Пенсійний інтернаціонал. Хто і чому захищає Булгакова

Історія навколо пам’ятника показала, що Булгаков для багатьох його захисників давно став не просто письменником, а символом світу, з яким вони досі не готові попрощатися. Texty.org.ua спробували розібратися, хто ці люди і чим вони зараз живуть.

Ностальгія за світом, якого не існувало

Якщо спробувати скласти узагальнений портрет захисника Булгакова у Фейсбуці, то перед очима постає людина за п’ятдесят чи навіть ближче до шістдесяти років. Імовірно, вона не дуже вписалася в сучасну реальність. Із відчуттям втраченої можливості реалізації. І в цьому вона, звісно, звинувачує всіх навколо, нові часи, міфічних «рагулів», але точно не себе.

Йдеться зазвичай про людей, які народилися і певну частину свого життя прожили за Радянського Союзу. Цікаво, що в Союзі Булгаков мав флер деякого дисидентства і читати його вважалося ознакою вільнодумства, втім, по факту дозволеного. Це як видання «Медуза» в сучасній Росії.

Відповідно отой колишній Київ, про який вони постійно згадують, — це точно не місто початку XX століття, яке описував Булгаков. Усі ці «уютниє дворікі», про які так люблять згадувати «булгакофіли», ймовірно, виявляться двориками київських хрущовок, збудованих у 60-х роках XX століття. Так само й зелень київських проспектів: швидше за все, це буде надбання радянського новобуду, а не посаджені турботливими руками Турбіних каштани.

До речі, за іронією долі одним із найактивніших захисників Булгакова виступив Гарік Корогодський, один із відомих трансформаторів старого «зеленого» Києва в його нинішній торгово-розважальний профіль.

До речі, Корогодський брав участь і в реконструкції, а точніше забудові, майдану Незалежності. За його власним щирим зізнанням, уся реконструкція була затіяна, щоб знести намети акції «Україна без Кучми». «Спочатку викопали яму, потім придумали, що в цій ямі зробити, а потім провели тендер», — розповідав Гарік.

Та й загалом ставлення Корогодського до забудови «города» висотками завжди було доволі прозаїчне. «Мені це може подобатися чи не подобатися, а мені це швидше не подобається, тому що частина цих висоток десь і мої, але питання не в тому, це неминуче», — казав він.

Напрошується очевидна відповідь: сучасним захисникам Булгакова насправді на Київ як реальне місто начхати. Бо вони живуть зовсім в іншому уявному всесвіті. Зі своєю «великою» культурою та письменниками «світової величини».

До речі, це далеко не завжди «корєнниє кієвлянє». Так, на демонтаж пам’ятника масово відреагувала пострадянська діаспора, ті, хто вже давно виїхав, зацементувавши в собі комплекс пострадянської людини. Російськомовні дописувачі з Ізраїлю та США переймаються знесенням пам’ятника Булгакову так гостро, ніби це відбулося на вулицях тепер рідних їм Хайфи чи Маямі.

Активну участь у дискурсі взяли й деякі одесити, колишні та нинішні. Підтекст тут проглядається дуже чітко: захисники Булгакова із цього міста буквально через речення у своїх дописах питають, чи не станеться чогось подібного з пам’ятником Пушкіну в Одесі. Так, можливо, хтось здивується, але в цьому українському місті досі стоїть пам’ятник співцю Російської імперії.

Про що вони не хочуть говорити

Загалом можна сказати, що йдеться про певний передпенсійний, а подеколи й пенсійний інтернаціонал. Про людей із різних міст і країн, які ментально так і не пережили чи радше не прожили розпад радянської імперії. Які застрягли в минулому, бо воно їм було зручне, і які дуже бояться реальності сьогодення, де «вєлікая культура», про яку їм розповідала вчителька російської літератури в київській російській школі або викладачка в московському «Литературном институте имени Горького», виявилася не такою вже «великою». І, спойлер, не дуже потрібною. І всі ці полички з десятками томів Лермонтова чи Пушкіна (ах, як добре у своїй позолоті вони виглядали на полицях радянських меблів) також виявилися незатребуваними.

Ще одна характерна риса захисників Булгакова — вони майже ніколи не хочуть говорити про зміст його текстів, коли мова заходить про Україну та українців. Натомість розмова дуже швидко переводиться на «геніальність автора», «атмосферу Києва», «розмежування культури та політики» або ж узагалі на те, що опоненти нібито просто не читали його творів.

При цьому на цілком конкретні претензії — зображення українського руху як чогось карикатурного, висміювання української мови, відверту ворожість до української державності — відповідати не поспішають. Бо відповідь тут незручна. Визнати наявність таких поглядів означало б погодитися, що йдеться не просто про «великого київського письменника», а про автора, чий світогляд був глибоко вкорінений у російській імперській традиції.

Фабрика дешевої елітарності

Треба віддати належне й таланту самого Михайла Булгакова. Ми не говоритимемо зараз про його літературні здобутки, це справа літературознавців, але як сейлз-менеджер (менеджер із продажу) він виявився просто геніальним.

Михайло Афанасійович винайшов дуже класну річ — дешеву елітарність. Це коли не треба для відчуття власної елітарності вивчати десятки мов, читати праці філософів чи розбиратися в мистецтві. Достатньо запам’ятати кілька «глибокодумних» цитат із його творів, а також — це вкрай важливо! — називати всіх навколо «шаріковими» і «швондерами». І все, ви з мінімумом трудозатрат стаєте насамперед для себе самого глибоко елітарним, начитаним інтелектуалом. У морі, звісно, невігласів і рагулів.

Мабуть, саме тому демонтаж пам’ятника Булгакову викликав таку реакцію. Бо для багатьох знесли не бронзову фігуру письменника на Андріївському узвозі. Знесли маленький пострадянський п’єдестал, на якому вони стояли самі, дивлячись на світ згори вниз крізь пожовклі сторінки творчості російського письменника.

булгаков деколонізація київ пам’ятник російська імперія

Підпишіться, щоб отримувати найкращі статті на e-mail (раз на два тижні)

Підписатися

Подивитись свіжий випуск