“Найважливіше з мистецтв”, що породило російську пропаганду. Як із радянського кіно виросла риторика Скабєєвої і Ко

“Падіння Берліна”

У знаменитій промові Хрущова на ХХ з’їзді про розвінчання культу особи чимало уваги приділили кінематографу, який “канонізував Сталіна”. Зокрема йшлося про фільм “Падіння Берліна”, у якому вождь фактично одноосібно керує Червоною армією, а роль полководців знівельовано.

Загалом названа стрічка — це велика містифікація, де у фінальній сцені Сталін особисто прилітає до Берліна (повна вигадка режисера Міхаеїла Чіаурелі) та його вітають щойно звільнені з концтаборів представники всіх народів Європи. Так “Падіння Берліна” породило міф про “Великую Отечественную” та виняткову роль СРСР, що згодом трансформувалося в інтернет-мем “дєди воєвалі”.

Фільм вийшов у прокат у 1949-му, майже через 5 років після завершення Другої світової. Усі попередні радянські фільми про ту війну були до карикатурного примітивними — варто згадати хоча б “Подвиг розвідника”, де засланий у тил ворога агент підіймає келих “за нашу побєду” в товаристві офіцерів вермахту.

“Падіння Берліна” породило міф про “Великую Отечественную” та виняткову роль СРСР, що згодом трансформувалося в інтернет-мем “дєди воєвалі”

Сталінським пропагандистам треба було підбити підсумки й визначити ролі у світовій війні, що вони й зробили: нацизм переміг радянський народ (утілений в образі сталевара Олексія Іванова) під керівництвом “великого вождя”, усе інше — історичне тло, а далі, за словами кіношного Сталіна, — треба “боротися за мир в усьому світі і щастя простих людей”. Фільм “Падіння Берліна” рідко діставали з полиць, але сучасний російський глядач міг побачити його на телеканалах типу “Ностальгія”, де часто демонструють нафталінове кіно часів культу особи. Та головне, що закладене в ньому бачення Другої світової війни, нині було безліч разів мультипліковано в інформпросторі РФ.

“Офіцери”

Якщо про “Падіння Берліна” сьогодні знають здебільшого кінознавці, то стрічку 1971-го “Офіцери” справді можна назвати культовою. Насамперед через сакраментальну фразу “есть такая профессия — Родину защишать”.

Для хлопців, особливо тих, які виростали в сім’ях радянських військових, фільм став серйозною мотивацією “бути таким, як тато”. На автора цих рядків “Офіцери” свого часу також серйозно вплинули.

Знадобилися роки, щоб усвідомити, що принципово не так із цим фільмом. Головні герої — москвич Олексій Трофимов та Іван Варава (його грав українець Василь Лановий, хоча у фільмі його національність не акцентовано) захищають Батьківщину у вельми специфічних місцях: у Туркестані (типовий імперський фронтир), Китаї та Іспанії, і лише ближче до фіналу вони воюють на фронтах Другої світової.

Для хлопців, які виростали у сім’ях військових, фільм "Офіцери" став серйозною мотивацією “бути таким, як тато"

Кінець фільму також показовий: вже онук Трофимова, офіцер у третьому поколінні, отримав чергове звання. Він десантник, тому неважко дофантазувати, що згодом він піде “защищать Родину” в Афганістан. Десятиліттями Москва готувала майбутніх професійних військових до думки, що захист Вітчизни за її межами — це природно. Як бачимо, і цей кінематографічний меседж було засвоєно на “ура”.

“Вечный зов”

Радянського глядача не балували серіалами. Одним з небагатьох був 19-серійний фільм “Вечный зов”. Довга сага про життя сибірського села від царських часів до 1960-х років. Його й досі крутять на “нафталінових” каналах у РФ. Але інтернет-спільноту найбільше цікавить монолог одного з героїв — колишнього царського офіцера, гітлерівського колаборанта Лахновського.

Його слова на ютубі називають не інакше, як пророцтвом, цей уривок має мільйони переглядів. Ось фрагмент цього монологу мовою оригіналу:

“В этом веке нам уже не победить... Мы будем браться за людей с детских, юношеских лет, будем всегда главную ставку делать на молодежь, станем разлагать, развращать, растлевать ее! Постепенно, шаг за шагом, мы вытравим историческую память у всех людей. А с народом, лишенным такой памяти, можно делать что угодно. Народ, переставший гордиться прошлым, забывший прошлое, не будет понимать и настоящего. Он станет равнодушным ко всему, отупеет и в конце концов превратится в стадо… скотов. Что и требуется! … ”

Книжку, що лягла в основу однойменного фільму, було видано в 1970-х, у розпал холодної війни, коли партійне керівництво серйозно побоювалося “західних впливів” на молодь, передовсім через рок-музику. Сьогоднішню популярність “монологу Лахновського” пояснюють тим, що в ньому сучасні росіяни знаходять пояснення розпаду СРСР і підтвердження злих намірів Заходу (цілком у річищі сучасної пропаганди).

Переоцінити вплив кінематографа СРСР на сучасних росіян неможливо. У блокадному Ленінграді була міська легенда про німецьких диверсантів, які ліхтариками підсвічують цілі для німецької авіації. Ця легенда лягла в основу дитячого пригодницького фільму “Зеленые цепочки”, де підлітки допомагають чекістам вираховувати диверсантів, які запускають із сигнальних пістолетів так звані зелені ланцюжки.

Жодними історичними джерелами це явище не підтверджено. Проте віцеспікер Держдуми РФ Пьотр Толстой порівняв прибічників Навального, які виходили на акції з ліхтариками, з колаборантами, що підсвічували цілі в блокадному Ленінграді.

Махновці, петлюрівці, бандерівці

Логічно, що й уявлення про Україну та українців для “глибинного російського народу” так само формував кінематограф. Чимало зусиль радянські режисери витратили на очорнення махновщини. Хоча Нестор Махно неодноразово вступав у союзи з більшовиками, цей факт старалися замовчувати, натомість вигадували міфи про його співпрацю з німцями й білогвардійцями (чого, звісно, не було).

Від “Червоних дияволят” до “Неуловимих мстітелей” українських анархістів показано як п’яниць, гультяїв, свавільних бандитів. На відміну від білогвардійців чи петлюрівців, махновці після поразки не мали серйозних закордонних структур, не створювали військових союзів і не вели підпільної боротьби на теренах СРСР. Проте пропагандистська машина активно працювала над їх дискредитацією.

Річ у тім, що серед селян степової України “батько” багато років залишався популярним, про що свідчить велика кількість фольклору про Махна, який передавали з вуст у вуста ще в 1960-х роках. Заглушити його мав кінематограф.

Петлюрівцям у радянському кіно дісталося значно менше місця. Якщо взяти “Щорс” Олександра Довженка чи екранізації “Як гартувалася сталь”, то там воїнів УНР показано як вайлуватих телепнів, які розбігаються лише від згадки про Червону армію. Десь так само російська пропаганда змальовувала українську армію, коли стверджувала, що путінські війська візьмуть Київ за три дні.

Що цікаво: у радянській екранізації “Днів Турбіних” Булгакова петлюрівці — дикуваті селюки, а вже в сучасній “Білій гвардії” вони — монстри, які чинять звірства, згадки про які не було в романі Булгакова.

Роль монстрів у радянському кіно дісталася бандерівцям. Фільми “Тривожний місяць вересень”, “Кінець операції “Велика ведмедиця”, “За порогом Перемоги” (з циклу “Державний кордон”), “Високий перевал” вирізняються особливою похмурістю та наявністю жорстоких сцен, які загалом нечасто траплялися в радянському кіно.

Не дивно, що ці фільми не були дуже популярними, їх крутили суто з пропагандистською метою (натомість стрічки про махновців згодом набули ознак вестернів). Проте й вони зробили свій внесок: вбивства дітей, спалення ворогів у багатті — всі ці жахалки російської пропаганди прийшли саме з фільмів про бандерівців.

Російський глядач, головним джерелом пізнання світу для якого залишається телевізор, всотав нехитру ідеологему, що є хороші українці, які плекають “братерську любов”, такі собі селюкуваті хитруни, як-от кухар з фільму “Они сражалилсь за Родину”, і є кровожерні націоналісти. Відтак мета так званого СВО — звільнити перших від останніх. Саме так пояснює свої цілі Путін і його медіа. Здорових аргументів і логіки для них немає.

Читайте також: Радянські фільми: "реклама коли" та "усмішка садиста". Як у СРСР створювали альтернативну реальність

кіно срср російська мова імперіалізм колоніалізм пропагада