К

Куба, який вивозить людей з Бахмута: точаться люті бої, вулиці переходять з рук у руки, а бабця вивішує прання на балконі

У Бахмуті зараз – найбільші відчайдухи світу. Українська армія тримає важливі позиції. Волонтери на великій швидкості влітають у місто, щоб доставити гуманітарну допомогу й вивезти цивільних. У Бахмуті досі залишаються тисячі жителів, зокрема діти. Кубі Сташеку 28 років, останній місяць він щодня їздить у Бахмут. Можна сказати – як на роботу, і це буде правдою. Куба працює евакуатором. Він урятував уже понад сотні життів.

З Кубою я познайомилася завдяки кільком рукостисканням – таке передавання інформації працює в Краматорську найкраще.

Краматорськ і Слов'янськ – крайні прифронтові міста перед Бахмутом. Майже всі ходять у камуфляжі, майже на кожній машині є сліди від куль. Тут розташовано центри підтримки людей, евакуйованих з гарячих районів Соледара й Бахмута.

Куба, як ти опинився в Україні та ще й у такому місці?

У перший день війни ми з друзями заскочили в машину й перетнули польсько-український кордон. Ми взагалі не думали, що кудись доїдемо. Але добралися до столиці України.

Спочатку я хотів бути кореспондентом. Провів два місяці в Києві, потім у Харкові, опісля на Донбасі. Страшно було на Харківщині й на півдні України, а на Донбасі фронт найшвидше поглинав міста.

Я був у Сіверодонецьку й Лисичанську в ті тижні, коли вони впали. Я свідок того, як наступає війна. Мить – і люди, з якими ми знайомилися, опинялися в окупації. Я розумів, що людей треба рятувати. Вивозити, евакуювати з найгірших місць. Роблю це досі.

Прання на балконі

– Відомо, що в зоні активних бойових дій залишаються дуже вперті люди. Як ти знаходиш слова, щоб переконати їх виїхати?

У мене є свій підхід, палітра слів і фраз. А також я намагаюся бути емпатичним.

Пам’ятаю ситуацію з бабусею в Бахмуті. Починається сильний обстріл, а бабуся береться пакувати виноград, бігати з відром води, щоб полити рослини, бо вона не на два дні їде з дому, потім іде на балкон вивісити прання. Я дивився на неї й намагався не заводитися, але руки опускалися. На нас чекали друзі з евакуаційним транспортом, ситуація ставала критичною. Я закипав, однак намагався не кричати.

Є різні школи – одні евакуатори кричать, підганяють і тиснуть. Я намагаюся переконувати.

У будь-якому разі, єдиний бажаний ефект – це вивезти людей.

Коли я бачу когось дуже впертого, то тисну й кажу, що зараз тут буде пекло – обери життя. Банально, але іноді працює. Показую на прикладах міст, які впали: от, Соледар упав, Підгородне впало, Бахмут перемелюють на руїну. Неважливо, на чиєму ти боці, ти граєшся зі смертю. Навіть якщо хочеш їхати в ту Росію – поїдеш. Але зараз рятуйся.

У розмовах зі старшими людьми в мене зв’язані руки – ну і що з того, що місто вмирає, кажуть, я хочу вмерти разом з ним. І дискутуй з такими!

– Знаю випадки, коли люди, яких вивозили під тиском, згодом поверталися.

Так, повертаються. І розповідають іншим, що волонтери чогось наобіцяли, а потім цього не забезпечили. Таке дуже погано відлунює. Бо інші не хочуть виїжджати з-під обстрілів: тут звичніше, тут краще.

Щодо підходу, то я намагаюся максимально догодити людині, яку вивожу. Учора в мене був такий випадок: евакуйована з Бахмута жінка з собакою хотіла їхати в Запоріжжя. Я спеціально залишився з нею в центрі для біженців у Краматорську, щоб переконатися, що вона таки поїхала в те Запоріжжя.

Багато людей уявляють, що ми заберемо їх з Бахмута й завеземо прямо туди, куди вони забажають. Це неможливо, бо наступного дня нам знову повертатися в Бахмут. Волонтери тут, у Краматорську, опікуються евакуйованими, годують їх, а далі автобус чи потяг повезе до Дніпра, Одеси, Києва, на Захід.

Учора ми також вивезли двох чоловіків, які жили в підвалі. Ми приїхали за жінкою, був сильний обстріл, хтось сказав, що знає ще чоловіків, які хотіли б виїхати. Чоловіки зібралися дуже швидко. Тепер один поїде до дружини в Житомир, а другий – до Кам'янця.

Дорога на Бахмут 2.jpg

У дорозі до Бахмута. 28-річний Куба Сташек урятував сто життів

"Тут половина населення така!"

— Переконувати впертих неохочих – невдячна справа.

Я не ідеаліст, ні. У Соледарі нас кілька разів мало не зняло з цього світу, бо ми надто багато часу витрачали на балачки з людьми. Дискутували з однією сім’єю пів години, переконували як могли, а потім почався страшний обстріл і господиня відмовилась від евакуації. Пішла в садок, сіла і, наче нам на зло, взялася демонстративно розгадувати кросворд. Коли їхні сусіди, які почали збирати речі на виїзд, побачили, що ці відмовляються їхати, то також передумали.

— Які в людей відмовки?

Відмовки взагалі не мають значення. Аргументи дуже абсурдні. Що в них десь там ще родина, син на фронті, коти – собаки – кози. Звісно, п'ятьох кіз ми з собою не заберемо. Але в тому самому Соледарі був великий кратер біля будинку. Ми приїхали, просимо евакуюватися, а подружжя каже: наш син на роботі. Це, наголошую, Соледар, який палає. Буквально. Ми їздили у вогні. Пекельна ситуація. Яка робота?

Багато хто сподівається, що війна ось-ось закінчиться. Хтось боїться, що їхні хати пограбують, коли вони їх залишать.

У Бахмуті я познайомився з чоловіком. Іноді прошу його допомагати мені збирати заявки на евакуацію. То він прямо каже, що сам збирається в Росію. Волонтери дали йому буржуйку вартістю чотири тисячі. Він збирається буржуйку продати й гайнути в Росію. Це звучить жахливо. Мені кажуть – повідом про нього спецслужбам. Але тут половина населення така! Я не смію їх засуджувати. Окрім, звичайно, тих, хто співпрацює з окупантами.

Знайомий чоловік збирається продати волонтерську буржуйку й гайнути в Росію. Це жахливо

Мене сердить, коли хтось, не знаючи специфіки регіону, каже, що тут лише дурні й ідіоти. Я не розмовляю такою мовою. Бачу цих людей лише жертвами обставин.

— Чи можна таку людину врятувати ментально?

Складне запитання. Звісно, ​​це не станеться за п’ять хвилин. Однак якщо такі люди наважаться поїхати в західну чи центральну Україну й побачать інше життя – я вірю, що вони прозріють. Не всі, звісно, але шанс є. Не варто всіх під одну гребінку. Хоча свого бачення світу в їхні голови не вкладеш.

— Як ви отримуєте повідомлення про те, що хтось хоче виїхати?

Інформацію передають з вуст в уста. Працюють знайомства й довіра. Намагаюся налагоджувати контакти з цивільними в пунктах незламності. Іноді варто приїхати в місто лише для того, щоб нас там бачили, знали й довіряли. Навіть якщо того дня ми нікого не вивеземо.

– Чи евакуйовували ви дітей?

Загалом я вивіз близько 100 осіб. Були й діти. Пам’ятаю дівчинку з Миколаївки біля Слов’янська. Вона дуже плакала, тож я почав дуркувати. Видавати різні звуки, прикидатися качкою. Під кінець поїздки до Дніпра мала всміхалася від вуха до вуха. Робота з дітьми відрізняється. Тема дітей особливо складна.

У Сіверодонецьку багато батьків вирішили залишитися.

Діти, яких ми вивозимо, сумні, вони тужать за домом. Але вони матимуть шанс на нове життя. хто залишається… Був такий Саша в Сіверодонецьку. Мав, може, зо три рочки. У його батька стояли в очах сльози, він розумів ризик, але пояснював, що його дружина й уся її родина проросійські. Він не може піти проти них і не може віддати дитину. Боюся уявити, що з ними сталося.

Соледар був справжнім жахіттям, пеклом. Зараз це сьоме коло. Там залишилося 500 осіб, зокрема 15 дітей. Сумніваюся, що вони виходять із підвалів на світло. Але я туди більше не поїду. Там згинеш за п'ять хвилин. Я робив дурні вчинки, їздив окупованою Бородянкою, але більше так не робитиму.

На східних околицях Бахмута точаться вуличні бої, майже впритул з окупантами. Там волонтерити вже надто пізно – не допоможеш.

Там волонтерити вже надто пізно – не допоможеш

Учора мені надійшло дивне прохання евакуювати сім’ю із Забахмутки. Я був там минулого тижня, і тоді було дуже важко. На Забахмутці тоді ризик загинути був, вважай, стовідсотковим. То що вже казати про сьогодні! Але чоловік написав у волонтерський центр, що має квартиру й усе необхідне для родини із Забахмутки та просить, щоб ми їх евакуювали. Але ми не знаємо, які наміри цієї родини. Це не запит від них безпосередньо. Шанс примарний, тож радше туди не поїдемо.

Тим паче, що в центральних районах Бахмута є тисячі людей. Ми ще можемо працювати в центрі. Щодня порівнюю добре знані будинки й бачу, як вони сипляться. Треба рятувати, кого вдасться.

Попереду криваві, важкі тижні. Або місяці. Ми пам’ятаємо, скільки тримався Маріуполь попри жахливу ситуацію. Бахмут теж ще постоїть.

Везти снікерси в Бахмут – це дурість

– Що важче: добиратися до міста чи працювати в ньому?

Усередині міста найгірше. З дорогами по-різному, ситуація дуже мінлива. Минулого тижня ми уникали північної дороги – тієї, що ближче до Соледара. Сьогодні поїдемо нею, бо на півдні гірше.

— Звідки ти знаєш дороги?

Вивчив (сміється). Тестував. Раз вдасться, раз заблукаєш, попадеш під обстріл і добре науку запам’ятаєш.

Загалом не можна тупити. Витратиш на п’ять хвилин більше, затупиш – і хтось може постраждати. Я як можу мінімізую ризики, адже ми надто ризикуємо.

— Навіщо, власне?

Я хочу допомогти людям. Іноді підштовхує бравада, іноді дурість. Десять днів тому я був на Забахмутці. Сьогодні цього не зробив би. Надто близько до росіян. Ми добиралися полями, містком-кладкою, перестрибували через крижані озерця. Але ми їхали на конкретні координати й того дня врятували трьох людей.

– Після випадку з польськими волонтерами, коли під час роздавання хліба в Бахмуті стався прильот і волонтери серйозно постраждали, почалася дискусія, чи варто возити гуманітарну допомогу й годувати людей у ​​підвалах. Чи не підживлює це їхнє небажання виїжджати?

Я стежив за цією дискусією. Розумію такі розмови, хоча випадок з польськими волонтерами – не привід для такої дискусії. Я знаю, яка на вигляд точка, де вони стояли. Низька забудова, фактично відкрита місцевість. Вони стояли надто довго, і сталася трагедія.

Бахмуту гуманітарний колапс не загрожує. Є буржуйки, є харчі, є запас

Щодо надання гуманітарної допомоги загалом, то Бахмуту гуманітарний колапс не загрожує. Є буржуйки, є харчі. У людей є запас. Якщо хтось хоче поїхати в Бахмут для власного самоствердження – не робіть цього.

Не знати ситуації, а потім рвонути під лінію фронту з іграшками й шоколадками – дурість.

Я їду туди, щоб вивести людей, а не роздати снікерси. Там люті бої, маневрують війська, вулиці переходять з рук у руки. Над головами літає все, що вбиває. Годувати людей у ​​підвалах – поганенька ідея. Людей треба вивозити.

Вулиця Бахмута.jpg

Вулиця Бахмута

Наша репортерка поїхала з Кубою в евакуаційний рейс у Бахмут, де вже точаться бої.Репортаж про евакуацію і про те, чому є люди які не хочуть виїздити читайте тут

бахмут евакуація волонтери

Знак гривні
Знак гривні