Іди і вбивай. Глава 13. Початок подорожі
Вже кілька ночей поспіль Чіпу снився один і той же сон: ніби він спить у своєму ліжку і бачить себе збоку. Бачить, як він спить і раптом прокидається і бачить, що його руки у крові. Кров тепла, липка, над нею легкою прозорою хмаркою піднімається пара. За мить Чіп розуміє, що він спить, це йому тільки сниться, потрібно лиш прокинутися, і кошмар закінчиться. І він прокидається, розплющує очі, підносить до них руки, щоб переконатися, що нічне видіння зникло, але бачить, як з рук на постіль капає гаряча, липка...
Попередні і наступні глави дивіться тут. Про проект.
Від крові на простирадлі зібралася калюжа, над нею зміїться пара. Але Чіп хапається за думку, що це просто сон – головне прокинутись, і все це скінчиться. І він розплющує, із зусиллям відкриває очі. І знову кров, кров, кров... Це триває до самого ранку – десятки, сотні разів, і Чіп вже захлинається у крові, коли приходить світанок, і жахіття розвіюється. Він розплющує очі, підносить до них тремтячі руки – вони чисті, лише під криво зрізаними нігтями з'явилися темні обідки бруду.
Так було і цього ранку. Чіп прокинувся весь у липкому поті, який уві сні здавався кров’ю. Не вибираючись з-під ковдри, він закурив, ковтнув терпкий дим і закашлявся. Перед очима попливло. Чіп схилився з ліжка, знайшов попільничку, доверху заповнену недопалками, і розчавив сигарету.
Потрібно вставати. Вставати і щось робити, інакше так можна збожеволіти. Інакше все закінчиться гірше, ніж можна собі уявити. Але Іванов не міг вирватися з ліжка. Не тому, що під ковдрою тепло, а квартирою гуляють протяги. Просто у ліжку можна накритися з головою, заплющити очі, переконати себе, що все добре, і задрімати. Не заснути, (інакше, не дай Боже, повернуться криваві калюжі), а зависнути на межі сну і реальності, де немає ні жахів ночі, ні страхів дня. Чіп спробував зробити саме так. Він втягнув голову під ковдру, заплющив очі і змусив свою уяву намалювати щось приємне. Вона почала слухняно змальовувати оголену біляву дівчину, яка притулилась до Іванова (він зі смутком згадав, як довго у нього не було сексу), але це бачення було бляклим, нечітким, непереконливим, і Чіп його відпустив. Він пролежав так кілька хвилин, намагаючись рівно дихати і ні про що не думати. Але спокій тривав недовго – йому став ввижатись нудотний солодкуватий запах мертвечини.
«Я ж начебто заклеїв двері в ту кімнату скотчем, – згадував Чіп. – Кожну, навіть найменшу шпаринку. Дідько!»
Він потягнув носом повітря. Здавалося, що між стелею і підлогою повис цей липкий дух – запах смерті Жені Доу. Немов небіжчик перетворився на дим, розчинився в повітрі і лоскотав ніздрі Чіпа пір'їнкою, нашіптуючи ледь чутним хрипким голосом: «Чіпе, я тут, за стіною! Зайди до мене, друже!»
«Цього не може бути! – переконував себе Чіп. – Я задраїв кімнату так, що не тільки небіжчик, жодна молекула не вирветься назовні!»
А що, коли сморід мерця дійшов до сусідів? Якщо ні, то чи скоро дійде? І що тоді буде?
Чіпу почулося, як щось зашаруділо. Десь там, за вхідними дверима хтось підкрадався, намагаючись не привертати увагу мешканця цієї квартири. Можливо, його вуха не могли вловити той звук, імовірно, він лунав лише в стомленому мозку Іванова, але Чіп його чув, слухав з тривогою, що швидко перетворювалась на паніку.
Постріл! У в його помешканні лунали постріли, а сусіди ж-бо не глухі. Чіп уявив собі маразматичну бабусю із квартири навпроти, яка тиждень тому почула, як за стіною щось бабахнуло, і потім ще сім днів, вбиваючи час в'язанням шкарпеток і переглядом ток-шоу на ТБ, міркувала: «Може, це петарда була? Чи таки когось порішили? А хто у тій квартирі живе? Еге ж, якийсь підозрілий парубок...» І ось її старечий ніс, який увечері без зусиль визначає, що онук, котрий зайшов провідати бабусю, у школі пару разів затягнувся сигаретою, вловив солодкуватий запах смерті. «Сусід таки-так, точно когось прибив!» – думає вона і, човгаючи, йде до телефону, скорченими артритом пальцями набирає спочатку «1», потім «0» і «2»...
Скрадливі кроки, шарудіння, шепіт. Потім звуки трансформувалися у ледь чутне металеве дзенькання, що нагадувало клацання затвора зброї.
«Вони вже тут! – приречено подумав Чіп. – Зараз вони висадять двері...»
Іванов заціпенів і чекав, коли вони увійдуть. Минуло хвилин п'ятнадцять, але нічого не відбувалося. Двадцять – і Чіп переконав себе, що ніяких звуків за вхідними дверима не було. Ні кроків, ні шарудіння, ні клацання затвора.
Потрібно вставати і щось робити. Якщо стирчати в квартирі з мерцем, можна з’їхати з глузду (уява підступно малювала Чіпу, що труп кишить хробаками, вони пожирають мертву смердючу плоть і плямкають при цьому). Або дочекатися приїзду міліції.
– А це ж нам непотрібно? – уголос запитав себе Чіп. – Правда?
«Ні, ні, цього нам нетреба, – подумки відповів він. – Насправді, те, що сталося – не так вже й погано. Хто його знає, може, це навіть на краще».
Він рішуче відкинув ковдру, зіскочив додолу, натягнув футболку, джинси і сорочку. Потім прийшла черга шкарпеток і капців. Іванов зрадів, що примусив себе хоча б до якоїсь дії, на нього накотилася бадьорість, але відразу ж він розгублено опустився на ліжко.
– А що далі? Розкласти його по шматочках у квіткові горщики? – запитав у стін Чіп. – Чи, може, застрелитися самому?
Іванов пішов на кухню, набрав у чайник води і поставив на плиту. Йому не хотілося чаю, але потрібно щось робити. А нагрівання чайника – принаймні якась діяльність.
По колись строкатим, а тепер пожовклим шпалерам повз павук. Він дістався тріщини на стелі і зупинився. Від цього місця до лампочки без абажура тягнулося, легенько погойдуючись від протягу, старе павутиння. Її господар зробив ще кілька кроків і завмер.
«Цікаво, а павуки на зиму впадають у сплячку чи дохнуть?» – подумав Чіп. Було б непогано впасти у сплячку, бажано на кілька років, і прокинутися в інший час, в іншій реальності, де все простіше, менше проблем і неприємностей.
Він підійшов до вікна. За ним закінчувався листопад. По склу стікали крапельки дощу. Внизу метушилися парасольки. Зверху за ними спостерігало темно-сіре небо.
– Можливо, це останній дощ у цьому році, – подумав уголос Іванов.
–
За спиною закипів чайник і з шумом випускав пару, торохтів кришкою. У голові Чіпа визрівав план. У його очах блиснули пустотливі вогники, він посміхнувся.
Телефонувати в міліцію ще не пізно, але Чіп від цієї думки відмахнувся. Чому він не викликав ментів відразу, щойно куля вибила мізки тому психопату? Злякався, що зробив це? Ні, він же захищався! Та й, судячи з усього, Доу сам хотів смерті... Чому не викликав пізніше, ну, зараз, у решті решт? Може, справа в тому, що залишилося на столі? В купі, привабливій такій купці стодоларових банкнот, заклеєних в акуратні пачечки по десять тисяч у кожній. Чіп пригадав ті півроку, коли у нього росла депресія і накопичувалися борги. Ні, в міліцію телефонувати неможна. Про органи правопорядку, про те, як вони працюють, хоч і з чуток, він чудово знав. Як мінімум, думав Іванов, йому «світить» відповідальність за перевищення заходів самооборони. Та й навряд чи який слідчий повірить в ту неймовірну історію, в яку вляпався Чіп. Може бути, його навіть відправлять у божевільню. Ні, якщо він не забере звідси ноги, проблем стане ще більше. Але куди тікати?
«Якнайдалі, за кордон, в Європу, Америку або навіть Африку», – подумав Чіп. Але виїхати на Захід навряд чи вийде – потрібна віза і все таке. Це – тривала марудна справа, а часу в Іванова обмаль. Він міг швидко прослизнути тільки через східний кордон, загубитися на безкрайніх просторах Росії. Вірогідно, там вдасться роздобути нові документи і за якийсь час вирушити у більш теплі краї.
Ні, він не буде телефонувати в міліцію. Думка викликати ментів і все розповісти у нього виникала кілька днів тому, коли він уперше прийшов до тями від тривожного сну. Але байдужість і втома тоді виявилися сильнішими, він відклав цю ідею на потім і знову повернувся в кошмарне марення. Тепер же, коли Іванов знайшов у собі сили вилізти з затхлої давно не праної постелі, така витівка здавалася йому дурною, понад те – лякала.
Доу дав шанс змінити життя, думав Чіп і вважав, що зможе ним скористатися. Скільки там, у покійника, грошей? Чимало. Вистачить не тільки на власну простору квартиру, але, напевно, і на заміський будиночок. І на машину. Але це буде потім, зараз потрібно кудись сховатися і перечекати, коли все минеться.
Чіп вимкнув газ і пішов у спальню. На незібраному ліжку він зауважив декількох тарганів. Відкрив шафу, щоб зібрати одяг для втечі. Вибір був невеликим: Іванов більше півроку не купував собі нового ганчір’я – оновлювати гардероб не дозволяли кошти, та й справляти враження у Чіпа не було на кого. Не роздумуючи, він узяв найновіші на вигляд джинси, чорний гольф, чорну вельветову сорочку і переодягнувся. Потім витягнув з шафи потерту шкіряну куртку, натягнув на себе і підійшов до дзеркала.
Людина, що одягається в усе чорне, приховує поганий смак. Про це він читав у якомусь гламурному журналі. Іванов подумав, що могло бути ще гірше. Він попрямував до письмового столу, висунув шухляду, відшукав свій закордонний паспорт і поклав у внутрішню кишеню куртки. Повернувшись на кухню, взяв чашку, кинув у неї щіпку чорного чаю і залив окропом.
– Все буде добре, Чіпе, – сказав собі Іванов. – Ти тільки не сци!
Він дочекався, поки чай завариться, запалив цигарку і запивав затяжки терпким солодким пійлом. Він намагався ні про що не думати – треба дати загнаному мозку хоч якийсь перепочинок. Сигарета догоріла, на дні чашки залишилася жменька бурої трав'янистої гущі. Іванов згасив недопалок і попрямував до дверей. До дверей в ту кімнату.
Дві дерев'яні стулки, вкриті білою фарбою, подекуди облупилася. За матовим візерунчастим склом нічого не видно. Щілини заклеєні скотчем.
Він притулився до дверей вухом, прислухався. Може, там вже літають мухи? А що, як Женя тиняється кімнатою, мертвий, страшний, з простріленим чолом, або ж чатує під дверима, щоб поквитатися з Чіпом?
- Що за маячня! - Відмахнувся від тих думок Іванов і заходився віддирати клейку стрічку.
Готово, можна заходити. Чіп вставив у рота сигарету, креснув запальничкою, втягнув у себе сухий нудотний дим. Зайва доза нікотину та смоли тиснула на груди, здавалося, що легені набиті попелом по самі бронхи. Хто знає, може, над Женею дійсно вже літають мухи, в ньому живуть їхні личинки, і з тіла сочиться мерзенний сморід. Сигарета повинна допомогти. Іванов зробив глибоку затяжку, щоб дим хоч трохи атрофував нюхові рецептори, порахував від трьох до нуля і скомандував: «Старт!» Петлі дверей пронизливо зарипіли.
– Джеронімо, блядь! – пошепки промовив він.
З порога здавалося, що Доу дрімає. Втомився від чіпових страхів і власного божевілля, тож вирішив перепочити. Розслабився, трохи з'їхав зі стільця, закинув голову назад.
Начебто ніякого запаху немає. Але Чіп ще боявся зійти з порога, ніби по ньому проведено лінію, зачаровану лінію, і якщо переступити її, то станеться щось страшне і непоправне.
На вікні не було штор. Похмуре зблякле світло сонця кінця осені робило кімнату схожою на занедбаний склеп. На підлозі під стіною стояв прострелений телевізор, у протилежному боці – книжкова шафа. На брудному паркеті валявся розбитий CD-програвач, онімілий назавжди, розкидані касети і компакт-диски, уламки скла, недоїдки й інше сміття. Кімната здавалася порожньою і разом з тим тісною.
«Може, все ж зателефонувати в міліцію? – заговорив у голові Чіпа стривожений голосок. – Нехай запізно, хай мене судять за вбивство, посадять у в'язницю, але треба, щоб це скінчилося, я не можу з цим впоратися самотужки...» «Це триватиме вічно, доки ти не даси цьому раду сам», – відповів йому інший голос. Спокійний і твердий.
– Господи, що я роблю?! – прошепотів Іванов. Він пішов до передпокою, взяв рюкзак, що валявся під вішалкою, повернувся, наблизився до столу.
Зблизька Джон Доу вже не схожий на сплячого. Змарніле обличчя потемнішало, розплющені порожні очі дивляться на тріщини у стелі і на павутиння, що із неї звисало. У лобі, ніби третє око, чорніє діра. Від неї через перенісся спускалася бура засохла цівка крові, перетинала верхню губу, підборіддя, шию і зникала за коміром. Рот напіввідкритий і, здається, посміхається. Ліва рука звисала вздовж тіла, а права лежала на столі, її пальці стискали стодоларову купюру. Поруч, торкаючись кисті мерця, – чорний, наче крила ворона, револьвер.
Чіп потягнув носом повітря. Дивно, але, здається, все ж мертвечиною не смерділо. Він не втримався і перелічив гроші. Можливо, Іванов трохи помилився під час підрахунку, але на столі було трохи більше восьмисот вісімдесяти восьми тисяч американських доларів. Майже мільйон. Чіп склав гроші в рюкзак.
– Я заслужив їх! – бурмотів він собі під ніс. – Я заслужив кожен йобаний бакс!
Здається, все. Чіп висмикнув з неживих пальців Жені останню купюру і запхав її собі в кишеню.
– Вибач, старий, але тобі це більше не знадобиться, – сказав він Джону.
Він не помітив, що краєчок банкноти залишився в задубілих пальцях небіжчика.
Іванов взяв зі столу коробочку, обтягнуту шкірою, відкрив її. Гільзи набоїв тьмяно виблискували жовтою латунню, кулі – холодним сріблом. «Чому саме срібні кулі? – гадав Чіп, ховаючи коробку до кишені. – Гаразд, і такі стануть у нагоді». Взяв револьвер (той все ще тхнув горілим порохом), з сумнівом покрутив його в руках, засунув за пояс і прикрив курткою.
«Головне, пісюна собі не відстрелити». – Іванов хмикнув. Револьвер відтягував джинси і холодив тіло.
– Прощавай, Джоне Доу, – сказав Чіп. Він обійшов небіжчика і штовхнув у плече. Задерев'яніле тіло подалося вперед, голова з глухим стуком ударилася об стіл. – Прощавай!
Іванов накинув рюкзак на плечі і вийшов. У шафі на кухні знайшов скотч, повернувся і наново заклеїв усі до найдрібнішої щілинки у дверях, що вели у кімнату, де так карколомно змінилося його життя. Коли справу було зроблено, він кинув моток липкої стрічки на підлогу, приклав вухо до дверей, прислухався. Тиша.
– Будь ти проклятий! – прошепотів Чіп. – Будь ти проклятий, проклятий, проклятий...
Він взувся, зашнурував черевики, витягнув з рюкзака пачку грошей, поклав до кишені поруч з паспортом і застібнув на куртці «блискавку». Йому треба забиратися якнайдалі звідси.
Далі буде
Попередні і наступні глави дивіться тут.
