Інфантилізм і нарцисизм. Чому сучасні виборці поводяться як капризні діти

Оцінка статті на цей момент: +3/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 85015 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 24/11/2010Дата публікації

Під час виборчих перегонів ми часом дозволяємо собі впадати в дитинство. Можливо, не так часто – коли часи непогані. Але в погані часи ми часто «заморожуємо» свої знання про політику і про – що особливо критично – те, як важко запровадити зміни. Натомість починаємо вірити, що цього разу наша відмітка у виборчому бюлетені матиме магічний ефект.

Автор: Дженніфер Сеніор, "Нью-Йорк Мегезін"

Підготував: Сергій Лук'янчук

У 2008 році цей магічний ефект мав місце в свідомості лівих чи лівоцентристів.

А на нинішніх виборах ми страждаємо від наслідків. Прогресисти, які покладали екстравагантно високі надії на Віктора Ющенка Барака Обаму як очільника влади, тепер спустошені – бо виявили, що той далекий від досконалості. Переконлива особистість, яка, здавалося б, випромінювала «дорослу» владність – він буде справедливим, він захистить, він зберігатиме спокій – не змогла нас врятувати.

Тепер його називають зрадником – за занадто близькі зв’язки з Волл-Стріт. Його звинувачують у нерозсудливості за ескалацію війни в Афганістані. Говард Дін, колишній голова Демократичного національного комітету, дійшов до того, що заявив: «Я б голосував за «вбивство» законопроекту про охорону здоров’я (одна з ключових реформ Обами – прим.), якби був у Сенаті».

В свою чергу, під час виборів 2010 року магічне мислення перейшло до правих. «Чайна партія» і ті, хто розділяють її цінності, вважають, що вихід в тому, щоб зруйнувати стільки урядових ініціатив, скільки можна. Просто наче розлючений тінейджер, який гадає, що все стане чудово, якщо його батьки зненацька помруть.

Політики завжди розпізнавали та експлуатували ці фантазії. Це те, що рух Обами 2008 року і рух «чайної партії» 2010 року мають спільного: їхні кандидати проводять масові кампанії так, ніби збираються втілити ці мрії: чи то обрати супергероя, чи то знищити його.

Гарольд Коплевич, президент Інституту дитячої свідомості ( центру психіатричних досліджень та клінічного лікування у Манхеттені) згадує Обаму під час обіду в Меморіальному фонді Альфреда Сміта в 2008 році, коли він був сенатором і кандидатом в президенти. «Це було справді неймовірно – скільки звершень ми очікували від Обами, - каже він. – Він мав закінчити війну, закінчити рецесію, покращити освіту, покращити наш імідж у світі і надати всім медичний догляд. Міг він це зробити насправді чи ні – було неважливо. Важлива була віра в нього».

Обама міг жартувати з цього міфотворництва, хоча при цьому отримував від нього вигоду

«Всупереч чуткам про мене, - говорив він до натовпу, - я не народився у вертепі». Шок у слухачів. «Я насправді народився на планеті Криптон, і мене сюди послав мій батько Джор-Ел, щоб врятувати Землю» (натяк на біографію Супермена – героя коміксів – прим.).

І хоч такий спосіб мислення такий же старий, як Сполучені Штати, останнім часом країна стала особливо сприятливою до нього. «Як дитячий психіатр я питаю себе: «Чи можна виписати якийсь рецепт від цього»? - каже Коплевич. – На жаль, не можна. Ці почуття є алогічними».

Гнів у політиці не завжди має інфантильну природу. Але він її має завжди, коли політичний гнів має перебільшену, фантастичну природу. Наприклад: «Обама – кенійський соціаліст, чий зловісний режим треба зруйнувати». Або коли невдоволення не є раціональним: «Я хочу, щоб були виграні дві війни з тероризмом, щоб кожен цент пішов на соціальне забезпечення та медицину, і при цьому щоб бюджет був збалансованим, а я платив менше податків».

У дітей (а особливо - у дітей, що починають ходити, та підлітків) акт повстання є результатом двох конфліктуючих сил: відчуття, що вони під повною владою батьків, і відчуття, що цієї влади немає. Маленькі діти радіють зі своєї нововідкритої здібності контролювати своє тіло, але швидко взнають, що їм не завжди можна йти туди, куди вони хочуть. Підлітки отримують задоволення від своїх дорослих тіл та виникнення інтелектуальної зрілості, але швидко розуміють, що їм не можна голосувати, водити авто, або приймати законні рішення на власний розсуд. «І коли прагнення незалежності в дитини чі підлітка зіштовхується з прагненням батьків до безпеки, контролю та покори, - пояснює Коплевич, - ці умови стають призвідцем до бунту.

Коли так поводяться діти – вони просто поводяться як діти.

Але коли дорослі починають вести себе з тією ж парадоксальною сумішшю пихи та нерозважливості, ми називаємо це інакше – нарцисизм. За визначенням, нарцисисти – нетерплячі, марнославні люди, яких легко образити і розізлити; вони ніколи не думають про поступки на користь інших, якщо це одночасно не приносить їм вигоди.

Але насправді кожен з нас здатний на нарцисизм у часи кризи. Це дуже типова реакція на ситуацію, коли все виходить з-під контролю – особливо якщо перед цим ви мали досить контролю (або ілюзію контролю). З рекордним рівнем безробіття та банкрутства кожен в складі системи відчуває себе позбавленим впливу на ситуацію.

Подібно, у належних умовах ціле суспільство може вдатися до нарцисичної поведінки. Це вже було в минулому. Історик Крістофер Лащ припустив, що культура «бунту сімдесятих років» була результатом дії водночас занадто великої та занадто маленької кількості обмежень. З одного боку, люди відчували себе безсилими перед обличчям економічних змін сучасним світом, де індивідуальність ставала залежною від держави, корпорацій та інших бюрократів. Водночас проходила сексуальна революція, ЗМІ, замість церкви й родини, ставали головним джерелом культури та цінностей. Все це давало людям відчуття безсилля перед владою і водночас приголомшливої особистої свободи.

Результатом стала культура, де люди відчували ту ж парадоксальну комбінацію, що в неслухняних дітей: безвладність і водночас деструктивне, оманливе почуття сили.

Це ж саме стосується життєвого досвіду людей у наші дні.

Наш світ поєднує екстремальну складність, дегуманізацію, тиск влади й швидке руйнування суспільних традицій. Як і в 1979 році, має місце спад економіки, енергетична криза, злий маніяк на чолі Ірану та азійська держава-суперконкурент, яка погрожує перевершити США... і все це люди намагаються викинути з голови за допомогою сексу, наркотиків і йоги.

Сучасне суспільство стає все більш нарцисистичним, перетворюючись на «Покоління Я». Соціологічне опитування 11 тисяч підлітків, проведене в 1951 та 1989 роках, показало: в першому випадку із твердженням «Я важлива особа» погодиллися 12% опитаних, а в другому – 78%. При цьому є відмінність між вражаюче високою самооцінкою американських учнів та вражаюче низьким рівнем їхніх знань. Так, одне з досліджень позазало – 39% американських восьмикласників добре оцінюють свої знання з математики, тоді як у Кореї – лише 6%. Здогадайтеся, хто з них краще знає математику.

Як вважає Лащ, нарцисизм квітне в культурах з високим рівнем нестриманості та відсутності контролю. Індустрія розваг ставить на одну поличку родину Кардаш’ян та Меріл Стріп (відома талановита акторка, яка користується великою повагою – прим.), в такий спосіб відокремлюючи успішність від таланту і пропагуючи тезу про те, що "ми всі є потенційними знаменитостями".

В нас з’явилася «персональні ЗМІ» - Твіттер, Фейсбук, YouTube. Це дає нам підстави вважати, що будь-що сказане нами має цінність – байдуже, так це чи ні (в 1970-х роках люди виливали душу психоаналітикам, тепер вони це роблять, змінюючи свій статус у Фейсбуку). Ми маємо систему розваг, пристосовану під нас – персональну пошту, персональне відео тощо. Ми бачимо світ так, як його бачить дитина, що гадає, ніби світ має пристосовуватися під її особисті потреби, бажання та точку зору.

При цьому люди відчувають колосальне звуження можливостей та зростання безнадії. «

Я думаю, що ми зіткнулися із подвійною кризою нерозуміння - світу і влади», - каже Метью Крауфорд, автор бестселера «Shop Class As Soulcraft».

Його книга сповнена прикладів того безсилля, яке відчувають люди, відкриваючи капот автомобіля, де замість механічних деталей стоять комп’ютери. Або коли виходять в світ з «гуманітарним» дипломом і раптом розуміють, що вони не мають кваліфікації... ні до чого. «Якщо світ для тебе став непроникним, ти відчуваєш, що не можеш впливати на нього. А якщо не можеш впливати – то не можеш нести за нього відповідальність».

Як наслідок, КОЖНА УСПІШНА ВИБОРЧА КАМПАНІЯ НАШИХ ДНІВ - ЦЕ ТА, ЯКА ВОДНОЧАС ЕКСПЛУАТУЄ ПРИТАМАННЕ ВИБОРЦЮ ВІДЧУТТЯ НАДМІРНОЇ ДУМКИ ПРО СЕБЕ ТА ВОДНОЧАС ВІДЧУТТЯ ОСОБИСТОЇ ВРАЗЛИВОСТІ.

«А коли люди стають більш безвладними, вони починають менше довіряти тим, хто має владу чи вплив, і тому хочуть мати систему, яка захистить їх від таких людей. А отже – парадоксальним чином, збільшить їхню безвладність,» - каже Філіп Говард, колишній радник Альберта Гора.

Зараз виборець очікує, що обрані ним люди мають давати відповідь на будь-яке його звернення, і робити це негайно.

Саме це відбувається, коли громадяни можуть миттєво викладати свої проблеми у Фейсбуку, а кандидати - повідомляти своїх прихильників у Інтернеті за допомогою текстових повідомлень, як це робив Обама два роки тому.

Але є річ, якої виборці хочуть більше, ніж миттєвого контакту. Це ототожнення. Образи виборця і кандидата перестали бути відокремленими, і кандидати відреагували на це відповідним чином. Крістін О’Доннел (американська політична діячка, активістка «чайної партії», кандидат від республіканців до Сенату – прим.) – та, яка балувалася магією та виступила проти мастурбації, запустила кілька рекламних роликів, що завершувалися слоганом «Я – це ти». На веб-сторінці Шона Даффі, кандидата в конгрес від республіканців, є сторінка, подібна до сторінки у Фейсбуку. «Він хоче сказати – голосуючи за мене, ти мене френдиш», - вважає Клей Ширкі, дослідник нових медія із Гарварду.

Чинна зараз демократична система виникла тоді, коли новини мандрували не швидше за вершника. І найкраще, що могли тоді зробити виборці, - це підібрати людину, чиї якості, судження та погляди користувалися їхньою повагою. «Та з тих пір розповсюдження інформації ставало все швидшим і швидшим», - каже Ширкі. – І зараз ми вважаємо, що ці люди мають голосувати саме так, як хочемо ми. Це наше очікування від прямої демократії».

Продовження читайте тут

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +3/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!