Іди і вбивай. Глава 12. Темний попутник
Справа обернулася кепсько: схоже, у місті з’явився серійний убивця. Дуже незвичайний серійний вбивця. Гліб Сергійчук не перший рік в «органах». Він пройшов шлях від дільничного у провінційному містечку до оперуповноваженого столичного главку. Йому вже доводилося мати справу зі справжніми психопатами та наслідками їхньої божевільної жорстокості. Зазвичай він намагався подумки поставити себе на місце убивці, побувати в його шкурі, зрозуміти логіку і мотив учинків, аби швидше спіймати. Це було нескладно: серійний вбивця – закомплексована егоїстична нещасна людина, як правило – нікчемний алкоголік. Його мислення просте, і досить опустити себе на один з ним рівень, і ти вже думаєш як він. Головна проблема в тому, що так влаштована більша частина населення і конституційна більшість у Верховній Раді.
Попередні і наступні глави дивіться тут. Про проект.
Але в цьому випадку все складніше – тут не було логіки. Логіки взагалі і логіки алкоголіка-дегенерата зокрема. Цей часто нападав на жертв, які були сильнішими за нього. Так чинив хіба що Ганнібал Лектор, а доктор Лектор існує тільки в кіно.
«Головне, щоб про це не пронюхали писаки й телевізійники, – думав капітан Сергійчук, – інакше почнеться паніка. Це навряд чи допоможе справі, а от дослужитися до майора мені буде ой як складно».
Така робота виховує затятих циніків.
Вбивства, понівечені трупи вже не викликали у Гліба якихось особливих емоцій: смерть на стільки ж природна, як і народження. І для вбивства завжди є причини. Вони можуть здатися безглуздими, але причини є. Це ще називається мотивом, який часто у протоколі зводиться до лаконічного формулювання «неприязне ставлення» або «хуліганські спонукання». Сергійчук не раз зіштовхувався з жорстокими убивствами, скоєними за декілька гривень. Він бачив результати кривавих побоїщ через безпідставні ревнощі. П'яницям іноді ввижається дідько, і вони беруться за сокиру. Дітям подобається вогонь, і деякі з них обливають бензином випадкового перехожого, а потім запалюють сірник – особливо ті, хто і у зрілому віці лишаються підлітками. Гліб навчився розуміти мотиви цих звірств, їх природу. Що рухало звіром, на слід якого капітан Сергійчук напав тепер?
З квартири на ношах виносили трупи, прикриті чорними пластиковими мішками. Сергійчук проводжав санітарів втомленим поглядом. За підрахунками Гліба, це третя квартира, де побував убивця. Він скоїв щонайменше сім убивств. Не виключено, що насправді їх набагато більше: тіла на Троєщині минулого тижня виявили абсолютно випадково. Судячи з усього, міліцію викликали злодії, які зламали двері і намагалися обікрасти ту квартиру. Дуже навіть імовірно, що є ще чимало убитих, про яких ніхто не здогадується, і вони повільно розкладаються, замкнені у своїх помешканнях. Можливо, їх десятки – мертвих і забутих.
Всі жертви, тіла яких знайшли, убиті вогнепальною зброєю. У трупах чотирьох, з якими встиг попрацювати судмедексперт, знайшли кулі, вкриті сріблом. Гліб не сумнівався, що срібними кулями убиті й інші. Але чому, навіщо вкривати кулі дорогоцінним металом? Практичного сенсу у цьому немає – як пояснили балістики, срібло не покращує убійну силу боєприпасу, швидше навпаки. Пояснити це лише божевіллям маніяка неможна. Насправді, крім рідкісних винятків, серійні вбивці – психічно нормальні люди. З медичної точки зору, звичайно, а не з загальноприйнятої, людської, так би мовити. І в срібних кулях повинен бути якийсь сенс. Але невже цей маніяк надивився фільмів жахів і вважає, що вбиває вампірів або вовкулаків? Ні, такий мотив занадто дурний, а дурні вбивці швидко попадаються. Цей, схоже, орудує не один місяць, може навіть, не один рік.
У Києві, у цьому галасливому великому місті, за тиждень убивають близько десятка людей. І всі вбивства, крім рідкісних винятків, настільки ж жорстокі, наскільки й безглузді. Найчастіше це п'яна бійка: сіли, випили, закусили, ще раз випили, хтось на когось не так подивився, або комусь згадалася давня образа. Як наслідок – труп, а то й два, а вбивця на допиті насилу може пояснити, навіщо він це зробив. Ці люди, схоплені і зазвичай добряче побиті надто заповзятими оперативниками, подекуди викликають у Гліба жалість. У тому, якими вони стали, тільки частина їхньої провини. Характер і поведінку людини формує оточення, тобто суспільство. Суспільство, в якому жив Сергійчук, кожен день породжувало нових убивць. По суті, у кожному живе вбивця – власний темний попутник, і можна лише гадати, у чиїй голові перегорить запобіжник, і коли на міліцейській радіохвилі знову повідомлять про знайдений труп.
**
За збігом обставин сталося так, що Сергійчук отримав ту професію, про яку мріяв з дитинства. Який хлопчисько, розмірковуючи про своє доросле майбутнє, що кожній дитині здається неймовірно далеким, не марив перестрілками і гонитвами за негідниками? Крім польотів у космос, боротьби з пожежами та інших подвигів, звичайно. Ці марення підігрівало кабельне телебачення – коли він був підлітком, по ньому цілодобово крутили американські поліцейські бойовики. Ну, і «Місце зустрічі…», яке він ще до повноліття встиг переглянути з дюжину разів.
Але було ще дещо. Років 15 тому, коли він був хлопчиськом. Це сталося в дитячому таборі відпочинку, куди його щоліта, починаючи з восьми років, відправляли батьки. Хтось зґвалтував і задушив дівчинку з їхнього загону (Сергійчук вже не пам'ятав її ім'я). У неї по вуха закохався Чіп, його кращий друг Чіп Іванов. Він довго боявся навіть підійти до неї, наважився тільки після довгих умовлянь друзів, і Гліба в тому числі. Одного вечора на дискотеці ризикнув запросити потанцювати, вона погодилася. Чіп був щасливий. Гліб досі пам'ятав, як Іванов, збентежений і збуджений, увесь той вечір до самого відбою і ще годину після нього теревенив про неї, поки на нього не зашикали інші хлопчаки, сонні і втомлені його балаканиною. Всі поснули, настала ніч, і ту дівчину, ім’я якої Гліб не міг згадати, вбили.
Табір знаходився в лісі на березі невеликої річки. Кожна ніч відрізала його від решти світу, старі ліхтарі, що стояли уздовж недбало заасфальтованих доріжок, давали лише незначні острівці світла, і здавалося, що за похиленим парканом немає нічого, крім мовчазних дерев і непроглядної пітьми. Іноді після відбою, коли в будиночках вимикали світло, хлопчаки пошепки обговорювали, які чудовиська можуть нишпорити лісом уночі – вампіри, перевертні, Фредді Крюгер, Андрій Чикотило. Вони були вже досить дорослими хлопцями, щоб не вірити в монстрів, але базікати про них було весело. І однієї ночі з мороку їхніх фантазій до табору прийшов справжній монстр.
Це було жахливо і несправедливо. Для дитини все чітко ділиться на чорне і біле, і казки про те, що добро неодмінно перемагає зло, ще міцно сиділи у свідомості. Безкарне зло для дитини – кричуща несправедливість. Чудовиська – це зло, і їхнє існування саме по собі несправедливе і неправильне. Того, хто вбив ту дівчинку, так і не знайшли. Він розчинився разом з вигаданими чудовиськами, коли над лісом встало сонце і прокинулися денні птахи.
Маленький Гліб хотів зловити того монстра. Він навіть іноді уявляв собі, як підстерігає лиходія (в уяві хлопчика він був неголеним пристаркуватим чоловіком з гарячковим блиском в очах, гнилими зубами, вишкіреними у злій усмішці), коли той підкрадається до чергової жертви. «Стояти, міліція!» – кричить йому Гліб, але негідник вихоплює пістолет, стріляє, не влучає (адже погані хлопці завжди б’ють мимо, еге ж?), Гліб стріляє теж і влучає вбивці у голову. Зло покаране.
Сергійчук дорослішав, крім чорного і білого з'явилося ще й сіре. Він, як і інші, теж став вважати ментів неробами і негідниками, які не ловлять злочинців, а їм допомагають. За хабарі, звісно. Наприкінці школи Сергійчук марив юридичним факультетом – він вважав, що бути адвокатом вигідно і престижно. Гліб не помилився, тому вступити на юрфак йому не вдалося – не вистачило прохідного балу і заощаджень батьків. Уже восени він опинився в армії. Коли повернувся у рідне містечко зі служби, не знав, куди б податися. Хоч якісь гроші платили тільки в міліції. Він спробував влаштуватися – у нього вийшло. За пару років йому дали направлення до Академії внутрішніх справ. Тож дитяча мрія збулася, ловити вбивць стало буденною справою Гліба. Але вона давала йому мізерний заробіток, і якби не деякі послуги, які, зі щемом у душі, Сергійчук (як і всі його колеги) декому надавав, він не зміг би прогодувати родину.
***
Сергійчук витягнув цигарку. Дивився на неї, розмірковуючи, варто чи ні, приречено зітхнув і, врешті-решт, чиркнув запальничкою. Гліб покинув палити давно, відразу після весілля. Галя, його дружина, жартома пригрозила йому, що коли Гліб не припинить смердіти тютюном, вона більше не ляже з ним у ліжко. Він сам розумів, що це – погана і небезпечна звичка, і, хоча це було страшенно важко, проте палити полишив. Але місяць тому, коли він взявся за цю справу, тютюн знову покликав його, поманив в свої задушливі обійми.
На сходовий майданчик вийшов Петрович, сорокарічний дядько, лисий як коліно, із змарнілим обличчям таємного шанувальника міцних напоїв. Сергій Петрович Кас’ян був досвідченим криміналістом і безперечним авторитетом у своїй справі.
– Словом, Глібе, схоже на попередні випадки. – Петрович теж закурив, випустив хмару диму. – Чоловіка і жінку він застрелив. Мужик помер відразу, жінку він добив кухонним ножем.
– А пальчики?
– Мої хлопці все обнишпорили – вбивця не залишив жодного відбитку. – Петрович закашлявся, кинув сигарету на підлогу і розчавив носком черевика. – Але знайшли ось це. – Він витягнув із кишені маленький поліетиленовий пакетик і простягнув Глібу. У ньому лежала куля, дуже сплющена, але срібне покриття збереглося. – Застрягла в одвірку.
Сергійчук покрутив пакетик з кулею в руках і повернув Петровичу.
– Лайно. – Гліб сплюнув і гукнув: – Дроздов, ну, що там?
– Здається, закінчили, – відгукнувся з глибини квартири старший лейтенант.
– Тоді опечатуйте. Їдемо в главк.
Надворі вже давно стемніло. Гліб знав, що додому потрапить хіба що під ранок. І від думки про це на нього нахлинула втома.
Ця справа стояла на контролі Міністерства внутрішніх справ, і нею жваво цікавилася Генеральна прокуратура. Схоже, з'явився новий Онопрієнко.
Далі буде
Попередні і наступні глави дивіться тут.
