На берегах Збруча. Над легендарною річкою — безліч історичних пам’яток

Оцінка статті на цей момент: +3/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 33053 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 18/07/2017Дата публікації

Тут глухомань і часто доріг майже немає. Але тим цікавіше для допитливого мандрівника. Подорож над Збручем — про кордони, історію, ментальність — і Поділля. Перш ніж стати кордоном областей, Збруч починається зі струмка у Волочиському районі Хмельниччини. Найперше село на річці носить зрозумілу назву Збручівка і нічим особливим похвалитися не може. Хіба тим, що тут народилася співачка Надія Мейхер.

Досліджувала: Ірина Пустиннікова

Зірочками позначені місця, про які йдеться у статті

А от наступні села вже цікавіші. Ожигівці і Токи колись були одним містечком. Для історичних джерел твердиня на півострові посеред ставу відома як замок в Ожигівцях. А для нас фортифікації розташовані вже у Токах. Ну як фортифікації — більш-менш збереглася південна двоярусна вежа та фрагмент мурів.

Єдина збережена башта замку в Токах

Каміння з інших башт в 1940-ві роки пішло на будівництво дороги Підволочиськ-Волочиськ. Що не забрали на дорогу, через декаду використали на будівництво стайні. Звів замок наприкінці XVI століття князь Януш Збаразький. Він же намагався перейменувати Ожигівці на Новий Збараж на честь родинного гнізда, але спроба не вдалася. З 1631 року Ожигівці перейшли до Вишневецьких — аж до 1744 року. Останній з цього князівського роду, Михайло-Серватій (1680—1744) пробував переробити замок на палац.

У 1764 році документи вперше фіксують назву Токи — колишнє передмістя Ожигівців відокремилося поки що у межах однієї держави. Після першого поділу Польщі Ожигівці для Токів стали закордонням — аж до вересня 1939 року. Крім замку, в Токах є неовізантійська Преображенська церква (1902—1907) з дерев'яною дзвіницею.

Острів Токи з висоти пташиного польоту

Наступна зупинка — у Скориках. Вони не на Збручі, але не можна таке проминати. Скорики — столиця агроімперії «Україна» Олега Крижовачука. Тут поля і сади вимірюються тисячами гектарів, а добрива закуповуються ешелонами. Колгоспу, а потім і агрофірмі було з чого починати: ще у 1880-х роках, коли село належало Казиміру Тучинському, тут був дуже гарний і правильно організований фільварок.

У самому центрі при дорозі — дерев’яна церква Івана Богослова (1695) під ґонтом. Святиня — останній форпост подільського стилю в дерев’яній архітектурі. Північніше вже починається Волинь. Нечастий для області приклад храму без «поліпшень» з бляхи чи сайдингу. На новій дзвіниці золотом виблискує ім’я міцного господарника Крижовачука — дав гроші на будівництво. Неоковирна нова капличка в ядучих штучних квітах поруч дисгармоніює з старою спорудою.

Дерев'яна церква Івана Богослова у Скориках

Івано-Богословська церква — типова представниця подільського стилю в народній архітектурі. Хоча ще кілька кілометрів на північ — і кінець Поділлю, почнеться Волинь. Кілька років тому зрубали старі дерева, що оточували пам’ятку. Без них церква ніби гола. Якщо церква відчинена — вам дуже пощастило: всередині бароковий шестиярусний іконостас. Переказ стверджує, його доставили сюди на волах з Києва за наказом Богдана Хмельницького. Позолотили іконостас у 2000 році не без спонсорської допомоги Леоніда Кучми. Місцевий «Страшний суд» — пізньосередньовічне унаочнення жахів пекла для неписемних вірян — зберігається у Львові.

Далі прямуємо у Дорофіївку. Хоча якщо у вас краєзнавчої жилки немає, вам сюди не треба. Простий, як креслення трієчника на тригонометрії, дерев’яний костел св. Станіслава (1877 або 1889) естетичного задоволення не принесе, але дерев’яні костели — велика рідкість для України. На Тернопільщині він такий один. В селі є ще церква св. Параскеви (1938) — сувора, неначе замкова башта.

На Збручі немає великих міст, всього три скромних райцентри. І два з них ось вже, по-сусідству. Підволочиськ — крихітне селище і чималий транспортний вузол Львівської залізниці. Через Збруч — партнер і суперник, хмельницький райцентр Волочиськ. Теж вузлова станція, але вже Південно-Західної залізниці. Більшість будинків-станцій на захід звідси будуть мати виразний австро-угорський характер, деякі станції на схід нагадуватимуть, як будували вокзали в Російській імперії.

Дивна доля в Підволочиська: вічні якісь ролі другого плану. В часи Збаразьких і Потоцьких Підволочиськ був передмістям Волочиська. Віки дві частини одного по суті поселення Волочище на торговому шляху між Заходом та Сходом ділив лише брудненький Збруч. Човни довелося переправляти волоком, звідти й назва.

Волочиськ в кінці XVIII століття перейшов до рук Романових, а Підволочиськ став присілком сусіднього села Староміщина. У 1856 році сюди дотяглася залізниця з Тернополя, Підволочиськ став важливим прикордонним пунктом між Австро-Угорщиною і Росією. Листівки початку ХХ століття. демонструють показну будівлю вокзалу і вусатих прикордонників, що позують на фоні шлагбауму — межі держав. Рух потягів в той час через був жвавим: російська знать їхала на європейські курорти, купці везли на нові ринки збуту золото, хутро, продукти. Колишнє село вибухнуло численними готелями, постоялими дворами, банками і ресторанами. З вікна потягів, що прямують на Львів, видно цілком радянську за духом центральну площу: перед міськрадою пафосний янгол; бронзовий Тарас Шевченко скромно тримає в руках плащ. Трохи далі сецесійний будинок з башточками (музей УПА), Троїцька церква (1863). Дорогою до автостанції минатимемо сірий двоповерховий будинок (Товариство сприянню оборони України), де в 1913 році Іван Франко читав поему «Мойсей», а зараз закуповують бузину.

20-тисячний Волочиськ до туристів не звик. Воно й зрозуміло: нечисленні старі споруди замучені радянськими часами; нові храми скоріше відлякують, ніж притягують погляди. Покровська церква у мікрорайоні Волочиськ 1 взагалі може використовуватися як наочний приклад, як будувати НЕ треба, настільки непропорційні й дивні цибулини наліплені на святиню зверху.

Костел Йосипа Обручника (1813—1817) можна упізнати за хрестом на даху — зовні класицистична споруда з колонами нагадує сільський будинок культури. Один з корпусів санаторію «Райдуга» (вул. Запорізька, 11) — колишній палац, але про це треба знати, бо візуально ніколи не здогадаєшся. Пасквіль вийшов, а не опис, час сказати щось приємне: з Волочиська до Тарноруди веде непогана дорога, значно краща, ніж очікуєш.

Тарноруд є дві. Так і хочеться написати «по одній на кожен берег Збруча», але це буде помилкою. Бо у річки біля Тарноруди відразу шість берегів. Але давайте спочатку про ту Тарноруду, котра з хмельницького боку і більша.

Костел Пресвятої Діви Марії у селі Тарноруда Волочиського району Хмельницької області

Місцевий костел видно здалеку. За легендою, якийсь Андрій із Рибна під час полювання побачив на зарослому терном березі Збруча образ з Ісусом. Далі — сюжет, знайомий по багатьох історіях чудотворних образів: чоловік забирає ікону в свій дім, а вона раз по разу повертається на своє місце.

Андрій зрозумів: краще образ не чіпати. Звів біля нього капличку — і до тернових кущів пішли прочани. У 1355—1365 роках тут зводять дерев’яний костел. Катерина Сенявська вибудовує святиню в камені в 1643 році. У 1754-му костел було перебудовано в пізньобароковому стилі. Хоч яким велетенським був костельний двір, та й він не вміщав всіх коней та возів під час прощ до чудотворного образу (3 травня та на Успіння). У 1773 році чудотворну ікону вдягнули в срібні шати з золоченою короною. У ХХ столітті образ, що так не хотів покидати берег Збруча, таки з рідного місця зрушили. Спочатку в 1920 році, коли Поділля потрапило нарешті під п’яту більшовиків, його вивезли в Тернопіль. Далі була Польща: Краків і місто Рожищ. Зараз ікона прикрашає храм Зельонки Паслецької. У 1934 році костел закрили, в приміщенні влаштували клуб і танцювальну залу, потім — зерносховище.

Наступну пам’ятку села треба шукати. Пароль — «школа». Вона розташована у цегляному палаці Мордвінових. Колись і башта була вищою, і балкон гарний навколо неї вився, але й зараз відразу розумієш: таки палац. З мелодраматичною історією. Надія, юна вдова поміщика Луценка закохалася в петербурзького військового інженера Мордвінова. Одруженого, з двома синами-гімназистами. Заради Надії Мордвінов домігся розлучення, кинув службу, осів на Поділлі та створив проект нової садиби. Місцем обрав схил пагорба над Збручем. Щоб було надійно, укріпив пагорб майже фортечним цегляним муром — його залишки збереглися. На вершині розбили парк. Садиба мала водогін, у дворі працював фонтан. 

Та не судилося парі жити довго й щасливо. Мордвінов захворів, Надія зрадила йому з іншим. Дізнавшись про це, інженер відправив доньку з нянею до саду гуляти, викликав до себе дружину — і застрелив її. Сам невдовзі по тому помер у тюрмі. Дівчинку взяв на виховання священик Яворівський.

У ХХ столітті у палаці були то контора радгоспу, то сиротинець, то от школа.

Тепер можна і на той берег. На березі водосховища спробуйте роздивитися три русла Збруча. В радянський час в хмельницькій Тарноруді влаштували ГЕС, але потужності не вистачало. От і намагалися природу обдурити. Все село копало водосховище і нові русла. Кордон між СРСР і Польщею (а потім Хмельницькою та Тернопільською областями) йшов по першому руслу. А річка зараз тече по третьому — за кілька десятків метрів від старого. Формою водосховище нагадує людську ступню — місцеві швидко придумали про це легенду про ісусову ногу. У тернопільській Тарноруді теж є костел (1816), але скромніший за сусіда. Поруч — фіґура св. Яна Непомука (1806).

Костел у Тарноруді Підволочиського району Тернопільської області

Далі не забудьте пристебнути ремені безпеки, бо до хороших доріг ще далеко. І це стосується обох берегів Збруча. Через Фащівку (мурована церква Різдва, 1867) і Турівку вибираємося на Красне, на трасу. Праворуч тягнеться зелене пасмо Медозборів — скам’янілий кораловий риф Сарматського моря, головні гори Поділля.

В Красному при дорозі стоять Троїцька церква (1806) та костел св. Антонія (1892). З Красного веде дорога до Козини. Тут збереглася скромна дерев’яна церква св. Параскеви (XVII ст.). Під ґонтом — ми вже знаємо, що це раритетна риса. Хатній тип, коли храм не відрізнити від сільської хати, — фішка Буковини, але на Тернопільщині теж є такий релікт.

Церква в Козиній

У Волиці церквиця (XVII ст.) теж під ґонтом, але тішитися там вже нічому: дерев’яні стіни в дев’яності роки обмурували, храм повністю втратив первісний образ.

Церква у Волиці Гусятинського району

Далі — Хмельниччина і Сатанів. Пожертвуйте містечку кілька годин часу — воно їх варте. Замок можна буде розгледіти вже на мості через Збруч — він ліворуч. Фортифікації в 1890-х роках стали частиною місцевої цукровні. Завод вже давно попиляли на металобрухт, а замок стоїть, тримається. Крім решток двох башт і мурів над Збручем варто побачити й архаїчну круглу вежу. Її датують князівськими часами.

На березі річки трохи нижче від замку — старий водяний млин. Збереглося обладнання мукомольні.

Костел з двома вежами-дзвіницями — новобуд на місці старого. У дворі лікарні поблизу автостанції — фігура скорботного Ісуса. Він сидить — і через це вважається місцевими краєзнавцями унікальним. Неправда: сидячі статуї Христа трапляються багато де, зокрема і в популярних серед туристів Львові та Кам’янці-Подільському.

Ліворуч від траси Т0903 буде міська брама, єдине, що вціліло від міських укріплень Сатанова. Збереглася таблиця з багатослівними самовихваляннями Адама Миколи Сенявсього (1724). Роздивитися її важко: вона розташована всередині. Хоча брама — пам’ятка архітектури, біля неї місцевий підприємець городить зараз щось із силікатної цегли, спотворюючи давні мури. Напроти брами піднімаються сходи.

Міська брама в Сатанові

Вони виведуть до оборонної синагоги в мавританському стилі (XVI ст.). Приміщення багато років стояло без господаря, із забитими вікнами, з горами сміття навколо. Восени дикий виноград, що вився по стінах, спалахував червоним, посилав сигнали SOS кудись в небо — лише там лишилися сатанівські іудеї. Ті, що на землі, на синагогу уваги не звертали — де вони, а де містечко на Збручі, серед бездоріжжя і бідності. Але божниці пощастило.

У 2012—2014 роках споруду відреставрували на кошти Хмельницької обласної іудейської релігійної громади. Випадок нечастий — і все б чудово, якби не металопластикові вікна, підлога з підігрівом і новомодні двері з ковкою, які пам’яткам не пасують. Три стіни потинькували. Четверту лишили оригінальною, кам'яною. Склепіння зали теж кам'яні, без декору: багаті орнаментальні розписи з ХІХ століття давно облетіли. 

Синагога свою пряму функцію виконувала 400 років: з 1530-х до 1930-х років. Потім її віддали військовим під склад боєприпасів: по Збручу йшов кордон з Польщею, військових було багато. У 1960—70-х років, коли кордон відсунувся на захід, у синагозі облаштували зерносховище. 

Сатанівська синагога, побудована у 1532 році

Синагогу гарно фотографувати з пагорба над міською брамою. Там — старий іудейський цвинтар, кіркут. Більшість мацев — із гарним різьбленням. Трапляються дуже старовинні.

Сатанівський єврейський цвинтар (кіркут)

Читайте також нашу статтю про таємниці єврейських кладовищ

Сатанівський замок розташований у північній частині Сатанова, на високому пагорбі біля Збруча

Попід кіркутом біжить дорога до курорту Слобідка Сатанівська. Більшість його пансіонатів та санаторіїв ховаються у лісах над Збручем. Туристу ж не обов’язково заглиблюватися аж так далеко — вистачить оглянути оборонний Троїцький монастир XVI—XVIII століть, мікс фортеці і тихої обителі.

Сатанівська Слобідка

Нижче від церкви, в скелі над Збручем, збереглися рукотворні тісні печери, з котрих монастир і починався колись. Сонячний годинник на стіні храму — з 1744 року. Колись при монастирі діяв єдиний на всю Україну цех жебраків. Мав свою символіку, печатку і керівництво. Щоб стати членом цеху, потрібно було шість років проходити в учнях, а потім здати екзамен. Щовесни місцеві цеховики-жебраки розбрідалися звідси по Поділлю і Волині, а на зиму поверталися в монастир.

Ще далі, ніж санаторії, заховані в лісах два крихітні села-тезки. Тільки у хмельницького залишилася сполонізована назва, а у тернопільського — більш питома для українського вуха. Кринцилів і Крутилів мають на двох 80 жителів. Через села йде промаркована вказівниками дорога до Пущі Відлюдника — ще однієї печери у м’якому вапняку.

Південніше Сатанова дороги віддаляються від Збруча. Через Закупне (поруч з селом крутезний шматок Медоборів) і Вільхівці знову відправляємося на Тернопільщину — в Гусятин, останній райцентр на Збручі і малу батьківщину Северина Наливайка. Від замку і ратуші тут нічого не лишилося. Що є? Замурзана євроремонтами оборонна Онуфріївська церква (XVI ст.); синагога в мавританському стилі приблизно того ж часу (у ній колись був музей, а зараз експонується руїна і запустіння); бернардинський костел Діви Марії (XVII ст.) в процесі нескінченного ремонту — та будинки Українського народного дому та товариства «Сокіл» початку ХХ століття.

Далі через Суходіл (Дмитрівська церква, 1909) добираємося у Сидорів. Одне з найцікавіших сіл на Поділлі має руїни замку Калиновських (XVII ст.), великий домініканський костел (1730, він оживає лише на великі католицькі свята), церква Різдва Богородиці (1812) та зовсім скромні рештки маєтку поміщиків Пайгертів. Дивитися на місток, що вів до одноповерхового двору Пайгертів, — сумнівне задоволення. Більше вражає їхній родовий склеп на сільському цвинтарі. Хоча все одно вся увага туристів буде прикута до костелу та замку. Вони неймовірні. Власники коптерів можуть пересвідчитися на власні очі: з неба храм нагадує родинний герб Калиновських: стрілу і дві зірки. Замок, хай і вибудований за формою півострова на невеликій річечці Суходол, теж нагадує абрисами стрілу.

Поруч з Сидоровом — наступна пара сіл-тезок. В Шидлівці на Хмельниччині можна перейти по містку-кладці, але дивитися там особливо немає на що. У тернопільських Шидлівцях натомість є скромний костел Благовіщення (1935), Миколаївська церква (1752) та старий водяний млин. Збруч біля нього говіркий, перекочується по валунах і буркоче щось незадоволено. Може, свариться, що млин вже не працює.

Через міст між Сокиринцями Гусятинського і Сокиринцями Чемеровецького районів можна повернутися на Хмельниччину і заїхати у село Збриж. А було ж містечко — з замком та кармелітським монастирем (1745). Мури монастиря зараз оточують ферми, від фортеці лишилася єдина башта, котру в радянський час використовували під клуб. Останню облогу збризький замок витримав на межі ХІХ—ХХ століть: місцеві селяни не випускали останнього збризького пана, Казиміра Козицького, майже два місяці. Довів. Козицький таки втік з облоги — кажуть, підземними переходами. А скарби заховав. Якщо вже мова про скарби, то хто їх тільки у Збрижі не закопував.

Найепічніша легенда повністю дублюю популярний переказ з Кам’янця-Подільського: коли у 1699 році яничари покидали Поділля, султан ніяк не міг вивезти свою золоту карету. Тож заховав її у Збрижу. Тепер начебто турки благають віддати їм село на один день — за старими картами вони віднайдуть захований скарб.

Наступний збручанський пункт — Скала-Подільська. Коли Україна відмовилася від ядерної зброї і ракетні шахти в лісі біля Бурдяківців спустіли, зі Скали пішов військовий гарнізон. І забрав із собою чималу частину життєвої сили містечка. Старий центр міста, між парком із залишками потужної резиденції намісника Галичини Агенора Голуховського та костелом (1719), зараз нагадує декорації до якоїсь щемливої кіно-історії про втрачені іудейські квартали.

Середмістя і головні туристичні цікавинки Скали-Подільської: костел, церква і замок

Будинки блимають вікнами без скла, стіни хиляться до землі, половина крихітних крамниць стоїть зачинена — і лише базар по середах наповнює тісні вулички життям. Замок — головний туристичний магніт Скали. Старіша його частина, ще х XV столітті, розташована найдалі від брами та порохової вежі. Її й не видно з цього боку — заступає палац, котрий у XVIII столітті звели магнати Тарли. Звели, а жити там не встигли: садибу зруйнувала пожежа від блискавки.

Замок у Скалі-Подільській

За 5 кілометрів від Скали-Подільської — Бережанка з милим костеликом над урвищем.

Костел у Бережанці

Хоча милі костелики на тернопільському боці трапляються майже в кожному селі. Десь вони діючі (Вільхівчик, Залісся, Збручанське, Окопи). Десь віддані під церкви (Нивра, Трійця). Десь стоять покинутими руїнами (Турильче, Личківці, Михайлівка).

Церква святого Миколи у Збручанську — найдавніша на Тернопіллі

Костел святих Петра і Павла в Турильчому

Всередині костелу зберігся вівтар із розп’яттям та апостолами по боках

Тема відновлення римо-католицьких храмів на Західній Україні — важка. Селяни не вважають ці пам’ятки своєю спадщиною («То польське») і спокійно спостерігають за занепадом. Якщо храму дістався шанс на нове життя вже у якості церкви, з великою вірогідністю від його автентичного вигляду залишиться дуже мало — як це сталося у Ниврі чи Гермаківці.

Костел у Ниврі перебудували на церкву

Власне, ці сторічні костели — один з небагатьох візуальних маркерів, за котрими без карт розумієш, на якому березі Збруча перебуваєш. Інший такий маркер — насипні кургани-символічні могили січовим стрільцям, котрі трапляються лише на Тернопільщині. Третім маркером були численні бюсти ленінів та щорсів, але останній ленінопад змів цих зомбі з постаментів.

Пара сіл ЗбручанськеЧорнокозинці дуже цікава, але майже недосяжна. Те, що веде сюди, дорогами назвати важко. Неймовірне бездоріжжя — але ж рештки замку кам’янецьких єпископів та остов костелу св. Йосипа у Чорнокозинцях і найстаріший мурований храм Тернопілля у Збручанському (кінець XIV ст.)… Громадський транспорт ходить дуже нечасто, розклад у нього незручний, тож і це не варіант. Храм у Збручанському пережив кілька ремонтів і аж таким архаїчним не виглядає. Скромний, із товстенними стінами, невеликий — старий він. Старий. Вірте відчуттям, а не очам.

За задньому плані — руїни Чорнокозинського замку, одного з найдавніших замків на Поділлі

Чорнокозинський замок з висоти пташиного польоту

З Чорнокозинців видно Кудринці з наступним замком. Для птахів це поруч — кілометри 3 по прямій. Але Збруч тут вигинається змією, дороги дуже погані — якщо ви не на комбайні, можливо, краще вибиратися у Кудринці з Кам’янця-Подільського чи Мельниці-Подільської. Вибиратися варто заради замку Гербуртів (1617) на горі Стрілці. Гору селяни відкушують для своїх потреб — і кар’єр унизу майже проковтнув чималу частину стежки до замку. Найкращі види на твердиню — з протилежної залісненої гори над тернопільськими Кудринцями.

У хмельницькі Кудринці веде місток-кладка: проїхати по ньому можна хіба на мопеді. Від замку на горизонті видно білі скелі над селом Завалля. У скелях — триярусна карстова печера «Атлантида», відкрита у 1969 році. Довжина її досліджених ходів — майже 2,5 км. Домовлятися про екскурсію треба заздалегідь за телефонами +38 (097) 148-64-35, (067) 999-27-77. Одяг у підземне царство беріть той, який точно потім не буде шкода викинути: певну частину шляху доведеться провести по-пластунському. А, і пам’ятайте: під землею завжди +11.

Остання точка мандрівки — Окопи. Біля них Збруч впадає у Дністер. Від колись чималої фортеці Окопи Гори Святої Трійці залишилися дві брами — Львівська та Кам’янецька — та гнилий зуб башти Пуласького над урвищем Збруча. Укріплення будували у 1690-х спеціально як пункт для грабунку східних караванів, котрі йшли з підтурецького Хотина в Кам’янець, котрий у 1672—1699 роках теж належав османам.

Скромний костел (XVII ст.) поблизу Кам’янецької брами довго стояв руїною, в якій хтось з селян тримав сіно. Але храму пощастило на Василя Криворучка, простого жителя Окопів, котрий зумів зібрати спонсорську допомогу (більшу частину коштів дала Республіка Польща — як офіційно, так і у вигляді пожертв сотень поляків, що бували в Окопах з екскурсіями) — і зараз відреставрований храм діє.

А далі — великий півень на знакові «ТЕРНОПІЛЬСЬКА ОБЛАСТЬ». Бо ж всі місцеві знають: у Окопах півень на три боки кряче. Колись тут сходилися СРСР, Польща та Румунія, а зараз це кордон трьох українських областей — і останні метри великої за своїм значенням ріки.

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +3/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!