Іди і вбивай. Глава 19. Стрибок у невідоме

Ще кілька годин тому вона була жива. Він насолоджувався нею і разом з нею, цілував її вуста, шию, груди, стегна, слухаючи її солодкий стогін. Пам'ять із садистською наполегливістю прокручувала перед очима ту мить, коли він, ще не охолонувши від оргазмів, із жахом зрозумів, що вона мертва. Чіп не знав напевне, чи він убив дівчину, і в цьому була суть кошмару. Він не пам'ятав, як стріляв. Якби знати, чи ти натиснув на спусковий гачок, було б простіше і легше, але невідання давило на голову, спустошувало душу, лякало, зводило з розуму…

…І це відчуття. Відчуття того, що хтось слід у слід іде за тобою, стежить, готує найпідступніші пастки.

Попередні і наступні глави дивіться тут. Про проект.

Якби знати! Знати: хто це, що йому потрібно. Якби ж знати, чи дійсно за тобою хтось женеться, або ж ти просто втрачаєш глузд, під тиском потрясінь, що тебе спіткали, поринаєш у вир безумства.

Чіп з рюкзаком за плечима вже годину стояв у тамбурі і одну за іншою палив цигарки. Він не розумів, що з ним відбувається і чому. Йому було страшно і самотньо – нема до кого звернутися по допомогу, ти мусиш долати цю безвихідь самотужки. Пасажирський поїзд, підскакуючи на роздовбаних товарняками рейках, мчав на північ. За вікном пролітали безбарвні порожні лани і обгризені осінню дерева. У Іванова не було жодного плану. Він просто тікав, як кіт, якого гонять дворові собаки, а поблизу – жодної схованки.

– У вас вогнику не знайдеться? – запитала у Чіпа білявка з тонкою «Вог» у роті.

Він мовчки клацнув Zippo.

– Не знаєте, скільки ще до Києва? – вона випустила йому в обличчя хмару синюватого диму. Чіп лише знизав плечима.

Він викинув недопалок, розчавив його черевиком і попрямував у вагон. До Києва трястися ще кілька годин. Слід спробувати поспати.

Іванов потягнув на себе двері, вони втомлено рипнули. Хитаючись у такт погойдуванню вагона, він минув смердючий туалет і закляк на порозі. З іншого кінця вагону в його бік проштовхувалися два міліціонери в сіро-синіх бушлатах. Вони вдивлялися в обличчя кожного з пасажирів, немов когось розшукуючи. Чіп позадкував. Схоже, це за ним. Івановим оволоділа паніка. Він повернув назад, перетнув тамбур, перейшов в інший вагон і побіг. Знову тамбур, купейний вагон; збентежена провідниця, яка несла чай на таці, не встигла ухилитися, Чіп збив її з ніг, задзвенів розбитий посуд. Він проскочив ще кілька вагонів, перечепився, впав, скочив на ноги і завмер від несподіванки. Біля протилежного тамбура обличчям до вікна, широко розставивши ноги, стояв чоловік у міліцейській формі. Він повільно повернув голову в бік Іванова. Його широке обличчя, заросле чорною бородою, змовницьки посміхалося. Чоловік підморгнув. Чіп відсахнувся, вибіг у тамбур, біля якого стояв сам, схопився за ручку дверей виходу. Вони були не замкнені. Не роздумуючи, він вистрибнув.

Чіп розминувся з телеграфним стовпом лиш на кілька сантиметрів. Упав, покотився насипом, знепритомнів, але незабаром прийшов до тями. З роздряпаної щоки сочилася кров. Він, крекчучи, підвівся. Забита права нога дуже боліла. Ходою Ґрегорі Хауса він пошкандибав геть від залізничного полотна. Пішов дощ.

Іванов довго брів через прибране поле, не обираючи напрямку і грузнучи у вологому ґрунті, допоки опинився в лісопосадці. У кишені ожив мобільний телефон. Чіп зупинився, витягнув слухавку. На екрані висвітилося: «Номер не визначений». Він натиснув кнопку прийому і підніс телефон до вуха.

– Біжи, Бродяго! – наказав низький жіночий голос. – Він вже поруч!

– Та пішла ти! – закричав Іванов і жбурнув телефон якнайдалі. – Чортівня якась, – сказав він вже пошепки. – бісовщина...

Він попрямував далі, вибрався з посадки, перетнув стежкою ще одне невелике поле і забрів у лісок. Іванов зупинився. Йти далі не було сенсу, вирішив він. Чіп втомився, після стрибка з поїзда боліла не тільки нога, а все тіло. Він знайшов сухе місце під розлогим деревом і сів на землю, притулившись спиною до стовбура. Хотілося спати. Забита нога розболілася ще сильніше. Чіп розтер її, загорнувши штанину. Начебто допомогло. Він поліз у наплічник, сподіваючись, що раніше поклав туди щось їстівне. Але в рюкзаку були лише тугі пачки стодоларових купюр.

– Так, справді, не в грошах щастя.

Від холоду тіпало. Чіп подумав, чи не розпалити багаття з банкнот. Ця думка його розсмішила.

– Я ще не настільки схибнувся, - видавив він, гамуючи істеричний регіт.

Дощ вщух, але услід за ним наповз туман і поглинув верхівки дерев. Фарби зблякли, все потемніло, немов спустились сутінки. Десь поблизу каркнув грак. Раз, потім іще, згодом залопотів крилами. Поруч у сухому листі зашаруділо невидиме звірятко. Іванов поринув у забуття.

***

Чіп прокинувся ввечері. Темніло. Він промерз до кісток, його мучили голод і спрага.

– Треба забиратися звідси, – сказав він собі.

Іванов підвівся на ноги. Нестерпно боліла спина. Він потягнувся, у хребті хруснуло. Чіп закинув рюкзак за плечі і, кульгаючи, побрів стежкою через ліс.

До Іванова повернулася здатність тверезо міркувати, і тепер йому не давала спокою думка, чи правильно він вчинив, вистрибнувши з потяга. Чи справді міліціонери шукали в вагонах саме його, Чіпа? Він цього напевне не знав. Схоже, він піддався паніці і утнув дурню. Або ж ні? Тепер байдуже, вважав Іванов. Навіть якщо ймовірність того, що «менти» шукали у потягу саме його, дорівнює одному зі ста, він вірно вчинив, що вистрибнув. До того ж, той бородатий надто дивно на нього витріщався. Чіп упевнений, що те обличчя бачив десь нещодавно. Але, як не силувався, не міг пригадати, де і коли.

Гаразд, це неважливо, вирішив Іванов і викинув з голови бородатого міліціонера. Тепер він дорікав собі за іншу помилку: дарма він відправився до Одеси на поїзді. Адже залізничні квитки продаються тільки при пред'явленні посвідчення особи. І, коли купив квиток за паспортом, Чіп сам підказав міліції, куди він утік. Якщо, звичайно, міліція його вже розшукує.

Ліс закінчився. Перед Івановим лежало шосе. З туману виринула і промчала повз автівка з увімкненим дальнім світлом. Чіп підняв руку. Але водії його ігнорували. Тільки хвилин за двадцять до нього, скидаючи швидкість, підкотив рейсовий автобус – старий ЛАЗ. Передні двері з шипінням прочинилися, і назовні висунувся водій – кремезний вусатий дядько в спортивному костюмі.

– Тобі куди, хлопче? – запитав він.

– А куди ви їдете?

– До Києва. – Водій зробив вигляд, що збирається зачинити двері. – Я спізнююся.

Чіп не знав, куди йому потрібно, йому було однаково, головне – подалі.

– До кінцевої, – мовив він.

– Сорок гривень, – сказав мужик і пропустив Іванова всередину. – Сідай – вільних місць повно.

Водій перерахував простягнуті Чіпом гроші, зачинив двері і рушив далі. Автобус, набираючи швидкість, заревів двигуном, і, підскакуючи на вибоїнах, помчав крізь морок. Зігрівшись в пропахлому бензином салоні, Іванов задрімав.

Далі буде

Попередні і наступні глави дивіться тут.

Про проект.