Статті
Проросійські наративи в інформаційному просторі Чехії
Росія систематично впливає на інформаційний простір Чехії через мережу проксі-ресурсів. Ми дослідили понад 165 тис. публікацій із 21 чеського сайту, які поширюють пропагандистський, деструктивний або конспірологічний контент.
66% публікацій цих інтернет-медіа містили щонайменше один пропагандистський наратив. Загалом виявлено 55 таких наративів у семи тематичних групах: війна в Україні, Росія, США, Європа, Чехія, Україна, міжнародні події.
Щоб перейти до повного тексту дослідження, натисніть тут.
А в цьому матеріалі ви можете прочитати опис основних проросійських наративів, які поширюються через мережу низькоякісних сайтів серед чеської аудиторії.
«Жорстокість і злочини України»
За досліджуваний період стабільно відтворювався комплекс наративів про нібито жорстокість, звірства та злочинний характер України. Його базовою функцією є не так опис подій, як формування образу України як простору «інституціоналізованого насильства» та цілковитої відсутності правових обмежень.
У військовому сегменті регулярно поширювалися звинувачення в навмисних ударах по цивільних об’єктах. Зокрема, підрозділи ЗСУ та деякі формування, як-от батальйон «Азов», у цих повідомленнях фігурують як виконавці нібито систематичних обстрілів житлових районів, лікарень та інфраструктури.
Окремий блок — фейки про навмисну жорстокість до цивільного населення, де Україна звинувачується у використанні вибухових пристроїв, замаскованих під побутові предмети, зокрема під іграшки, які нібито залишаються в місцях перебування цивільних осіб. Цей сюжет апелює до максимального емоційного ефекту від «навмисного терору проти дітей».
Найбільш конспірологічний рівень цього наративу включає сюжети про глобальні злочинні мережі. Серед них торгівля органами, «чорна трансплантологія» за участю державних структур, насильницьке вивезення дітей до Європи, а також вигадані схеми продажу сиріт чи використання їх у незаконних медичних експериментах. Окремо поширюються версії про існування в Україні таємних синдикатів, які нібито викрадають людей або ембріони для біотехнологічних програм.
Сукупно цей наратив вибудовує образ України як держави, позбавленої правових і моральних обмежень, де насильство є системним, а злочини інституціоналізованими й нібито санкціонованими владою.
«Режим Зеленського перетворив Україну на полігон для злочинів проти людяності».
«За Зеленського фіксується зростання торгівлі рабами в Україні».
«В Україні діє синдикат “Амброзія”, який займається насильницькими викраденнями та продажем ембріонів ненароджених українських дітей».
«Україна — failed state і маріонетка Заходу»
Окремий, добре впізнаваний блок проросійських наративів, який активно транслюється на західну аудиторію, стосується образу України як failed state — нібито прогнилої, нежиттєздатної, тотально корумпованої держави.
Україна описується як штучний проєкт Заходу, створений як «анти-Росія» для геополітичного стримування. Відповідно повномасштабне вторгнення пояснюється як «вимушена реакція» на розширення НАТО та «обман Заходу» щодо безпекових домовленостей.
Історичним «пояснювальним елементом» цього наративу виступає 2014 рік, який інтерпретується як «державний переворот» із приходом до влади «радикальних націоналістів» або «неонацистів», що нібито визначило подальшу деградацію державних інститутів.
Окремий блок становлять звинувачення в цілковитій політичній нелегітимності українського керівництва. В інформаційних повідомленнях використовується риторика «корумпованої хунти», «авторитарного режиму» й здійснюються персоніфіковані атаки на президента України як нібито «диктатора», який продає національні інтереси.
У цьому самому ключі висвітлюються міжнародні угоди України. Зокрема, співпраця зі США у сфері корисних копалин інтерпретується як «розпродаж суверенітету» та доказ зовнішнього управління країною.
У сукупності цей наратив виконує функцію делегітимації України одночасно на трьох рівнях: державному (failed state), політичному (нелегітимна влада) та ціннісному (моральна деградація), формуючи цілісну картину «нездатної до існування держави під зовнішнім управлінням».
«Зеленський — диктатор».
«Київ використовується як лабораторія для війни проти Росії».
«Війна в Україні розпочалася з перевороту 2014 року, організованого ЦРУ».
«Мінімізація українських успіхів»
1 червня 2025 року СБУ провела завершальний етап воєнної операції «Павутина» з ураження російської стратегічної авіації. Її ціллю стали військові аеродроми на території РФ.
Проросійські медіа в Чехії запустили контрнаративи, спрямовані на нейтралізацію українського успіху. Зокрема, українські дії кваліфікувалися як терористичні атаки, а сама Україна — як агресор. Паралельно застосовувалися стратегії зменшення значущості атаки: українські дрони уразили менше цілей, ніж очікувалося, а ефект від операції перебільшений.
Атака подавалася як така, що нібито здійснюється за підтримки західних країн і під керівництвом західних спецслужб, що мало підкреслити залежність Києва від «західних спонсорів» і змістити відповідальність за ескалацію за межі України.
Окремим елементом стала риторика про неминучу відплату: підкреслювалося, що українська операція нібито «розв’язує руки» російському керівництву і створює підстави для подальших масованих ударів.
Завершальним компонентом наративу було представлення операції як стратегічно шкідливої для самої України: стверджувалося, що вона не створює військових переваг, а, навпаки, може послабити позиції Києва на переговорах і поставити під загрозу міжнародну підтримку, зокрема з боку США.
«Україна здійснила терористичний напад».
«Напад показує, як далеко Київ готовий зайти в ескалації».
«Українська акція розв’язала Путіну руки».
«Європа озброюється і готується до війни з Росією» і «Погане НАТО та кровожерливість Заходу»
Один із найстійкіших проросійських наративів сьогодні малює Європу як континент, що стрімко мілітаризується: відмовляється від соціальної держави на користь військової, перетворює економічне благополуччя на заводи з виробництва зброї, а громадян — на платників нового воєнного податку. Переозброєння ЄС, збільшення оборонних бюджетів, дискусії про стратегічну автономію — усе це в російській оптиці стає доказом одного: Європа готується не до стримування, а до великої війни.
Цей наратив навмисно працює з історичною пам’яттю. Саме тому в ньому з’являються алюзії на «ремілітаризацію Німеччини», порівняння ЄС із Третім Рейхом і згадки про «натовські плани стерти Калінінград». Це класична техніка історичної травми: активувати страх перед минулим, щоб зробити сьогодення загрозливішим.
Паралельно Кремль повертає до життя стару антиколоніальну рамку: Захід завжди був «кровожерливим» — спершу як колоніальна імперія, тепер як цивілізація, яка занепадає і намагається втримати глобальне домінування через війну. У цій логіці Україна — лише інструмент, європейці — жертви власних еліт, а Росія — останній бастіон, який стримує «західний мілітаризм».
«Європейський Союз ремілітаризується і готується до війни з Росією, так само як колись Третій Рейх».
«Берлін кличе до казарм».
«Західний колоніалізм плавно перейшов у неоколоніалізм».
«Ерозія демократії та традиційних цінностей у Європі»
Ще один центральний сюжет дезінформації про Європу — історія про її внутрішній моральний і політичний занепад. У цій версії реальності ЄС уже не «фортеця демократії», а простір деградації: еліти втратили зв’язок із суспільством, ліберальні цінності перетворилися на інструмент примусу, а сама демократія — на декоративний фасад.
Цей наратив особливо активно експлуатує конфлікт між політичним мейнстримом і правими рухами. Будь-які юридичні чи політичні дії проти ультраправих сил — чи то рішення французького суду щодо Марін Ле Пен про заборону брати участь у виборах, чи суспільна ізоляція AfD у Німеччині — подаються не як робота демократичних інститутів, а як «репресії проти справжньої опозиції».
Праві в цій історії стають не радикалами, а «останніми захисниками Європи» — християнства, сім’ї, суверенітету і «здорового глузду».
Саме тому промова віцепрезидента США Джей Ді Венса на Мюнхенській безпековій конференції в лютому 2025 року стала для цього наративу ідеальним подарунком. Його критика європейських еліт — за цензуру, відступ від традиційних цінностей і втручання у вибори — була миттєво інтегрована в пропагандистський інформаційний арсенал. Якщо навіть американський віцепрезидент каже, що головна загроза Європі — не Росія, а сама Європа, отже, цю тезу можна масштабувати без жодних змін.
У цьому випадку проросійська пропаганда не вигадує новий аргумент, вона бере внутрішню західну критику і перетворює її на «доказ» власної правоти. І це активно розганяють проаналізовані нами медіа.
Будь-який конфлікт усередині ЄС — про міграцію, свободу слова, гендерну політику чи роль медіа — стає доказом того, що «ліберальний проєкт провалився».
Європу звинувачують уже не просто в лицемірстві, а у «відродженні фашизму». Брюссель нібито забороняє незручних політиків, купує медіа, організовує перевороти на Балканах і саджає до в’язниці власних громадян за «неправильні» погляди.
Мета — змусити європейців розчаруватися у власних системах. Якщо демократія виглядає фальшивою, а свобода вибірковою, тоді зникає головна моральна перевага Заходу. І саме цей вакуум довіри хтось мусить заповнити. Насамперед ініціатори дезінформації.
«Європа колись була прекрасним і могутнім континентом, побудованим на міцних основах свого культурного спадку. Сьогодні ж вона занепадає».
«Європа невблаганно, зі скрипом і тріском, розпадається».
«Дедалі більше людей, серед яких значна частина європейців, бачить своє майбутнє в країні, яка відмовилася від «содомії» та інших «збочень», тобто в Росії».
«Брюссель як загроза національному суверенітету»
Ще один фундаментальний елемент пропагандистського наративу про Європу — образ Брюсселя як нової імперської столиці: далекої, зарозумілої та ворожої до самих європейців.
У цій історії Європейська комісія — не адміністративний центр ЄС, а «необрана бюрократія», яка узурпувала владу в держав-членів. Урсула фон дер Ляєн постає не як політична лідерка, а як символ наднаціонального контролю: людина, яка нібито використовує кожну кризу — пандемію, війну, енергетичний шок — для розширення повноважень Брюсселя за рахунок національних урядів.
Головний сюжет — «у вас забирають вашу країну». Саме тому в цьому блоці так часто звучать слова «суверенітет», «вето», «повернення повноважень», «відновлення контролю». Антибрюссельська пропаганда вбудовує себе в уже наявні євроскептичні настрої, підсилюючи страх перед наднаціональними інституціями. Брюссель зображується як технократичний монстр — «ляльковий театр», який не відповідає перед виборцями, але диктує їм, як жити.
Щоб образ став емоційно сильнішим, до нього додають класичну конспірологію: «агенти Сороса», «корумповані лобісти», «приховані еліти», які нібито керують Європою з-за куліс. Це вже не просто політична критика, це deep state framing, побудова міфу про таємну владу, яка робить демократичні процедури беззмістовними.
«Європейський Союз на наших очах перетворюється на кровожерливе чудовисько».
«Ніким не обрана Європейська комісія живе у своєму світі, відірваному від реальності. Це ляльковий театр, що приносить величезні прибутки тим, хто ним керує».
«Європейський Союз заснували нащадки есесівців та інших прибічників Адольфа Гітлера».
«Провали енергетичної політики ЄС»
У цьому наративі Європейський Союз більше не бореться зі зміною клімату — він веде війну проти власної промисловості. Європейський Green Deal зображується не як стратегія модернізації, а як «зелена афера»: ідеологічний проєкт, що навмисно знищує шахти, закриває електростанції, руйнує автомобільну галузь і виштовхує виробництво за межі континенту. Брюссель нібито жертвує економічним добробутом мільйонів заради абстрактного кліматичного догматизму.
Показово, що цей наратив рідко обмежується політичною критикою. Він атакує саму науку. Теза про антропогенну зміну клімату подається як змова, метанові викиди від фермерів — як міф, вуглекислий газ — як невинний газ, який «озеленює планету». Це класична технологія штучного продукування сумніву. Не потрібно доводити, що кліматологи помиляються. Достатньо створити враження, що «наука не визначилася».
А далі знайома логіка страху. «Зелений курс» нібито означає інфляцію, деіндустріалізацію, втрату робочих місць, енергетичний колапс. Навіть сонячні електростанції та вітрові парки перетворюються на символи абсурду: вони «руйнують природу», «вбивають птахів», «знищують ландшафти». Парадоксально, але екологічна політика атакується через риторику екологів.
Усе це складається в ширший кремлівський сюжет: Захід руйнує себе сам. Не через війну, а через власні ідеї. Не через зовнішній тиск, а через внутрішнє «зелене божевілля».
Це наратив, який активно поширює Москва. Він б’є по довірі до європейських інституцій, посилює розкол між містом і периферією, між елітами та промисловими регіонами і водночас захищає російську модель, побудовану на викопному паливі.
І заклик очевидний: не знищуйте свою промисловість «зеленою політикою», а купуйте російські енергоресурси.
«Чехія підписала з Європейською комісією ще жорсткіший «Зелений курс». Якщо ЄС цим швидко наближається до власної ліквідації промисловості, то Чехія — ракетними темпами».
«Будівництво сонячних електростанцій може призвести до руйнування природних середовищ».
«Останні 16 років температури знижувалися, хоча концентрація вуглекислого газу в повітрі зростала, а врожаї збільшувалися. Наша планета стає дедалі зеленішою».
«Антиросійські санкції»
Метанаратив про «самогубні антиросійські санкції» — один із найстабільніших і найпрагматичніших після початку війни Росії проти України. Якщо в інших сюжетах Росія та поширювачі дезінформації апелюють до історії, моралі чи ідентичності, то тут вона говорить мовою рахунків за електроенергію.
Основна теза проста: санкції шкодять не Росії, а самій Європі.
Кожен новий пакет обмежень — від заборони імпорту алюмінію до обмежень на російський СПГ — подається як черговий акт економічного мазохізму Брюсселя. Росія в цій картині залишається стійкою, адаптивною і навіть виграє від нових ринків, тоді як Європа нібито занурюється в енергетичну кризу, інфляцію та деіндустріалізацію.
Це особливо добре працює на тлі реальних економічних труднощів. Високі ціни на газ? Наслідок санкцій. Проблеми німецької промисловості? Наслідок санкцій. Дорожчі добрива для фермерів? Знову санкції. Кремлівська логіка проста: якщо європейцям боляче, отже, санкції провалилися.
Додатковий елемент — звинувачення в лицемірстві. Якщо Європа і далі купує російський СПГ або нафту через посередників, це подається як доказ того, що санкції — це лише театр. Брюссель нібито карає власних громадян, водночас і далі таємно фінансуючи Москву. Так формується враження не лише неефективності, а й обману.
Мета цього наративу — не змусити європейців підтримати Росію. Мета — змусити їх поставити під сумнів саму ідею солідарності. Якщо санкції здаються безглуздими, дорогими і лицемірними, тоді підтримка України починає здаватися не стратегічною необхідністю, а чужим рахунком, який чомусь має оплачувати європейський виборець. Саме на цю втому й працює Кремль.
«Весь пакет санкцій, власне, взагалі смішний. Єдиним, хто знову постраждає, буде ЄС».
«Уряди країн ЄС — це уряди руйнування».
«Якщо європейські країни не захочуть чекати банкрутства енергоємних компаній або їхнього відпливу, вони домагатимуться скасування санкцій».
«Міграція руйнує європейські спільноти»
Наратив про міграцію як «екзистенційну загрозу Європі» — один із найемоційніших і політично найзарядженіших у сучасному інформаційному полі. Він працює не так із фактами, як із відчуттями: страхом, втратою контролю та уявленням про зникнення звичного соціального порядку.
У цій рамці міграція перестає бути складним демографічним та економічним процесом. Вона перетворюється на серію катастрофічних подій, які нібито безперервно повторюються. Окремі злочини або інциденти узагальнюються до рівня системної загрози: образ «нелегального мігранта» зливається з образом насильства, а різні групи — від шукачів притулку до трудових мігрантів — зводяться в єдину, монолітну «загрозу».
Далі цей наратив розширюється в історичну площину. Сучасні міграційні процеси порівнюються з «вторгненнями» середньовіччя, що створює відчуття цивілізаційного повторення історії: Європа нібито знову перебуває під облогою. Це класична техніка переведення політичної теми в мову виживання цивілізації.
Міграційна тема часто радикалізується до рівня цивілізаційного есхатологічного сценарію, де релігійна ідентичність мігрантів інтерпретується як внутрішньо ворожа.
Якщо міграція — це неконтрольований процес, а еліти або безсилі, або ворожі, тоді довіра до демократичних інститутів поступово заміщується вимогою радикального «наведення порядку».
«Європа переживає найгіршу міграційну кризу з часів нормандських і мусульманських вторгнень».
«Міграція найсильніше послабила чеську національну групу в прикордонних районах із розрізненим чеським населенням».
«Більшість мусульман у Європі є джихадистами, оскільки їхня мета — заміщення корінного населення або його навернення та запровадження шаріату».
«Релігійні діячі, часто інфлюенсери в соціальних мережах, поширюють фундаменталістську пропаганду, яка спокушає молодь і штовхає її до екстремізму».
«Українські біженці створюють проблеми»
У межах ширшого антиміграційного дискурсу українські біженці поступово включаються в уже знайому рамку «соціального навантаження» та «культурної несумісності», яка раніше застосовувалася до інших груп мігрантів.
Цей наратив поєднує кілька шарів. Перший — економічний: українські біженці подаються як бенефіціари щедрих соціальних систем, які «не надаються самим європейцям». Другий — демографічний: поширюється теза про їхнє масове закріплення в ЄС і подальше розширення міграційних мереж через возз’єднання сімей. Третій — довгостроково-політичний: навіть після завершення війни вони нібито залишаться, змінюючи структуру європейських суспільств.
У деяких версіях цього дискурсу з’являється і радикальніший шар — культурно-конфліктний. Українські біженці описуються як «несумісні» або як фактор напруження між «старою Європою» та новими міграційними хвилями, які вже раніше були предметом суспільних дебатів.
Окремим елементом є використання поодиноких конфліктних інцидентів (наприклад, локальних суперечок у громадському транспорті чи на робочих місцях) як ілюстрацій ширшого «соціального розладу». Це класична техніка гіперболізації, коли одиничний випадок подається як симптом системної кризи.
Кінцевий ефект цього дискурсу полягає в розмиванні початкової рамки солідарності. Українські біженці перестають сприйматися як тимчасово захищена група і дедалі частіше фігурують як структурний виклик для європейських держав — соціальний, економічний і політичний водночас.
«Корінні мешканці старої Європи вже бояться цієї дикої синьо-жовтої орди».
«Українські біженці в ЄС не мають наміру за жодних обставин повертатися до України, і за ними можуть емігрувати їхні інші родичі».
«Чеські органи влади висловлюють занепокоєння щодо можливого масового припливу українських ветеранів після закінчення бойових дій».
«Треба діяти як Словаччина й Угорщина»
Окремий сюжет в інформаційному полі — це героїзація Угорщини та Словаччини як прикладу «справжнього суверенітету». Вони постають як модель для наслідування: держави, які нібито відмовилися бути «васалами Брюсселя» і почали відстоювати «національні інтереси».
Центральними фігурами стали Віктор Орбан і Роберт Фіцо — політики, яких російська пропаганда подає як рідкісних європейських лідерів, що «говорять правду». Їхня критика санкцій, підтримки України, міграційної політики чи розширення ЄС інтерпретується як акт політичної мужності. На цьому тлі інші уряди, зокрема в Чехії чи Німеччині, зображуються як слабкі, підконтрольні та нездатні захищати власні народи.
Це прийом створення «альтернативного прикладу». Пропаганда не лише критикує Брюссель, вона пропонує готовий шаблон «правильної поведінки»: вести переговори з Москвою, блокувати санкції, виступати проти вступу України до ЄС, протистояти «глобалістам» і апелювати до «християнської Європи». Таким чином, політичний вибір подається як моральний: або ти із «сувереністами», або ти частина «занепалого ліберального порядку».
Особливо показово, як ця рамка поєднується з популістською мовою «справжнього народу». Не Брюссель, не «еліти», а «справжні угорці» чи «справжні словаки» нібито мають вирішувати долю Європи. Це створює сильний емоційний ефект повернення контролю — одну з найпотужніших політичних обіцянок сучасного популізму.
«У Словаччині є уряд, який захищає інтереси країни і не поводиться як васальний уряд».
«Будапешт демонструє, що захищає свій суверенітет, але водночас змушує ЄС йти на компроміси, наприклад, в енергетичній політиці або підтримці України».
«Усі правлячі європейські політики, крім Орбана та Фіцо, є справжніми блазнями».
«Росія врятувала Європу від нацизму»
Наратив про те, що «Росія врятувала Європу від нацизму», — один із найсакральніших у кремлівському арсеналі. Це моральний фундамент сучасної російської зовнішньої політики. Якщо Росія колись «врятувала Європу», то вона, за цією логікою, має особливе право говорити від імені історичної справедливості й сьогодні.
Щороку навколо 9 травня цей сюжет повертається знову й знову. У травні 2025 року він став одним із центральних у чеському проросійському інформаційному просторі.
Радянська перемога в Другій світовій подається не як спільний союзницький успіх, а виключно як російський подвиг.
Це важлива техніка з привласнення колективної пам’яті для сучасних політичних цілей. Жертви інших народів Радянського Союзу — українців, білорусів, казахів та інших — розчиняються в абстрактному «російському подвигу». Саме тому будь-яка критика радянської спадщини, демонтаж пам’ятників чи переосмислення ролі Червоної армії подається не як історична дискусія, а як «осквернення пам’яті» та «відродження нацизму».
Запускається наратив «невдячна Європа». У цій історії сучасні європейські уряди нібито забороняють своїм громадянам шанувати «справжніх визволителів», зносять пам’ятники, криміналізують пам’ять і займаються історичним вандалізмом. Натомість «звичайні європейці», за цією логікою, нібито все одно виходять на вулиці з квітами й радянськими прапорами, бо «народ пам’ятає правду». Це класичний прийом європейці проти еліти: влада бреше, народ знає.
«Країна, яка 300 років співвирішувала долю Європи, двічі зазнавала фатальних нападів з боку Європи і двічі визволяла наш континент від тиранічних завойовників, також має певні інтереси, які можуть бути цілком легітимними».
«Більшість європейських лідерів воліють ігнорувати це вшанування ключової історичної перемоги».
«Європейці, незважаючи на всі перешкоди з боку влади, відсвяткували перемогу у Великій Вітчизняній війні».
«Велич Росії»
Росія постає як держава, яка зламала західний сценарій. Захід хотів її ізолювати, натомість Росія нібито зміцнила економіку, наростила торгівлю, стабілізувала рубль і довела свою стійкість. Показники російського Центрального банку, заяви про «розквіт» економіки та постійні порівняння з кризовою Європою мають сформувати відчуття не просто витривалості, а перемоги.
Інший шар — геополітичний. Тут Росія вже не «країна під санкціями», а центр нового світового порядку. Її партнерство з Китаєм, роль у БРІКС, риторика про «Глобальний Південь» і «крах однополярного світу» створюють образ держави, яка очолює антизахідну коаліцію.
Особливе місце посідає історична велич. Тут з’являються ревізіоністські сюжети про Київську Русь, заперечення української історичної суб’єктності, ідея про «три століття російського впливу на Європу» і теза про «легітимні інтереси великої держави».
Усе це підкріплюється культом лідера. Промови Володимира Путіна подаються як цивілізаційні маніфести, кожен дипломатичний жест — як доказ його стратегічної переваги. Навіть війна в Україні в цій логіці не трагедія, а доказ того, що Росія «не прогнулася» і змусила Захід визнати свої межі.
Для зовнішнього спостерігача цей блок наративів просуває просту тезу: ставити на Росію, отже, ставити на майбутнього переможця. І саме тому цей наратив такий важливий. Він не просить любити Росію. Він просить повірити, що опиратися їй марно.
«Росія протистоїть потужному тиску колективного Заходу, спираючись, за цією логікою, на сильну національну ідею, традицію та історичну спадщину».
«Росія і Китай у війні в Україні, яку веде Росія, розгромили всю західну коаліцію».
«Російська економіка в розквіті сил, тоді як європейська котиться на дно».
«Підйом Китаю»
Наратив про «підйом Китаю» виконує особливу функцію: він не так про сам Китай, як про кінець західного домінування. Китай тут подається як головний символ нового світу — світу, у якому Вашингтон більше не диктує правила, а змушений торгуватися.
Китай має образ впевненого й терплячого гравця, який не реагує емоційно, а діє стратегічно. Торговельні війни зі США, нові мита, технологічне суперництво, конфлікт навколо Тайваню — усе це подається не як загроза для Китаю, а як доказ його сили.
Далі цей сюжет вбудовується в ширшу рамку багатополярності. Китай і Росія зображуються як два «відповідальні полюси» нового порядку, які разом протистоять «колективному Заходу». Їхнє партнерство — без формального союзу, але з постійною риторикою про «вічну дружбу» — подається як доказ того, що світ уже змінився. Новий центр сили більше не в Брюсселі чи Вашингтоні.
Особливу роль відіграє образ раціонального, технологічно просунутого Китаю: військові навчання, розвиток дронів, економічна витривалість, контроль над ланцюгами постачання. Це формує враження держави, яка не лише зростає, а методично готується до лідерства. Така риторика часто просувається на контрасті з образом Заходу — емоційного, ідеологічного і виснаженого власними кризами.
«США перешкоджають мирному розвитку Китаю за допомогою технологічних блокад, торговельних воєн і порушення ланцюгів постачання».
«Китай реагує на мита Трампа і відмовляється від закупівлі нафти в США».
«Китай твердо вирішив, що не поступиться торговельному тиску США».
«Згортання пріоритетності України в політиці США»
Цей наратив починається з тези про те, що політичний цикл у Вашингтоні змінюється, а отже, змінюється й пріоритетність України в політиці США.
Україна поступово зміщується з ролі суб’єкта війни до ролі проблемного бенефіціара системи підтримки. Мова змінюється: замість союзника «одержувач допомоги», замість стратегії «залежність», замість політичного вибору «вимушена адаптація до зменшення підтримки». Це не просто риторика, це зміна логіки видимості, де українська суб’єктність стає похідною від рішень інших.
Наступний рівень наративу — геополітична бухгалтерія. Війна подається як витратний проєкт із дедалі сумнівнішою віддачею для США. Аргументи про «сотні мільярдів витрат», «відсутність стратегічного інтересу» і «перенесення тягаря на Європу» формують відчуття, що конфлікт входить у фазу фінансового перегріву. Це важливо: замість мови безпеки домінує мова балансу, де війна конкурує з іншими бюджетними пріоритетами.
Український конфлікт стає симптомом трансформації світового порядку. США вже зображаються не як гарант стабільності, а як актор, що оптимізує свої зобов’язання. Європа — як структура, що не здатна компенсувати американський відхід. Росія — як постійний фактор, із яким зрештою доведеться «повертатися до розмови». У цій логіці мир не є фінальною метою — він радше побічний продукт перегрупування великих гравців.
«Трамп кине Україну напризволяще».
«Трамп хоче лише ресурсів України».
«Трамп робить ставку на всіх інших, окрім Зеленського».
«Митна війна Трампа»
У новинах про митні тарифи від Дональда Трампа набір наративів про них постає як симптом глибшого зсуву — переходу від глобалізованої економіки до світу блокових економічних конфліктів.
Мита тут виконують роль не так інструменту регулювання, як політичного сигналу: правила попередньої епохи більше не працюють.
«Мита Трампа мають на меті створення нового глобального економічного порядку».
«Агресивний протекціоністський курс Сполучених Штатів руйнує усталений світовий порядок».
«Трамп використовує запровадження високих мит як інструмент переговорів».
«Трамп робить Америку великою знову» і «Трампізм проти “глибинної держави”»
Повернення Дональда Трампа до влади подається як момент радикального перелому: «новий шериф у Вашингтоні» приходить не просто керувати державою, а перебудувати саму систему.
Риторика «Make America Great Again» поєднується з ідеєю внутрішньої політичної боротьби — протистоянням із «глибинною державою», бюрократичними елітами та Демократичною партією, які в цьому наративі розглядаються як єдиний політичний та адміністративний блок.
Трамп позиціонується як фігура «очищення системи», а США постають як країна, що повертає собі контроль над елітами та інституціями. Призначення лояльних консервативних кадрів, жорстка кадрова політика та демонтаж попередніх управлінських структур описуються як «перезавантаження держави», спрямоване на відновлення національного суверенітету.
«Адміністрація Трампа виступає як непохитний захисник глобальної свободи слова і проти своїх європейських союзників».
«Нова американська адміністрація проведе “хірургічне очищення”».
«Трамп хоче уникнути будь-яких воєн, щоб мати змогу розправитися зі справжнім ворогом Америки: американським істеблішментом».
«Справа Епштейна»
Новини навколо справи Епштейна в проросійській пропаганді давно вийшов за межі кримінальної історії. Він використовується як символ нібито повної моральної деградації Заходу, доказ того, що західні політичні та бізнес-еліти не просто лицемірні, а внутрішньо зіпсовані.
У цій рамці справа Епштейна подається не як злочин окремої людини чи навіть мережі, а як «вікно» в справжню природу західної системи. Саме тому акцент робиться не на юридичних деталях, а на моральному шоку: якщо еліти були пов’язані з Епштейном, то це нібито доводить, що весь Захід побудований на корупції, насильстві та безкарності.
Окремий елемент цього наративу — спроба штучно прив’язати Україну до справи Джеффрі Епштейна, навіть без жодного фактичного зв’язку. Через заяви представниці російського МЗС Марії Захарової російська пропаганда перетворює кримінальний скандал на інструмент ширшої дискредитації: Україна описується як нібито «полігон» для найтемніших західних злочинів — від торгівлі людьми до конспірологічних сюжетів про «експерименти» та «адренохром».
«Матеріали Епштейна є доказом того, як західні еліти поводяться з дітьми та як “антицінності” вкоренилися в ліберальних колах».
«Україна в цих самих файлах Епштейна згадується часто, і в якому жахливому контексті — як полігон для різних видів експериментів».
«Європейські лідери роблять усе для того, щоб злочини Епштейна не розслідувалися, а приховувалися».
«Трамп хоче Гренландію»
У січні 2026 року проросійська пропаганда активно глузувала з європейців, використовуючи як привід заяви Трампа щодо Гренландії. У цій інтерпретації Європа постає слабкою, США — сильними, а європейці нібито готові зробити все, щоб «задовольнити тата».
У центрі Трамп, який нібито діє жорстко, прямо і без обмежень, тоді як ЄС і, зокрема, Данія здаються розгубленими й залежними. Європа описується як політичний блок, який не здатен на рішучу відповідь. Звідси образ «підпорядкування»: ЄС нібито не чинить опір, бо боїться конфлікту з Вашингтоном і «завжди обирає дипломатію замість сили».
Далі США зображуються як майже імперія, яка «вимагає території».
У ширшому сенсі цей наратив працює як дзеркало для двох аудиторій. Для західної це критика «американського домінування». Для іншої доказ, що навіть союзники США слабкі й залежні.
«Трамп і його група з питань національної безпеки активно обговорюють способи заволодіти Гренландією і не вагаючись застосують для цього військову силу».
«Данія не може захиститися за допомогою кількох собачих упряжок».
«Трамп дуже вправно загнав Європу в цугцванг».
«Зупинка “грантової машини” лібералів і глобалістів»
У російській пропагандистській екосистемі тема USAID перетворилася на один із центральних пояснювальних міфів про сучасний Захід. Це не просто критика окремої агенції, це цілісна оповідь про «керовану демократію», у якій зовнішня допомога нібито є замаскованою формою політичного контролю.
У цій рамці USAID описується як «величезна павутина», яка протягом десятиліть вибудовувала інфраструктуру впливу: фінансувала медіа, громадські організації, антикорупційні структури та освітні ініціативи. Логіка наративу проста і приваблива для масового сприйняття: там, де є гроші, там є й управління. А там, де є управління, немає справжньої автономії.
Далі до цієї конструкції додаються конкретні, емоційно заряджені приклади. Медіа на кшталт Politico або навіть BBC подаються як частково залежні від грантового фінансування, що нібито ставить під сумнів їхню «незалежність».
Окремий шар наративу стосується України. Тут вибудовується теза про те, що прозахідні НГО та програми розвитку не просто «підтримували реформи», а формували саму архітектуру політичної системи після 2014 року. І це підводиться про старий російський наратив начебто зовнішнього управління Україною.
«USAID — величезна павутина, яка забезпечувала вплив США, поширення потрібних наративів та управління громадською думкою, створена протягом десятиліть за допомогою значних бюджетів».
«USAID втручається у внутрішні справи інших країн».
«Західні неурядові організації, що фінансуються USAID, погрожували Зеленському державним переворотом, якщо він наблизиться до Росії».
«Америка проти Ірану»
На початку 2026 року проросійські сайти-сміттярки стали піддавати Трампа «нещадній критиці». Привід — Іран.
28 лютого 2026 року Ізраїль і США розпочали спільну атаку ракетами авіацією і безпілотниками по Ірану. Вони постають як головні агресори глобальної системи, тоді як Іран — як раціональний, «оборонний» актор, змушений реагувати на тиск.
Жорстка риторика Трампа стає доказом імперської логіки, яка нібито не визнає суверенітету інших держав.
Паралельно в Ірані відбулися заворушення проти центральної влади. Жорсткі дії Ірану виправдовувалися, а протестувальники описувалися як агенти США або як підбурені ними. Іран описується як «чесний», «раціональний» гравець, а США — як сила, що свідомо блокує розвиток, душить економіку санкціями й провокує внутрішні кризи. Тема ядерної програми перетворюється на дзеркальну суперечку: не питання безпеки, а нібито вигаданий привід для тиску.
Будь-яка операція США проти Ірану подається як потенційно провальна або саморуйнівна: удари не будуть «вирішальними», інтервенції призведуть до ширшої війни.
Важливо й те, як тут працює Ізраїль. Він подається як такий, що підштовхує США до конфліктів, перетворюючи американську політику на похідну чужих інтересів.
«Трамп уже вкотре втрутився в події в Ірані».
«США вже готують інтервенцію в Іран».
«Напад на Іран означає розпал неконтрольованої регіональної війни».
«Війна на Близькому Сході»
У війні на території Західної Азії проросійська пропаганда грає проти Ізраїлю та США. У проросійських інформаційних екосистемах конфлікт у Газі дедалі частіше описується не як складна багатостороння війна, а як доказ ширшої тези: міжнародне право є інструментом, який застосовується вибірково, залежно від політичної доцільності.
У центрі цього наративу теза про подвійні стандарти. Наголос робиться на тому, що ні США, ні Ізраїль не визнають юрисдикцію Міжнародного кримінального суду, а отже, нібито перебувають поза межами правових механізмів відповідальності. Із цього робиться висновок: міжнародні інституції не нейтральні, вони радше відображають баланс сил, де сильні держави фактично формують правила.
Далі цей каркас наповнюється емоційно зарядженими елементами.
Підкреслюється, що перспективи дводержавного рішення поступово зникають, натомість закріплюється логіка безпекового домінування. Ізраїль чинить геноцид проти палестинців, а світ не реагує.
«Ізраїль, не бажаючи визнавати права палестинців на їхню власну землю, де він є лише окупантом і хоче безсоромно позбавити їх цієї власності, прирік себе на нескінченну війну».
«Половина доказів ізраїльських звірств у Газі походить від палестинців, які зняли на відео власний геноцид».
«Трамп дає Ізраїлю “зелене світло” на те, щоб обрушити вогонь і пекло на Газу».
«Ізраїль зосередився на виселенні палестинців із північної частини Гази через повну облогу, голодування, руйнування цивільної інфраструктури та щоденні бомбардування».
«Америка проти Венесуели»
Ще одна подія, яка призвела до масованої критики Трампа як від незалежних медіа, так і від пропагандистів, — викрадення США президента Венесуели в січні 2026 року.
Адміністрація Трампа нібито відходить від обіцянок не втручатися в справи інших країн і знову робить Америку «світовим поліцейським». Звідси формується головна рамка: будь-які дії США — це заздалегідь спланована політика зміни режимів. Якщо США вирішили, що хтось «винний», то міжнародні правила вже не мають значення.
До різних країн застосовують різні стандарти.
Союзники США нібито захищені, а «незручні» держави, такі як Венесуела, стають мішенню для санкцій, тиску чи навіть силових дій. Це подається як доказ «подвійних стандартів». Тому треба створювати сильну антиамериканську коаліцію.
Будь-які дії США у Венесуелі пояснюються дуже просто: «вони хочуть контролювати ресурси». Інші фактори — політика, безпека, внутрішні конфлікти — майже не беруться до уваги.
«Трамп зрадить власні обіцянки, перетворивши США на світову поліцію».
«Недавні дії США, зокрема й “викрадення” венесуельського президента Мадуро, означають, що адміністрація Трампа вважає американське право світовим правом».
«Під фальшивими приводами та підставами відбувається агресія. Маски впали, і єдиною метою є зміна режиму у Венесуелі».
«Провали чеських проєвропейських керівників»
Один із ключових проросійських наративів щодо Чехії будується навколо ідеї «некомпетентної проєвропейської еліти», яка нібито пожертвувала національними інтересами заради лояльності до Європейської комісії та НАТО.
У цій рамці чеський уряд Фіали зображується як корумпований і відірваний від громадян; підтримка України подається як «дорога авантюра», що виснажує бюджет; міграційна політика — як нав’язаний Брюсселем хаос; «зелений курс» — як економічне самогубство, а проєвропейський курс загалом — як форма добровільного підпорядкування «чужим інтересам». Тобто чеський уряд і президент Петр Павел постає як «менеджер зовнішніх інтересів», який виконує вказівки з Брюсселя чи з Вашингтона.
Особливо активно цей наратив використовує тему підтримки України. Допомога Києву описується не як питання безпеки Європи, а як бездонна фінансова дірка: мовляв, чеські пенсіонери біднішають, ціни зростають, а уряд «відправляє мільярди Зеленському».
Сила цього наративу в його простоті. Він зшиває різні суспільні тривоги — інфляцію, втому від війни, страх перед міграцією, недовіру до політиків — в одну зрозумілу формулу: «усі проблеми через ліберальну проєвропейську еліту». Він не потребує доказів, достатньо емоції, образу «звичайної людини», яку зрадили.
Для російської пропаганди цей наратив важливий, бо він не лише підриває довіру до чеської влади, а й послаблює підтримку України, дискредитуючи саму ідею європейської солідарності.
«Петр Фіала є прем’єр-міністром України та Німеччини, а не Чехії».
«Уряд не знайшов кошти на пенсії, але хоче витратити астрономічні суми на оборону».
«Прем’єр-міністр Чехії Петр Фіала повідомив про чергову поставку боєприпасів для українських нацистів, звісно ж, за гроші чеських платників податків».
«Перемога нових сил у Чехії» та «Здорова політика нової влади Чехії»
У жовтні-листопаді 2025 року серед лідерів з’явився топік про перемогу нових сил у Чехії. На початку жовтня партія Андрея Бабіша «Акція незадоволених громадян» (ANO) здобуває значну перевагу на парламентських виборах.
У проросійських і популістських медіа почав активно розкручуватися сюжет про «політичний злам» у Чехії. У цій інтерпретації перемога подається не як результат внутрішньої політичної конкуренції, а як «повстання здорового глузду» проти нібито провального проєвропейського курсу уряду Петра Фіали. Ключовими тригерами тут стають інфляція, економічна втома та підтримка України — усе це зводиться в єдину формулу: «уряд дбає про Київ, але забув про Прагу».
Далі цей наратив переходить в «антибрюссельський поворот». Бабіша починають описувати як частину ширшої хвилі патріотичних сил у Європі поруч із Віктором Орбаном і Робертом Фіцо.
У цій логіці його перемога — не локальний епізод, а частина великого тренду розпаду ліберального консенсусу в Європейському Союзі. Підкреслюється, що «Європа втомилася від війни», «міграційна криза не вирішена», а «економіка стагнує», тому виборець нібито природно повертається до правих і сувереністських сил.
Важливий елемент цього наративу — тема України. Її подають як центральний подразник внутрішньої політики: допомога Києву перетворюється на «зовнішнє навантаження», яке політики нав’язують виборцям усупереч їхній волі. Звідси й спрощений меседж: «менше грошей Україні — більше ресурсів для чехів». Бабіша представляють як політика, який «переформатовує» зовнішній курс країни — від лінії солідарності до лінії національного егоїзму.
«Разом з Орбаном і Робертом Фіцо Бабіш стане ще одним “дисидентом”, який кидає виклик Брюсселю».
«Бабіш буквально втілив Трампа і почав повторювати його висловлювання, перенесені на Чехію: інтереси Чехії на першому місці, необхідність дбати про проблеми охорони здоров’я замість витрат на Україну та підтримки України».
«Бабіш і члени його команди є не підбурювачами війни, а навпаки».
Проєкт реалізовано за підтримки Фундації Пилипа Орлика | Pylyp Orlyk Foundation
Підпишіться, щоб отримувати найкращі статті на e-mail (раз на два тижні)
Підписатися