Якою має бути школа. Фінські вчителі граються з дітьми, а не "читають уроки"

Оцінка статті на цей момент: +4/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 77822 Перегляди
  • 1 Коментарі
  • 29/08/2012Дата публікації

Напередодні новго навчального року наша шкільна освіта опустилася на новий рівень деградації. Судячи із заяв чиновників держава поступово відмовляється від її утримання навіть на нинішньому мінімальному рівні. Маленькі школи закриваються масово, причому останній вердикт приречені не знатимуть до 1 вересня. Табачник з радістю готовий здихатися частини клопоту і прийняти "допомогу" у створенні навчальних програм і методик від Росії. «Начальник» Києва Попов ошелешив батьків тим, що відтепер виявляється якісь таємничі «бізнес-структури» котрі фінасували будівництво визначають на якій мові працюватиме муніципальна(!) школа.

До нинішнього моменту українська середня школа була реплікатором радянського способу мислення і поведінки, але держава хоча б намагалася змінити колір шкіри цього динозавра і навіть слабко пробувала вирощувати щось нове. Відтепер ці сором’язливі потуги припинено.

З дозволу сказати «освітяни» ніколи не ставили перед собою завдання виховувати відповідальних і творчих громадян, які уміють домовлятися і співпрацювати між собою.

Для того аби уявити, якою має бути школа в нормальному суспільству ми друкуємо репортаж про фінську школу, де немає не те, що муштри чи «прибирання території», а навіть уроків, у нашому розумінні цього поняття, і домашніх завдань. При цьому фіни виростають найосвідченішими у Європі і головне – уміють домовлятисяі співпрацювати між собою.

Автор: Ліннелл Генкок, Журнал Смітсоніан

Переклав Артем Чапай

Майя Рінтола стояла перед своїм шумним класом із двадцяти трьох семи- та восьмилітніх дітей. Був кінець квітня. На її рудому волоссі яскравою перукою лежали нитки різних кольорів. Вчителька з 20-річним стажем приміряла свій новий образ до Ваппу – дня, коли вчителі й учні приходять до школи в яскравих костюмах, щоб відствяткувати Перше Травня. Ранкове сонце вливалось у кімнату крізь сіро-жовті парусинові штори, його промені падали на ящики з пророслою травою на підвіконнях.

Першу частину про шкільну освіту у Фінляндії та про її значні міжнародні успіхи читайте тут

Гра замість уроку

Рінтола усміхнулась і простягнула вперед відкриту долоню під кутом – це її випробуваний часом «мовчазний жираф», знак дітям затихнути. Діти, залишивши одяг і взуття у шафках, підійшли до своїх парт. Кожне чекає на свою чергу розповісти свою історію з дитячого майданчика. Вони щойно повернулися знадвору зі своєї 15-хвилинної перерви на гру. «Гра в цьому віці дуже важлива», – скаже нам Рінтола пізніше. – Й ми її високо цінуємо».

Учні беруть зі своїх парт маленькі мішечки з ґудзиками, квасолинами та картками, пронумерованими від 1 до 20. Учениця-помічник учительки роздає всім жовті смужки, що представляють десятки. Рінтола показує на класній дошці основний принцип утворення десятків.

У однієї дівчинки на голові – котячі вушка. Без жодної причини. У іншої дитини – іграшкова мишка на парті, яка нагадує їй про дім. Рінтола ходить по всьому класу, допомагаючи кожній дитині зрозуміти ідею. Діти, які закінчили вправу першими, граються в гру-пазл підвищеного рівня складності.

Через сорок хвилин – час для гарячого обіду в кафетерії, чимось схожому на собор.

Вчителі у Фінляндії витрачають менше годин у школі щодня та менше часу в класних кімнатах, ніж учителі у США. Додатковий час фінські вчителі витрачають на створення навчальних програм і на оцінку успіхів своїх учнів.

Діти витрачають значно більше часу, граючись надворі – навіть посеред суворої фінської зими. Домашня робота зведена до мінімуму. Обов’язкова освіта починається лише в сім років. «Ми не поспішаємо, – каже Лоухівуорі. – Діти вчаться краще тоді, коли вони готові. Навіщо завдавати їм стрес?»

Майже нечувано, щоб дитина з’явилася до школи голодною чи холодною. Фінляндія забезпечує одному з батьків трирічну оплачувану декретну відпустку, субсидовані державою дитсадки, дошкільні групи для 5-річних малюків, у яких наголос робиться на грі та спілкуванні. Крім того, держава надає батькам субсидію, виплачуючи по 150 євро щомісяця на кожну дитину до досягнення нею 17-літнього віку.

Дев’яносто сім відсотків шестилітніх дітей ходять до державних підготовчих груп, у яких діти починають вивчення деяких шкільних предметів. Школи забезпечують дітей їжею, медичним наглядом, надають поради та за потреби навіть відвозять додому. Медичне забезпечення для учнів – безкоштовне.

І все ж, за словами Рінтоли, на початку навчального року діти в її класі вміли читати та володіли мовою на дуже різних рівнях. До квітня, практично кожна дитина вже вміла читати й абсолютна більшість – писати. Хлопців підманили до літератури такими книжками, як Каптеені Калсарін («Капітан Шорти»).

Педагог зі спеціальних випадків допоміг Рінтолі навчити п’ятьох дітей із різними проблемами в поведінці та навчанні. Мета держави в останні п’ять років – підвести всіх дітей до певного мінімального рівня. Із класу Рінтоли забирають лише тих дітей, яким потрібні уроки фінської як іноземної мови – цей предмет викладає вчитель із 30-річним стажем і спеціальною освітою.

Школа в Кірккоярві. Фінські діти не знають життя, вони не курять на перервах, не забирають мобілок у менших, не вміють обманювати і хамити вчителям. Нам це не підходить.

Звісно, бувають винятки – хоч і не часто. Одна 7-річна першокласниця нещодавно приїхала з Таїланду й не знає поки що ані слова фінською. Вона вчить математику у спеціальному «підготовчому класі», де викладає спеціальність із багатокультурного навчання. Цей клас створено спеціально, щоб діти не відставали з інших предметів, поки вони вивчають мову.

Вчителі у школі Кірккоярві навчилися справлятись із незвичайно великою кількістю дітей іммігрантів. Місто Еспоо надає їм щорічно 82 тисячі євро фондів «позитивної дискримінації», щоб заплатити за спеціальних учителів, радників та оплатити шість спеціальних предметів.

Рінтола вчитиме тих самих дітей наступного року – й можливо, ще п’ять років, залежно від потреб школи. «Це добра система. Я можу зав’язати близькі стосунки з дітьми», – каже Рінтола, яку 20 років тому вибрав для школи директор Лоухівуорі. – Я розумію, хто ці діти».

Окрім фінської, математики та природознавства, першокласники мають уроки з музики, малювання, фізкультури, релігієзнавства та трудового навчання – вони роблять прості речі з тканини. У третьому класі починають учити англійську, у четвертому – шведську, мову великої національної меншини. У п’ятому класі додаються біологія, географія, історія, фізика та хімія.

Тільки в шостому класі діти можуть пройти необов’язковий районний іспит – і то лише якщо на це погодиться класний керівник. Більшість дітей беруть участь – із цікавості. Результати не публікуються. Фінським педагогам важко зрозуміти, скажімо, американське захоплення стандартизованими тестами. «Американці дуже люблять усі ці таблиці, графіки та кольорові схеми, – підморгує Лоухівуорі, шукаючи в клозеті минулорічні результати. – Схоже, два роки тому наші показники були кращими за середні, – каже він, коли знаходить папери. – Але це маячня. Ми знаємо про своїх учнів значно більше, ніж можуть показати нам ці тести».

Сусідня Норвегія – країна подібного розміру та з подібними етнографічними характеристиками – проводить схожу на американську політику в освіті. Вона використовує стандартизовані екзамени та допускає вчителів без магістерських дипломів. І, як і Америка, Норвегія вже десятиліття виявляється глибоко в середніх рядах при міжнародному порівнянні знань учнів.

Школа для бідних

Щоб отримати інший приклад, я поїхав із Еспо до Хельсінкі, до району Сііліте (фінською «Їжакова дорога»), який знаменитий тим, що в ньому розташований найдавніший у Фінляндії квартал, побудований спеціально для бідних.

50-літня будівля школи розташована в парку, за рогом від станції метро з прибудованими до неї заправками та крамницями. Половина з двохсот учнів школи мають різні види розумових обмежень у навчанні. Але всі, крім дітей із найсерйознішими вадами, вчаться разом із звичайними дітьми – відповідно до фінської політики освіти.

Клас першокласників розбігся поміж дерев поблизу школи. У кожного – завдання з «математики надворі» на картках, зроблених вручну вчителем. «Знайди паличку, завбільшки як твоя ступня», – написано на одній. «Збери 50 камінців або жолудів і розклади їх по десять у ряд», – сказано на іншій.

Працюючи командами, 7- та 8-літні діти побігли виконувати свої завдання. Алексі Густафссон, який отримав магістерський диплом в університеті Хельсінкі, розробив цю вправу після відвіден одного з численних безкоштовних семінарів для вчителів. «Я дослідив, наскільки це корисно для дітей, – каже він. – Їм весело працювати надворі. Й вони при цьому справді вчаться».

Сестра Густафссона, Нана Гемерот, учить клас, який складається переважно з дітей, що мають труднощі в навчанні. Учні Густафссона не мають проблем із навчанням або поведінкою. Вчителі в цьому році об’єднали свої класи, щоб діти різних рівнів могли обмінятися між собою ідеями та вміннями. «Ми знаємо одне одного дуже добре, – каже Гермерот, яка на десять років старша за брата. – Я знаю, що думає Алексі».

Школа отримує 47 тисяч євро на рік із фондів «позитивної дискримінації» для того, щоб найняти помічників і спеціалістів з особливої освіти – їм платять дещо вищі зарплати, ніж класним учителям, через необхідний вищий рівень освіти та через вимоги їхньої роботи. У школі в Сіілітіе працюють по одному вчителю на кожних сім учнів.

В іншому класі два фахівця з особливої освіти вигадали нову форму навчання. Минулого року Каіса Сумма, вчителька з п’ятирічним стажем, мала значні проблеми з контролем над хлопчиками-першокласниками. Вона з зіздрістю дивилася на двері сусіднього тихого класу другокласників, під керівництвом Паіві Кангасвіері, та думала, якими ж секретами може поділитися колега з двадцятип'ятирічнім стажем.

У обох учителів були в класі учні з різними можливостями й особливими потребами. Сумма попросила Кангасвіері проводити уроки фізкультури разом: вона сподівалася, що добра поведінка може передатися її учням. І це спрацювало.

Цього року вчителі вирішили об’єднувати класи по 16 годин на тиждень. «Ми доповнюємо одна одну, – каже Кангасвіері, яка описує свій спокійний та міцний стиль як «батьківський», а тепле ставлення Сумми – як «материнське» викладання. – Це навчання у співпраці як воно має бути, – стверджує вона.

Час від часу, як розповіла директор школи Арярііта Хейккінен, навчальний округ Хельсінкі намагається закрити цю школу через те, що довкола залишається дедалі менше дітей – але місцеві люди щоразу повстають проти такої перспективи. Адже практично 100 відсотків дев’ятикласників у цій школи – незважаючи на те, що мали проблеми дітьми – продовжують освіту у вищих класах.

Навіть більшість із дітей з найтяжчими проблемами знайдуть своє місце в потужній системі професійних вищих шкіл. У таких школах навчаються 43 відсотки учнів старших класів – вони готуються до роботи в ресторанах, лікарнях, на будівельних майданчиках та в офісах. «Ми допомагаємо розмістити дітей у правильних вищих школах, – каже замдиректора Анне Роселіус. – Нас обходить те, що станеться з ними в житті».

Фінські школи не завжди були дивом. До кінця 1960-х років фіни тільки виходили з кокона радянського впливу. Більшість дітей ішли з державних шкіл після шостого класу. Багато хто продовжував у приватних школах, граматичних школах або народних школах, які були менш жорсткими. Лише привілейовані діти чи щасливчики отримували якісну освіту.

Цей ландшафт змінився, коли Фінляндія почала спроби переформувати своє криваве та поламане минуле в об’єднане майбутнє. Сотні років цей народ із палким бажанням до незалежності було затиснено між двома ворогами – шведською монархією на заході та російським царем на сході.

Не будучи ані скандинавами, ані балтійцями, фіни пишалися власним корінням і унікальною мовою, яку могли любити (та вимовляти) тільки вони.

У 1809 році шведи, які панували над фінським народом майже 600 років, здали Фінляндію Росії. Цар створив Велике князівство Фінляндське – квазідержаву з конституційними зв’язками з російською імперією. Цар-таки переніс столицю з Турку, неподалік Стокгольма, до Хельсінкі – ближче до Санкт-Петербурга.

Після російської революції 1917 року Фінляндія оголосила незалежність, що призвело до громадянської війни. Ще три війни між 1939 та 1945 рокам – дві з Радянським Союзом, одна з Німеччиною – залишили шрами та гіркий розподіл усередині країни, не кажучи вже про величезний борг перед Росією. «Та все ж ми зберегли свою свободу», – каже Пасі Салберг, генеральний директор у Міністерстві освіти й культури.

Історія шкільної свободи

У 1963 році фінський парламент прийняв сміливе рішення – поставити на загальнодоступну освіту як на головний елемент економічного відновлення.

«Я називаю це Великою мрією фінської освіти, – каже Салберг, книжка якого «Фінські уроки» виходить друком у жовтні. – Ідея полягала просто в тому, що у кожної дитини буде добра та безкоштовна освіта. Якщо ми хочемо бути конкурентоспроможними, всі мають бути освіченими. Це було результатом потреби виживати».

З практичної точки зору – а вже практичності фінам не позичати – це рішення значило, що мету загальної освіти не заступить проста риторика. Законотворці створили оманливо простий план, який створив фундамент для всього наступного.

Публічні школи організовуються в єдину систему середніх шкіл для дітей від 7 до 16 років. Вчителі з усієї країни долучилися до створення державної програми – але ця програма складалась із рекомендацій, а не приписів. Окрім фінської та шведської (другої офіційної мови в країні), діти починають вивчати ще одну мову (найпопулярніша – англійська) починаючи з 9-річного віку.

Ресурси розподіляли порівну. З покращенням середніх шкіл покращувались і вищі школи (10-й – 12-й класи).

Друге важливе рішення прийняли в 1979 році. Тепер вимогою для кожного вчителя став магістерський диплом із теорії педагогіки та практика в одному з восьми державних університетів – усе це за рахунок держави. Відтепер освіта вчителя по суті стала на один рівень з освітою лікарів та юристів.

На педагогічні програми стали подаватися дедалі більше охочих – не тому, що зарплати аж такі високі, а тому, що працю вчителя зробили привабливою автономія в роботі й особливо престиж.

В 2010 році на одне місце вчителя молодших класів претендували по десять людей – 6600 претендентів на 660 місць.

У середині 1980-х років нові ініціативи струсили з класів останні залишки централізованої регуляції згори.

Контроль над загальними принципами передали міським радам. Національна програма перетворилася на вільні рекомендації. Наприклад, національна програма з математики для першого-дев’ятого класів скоротилася до десяти сторінок.

Просіювання та сортування дітей на так звані групи за успішністю було скаовано. Всі діти – і більш, і менш розумні – повинні навчатися в тих самих класах. Значна увага приділяється особистій допомозі вчителя кожному учню, щою жодна дитина не залишилася позаду.

Інспекторат з освіти зник на початку 90-х – інспекцію та перевірки передали самим учителям і директорам школи. «Ми маємо власну мотивацію для досягнення успіхів – ми любимо цю роботу, – каже Лоухівуорі. – Наша мотивація надходить зсередини».

Слід сказати, що міжнародні оцінки Фінляндії з природничих наук виросли тільки за останнє десятиліття. Власне, перші спроби країни можна назвати дещо сталіністськими. Так, перша національна програма освіти, розроблена на початку 70-х, налічувала 700 сторінок.

Тімо Хейккінен, який сам почав викладати у школі в 1980 році, пам’ятає часи, коли більшість його власних учителів іще сиділи за своїми столами та диктували лекції, а діти мусили слухняно записувати їх до зошитів.

І звісно, існують проблеми. Фінансова криза у Фінляндії на початку 90-х принесла з собою нові економічні виклики. У той таки час до країни почали масово прибувати іммігранти, зосереджуючись у районах для бідних та додатково навантажуючи шкільну систему.

Нещодавній звіт Фінської академії застерігає: деякі школи у великих містах країни перетворюються на дедалі більш іммігрантські там, де багаті фіни переводять дітей до інших шкіл із меншою кількістю бідних іммігрантів.

Кілька років тому директор школи Каллахті почав помічати, що багаті фінські батьки дедалі частіше почали переводити дітей до інших шкіл неподалік – імовірно, стурбовані дедалі більшою кількістю дітей сомалійських біженців.

У відповідь на це Хейккінен та його вчителі розробили нові уроки з природознавства, що користуються з близькості школи до лісу. А нова біологічна лабораторія з тривимірними технологіями дозволяє старшим учням побачити, як тече кров усередині людського тіла.

Ще багато треба зробити, визнає Хейккінен. А потім додає: «Але ми завжди шукаємо шляхи до покращення».Іншими словами – за будь-яку ціну.

Ліннел Генкок пише про освіту та викладає в магістерській школі журналістики в Колумбійському університеті.

Першу частину про шкільну освіту у Фінляндії читайте тут

* * *

Ви можете підтримати ТЕКСТИ тим, що поширите цей матеріал і ці реквізити в соціальних мережах.

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +4/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 1

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!