Іди і вбивай. Глава 18. Небіжчик у відчиненій кімнаті
Небіжчик напівсидів-напівлежав, низько схилився уперед, впершись чолом у стіл. Ніби спав. «Треба викликати оперативну групу», – подумав дільничний Петренко. Він у серцях сплюнув – піти додому раніше не вийде.
«Та ще ці телевізійники кляті! – Дільничний почухав потилицю. – Дідько, от як покажуть, матір їхню, репортаж про йобані будні дільничних інспекторів! А начальство просило: «Зводи їх, Петренко, у найспокійніший квартал, розкажи про успіхи, досягнення покажи...» А немає у мене, блядь, спокійних кварталів! Їх ніде немає!»
– І звідки ти, сволото, взявся? – пошепки запитав Петренко у трупа.
Мрець немилосердно смердів. Стіл навпроти нього усипаний недопалками і якоюсь гидотою, походження якої тепер важко визначити. Принаймні, без криміналістів. Поруч із небіжчиком стояла брудна чашка, на її дні затверділа і, немов русло пересохлої річки, вкрилася тріщинами кавова гуща. У протилежному кінці столу була така ж чашка. Між ними в розсипах сигаретного попелу до столу прилипла стодоларова купюра.
Попередні і наступні глави дивіться тут. Про проект.
Стілець, дешевий жорсткий дерев'яний стілець, валявся біля протилежного до трупа кінця столу. На ньому, ймовірно, ще кілька днів тому сиділа людина, пила з покійником каву і палила одну за одною цигарки. «Мальборо», судячи з напису біля фільтра недопалків. Де вона тепер, що із нею?
Дільничний намагався зв'язатися по рації з відділком. Він нервово ходив із кутка в куток, у нього під ногами тріщали і дзенькали уламки якихось речей.
– Черговий! Черговий, прийом! Прийом, курво, кажу! Бабюк, ти шо, взагалі оглух?
Хлопці з телебачення тим часом взялися до роботи.
– Так, добре, поїхали! – скомандував оператор.
Сашко, кореспондент, відразу ж змінився.
– Сьогодні у Святошинському районі Києва знайдено тіло невідомого чоловіка, – начитував він добре поставленим голосом. – Скидається на те, що тут сталося убивство...
– Я тобі кажу: труп тут! – кричав Петренко в рацію, що дратівливо потріскувала. – От же ж, долбойоб…
– ...На трупі помітні сліди вогнепального поранення... Діма, вимкни, будь ласка! – Тим же добре поставленим голосом раптом попросив Олександр.
Від його обличчя відлинула кров, ноги підкосилися, він відчув, що йому терміново потрібно сісти.
– Що, хєрово? – Відірвався від камери Дмитро.
– Ага... – Сашко спробував сказати щось іще, але несподівано запнувся, і його знудило. Кілька бризок потрапили на його бездоганно начищені гостроносі туфлі. – Дідько, як же тут смердить! – Він витягнув із кишені джинсів зім'яту хустку і витер нею рота.
Оператор вимкнув камеру, взяв сигарету і закурив.
– Це життя, – поважно зазначив він. – Запах життя... Якось я був в Осетії... – І сам зблід – І ніяк не можу звикнути до цього запаху.
– Так, життя – лайно. – Сашко запхав брудну хустнку назад до кишені. – Гаразд, знімаємо далі. Як я тобі на тлі нашого нового друга?
– Виглядаєш трохи краще, ніж він.
– Дохляк тут у мене, Семеновичу! – кричав у рацію Петренко. – Труп, кажу! Так, опергрупу сюди... Та як ти мене за...!
Мрець напівсидів-напівлежав, упершись чолом у брудний стіл.
Була одинадцята ранку. Місто вже прокинулося, ожило, загомоніло. Словом, настав іще один день.
Далі буде
Попередні і наступні глави дивіться тут.
