Особисті травми, завдані в радянський час, і нинішня українська політика. Чому ми обливаємо брудом власних лідерів?
Блогерка Анна Оскоміна, яка стала головою ОСББ у будинку, де мешкає, зіткнулася з нищівною критикою та судовим позовом. Казали, що вона вкрала гроші. Суд завернув позов через відсутність підстав для розгляду справи. Але незадоволені не заспокоїлися. Українці лають лідерів — знизу догори. Багато хто може пригадати історії, коли здібну людину, яка обіймає владну посаду, на будь-якому рівні просто-таки заїдають. Причина у психологічних травмах, які пережили більшість українських родин. Авторка: Олеся Ісаюк, Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”, Центр досліджень визвольного руху.
Усі пам’ятають шквальну критику в бік Петра Порошенка. Крім нього, дісталося ще багато кому і з його оточення, і з союзних партій. Перед цим та ж доля спіткала Віктора Ющенка і велику частину його команди.
Критика йде у двох основних напрямках. Перший — це моральність, адже від того, хто береться за суспільну справу, у нас вимагають янгольських чеснот. Другий — ігнорування позитивних досягнень лідера.
Травма тоталітаризму
Навіть якщо об’єкт критики врятував від розвалу те, чим керував — усе одно йому пригадають усі можливі “гріхи вільні і невільні”, помилки, прорахунки тощо. Для нас “неправильність” окремих кроків повністю переважує загальний баланс, зокрема заслуги для всіх на стратегічному рівні.
Коли йдеться про сучасників, у такому ставленні зазвичай звинувачують російську пропаганду. Але та-таки пропаганда не була б такою дієвою, якби не знаходила відгуку у колективному несвідомому. Крім того, такі аргументи можуть пояснити тільки ставлення виключно до політичних лідерів. Але під роздачу потрапляють навіть згадані вище керівники ОСББ, дрібні чиновники й кожен, хто бере на себе відповідальність і починає діяти у суспільних справах. Тому російська пропаганда — це лише часткове пояснення.
Де ж причина? Свою лепту у формування цієї шкідливої звички внесло народництво з його ідеалами, втіленими в образі новообраного кошового, якому мастять голову грязюкою, “щоб не забував, хто тебе вибрав”. Ці образи досі тиражує і реплікує шкільна програма з історії і, попри зусилля фахівців, це ще надовго.
Нинішній наш скептицизм щодо лідерів навряд чи росте із протистояння низів і еліт, які вилилися у селянські повстання. Вони прокотилися всією Європою і не спровокували відторгнення “своїх” лідерів. Рішельє у Франції, Макіавеллі у Італії, Бісмарк у Німеччині займають належне їм місце у національному пантеоні.
Італійці не комплексують з приводу того, що їхній співвітчизник, Ніколо Макіавеллі, є засновником політичного цинізму як підходу, названого його іменем. Французи, хоч не люблять Рішельє, але віддають належне створеній ним державній системі ранньомодерної Франції. В історії кожної країни є епізоди, коли заради країни герой іде на, м’яко кажучи, неморальні речі.
Жодна з країн, яку я назвала, не має звички системно обливати брудом власних провідників і знецінювати реально зроблене ними тільки через моральну “неідеальність”.
Та чим ці країни відрізняються від нас? Є дві істотні відмінності: їх ніхто не колонізував, як Росія Україну, і вони не жили десятиліттями в терорі, як ми в СРСР.
На мою думку, це постколоніальна травма, яка ще більше посилена травмою тоталітаризму, і є причиною нашого ставлення до своїх лідерів.
Дослідники жертв насильства стверджують, що насильник уміє пояснювати свою агресію “не такою” поведінкою жертви, яка його начебто “довела”, “спровокувала” тощо. Таким чином жертва потрапляє у нескінченне коло вдосконалення, яке не має перспектив. Бо коли хочеться до чогось прискіпатися, то привід знайдеться. А якщо у такому стані — весь народ?
насильник уміє пояснювати свою агресію “не такою” поведінкою жертви. А якщо у такому стані — весь народ?
Утім, постколоніальний комплекс — не найстрашніше, що залишається у такій ситуації жертві. Для фахівців не таємниця, що тривале перебування в умовах терору формує у потерпілого комплексний травматичний розлад. Спробуємо накласти риси цього розладу на нашу суспільну поведінку.
Несвідомий страх
Мені видається, що причина нашого ставлення до лідерів — страх. Усе ХХ століття кожен черговий тур визвольних змагань завершується тим, що приходить чужа влада і раніше чи пізніше починає арештовувати і вивозити всіх, хто бодай якось демонстрував свої симпатії отим “нашим”, які як не в еміграції, то за ґратами. Тож для власної безпеки краще триматися від лідерів, які не співпрацюють з окупантами, подалі, і для надійності ганити їх.
Тут не обійшлося без деморалізаційного впливу колективної відповідальності, коли за провину одного члена групи засуджували всіх. Найвідоміший випадок застосування — засудження родин “ворогів народу”.
Після такого досвіду лідерів почали сприймати, навіть не усвідомлюючи цього, як потенційних призвідців біди — базові інстинкти безпеки і самозбереження запрацювали проти національного лідера як такого.
Бруно Беттельхайм — клінічний психолог і в’язень нацистських концтаборів — у своїй книжці “Обізнане серце. Студія над психологічними змінами у ситуації екстремального страху та терору” виразно показує, як звичайна соціально відповідальна поведінка ставала морально занадто дорогою — у ситуації, коли за допомогу тому, хто потребує, розстріляють твоїх друзів чи рідних, не погеройствуєш.
Наші вимоги до лідера — показник того, наскільки глибоко ми травмовані насильством. Це те, що Джудіт Герман, дослідниця посттравматичного синдрому і людина, яка ввела в науковий обіг поняття комплексного травматичного розладу, називає травматичним перенесенням.
Отже, якщо наш насильник, а це СРСР, довів нас до останнього краю — то і визволителя ми очікуємо не менш потужного. Може, звідси і всі очікування "американського авіаносця у Чорному морі", про який багато писали на початку російсько-української війни в 2014 році?
Саме в ролі потенційного визволителя люди сприймають будь-якого претендента на керівну роль.
За логікою уражених цим синдромом, Порошенкові треба було б не вилазити з екранів в образі оператора гільйотини, на якій фігурують то Медведчук, то Янукович, то ще якийсь Моторола. Саме так у головах українців можуть виглядати “завищувані очікування", про які говорять інтелектуали.
При цьому травмованих переслідує відчуття приниженості та нікчемності. Смерть від голоду, якої зазнали мільйони наших предків — не тільки страшна у своїй трагічності й осамітненості, а ще й жалюгідна та принизлива. Смерть від розстрілу? Вона вважається почесною, але, щоб мені тут не перетворюватися на патологоанатома, можете просто почитати про рефлекторні реакції тіла у передсмертні моменти. А скільки стало свідками загибелі навіть не родичів, а товаришів недолі? Десятків. Сотень — абсолютно несподіваної, безглуздої, часто жорстокої.
Читайте також: Психологічні травми, отримані в радянські часи, впливають на психічне і фізичне здоров’я нинішнього покоління. Перш за все їх треба усвідомити
А кожен, хто зголошується рятувати чи хоча б вислухати, теж стає опосередкованим свідком приниження. А це те, що людське самолюбство не вибачає за своєю природою.
Переживши травматичний досвід, жертва насправді потребує переконаності у тому, що вона в безпеці, щоб просто заговорити про свою трагедію. Невипадково докладні розповіді про родинні історії Голодомору, війни, репресій хлинули у соцмережі починаючи з 2016 року — тобто коли стало зрозуміло, що бойові дії тривають на певному рубежі і його надійно тримає українська армія.
Визволення від страху повернення насильника розтягується, перетворюючись у тривалі стосунки колишньої жертви і рятівника чи кандидата на нього. Поки жертві пояснюють, що їй і справді нічого не загрожує — її внутрішній страх й огида до себе підсвідомо провокують захисну реакцію. Остання ж змушує вимагати нових і нових доказів всемогутності претендента на роль рятівника в уявному поєдинку з насильником.
І наші “фиркання” у бік потенційних претендентів — не що інше, як образа на “ошуканця” — адже демонстративне скручування насильника і віддання його на справедливу кару, якого так бажає зранена підсвідомість і колективна пам’ять, ніяк не наступає. Травма не дає можливості видихнути і сказати собі — гей, зачекаймо і розберімося.
До повного щастя, наші політики і активісти, котрі йдуть у владу, не впали з Марса. Вони такі самі люди, як і ми, виросли на цій же землі, живуть у цій же країні, серед цього ж народу і — звісно, з тою ж травмою. Вони роблять такі самі помилки, як і всі. І, звісно, це видно. Відмінність лише в тому, що відома людина значно помітніша і повсякчас під увагою.
Тож дуже швидко на підсвідомому рівні стає ясно: “Та він же такий, як ми, ніякий не месія!”. Розбита чергова ілюзія. А цього не пробачають, надто у травмованому стані, адже у ньому людина повсякчас відчуває загрозу безпеці та життю. Капкан закрився. Навколо обман і зрада, як і очікувалося.
Джудіт Герман також зауважує, що жертва не може прийняти факт, що у критичний момент вона керувалася не вимогами моралі, а прагматикою виживання. У цьому контексті прагматичні, але не кришталево чисті з погляду моралі дії лідера нагадуть “середньому українцеві”, як йому самому чи його родичам, чи предкам доводилося домовлятися, шукати лазівок, хитрувати, накопичувати ресурс, інколи принижуватися — заради того, щоб вижити. Як відомо, людей найбільше дратує в інших те, що вони не люблять у собі.
Якщо взяти наші нещодавні події, то бачимо, як наслідки травматичного досвіду можуть розколювати суспільство. “Шлунки”, “запроданці”, “зелені дурні” — так частина українців називала і називає своїх співвітчизників після обрання президентом Зеленського. Але враховуючи те, що ми сказали вище, чи могли ці люди проголосувати по-іншому? Малоймовірно, тому результат виборів президента 2019 року — це ще одна історія про зустріч з травмою власного народу.
Герої нашого часу
Цілком логічно, поняття героя у загальній свідомості передбачає опцію “той, хто проти чогось боровся”. Бажано красиво і героїчно. Козаки — бо проти шляхти, УПА — бо проти "совка", Махно — бо "за людей" тощо. Бонусом у нас легко починає вважатися лідером будь-хто, хто красиво роздає дулі і є "з народу" (приклади козака Гаврилюка, Надії Савченко і свіжа варіація у вигляді Сергія Стерненка — доволі показові). “Герой геройський” з народу — він є прямим ствердженням: “а ми таки можемо дати по зубах”. І наскільки воно потрібне травмованому загалу, видно з того, наскільки легко таким героям вибачається майже все, поки не почнуть робити щось ну зовсім уже “ні в тин, ні в двері”.
І власне, отут криється ще одна причина, чому ми лаємо власних, тобто україноцентричних лідерів. Ми уявляємо, який емоційний відгук має викликати у нас умовний “справжній лідер”, “герой” тощо, але ми не маємо консенсусу, що він має зробити для цього. В результаті у нас на першому плані ті, чий героїзм яскравий і видовищний, і, як зворотна сторона, ми легко наділяємо рисами героя тих, хто сам є яскравим і видовищним (зрозуміло, у межах наших уявлень і переконань).
Наостанок зауважу, що дістається, звісно, не тільки проукраїнським лідерам на всеукраїнському рівні чи місцевим очільникам громади, які щось роблять. Дістається і проросійським політикам та актуальному президентові, якого складно назвати як українським, так і проросійським.
Але, і це найголовніше — якщо при владі явно “не свій”, на рівні підсвідомості благополучно активується логіка виживання, засвоєна за роки справді чужої влади, вмикається інерція, і з позиції травмованої підсвідомості все стає на свої місця. І Майдан у такій ситуації — нормальний елемент засвоєного і проробленого циклу: “героїчний зрив — поразка — невольницькі плачі (і відновлення)”. А ось як поводитися у разі зламу цієї схеми — а вона вже зламана — цього колективна підсвідомість не в стані підказати. Зате цілком у стані запустити все описане спочатку статті.
