Іди і вбивай. Глава 14. Перше попередження
Він ішов крізь дощ, непокрита голова швидко намокла, волосся злиплося, вода стікала за пазуху, але Чіп не зважав. Тривога змушувала його часто озиратися, в кожному перехожому, в кроках за спиною йому ввижалася загроза.
Попередні і наступні глави дивіться тут. Про проект.
Здоровий глузд підказував Іванову, що зараз навряд чи його шукатимуть. Можливо, так буде декілька днів або навіть тижнів. Але рано чи пізно у влади з'являться до нього питання. Дуже багато питань, на які він не хотів би відповідати. Він просто вважав, що заслужив краще життя, кров'ю заслужив, і не хотів втратити шанс на щастя, який так важко йому дався. Чіп був упевнений, що стане щасливим. Зрештою, він живий і багатий, а це вже значний успіх.
Набитий грошима рюкзак важкий, лямки тиснули на плечі. Було б непогано покласти їх на банківський рахунок – так легше і безпечніше. Але тут не Кіпр, думав Іванов, і клерки можуть повідомити про підозрілого клієнта куди слід. І тоді він втратить і важко здобуте багатство, і свободу, яка далася йому чималою ціною. Чіп витягнув зубами з пачки цигарку, намацав у кишені – запальничку. У його руках був Zippo Джона Доу. Іванов зупинився і спантеличено втупився на запальничку. Він не міг пригадати, коли поклав її собі до кишені, та й чи клав узагалі. «До біса, яка різниця?! – сказав собі Чіп. – Джону вона не потрібна – в пеклі є від чого прикурювати».
Чіткого плану, що робити, він не мав. Перш за все, треба поїсти – Іванов не торкався їжі з дня приходу Доу. Принаймні, він не міг згадати, щоб відтоді щось їв. Голод він відчув щойно, коли розпочав свою втечу. Його сильно «штормило», нудило, але Чіп не збирався їсти, допоки не забереться від свого мертвого друга хоча б на пару кілометрів подалі.
Незважаючи на порожнечу в шлунку і втому, він прокрокував не один квартал. Тепер, коли його від бродяги Доу віддаляла певна відстань, і зв'язок між жертвою і катом, що виник за час тортур, слабшав, Іванов став з цікавістю вдивлятися в перехожих. Тиждень, може, два він не бачив інших людей, окрім свого мучителя. Прикриваючись парасолями, люди, занурені у власні думки, не помічали його, лише іноді Чіп ловив на собі випадкові погляди. Спочатку він думав, що ці погляди підозрілі, але швидко зрозумів, що для них він лише частина пейзажу, як вивіски кав’ярень, рекламні щити, розтоптані недопалки, і жувальні гумки, що намертво пристали до тротуару.
За годину, втомившись від ходьби, Іванов вирішив скористатися транспортом. Він підійшов до порожньої зупинки, дочекався тролейбуса і, навіть не подивившись на номер маршруту, увійшов до салону. Чіп усівся на вільне місце, поклав рюкзак поруч і втупився у вікно, за яким дощ умивав замурзані сірі дев'ятиповерхівки.
Пролунало:
– Оплачуємо проєзд!
Голос здався знайомим. Іванов відірвав погляд від вікна і побачив повненьку жіночку-кондуктора, яка сиділа біля водійської кабіни.
– Оплачуємо проєзд, на лінії контроль!
Так, Чіп напевне десь її бачив. Але де і коли? Неважливо. Він посміхнувся старій знайомій і повернувся до вікна. Тролейбус загальмував на зупинці, впустив до себе ще кількох змоклих пасажирів. На вулиці на іншому боці дороги стояла тендітна дівчина років двадцяти. Чіп звернув на неї увагу не тому, що вона була не по сезону легко одягнена (навіть звідси, через дорогу, помітно, що вона змерзла, геть тремтить). У її зовнішності не було нічого незвичайного, нехай її обличчя миле, можливо, навіть гарне, – таких облич тисячі. Важливо те, що саме це миле обличчя було повернуте до Чіпа, широко відкриті очі прикуті до нього, у них застигло чи то здивування, чи то переляк. Він пригадав, хто нещодавно розповідав йому про не-по-сезону-легко-вдягнену дівчину. Іванова відсахнувся від вікна. Тролейбус рушив далі.
– Ваш проїзд?
Чіпу під носа тицьнули посвідчення контролера, запаяне у пластик. На зап'ястку руки, що тримала «ксиву», витатуйовано сонце, на пальцях – персні, що говорили про кримінальне минуле (і, можливо, теперішнє) господаря посвідчення. Перед Івановим стояв кремезний чоловік у спортивній куртці.
– Що? – перепитав Чіп. Він не відразу збагнув, що від нього хочуть. Ця людина його насторожувала.
– У вас є квиток?
– Ні.
– Доведеться сплатити штраф, – дрібні риси обличчя чоловіка в спортивній куртці пожвавилися. Його прибуток залежав від кількості стягнутих штрафів.
Чіп простягнув йому сто доларів.
– Не зрозумів, – контролер крутив у руках купюру. – Що це?
– Гроші. Сплата штрафу.
– Ти що, знущаєшся?! – крізь зціплені зуби просичав контролер. – Що ти мені пхаєш?!
– Сто доларів.
– Ти думаєш, тут з тобою жарти жартують?!
– Ні. – Чіп підняв полу куртки так, щоб було видно рукоять револьвера. – Я абсолютно серйозний.
Обличчя контролера зблідло. На носі з'явилася фіолетова жилка.
– Що це?!
– Хочеш подивитися ближче? – Іванов поклав руку на револьвер.
– Ти чого?..
– Нічого. Забирайся.
У людини в спортивній куртці засмикався кадик. Тролейбус зупинився, двері відчинилися. Контролер вискочив геть. Іванов опустив полу куртки і, задоволений собою, посміхнувся.
Він не був міцним хлопцем, і відчуття власної фізичної слабкості породило в ньому чимало комплексів. Він побоювався інших чоловіків, усвідомлюючи, що для більшості з них він не зовсім гідний суперник; він пасував перед жінками, йому важко давалися знайомства з ними, оскільки Іванов сумнівався, що вони бачать в ньому самця, який прийшовся б їм до пари. Йому ніколи не вистачало впевненості в собі. Але, отримавши в одну мить чималі статки і смертоносну зброю, Чіп відчув, що змінився. Хоча він все ще невпевнений стосовно успіху у жінок (йому-таки не завадило б поголитися і змінити гардероб), чоловікам тепер не варто з ним зв'язуватися. Куля зупинить будь-яку купу м'язів. Револьвер за поясом вселяв відчуття захищеності, сили і влади. «Головне, не заграватися з цим», – застеріг себе Іванов.
Він зійшов на наступній зупинці.
Дощ ущух, але через вологість проймало до кісток. До того ж з'явився неприємний різкий вітер. Чіп відшукав очима пункт обміну валют, швидким кроком підійшов до нього і простягнув у віконце триста доларів. Йому віддали пухку пачку гривень. Не перераховуючи, Іванов запхав гроші до кишені і попрямував на пошуки кав’ярні. Було доволі рано, і заклади, які траплялись Чіпу, ще не відчинились. Удача посміхнулася йому тільки за двадцять хвилин швидкої ходьби. Кав’ярня знаходилося у підвалі чотирнадцятиповерхового багатоквартирного будинку. Над входом красувалася вивіска, зроблена рукою явно непрофесійного художника. На ній було виведено:
Кафе-бар
«Таверна. Не пам'ятаю, як називається»
«Дотепно», – подумав Іванов і потягнув двері на себе. Усередині панували напівтемрява і тепло. По плазмовому телевізору, закріпленому під стелею над шинквасом, йшов фільм «Серце янгола». Чіп застав сцену, де Гаррі Ейнджел зрозумів, що він і є отим серійним убивцею, на якого полював.
Стійка бару порожня. За одним із столиків напроти телевізора сидів хлопець років тридцяти у білому кухарському фартуху, і без особливої цікавості спостерігав за подіями на екрані. Напевно, він бачив цей фільм вже разів двадцять. Хлопець не відразу помітив відвідувача, тільки коли Іванов підійшов до шинквасу, гукнув йому:
– Добридень! Ви до нас поїсти чи так, на каву?
– Поїсти. – Чіп хотів було розстібнути куртку, але вчасно схаменувся. – І від кави не відмовлюся. З коньяком.
– Сідайте де вам зручніше, – сказав хлопець. Іванов помітив у нього на фартусі бейдж з ім'ям «Сергій». – Каву вам відразу?
Сергій перемкнув телевізор на MTV.
– Так, був би вдячний. – Чіп вибрав столик у дальньому кутку і сів так, щоб бачити вхід. – І коньяку сто грамів. «Закарпатського».
– Добре. – Сергій робив позначки у блокноті. – Ви б роздяглися.
– Ні, дякую, щось мене сьогодні морозить.
– Так, бридка погода.
Іванов зробив великий ковток коньяку і запив його кавою. Закурив, погортав меню. Половина назв страв йому були незнайомі.
– Щось вибрали? – Схоже, Сергій нудьгував від неробства і був радий єдиному відвідувачеві.
– Так. Телячу відбивну з картоплею «фрі».
– Відбивну з кров'ю чи просмажену?
– Краще просмажену. – Мабуть, вирішив Іванов, йому крові вже достатньо.
За п'ятнадцять хвилин Сергій приніс страву. Чіп накинувся на відбивну. Він впорався з нею за кілька хвилин. Відклав ножа і виделку, витер рота серветкою і допив коньяк.
– Ще п'ятдесят грамів, будь ласка.
Задзвонив телефон. Сергій взяв слухавку.
– Що? Кого? Так, зараз, – сказав він невидимому співрозмовнику і повернувся до Чіпа. – Це вас. Дівчина.
Від подиву Іванов мало не впустив цигарку:
– Цього не може бути!
Офіціант знизав плечима.
– Вона попросила неголеного молодого чоловіка у чорній шкіряній куртці.
Залишивши сигарету в попільничці, Чіп попрямував до стійки, взяв з рук Сергія слухавку і промовив:
– Слухаю.
Йому відповіла тиша. Він почекав ще кілька секунд і повторив:
– Ало!
У відповідь – мовчанка. Чіп хотів було покласти слухавку, коли почув:
– Бродяго?
«Може, це жарт?» – подумалось йому. Але шкіра вкрилась сиротами. Щось йому підказувало, що бродяга – це він. Він згадав останні слова Джона Доу перед тим, як Чіп натиснув на курок: «Тепер ти – бродяга!»
– Хто ти? – запитав він у незнайомки.
– Здрастуй, бродяго! – Її низький голос звучав, як з іншого світу. Замогильного. – Я знаю, що ти вже йдеш.
– Хто ти? – Тепер Чіпа морозило по-справжньому, на спині проступив холодний піт. – Чого тобі треба?
– Стережись Капітана, він дуже небезпечний. – У слухавці зашипіли перешкоди, потім залунали короткі гудки.
Іванов одним махом допив коньяк, розплатився, залишивши щедрі чайові, і поспішно вийшов.
Насправді після смерті Доу нічого не закінчилося. Все починалося.
***
Що ж, думав Іванов, спішно крокуючи в бік метро, все далеко не так, як здавалося. Звичайно, дзвінок у барі цілком міг бути чиїмось дурним жартом. Можливо, дівчина розігрувала не Чіпа, а якогось іншого неголеного молодого чоловіка у шкіряній куртці. Свого хлопця, приміром, а Бродяга – це його прізвисько. Але тоді чому за голосом не здогадалася, що розмовляє не з тим? Ні, розіграш занадто дивний, щоб скидатись на жарт.
«Та звідки вона дізналася, що я в тому барі?!» – Іванов різко зупинився. Хлопець років вісімнадцяти, який ішов за ним, не встиг зреагувати і налетів на спину Чіпа. «Мудак!» – кинув парубок і пішов далі.
Якщо телефонували саме йому, розмірковував Чіп, значить, за ним стежать. Але хто? На правоохоронні органи така витівка не схожа. Та й навряд чи вони вже дізналися про те, що сталося у квартирі Іванова. Значить, до гри приєднався хтось інший, якийсь невідомий гравець. Чіп, як не силувався, не міг збагнути, хто це і що йому потрібно. «Містика якась», – подумав Іванов.
Майдан біля метро запруджували люди. Маршрутки й тролейбуси підкидали нові партії народу, йому назустріч з підземки линула людська ріка. Іванов за час, проведений в ув'язненні, відвик від натовпу, почувався незатишно. У нього з'явилася спокуса повернути назад, або ж зловити таксі. Але він вирішив: якщо за ним все ж стежать, то юрба допоможе загубитися. Чіп підійшов до каси і купив пару жетонів. Проходячи через турнікет, він упіймав на собі погляд чергового міліціонера, серце тьохнуло, але охоронця неголений суб'єкт з рюкзаком за плечима не зацікавив, і Чіп швидко розчинився серед пасажирів на ескалаторі.
Натовп дратував Іванова, але він сподівався, що таким же чином юрба діє і на можливих переслідувачів. Чіп увійшов у вагон, перевісив рюкзак на ліве плече і взявся за поручень. «Я не знаю, хто вони, – міркував він. Не вона, а вони – навряд чи мадам, яка зателефонувала йому в бар, могла вистежити його самостійно. – Але я здогадуюсь, що їм потрібно». Вісімсот вісімдесят вісім тисяч доларів – це без малого мільйон. Може бути, тип, який убив родину Доу, у когось їх вкрав, і господарі цих грошей полювали за ним. А коли скарб потрапив до Джона, почалося полювання на Доу. Тепер же їм потрібен Іванов. «Так, це багато чого пояснює, – думав він, спостерігаючи, як змінюються картинки на моніторі інформера, прикріпленого до стелі вагона. – Щоправда, далеко не все».
БУДЬ ОБЕРЕЖНИМ, БРОДЯГО!
Чіп побачив цей напис в рухомому рядку внизу екрану.
«Розслабся, а то тебе вже глючить!» – заспокоїв він себе, хоча не був упевнений, привиділося йому це повідомлення чи ж ні – воно промайнуло на моніторі насправді.
– Станція метро «Вокзальна», – пролунало з динаміків.
Іванов залишив вагон. Піднявся на ескалаторі на поверхню, перетнув майдан, автоматичні двері пропустили його всередину вокзалу, і він покрокував через простору залу, прямуючи до кас.
«Київ – Одеса, на сьогодні, купе», – сказав він касирці, простягаючи гроші і паспорт.
Залишати країну ще зарано, вирішив Чіп. Він хотів з'ясувати напевно, чи за ним стежать. А це легше зробити на знайомій території.
До потяга залишалося кілька годин. Іванов купив газету. Писали про відставку прем'єр-міністра і колапс економіки, що ось-ось мали статись. Не дочитавши, Чіп викинув газету в урну. За квартал від вокзалу знаходився великий розважальний центр, й Іванов вирушив туди. Його зустрів шум музики й ігрових автоматів. Неподалік лунав стукіт куль, хтось грав у боулінг. Навіть не поцікавившись назвою, Чіп купив квиток на найближчий фільм і дочекався сеансу в барі за чашкою кави.
Показували «13». Чіп трохи поспав. Вечоріло. Скоро поїзд. Знову пішов дощ, і, добираючись до перону, Іванов змок.
– Поїзд «Київ – Одеса» вирушає з другої платформи, – оголосив жіночий голос з гучномовця. У ньому чулося тривожне попередження і, одночасно, заспокійливі нотки. – Шановні пасажири, займіть свої місця. Проводжаючі, залиште, будь ласка, вагони!
Купе Іванова порожнє. Він сховав рюкзак у відділенні під нижньою полицею, зняв куртку і прикрив револьвер поділом сорочки. Розлучатися зі зброєю Чіп аж ніяк не хотів. Він приліг на нижню полицю, підклав руки під голову, випростався у весь зріст. «Коли приїду, треба піти подивитися на море», – подумав Іванов. Останнього разу він бачив його, море, ще в дитинстві і практично забув, яке воно, який його шум і запах. Взагалі, думав Іванов, було б непогано жити біля моря. Можливо, колись він втілить цю мрію – оселиться у невеликому будиночку з видом на пляж. З цією думкою він заснув.
Далі буде
Попередні і наступні глави дивіться тут.
