Іди і вбивай. Глава 16. Один із сотень тисяч
У Глібовій кишені задзвонив мобільний. Він натиснув кнопку прийому.
– Привіт, як ти? – Голос дружини здавався втомленим.
– Все нормально, Галю, – злегка знервовано відповів Сергійчук. Він обожнював дружину, але зараз вона відволікала його, і приховати роздратування було нелегко.
– Багато роботи?
– Дуже, – він намагався говорити якомога м'якше, розуміючи, що відіграватися на коханій не варто. – Вибач, люба.
Важка пауза тривала всього кілька секунд, потім Галя промовила:
– Глібе, останнім часом ми майже не бачимося.
– Я розумію, але...
– Твій син скоро забуде, як ти виглядаєш.
Він не знав, що відповісти. Ця клята робота забирала весь час.
– Галю, сонечко, вибач, але я нічого не можу вдіяти. Крім мене за це ніхто не візьметься.
Попередні і наступні глави дивіться тут. Про проект.
Він розповідав дружині про все, що йому доводилося робити. Звісно, опускаючи чимало подробиць. Чи вірив він у те, що «справу зі срібними кулями» більше нікому розслідувати? Можливо, він з радістю б її полишив, віддав би комусь іншому. Якби не кілька «але». Розкриття цієї справи обіцяло йому позачергове звання, а відмова від неї – хрест на подальшому просуванні кар'єрними сходинками. Принаймні, на найближчі кілька років. Він розумів, що розкрити її практично неможливо, так само вважали усі «опери» в його управлінні, і навряд чи хтось погодився б добровільно взяти її на себе – «глухар» нікому не потрібен.
– Ти коли будеш удома? – приречено запитала дружина.
– Вибач, я не знаю, – так само приречено відповів він.
Після ще однієї важкої паузи вона сказала:
– Добре, бувай. Якщо захочеш їсти, коли повернешся, у холодильнику є борщ.
– Дякую, цілую. – Гліб натиснув на «відбій».
Він сидів у своєму кабінеті перед увімкненим комп'ютером. На столі лежала розкрита тека зі справою, порушеною кілька тижнів тому Управлінням боротьби з організованою злочинністю. Справа стосувалася резонансної НП у Солом'янському районі: невідомий розстріляв такого собі Абдуліна, відомого як кримінальний «авторитет» на прізвисько Зубр. Разом із Зубром полягла його свита. «Убозівці» вважають, що «працював» професійний найманий убивця: Зубр і обидва його охоронці отримали по одній пулі – кожен у голову. Абдулін, судячи з досьє на нього, нажив собі купу ворогів – охочих його вбити більш ніж достатньо. Тобто, картина події дуже схожа на кримінальні «розбори» чи, швидше, на «зачистку». Може, воно й так, однак у розстрілі Зубра забагато дивного, і це змусило «убозівців» показати справу Сергійчуку.
За словами свідків, убивця зайшов у бар випити коньяку. Потеревенив із якоюсь дівчиною (як з'ясувалося, ні кілера, ні його жертв вона ніколи раніше не бачила), розплатився і пішов. Але раптом повернувся, попрямував до столика Абдуліна і зробив три постріли. Чому він не вбив їх одразу? Навіщо вилигав 200 грамів коньяку на «роботі»? Для сміливості? Щоб вгамувати тремор? Чи, може, він взагалі від початку не планував «мочити» тих трьох? Незважаючи на фахову «роботу», це виглядає як спонтанне невмотивоване вбивство. Але найголовніше було в звіті розтину: з тіл убитих бандюків патологоанатом витягнув срібні кулі – суцільнометалеві оболонки, вкриті тонким шаром срібла.
– Схоже, це мій стрілець, – сказав Сергійчук, дочитавши звіт криміналістів.
За допомогою свідків склали фоторобот, але зорова пам'ять у очевидців виявилася слабкою. Гліб покрутив у руках зображення злочинця. З такою пикою вулицями ходить не одна сотня тисяч людей – жодних особливих прикмет. Орієнтування розіслали по всій країні, але Сергійчук вважав, що користі з нього буде мало.
Він перечитав документ, який щойно набирав на комп'ютері, і відправив його на принтер. Переглянув ще раз, тепер вже на папері, попрямував до факсу і набрав номер.
– Алло, Міністерство? Держдепартамент розшуку? Це капітан Сергійчук з міського главку турбує. Так, розумію, вже пізно. Що? Ні, зачекати не може. Прийміть, будь ласка, запит. Ага, стартую. – Він почекав, доки факс відсканує сторінку і переправить на інший апарат. – Пройшло? Все читається? – Він витримав хвилинну паузу, допоки на іншому кінці дроту прочитають документ. – Так, я розумію, що це звучить як повна маячня, але, знаєш, справа тут така: у мене на руках дохуя трупів. Так, з начальством погодив, з усіма підписами отримаєте за день. Так, терміново! Дуже.
Гліб кинув слухавку.
– Тупорилі виродки!
Шеф попереджав Сергійчука, що коли він надішле до Міністерства такий запит, його вважатимуть божевільним і можуть відправити на лікування. Але Гліб упевнений, що стрілець накоїв лиха у багатьох містах. Можливо, не тільки цієї країни.
Сергійчук підійшов до вікна, прочинив його, впустивши до кабінету холодний вечір листопада, і закурив.
«Хто ти, чорт забирай?! – подумки звернувся він до стрільця, який убивав срібними кулями. – Що тобі треба?»
Далі буде
Попередні і наступні глави дивіться тут.
