром влітаю до нашого дому. Манґове дерево відгонить, цикади доводять до божевілля. Моя голова запоморочена, груди боляче корчаться.

Коли Люана над ранком потиху відкриває двері—без букета й серпанку, в пом’ятій сукенці, я колю її довгим ножем:

— Це, щоб ти знала: шлюбна сукенка — не одяг для карнавалу. Я казав тобі: шлюбна сукенка — свята. Треба було повірити.

Бачу в її очах, що гаснуть, покору. Вона не пручається. Кане на долівку, і на білому шлюбному платті розцвітає червоний гібіск.

— Люано, моя Люано, ти мусіла заплатити за свою одчайдушність. Ось зараз, ти вже не побачиш, як перемінюся в чорного кондора. Спершу виклюю очі панові Афранієві, а потім сидітиму цілу вічність на хресті твоєї малої білої могили, моя кохана.

Віра Вовк. Маскарада. – Київ: Факт, 2008. – с. 68-71.

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!