Іди і вбивай. Глава 11. Остання гра Джона Доу
Доля – усе ж це моторошне слово, від нього виступають сироти. Ти щось планував, на щось сподівався, не важливо на що – на що завгодно. Хоча б на те, щоб прокинутися наступного ранку. Та раптом – доля: п'яний водій або рак легень, СНІД або обдовбаний гопник... Чи псих з пістолетом, який стверджує, що на тобі лежить якийсь смертний гріх чи родове прокляття, і тому ти повинен померти.
Попередні і наступні глави дивіться тут. Про проект.
«Господи, що я таке зробив? – судорожно розмірковував Чіп. – За що мене вбивати? За те, що в дитинстві розбив сусідському хлопцеві голову? За те, що списував на іспитах? Розстріляти мене тому, що не сплачую податки або за те, що вже рік не давав про себе знати батькам? За що? За що?!»
Він божевільний, думав Чіп. Ця людина з зарядженим револьвером – хвора. Він – навіжений сучий син! Можливо, Доу і справді колись був порядною людиною. Він їздив на прадавніх «Жигулях» до сільської школи розповідати діткам про кам'яний вік, Жовтневу Революцію і УПА, кохав і був коханим, але прийшов поганий хлопець і вкрав його щастя, забрав із собою на той світ, зґвалтував і вбив його дружину і доньку. Доу з’їхав з глузду від горя, схибнувся так, що сам став злим і почав убивати. Нехай так! Але до чого тут Чіп? Що робити, коли цей «чикатило», що втратив сім'ю, тицяє тобі в обличчя дуло револьвера? Зараз він просто розповідає дикі історії, але врешті-решт зробить те, заради чого прийшов – випустить на волю своїх срібних бджіл, і вони перетворять Чіпа на решето. Потім Доу піде зі своєю купою «баксів» шукати нового слухача для моторошних сповідей, а Чіп стече кров'ю і помре. Лежатиме тут, допоки не почне розкладатися й смердіти, і тоді його труп заберуть до моргу, де патологоанатом скаже, що Чіп помер від того, що з нього зробили решето. А потім зариють у землю або спалять у печі крематорію.
Ні, Чіп хотів бачити своє майбутнє більш радісним. Нехай цей навіжений маніяк котиться в пекло, нехай іде до диявола, втіленням якого він став. Нехай помре Доу!
Іванов знав, що у нього мало шансів. Однак, що він втрачає? Цей псих не відпустить його живим. Нікого не відпускав, тож з якої радості пошкодує Чіпа? Адже Джон упевнений, що Іванов скоїв якесь страшне зло, що він негідник і заслуговує на смерть.
Потрібна лише слушна нагода, коли Доу відволічеться, його холодні сині очі подивляться у бік або хоча б на мить заплющаться, і тоді Чіп схопить револьвер і тиснутиме на гачок. Буде тиснути, доки душа Джона не пірне на самісіньке дно пекла, і не скінчаться набої.
– Ти тепер зрозумів, чому я тут? – це питання повернуло Іванова до реальності.
– Що?
– Гаразд, вже пізно. – Джон протер свої запалені очі тильним боком долоні. – Ніч.
Чіпу було холодно і страшно від самої думки про те, що він зібрався зробити.
«Коли вони заплющаться? – шепотів голос всередині. – Заплющ свої довбані очі!»
– Лише вночі я знаходжу спокій, – говорив тим часом Доу. – Бодай якийсь... Удень мною опановує занепокоєння. Параноя, можна сказати. Дивні думки рояться в голові... Я знаю, що за мною ніхто не женеться, але страх не відпускає. – Вишукуючи в закутках своєї пам'яті потьмянілі відчуття, Джон примружився («Заплющ, заплющ очі!» – подумки наказував Чіп). – А вночі... Накочує спокій і втома, я заплющую очі і сиджу так годинами. Щоправда, тоді я бачу обличчя. Обличчя тих, кого вбив. Раніше вони мене лякали, але зараз просто приходять і йдуть. Приходять і йдуть...
Джон відкинувся на спинку стільця.
«Зараз! Зараз!» – мовчки просив Іванов.
Доу узяв цигарку, креснув запальничкою, закурив.
– Хочеш?
– Що? – Чіп здригнувся.
– Курити хочеш? – Доу простягнув йому пачку.
– Ні, – відповів Іванов. Йому дико хотілося палити, але він боявся – раптом сигарета завадить здійснити задумане. – Спасибі, ні.
– Як хочеш.
Доу солодко затягнувся. Червоний вогник відбився в його очах. Чіп дивився то на них, то на револьвер.
«Ну, давайте, оченята, заплющуйтесь, ви ж так утомилися! – благав Іванов. – Курво...»
Але вони все бурили і бурили Чіпа. Його погляд перебігав з них на зброю, зі зброї на червоний вогник сигарети, а з нього знову на синю з кривавими прожилками кригу очей убивці.
Десь у квартирі цокав годинник. За вікном шумів вітер. Розбита люстра лила блякле світло на безлад навколо. За столом, заваленим грошима і недопалками, сиділи двоє чоловіків. Один уже скидався на старого, інший – ще молодий. Вони, не відриваючись, дивилися один на одного.
Цокання годинника уповільнювалось. Повіки Доу почали поступово опускатися. «Зараз!» – сказав собі Чіп. Голос у голові пролунав, наче запис на касеті, яку зажував старий магнітофон. Серце билося швидко і гучно. Воно випереджало годинник, глушило його. Руки самі потягнулися до револьвера. А очі Джона нарешті заплющились...
«Яка ж вона холодна, ця рукоять, – здивувався Іванов. – Зроблена з дерева, а холодна, мов сталь».
Залишилося ще трішки, палець намацав спусковий гачок, ще зусилля – і все закінчиться, але Чіп відчув, як його міцно, наче лещатами, схопили за зап’ястя.
«Час!» – сказав собі він і натиснув на курок.
Пролунав постріл, ствол вивергнув полум'я. В іншому кінці кімнати вибухнув і задимів телевізор.
Доу вихопив револьвер і вдарив Іванова кулаком в обличчя.
– Сука!
Ударив ще. І ще.
«От дідько, він надурив мене! – промайнуло в голові Іванова. – Це – пастка...»
– Ти думав, що мене легко вбити?! – Джон щосили опустив рукоять револьвера на маківку Чіпа. – Ти хотів перехитрити долю?!
Чіп тіпався від страху. Жаху. Навіть біль згасав у спалахах відчаю і туги. Іванов стиснувся, прикрив голову руками, заплющив очі.
Щось полетіло на підлогу і розбилося. Джон трощив кімнату – жбурляв усе, що потрапляло під руку. Бив, ламав, рвав. Щось кричав. Голосно і невиразно, з його вигуків можна було розібрати лише матюччя.
– Сука!
Пролунав постріл. За ним іще один, і ще. Вони гриміли один за іншим, і Чіпу здавалося, що кулі входять в його тіло – в спину, голову, шию...
– Що, сцишся? – запитав Доу. Його голос став спокійним, тихим, рівним. Іванов підвів голову. Джон стояв над розстріляним CD-програвачем, витрусив з барабана револьвера гільзи, від яких зміївся димок (вони брязнули, ударившись об підлогу, і покотилися в різні боки), та вставляв нові набої. – Правильно робиш.
Він прокрутив барабан, повернув на місце, копнув ногою програвач і всівся за стіл.
Чіп відчував, як по його верхній губі стікає цівка теплої крові.
– Ти так сильно хочеш жити, що готовий мене вбити? – Доу поклав зброю перед собою.
Чіп мовчав. У нього боліло обличчя. Він відчував, як кривава цівка з носа перетворюється на струмок, і очікував почути дзюрчання.
– Відповідай!
Іванов змирився з тим, що позбутися Джона неможливо. Він лише побоювався, що коли Доу нарешті почне його вбивати, йому буде дуже боляче, і катування триватимуть вічність.
– Не знаю... – промимрив Чіп.
– Не знаєш! – Доу закурив. – Так, ти нічого не знаєш. Звідки тобі знати?
Він якийсь час зосереджено пускав до стелі кільця диму, потім продовжив:
– Ти думаєш, Чіпе, що головна твоя біда – це я? Ти вважаєш, що, застреливши мене, вирішиш усі свої проблеми? Можеш не відповідати – я знаю, що ти так думаєш. Заковика в тому, Чіпе, що після моєї смерті твої проблеми не закінчаться, з'являться такі, що про мене ти згадуватимеш як про маленьке непорозуміння. Або навіть як про кращого друга. Адже тут ось яка штука: людина, яка одного разу відважиться вирішити проблему за допомогою вбивства, вдаватиметься до насильства ще і ще, оскільки немає нічого простішого, як усувати проблеми фізично. Не віриш? Думаєш: «Та про що теревенить цей псих, дайте-но його пристрелити, і далі я житиму як люди!» Нічого подібного – ти швидко до цього звикнеш, Чіпе, і перетворишся на монстра. Так-так, друже, щоб вижити, ти повинен стати мною.
Доу востаннє затягнувся і загасив сигарету.
– Зараз тобі здається, що краще бути живим серійним убивцею, ніж мертвою порядною людиною, – продовжував він. – Але бути Джоном Доу навряд чи простіше, ніж Чіпом Івановим.
– Джоне...
– Так?
– Припини, Джоне, будь ласка! – попросив Іванов.
Доу встав з-за столу, взяв револьвер і пройшовся кімнатою. Під його ногами захрумтіли уламки. Він довго щось видивлявся в темному сліпому вікні, раптом рвучко повернувся до Іванова і запитав:
– Чіпе, ти знаєш, що на тебе чекає, якщо залишишся живим?
– Ні, – зізнався Іванов.
Джон невесело посміхнувся.
– Буде тільки гірше, – сказав він. – Можливо, гірше ніж смерть.
Іванов мовчав.
– Якщо ти виживеш, ти станеш мною.
Чіп з острахом гадав, яку нову жахливу гру затіяв його мучитель.
– Ти готовий спробувати?
Іванов мовчки кивнув. Доу жваво підскочив до столу. Сів, поклав зброю посередині, прямо на купу грошей. Він був явно збуджений, захоплений своєю вигадкою.
– Знаєш, що ми зараз з тобою зробимо? – Його очі загорілися уже знайомими нездоровими вогниками. – Ні? Ми зіграємо в одну гру. Дивись: ось револьвер. Якщо ти встигнеш схопити його раніше за мене, тобі залишиться твоє нікчемне життя, валіза «баксів» і ця довбана зброя на додачу. Але якщо першим буду я... Бачу, ти і так допетрав, що тоді станеться. Ну, як, правила зрозумілі?
«Господи, та він божевільніший, ніж мені здавалося! – Чіпа трясло. – Він, що, хоче зіграти зі мною в російську рулетку? – Іванов глитнув, його кадик сіпнувся. Він не думав, що зможе виграти у досвідченого вбивці. – Ой, неню, як же воно страшно!»
Іванов вкрився сиротами. На лобі проступав піт, котився по обличчю і великими краплями спадав з підборіддя на стіл.
– Готовий? – Джон підбадьорливо підморгнув.
Чіп кивнув. Його руки трусилися.
Доу звільнив центр столу від грошей, поклав туди револьвер і розкрутив його одним різким рухом. Той закрутився, як рулетка в казино.
У Джона прокинувся азарт, від напруги його посмішка перетворилася на вискал. Він почав відлік:
– Три, два, один ...
Чіп заплющив очі. Він нічого не збирався робити заради порятунку, йому здавалося, що у нього вичерпалася на те воля, він змирився – виходу немає. Але раптово відчув у долоні підбадьорливий холодок. Коли він розплющив очі, то побачив Джона крізь приціл, що танцював, ніби кадр у п'яного кінооператора.
Доу посміхався прокуреним ротом і втомленими синіми очима.
– Тобі вдалося, Чіпе! – засміявся він і нахилився вперед, немов спеціально, щоб Чіп не схибив. – Тепер ти – бродяга. Давай, убивай, бродяго!
«Це – розіграш, – здогадався Іванов. – Цей сучий син вийняв набої». Та усе ж натиснув на гачок, очікуючи почути холосте клацання бійка. У цю мить у лобі Джона, акурат між очей, з'явилося червона плямка, схожа на вогник сигарети, що світиться у пітьмі. А ззаду, з потилиці, бризнуло криваве шмаття.
Доу відкинувся на спинку стільця. Сіпнувся, змарнів і тут же закляк, ніби миттєво заснув, залишивши відкритими очі, що давно не знали відпочинку. Його обличчя стало спокійним і світлим. На підлогу стікала кров і мізки.
Чіп дивився на мерця і не розумів, що сталося. Він чекав, що Доу ворухнеться, встане, засміється і запитає: «Ну, як? Весело, еге ж?» Але за певний час (хвилину чи годину – Чіп часу не відчував) зрозумів, що прокинувся після кількох ночей страшного сну. Кошмар відступив. Іванов випустив револьвер, той впав на стіл, на прощання випустивши цівку диму.
Хотілося курити, Чіп узяв з пачки сигарету. Підвівся, обігнув стіл, наблизився до Джона. Уважно вдивлявся в мерця, в його очі, що стали скляними, як у ляльки, і прощальну посмішку. Не витримавши погляду небіжчика, Іванов відвернувся.
Його хилило на сон. Чіп вимкнув світло. Тьмяне сяйво під стелею зникло, зник труп, що розсівся за столом. Кімнату затопив морок. У вікно зазирав блідий місяць. Хитаючись, Іванов поплентався до спальні. Йому потрібно відлежатися, перш ніж вирішити, що робити з трупом, грошима і своїм життям.
Далі буде
Попередні і наступні глави дивіться тут.
