Гайтана і «Свобода». Виживання української мови і культури залежить від мігрантів.

Оцінка статті на цей момент: +4/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 89926 Перегляди
  • 6 Коментарі
  • 23/02/2012Дата публікації

Націоналісти піднімаючи на щит расову теорію рубають гілку на якій сидять: від того чи вважатимуть мігранти нашу мову своєю, чи користуватимуться російською і боятимуться українців залежить майбутнє нашої мови і культури. Є чудовий приклад. Квебек не отримав самостійності, бо французи зневажали мігрантів, а англосакси всіляко заохочували їх до співпраці й інтеграції.

Тиждень триває обговорення заяви прес-секретаря «Свободи» Сиротюка, те, що на Євробачення їде людина, «не нашої раси». Медіа поступили б правильно, аби проігнорували цей пук. Бо по-перше маячню озвучив дрібний клерк маргінальної організації, а обговореня у ЗМІ тільки надає їм ваги. А по-друге коли, наприклад за столом де обідають культурні люди, якийсь гопнік голосно висякається, то прийнято робити вигляд, що на його промовистий жест ніхто не звернув уваги. Тепер же завдяки всемедійному обуренню чимало громадян вважатиме усіх хто розмовляє українською й іноді вдягає вишиванку неадекватними расистами.

Подібні сплески медіа-активності тривають не більше тижня. Тобто скоро потік колонок, думок, статей і дискусій з приводу «Свободи» і Гайтани всохне. Нажаль очевидну думку: з часом доля української мови і культури залежатиме від іммігрантів з Азії і Африки ніхто не озвучив, вона не стала предметом дискусії.

Гайтана

Тож пропонуємо вивчити досвід інших, аби не напоротися на ті самі граблі

Про досвід Квебеку розповідає: Євген Лакінський

Квебекці - чудовий народ. Щирий, людяний, творчий. Але необачність їхніх предків ледь не призвела до втрати рідної мови. Англійці були багатші від франкоканадців. Чим більша фірма, чим багатший магазин, чим важливіша посада - тим вони англомовніші.Менеджери і клерки були англомовними, а серед прибиральників та некваліфікованих робітників - більшість складали франкоканадці. Іммігрантам хотілося бути багатими, а не бідними. Тож іммігранти ставали англомовними, а для їхніх дітей англійська була майже рідною.

Дивний був якийсь священник. Усі люди як люди, говорять про щось нормальне. А цей верзе якусь нісенітницю: іммігранти та іммігранти! Їх, каже, треба інтегрувати. Це, каже, дуже важливо.

Казав він ці дурниці у 1910ті роки і у 1920ті, і у 1930ті - аж поки не помер.

Люди ввічливо вислуховували - всеж-таки святий отець. А потім потискали плечима і викидали дурниці з голови. Справді, щось батюшці бракує: навколо стільки справжніх проблем! Бідність і економічна криза, загроза асиміляції і мовне питання. Хіба ж тут до якихось іммігрантів?

Цим ненормальним був аббат Пилип Касгрен (abbé Philippe H.-P. Casgrain). Він був священником порту міста Квебек і завідуючим благодійною організацією. Допомагав іммігрантам-католикам. І добре б ще лише цивілізованим - німцям чи голландцям... Так ні ж! Гаяв час на різних дикунів - українців, словаків, поляків, південних італійців...

"Ти ж не скажеш, що всі ці поляки чи українці - такі ж люди, як ми? Воно ж жере часник, воно ж б'є свою дружину!". Так казала другорядна героїня роману "Випадкове щастя" франкоканадської письменниці Габріель Руа. Дія відбувалася у Монреалі 1939-1940 року.

Не те, щоб люди були расистами. Хоча звісно, вони не раділи, що до країни їде ціла армія "чужинців" - в екзотичних костюмах, з диким акцентом, з "ненормальними" традиціями. "Чужинці" "крали" в місцевих робочі місця, заполоняли бідні квартали, балакали якоюсь незрозумілою мовою (італійською, українською, грецькою, їдіш). Хто ж такому зрадіє?

Але це не була найголовніша проблема. Щоправда, час від часу газети згадували про іммігрантів. На приклад, "Le Devoir" писав з іронією: "Приїжджайте, панове іноземці! Країна - для вас!" Це заголовок. А зміст статті: навіщо уряд пускає іноземців до країни?!

Але, повторювали люди врівноважені, проблема ця - не найголовніша. То ж смішно навіть думати про інтеграцію "мігрантів". В самих проблем забагато.

А священник зовсім збожеволів. Каже: треба цікавитися культурою іммігрантів - знов-таки, щоб краще інтегрувати. Ну, це вже зовсім дивацтво, - подумали люди. Зрештою, хіба є різниця поміж якимись там словаками, поляками, українцями, греками?!

Про те, яке місце відводилося "чужинцям", говорить етно-географія Монреалю. Англійці жили на заході міста, франкоканадці - на сході. Кордон поміж спільнотами проходив бульваром Сен-Лоран. На цьому бульварі іммігранти і жили: українці, євреї, інші. Бо жодна з спільнот не запрошувала їх до себе.

Але англійці, на загал, були багатші від франкоканадців. Чим більша фірма, чим багатший магазин, чим важливіша посада - тим вони англомовніші. Менеджери і клерки були англомовними, а серед прибиральників та некваліфікованих робітників - більшість складали франкоканадці.

Зрозуміло, що іммігрантам хотілося бути багатими, а не бідними. Тим більше, що з англійською легше знайти роботу, а обидві мови вчити важко.

Тож іммігранти ставали англомовними, а для їхніх дітей англійська була майже рідною. Франкоканадське ж суспільство було закритим. "Чужинців" просто відштовхували.

,

Аббат Касгрен про це казав. Його, звісно, не слухали.

Якщо пошукати у Гуглі "Philippe H.-P. Casgrain", то відповідей знайдеться мало. Переважно - у наукових публікаціях. Нечисленних. Ніхто, окрім вузьких спеціалістів, не пам'ятає аббата. Вікіпедія згадує лише його тезку - іншого Пилипа Касгрена, історика ХІХ століття. А про божевільного батюшку - нічого.

Натомість, легко знайдеться інший священник - аббат Льонель Гру (abbé Lionel Groulx). То був полум'яний націоналіст. У 1912 він видав роман "Поклик раси" ("L'Appel de la race"), про шкідливість мішаних шлюбів і любов до рідної квебекської землі. Головний герой ("правильної" національності) одружується з москаль кою англійкою - і страждає. Потім кидає "чужинку" і повертається до села. Інший герой каже: значить це правда, що мішані шлюби, навіть поміж вищими расами, ведуть до деградації!

"Вищі раси" - це англійці та французи. Слов'ян, греків, південних італійців автор вважав "нижчими расами". Деякі англійські "народознавці", у принципі, погоджувалися, але із поправкою: франкоканадці - теж "нижча раса". Але Льонелю Гру така поправка чомусь не подобалась.

Пізніше він відійшов від расових теорій, але не дуже далеко. Віддано вчив молодь любові до Нації, до свого-рідного-національного. "Чужинцям" у цьому всесвіті місця не було. Вони мали або взагалі якось дематеріалізуватися, або сидіти тихо-тихо і не мозолити очі.

Але "вони" - італійці/українці/греки/євреї/ліванці/литовці/китайці тощо - чомусь нікуди не ділися. Навпаки їх ставало все більше.

І що ж вони бачили? Що англійці багаті, а квебекуа бідні. При цьому англійці хоч якось намагаються їх інтегрувати, а для квебекців вони взагалі не існують. Якщо хтось їх і помічає, так це, переважно, націоналісти. І сприймають виключно як загрозу.

Що з того вийшло? Не важко передбачити.

Іммігранти англіцизувалися. Йшли до англійських шкіл, університетів, фірм, клубів... І чим більше їх там було, тим толерантнішими ставали англоканадці. Справді, як можна бути расистом, коли найкращий шкільний друг - українець, перше кохання - італійка, а сестра заміжня за греком?

А квебекуа? Так і жили у своєму всесвіті. Іммігранти залишалися для них "чужинцями". З ними переходили на англійську (навіть коли ті намагалися щось сказати французькою). Звісно ж, вони "ненаші", навіть якщо народилися у Монреалі чи місті Квебек.

Ось, на приклад, вам фільм "Entre la mer et l’eau douce", 1967 року. Добрий, до речі. Романтичний. Але ось незначна сценка: молодий (і позитивний) герой, який щойно переїхав з села до Монреалю каже, що "тут забагато іммігрантів". Ані сценарист, ані режисер, ані актори, ані глядачі не помітили у цьому нічого поганого. І це багато про що каже.

А як мав все це сприймати українець чи ліванець, що приїхав до Монреалю у віці 7 років? Чи взагалі тут народився?

Однозначно: "ці українці квебекуа нас не люблять". Нас і наших дітей. Якщо вони захищають свою мову/культуру - то це "спрямовано проти нас".

Їхнє національне свято - це "проти нас". А якщо вони створять власну державу - то нас взагалі "затруть": все життя будемо "чужинцями" яких "забагато". Але ж ми тут народилися, виросли. Це також і наша земля!

Тож коли у Квебеку з'явилася перша потужна сувереністська партія, вона не могла й мріяти про голоси "несвоїх" (навіть зараз за неї голосує не більш як 10-15% "не-корінних")

На початку 1970х квебекуа помітили цікавий феномен: Монреаль стає все більше англомовним. Якщо так триватиме, казали люди, то років за 30 тут взагалі не буде французької.

А чого тут дивуватися? В самих народжуваність впаде, а імміграція не зменшується. І вже виросли цілі покоління "чужинців", для яких англійська - рідна; французької вони не знають. Та й самі квебекці почали потроху англіцизуватися: ну як зберегти рідну мову, коли усі сусіди балакають англійською?

Тільки тут до нації дійшло: треба іммігрантів францизувати, інтегрувати, робити "своїми". Якби це спало на думку років 100 чи 50 тому, усе було б гаразд. Але у 1970ті вже було трохи запізно.

Довелося запроваджувати спеціальні закони: діти мають йти лише до французьких шкіл. Право на англійськи школи мають лише англомовні (тобто ті, чиї батьки й самі ходили до канадської англомовної школи).

Суворі закони дещо підправили ситуацію. Але "чужинці" зі старих хвиль імміграції вже встигли походити до англійських шкіл, тому їхні діти вважаються "англомовними". На приклад, більшість української діаспори Монреалю інтегрована саме до англомовного всесвіту. На приклад, українські монреальці третього/четвертого покоління говорять поміж собою англійською, а не французькою.

Завдяки мовним законам, частина іммігрантів таки інтегрувалася до франкомовної спільноти. Хоча на початку їм було складно: пересічні громадяни обережно ставилися до "чужинців".

У 1995 році, під час референдуму щодо незалежності Квебеку, більшість "ненаших" запитала себе: навіщо голосувати за створення держави, де нас не вважатимуть за своїх.

Опитування показували: більшість не-квебекців голосувала проти незалежності. А у деяких "чужинських" районах за незалежність не було жодного голоса. (Я часто казав знайомим квебекуа, що в нас під час референдуму 1991 року за незалежність висловилося 90% виборців, хоча етнічних українців лише 70% населення). Коротко кажучи, референдум програли.

А що тепер? Як на мене, ситуація покращується. Квебекці і іммігранти більш не живуть у паралельних світах. Не-корінні все краще інтегруються до суспільства. Все більше мішаних шлюбів. Квебекці поступово звикають: людина з незвичним прізвищем - не обов'язково іноземець. Все менше дивуються акценту: виявляється, "ненаші" теж вміють балакати по-нашому!

Але, але...

Блогер fuguebach вказує, що на роботу все одно намагаються брати виключно "своїх" - навіть коли іммігрант добре володіє французькою: "Казалось бы радуйся - вот человек, пытается говорить с тобой на твоем языке - дай ему работу, шанс - он вольется в твое общество, заговорит сам, и дети заговорят. Неееееееет.....это нааааам, это нааааше! ... И идет бедняга, ищет. И находит...у англофонов. Сколько уже я таких случаев знаю!"

Так буває. На щастя, все більше інших випадків. Я знаю багатьох іммігрантів - білорусів, румунів, африканців, сербів, сирійців, марокканців - які знайшли чудову кваліфіковану роботу, саме французькою, посеред квебекців. Вони люблять Квебек і пов'язують з ним своє майбутнє. І все одно... важко стати своїм...

А поруч – російськомовні англомовні, серед яких стати своїм значно легше...

До речі, Гайтана-Лурдес Ессамі народилася в Києві 1979 року від шлюбу українки і конголезця. До 5 років жила в Конго, розмовляла французською і ленгала. Співає російською і українською, в інтервю з симпатією відгукувалася про українську мову і культуру.

Про те, як "Свобода" насаджує українцям цінності "русского міра" читайте тут

_________________________

Сайт TEXTY.org.ua існує завдяки пожертвам наших читачівФінансова підтримка кожного з вас дуже важлива для нас. Звертаємося з проханням здійснити пожертву на підтримку ТЕКСТІВ.

Наш рахунок на ПейПел: ykarchev@gmail.com

Наш гаманець у гривнях на ВебМані

U336801545841

Гроші на рахунок можна слати і на телефон

096 551 68 93 - це Київстар

Якщо ви зробили пожертву, то просимо повідомити нас по емейлу texty.org.ua равлик gmail.com і вказати на яку платіжну систему ви переслали кошти

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +4/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 6

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!

Англійською розмовляє пів світу і не дарма. Усі, хто побував в Америці (можливо Канаді та Австралії також) можуть підтвердити, що американці якраз всіляко сприяють інтеграції чужинців у свою культуру. Ти можеш бути нелегальним імігрантом, який навіть не має права знаходитись на території США (таких там мільйони), а тобі влаштовують безкоштовні курси англійської мови, скрізь намагаються зрозуміти, що ти белькочеш англійською, делікатно поправити. Від такого відчуваєш вдячність і дійсно бажання стати частиною такого суспільства.

Я вчора подивився інтервю на ТВі з лідером київських свободівців - паном Іллієнком. Воно було жахливим! Пан Іллієнко, сказавши, що інтервю того свободівця було приватним, наговорив тим не менш стільки дурниць... та навіть не те, що він говорив а ЯК і про ЩО.

Я розумію, чому тема має такий розголос. ВО Свобода шалено популярна, і ведучий інтервю на ТВі, пан Наєм, часом просто "за волоси" намагався витягнути грубого і примітивного свободівця: "Ви ж дуже популярні,.. ну як ви можете так розмовляти". Якщо Свобода настільки примітивно націоналістична і має такий рейтинг - про це потрібно кричати! Це дуже небезпечно для України. Опонентом пана Іллієнка був Арфуш, людина нахабна, цинічна, але цивілізована. Арфуша можна було ловити за ніс в кожному другому реченні, але свободівця несло на такий примітив, вульгарність, що.. це треба бачити. http://www.tvi.com.ua/ua/watch/author/?prog=835&date=2012-02-22

Це по Україні, що означає формування більшості в деяких регіонах і входження до більшості місцевих рад.

В них уже є більшість в трьох галицьких областях. Але те чи потраплять вони списком парламент під великим сумнівом. Перебільшена увага з боку ЗМІ до заяв цих маргіналів тільки наганяє їм рейтинг.

Як вже типово для Євгена Лакінського - цікава й "інформативна" стаття. Абсолютно логічні висновки. Чудово!