Іди і вбивай. Глава 9. Кава на двох

Чіп не помітив, як заснув: він просто на мить стулив повіки, і Джон розчинився у темряві. Зникли байдужі вогні нічного міста, що зазирали у вікна, і неохайна розгромлена квартира. Залишилася лиш мастка темрява і тиша. Для Чіпа промайнула мить (хоча насправді це були кілька годин), коли він розплющив очі, побачив Доу і сірий з кривавими відблисками світанок, що майорів за його спиною. Десь вдалині торохкотів трамвай.

Попередні і наступні глави дивіться тут. Про проект.

Доу, побачивши, що його в'язень прокинувся, підсунув до нього чашку кави.

– Джоне, де ти береш каву? – запитав Чіп.

– Я її завжди ношу з собою, – відповів той. – Як сигарети, гроші та зброю. – І посміхнувся.

Іванов відсьорбнув і, сам не збагнувши навіщо, зазначив:

– Сонце встає.

– Так, встає. – Доу потягнувся. На його обличчі застигла мрійлива усмішка. Чіп губився в здогадах, що означає ця зміна настрою. Джон, немов зметикувавши, про що думає Іванов, зронив: – Я не завжди був таким.

– Що?

– Я не завжди був Джоном Доу. Колись давно я був пересічною сумирною людиною. І, напевно, щасливим. Я мав дружину і доньку. Дружину Наталю і доньку Наташу. Дві Наталки.

«Дивно, – подумав Чіп. – У цього виродка було звичайне людське життя. Може, він колись ще й маленьким був?»

Доу дивився кудись повз Іванова, гладив рукоять револьвера і димів сигаретою.

***

У нас було щасливе провінційне життя. Ну, як тобі це пояснити... Не повірю, щоб ти не замислювався над тим, щоб послати до біса це довбане велике метушливе місто і звалити кудись поближче до лісу. Бачу, ти думав про це...

Я жив у селі за пару сотень кілометрів від Києва. Щоранку я прокидався, снідав, цілував дружину в губи, а доньку – у щоку, сідав у свій стародавній «Жигуль», що постійно ламався, і їхав нести сільським неукам світло знань. (Хіба я не казав тобі, що був шкільним учителем історії? Ні? Забув, напевно). Щовечора повертався додому, де на мене чекала Наталка-дружина і Наташка-донька. І вечеря. Я цілував своїх Наталок у губи і щоки, вечеряв, ми з дружиною вкладали молодшу Наташку спати, потім ми удвох дивилися телевізор, в якому нам розповідали, що ми не одні, і чому одні гігієнічні прокладки кращі за інші. Взимку в підвалі гудів газовий котел (цей звук у мене досі асоціюється із затишком), а влітку за вікном радісно заливалися пташки (ти чув, як вечорами співають солов'ї? Ні, серйозно, чув?). Ми щоночі дарували один одному кохання. У спальні на другому поверсі нашого будинку. Але, окрім маленької дівчинки з блакитними очима і золотавим волоссям, дітей у нас більше не було. Не встигли...

Вже не можу сказати, скільки відтоді сплинуло часу – рік чи десять. Точно пам'ятаю, що був початок осені. Вечір. Ще тепло, дерева лише почали скидати із себе золото. На своїх старезних «Жигулях» я плентався назустріч вечері і Наталці. Принаймні, так я вважав: от поцілую її, потім доньку, почитаю малій казочку, поки вона тихенько не засопе, вимкну світло в дитячій; навшпиньках, щоб не розбудити донечку, прокрадусь у спальню, де Наталя віддасться мені пристрасно, наче вперше або востаннє... Насправді ж дорога, вмощена все ще вологим від недавнього дощу гравієм, вела мене до кінця. У пекло.

Я загнав машину в гараж і попрямував до будинку. Двері розчинені навстіж. «Дивно», – подумав я тоді.

У той вечір був незвичний вітер. Не те, щоб дуже сильний, але... Я чітко пам'ятаю втомлений шелест вмираючого листя. Може, двері відчинилися самі, через протяг?

Мені стало погано, дихання сперло. «Це від утоми», – сказав я собі, замкнув за собою двері і зайшов до вітальні. Там горіло яскраве світло. Сліпучо-яскраве, що обпалює сітківку, ніби під стелею нашої вітальні підвісили сонце. ТБ беззвучно миготіло новинами.

У будинку все змінилося: щось не на своєму місці, щось зайве, чогось не вистачало. Зрештою, мій мозок сприйняв те, від чого відчайдушно відмовлявся, обманюючи сам себе, відтягуючи усвідомлення кошмару до останнього.

Розкриті від жаху з-під стелі на мене дивилися сині очі. Золотаве волосся спадало з неприродно схиленої голівки на бліде личко й тендітні дитячі плечі. Кров сочилася з порізаних дитячих грудей, стікала по животу, ніжках і запікалася на килимі.

У розбите вікно дихав прохолодний вечір, закидав клапті осіннього туману, ворушив фіранками і дитячим тільцем, підвішеним за шию до люстри моєї затишної вітальні мотузкою для білизни. Я торкнувся ноги, залитої кров'ю. Вона була ще теплою, але в блакитних оченятах життя вже зникло. Я, наче зомбі, пішов на другий поверх, до спальні, назустріч тому, що повинен побачити. Я штовхнув двері, вони прочинилися із жалібним скрипом. І знову яскраве світло різонуло мої очі.

На закривавленому ліжку лежала Наталка. Гола, розтерзана, зрошена власною кров'ю. Почувши мене, вона спробувала підвестися, простягнула руку, ніби хотіла вхопитися за мене, шукаючи опору. Її губи намагалися щось сказати, але з них зірвалося лиш хрипіння (чи, може, то знову рипнули двері?), ротом пішла кривава піна. Дві цівки потекли по підборіддю і шиї.

– Наталко... – покликав її я.

Її губи щось відповіли скрипом двері за моєю спиною. Наталка сіпнулася, тілом, починаючи від тонких точених пальців, скоцюрблених у судомах, пройшла передсмертна дрижа, і єдина жінка, яку я встиг покохати, згасла.

Господи, я ж спізнився лише на кілька хвилин, щоб врятувати їх! Але тоді я про це подумати не встиг. Навіть не відчув удару по маківці, просто яскраве світло в моїх очах згасло. Не знаю, скільки часу сплило, доки світло повернувся. Воно було вже не таким яскравим.
Посеред вітальні. Я сидів за столом, якого раніше тут ніколи не було. Стіл засипаний купою стодоларових купюр. На рівні моїх очей гойдалися голі дитячі ніжки. Білі з синіми жилками. У розбите вікно холодом дихала ніч.

Навпроти мене сидів чоловік. Довге сиве нечесане волосся, обличчя заросло багатоденної щетиною. Водянисті очі, вкриті кривавої сіткою капілярів, дивилися повз мене. Він пив чай з моєї улюбленої чашки з написом «Женя». І курив сигарету. «Мальборо».

– Привіт, – сказав незнайомець.

Його голос мене розбудив, струснув.

«Це він, – подумав я. – Це він...»

Це він відібрав у мене доньку і дружину і вкрав душу.

– Ти!.. – загарчав я. – Сука!

Я скочив на ноги, ледь не перекинувши стіл, і потягнувся руками... ні, зубами до його горлянки.

– Ти!

Але в його руці миттєво з'явилося щось чорне і впало на мою голову. Беззвучним вибухом в мозку виник біль. Я не втратив свідомість, а... ніби задрімав. Затуманеними очима я бачив, як він кладе біля калюжі крові, що майже згорнулася, на купу грошей чорний, наче смерть, великий револьвер, рукояттю якого щойно мене оглушив.

Зовні тяжко зітхнула ніч, завило у дротах лінії електропередач, зашелестіло опале листя, і від пориву вітру ноги перед моїми очима різко гойднулися.

– Хто ти? – крізь дрімоту запитав я.

– Ніхто, – відповів сивочолий чоловік.

– Що тобі потрібно?

– Нічого. Я просто прийшов тебе вбити.

Він згасив сигарету об зелені папірці з портретами американських президентів і витягнув нову.

– Навіщо ти їх убив? – питання прозвучало без жодної інтонації.

– А навіщо їм жити?

«Навіщо їм жити?» – подумав я, і, зізнаюсь, не знайшов відповіді.

– Я просто блукаю світом і вбиваю людей, Євгене Дверін. Адже тебе так звати? – сказав чоловік. – Ні, краще я тебе зватиму Джоном Доу. Як мерців у американських детективах. Ти не проти?

Мені було байдуже. Декількома хвилинами раніше мені хотілося спіймати момент, вихопити у незнайомця зброю і пристрелити. Перегризти йому горлянку, розірвати на шматки. Я швидко змирився з дійсністю – все втрачено, не має значення, хто кого вб'є – він мене, чи я його. Тоді мене відвідала абсолютно недоречна думка: цей мудак не знає англійської, адже за паспортом я мав бути Іваном Олененком, щоб мене можна було перейменувати на Джона Доу і не уславитися при цьому кретином. Я, здається, посміхнувся.

– Я знаю, що ти засмучений, Джоне, – говорив сивий чоловік, бавлячись револьвером. – Але сталося те, що сталося. І тобі страждати залишилося недовго. Скоро я тебе вб'ю. І все скінчиться.

Кров з розбитого чола заливала мені очі.

– Навіщо ти це зробив? – прошепотів я крізь рожевий туман. – Навіщо?

Я почав розповідати, що він зробив, що зруйнував. Розповідав своє життя. Хвилину за хвилиною. Моє довбане життя – мить за миттю, ніби хотів назавжди залишитися в минулому, нехай не завжди щасливому, але набагато кращому, ніж цей жах з повішеною донькою і дружиною, котра захлинулась у власній крові на нашому ліжку, на якому ми кохалися минулого вечора. Він слухав, уважно дивлячись на мене водянистими байдужими очима.

За днем приходила ніч, собаки надворі то гавкали, то вили, я все читав і читав своє життя уголос, незнайомець крутив у руках револьвер і палив цигарку за цигаркою. Іноді він кудись виходив, але я не замовкав, він повертався з чашкою чаю, відкладав револьвер у бік, щось перепитував, пив підсолоджений коричнево-жовтий окріп, я ж шепотів, читав своє минуле.

***

Одного вечора, коли в розбите вікно вскочив дощ і окропив нас своїми холодними сльозами, незнайомець сказав:

– Замовкни! Чуєш? Стули пельку!

Я прокинувся від сну, туман спав з моїх очей, і я побачив, що тільце під люстрою покрилося трупними плямами.

Посеред столу на купі грошей лежав револьвер.

Він поступово заволодів моєю свідомістю, і руки самі потягнулися до зброї. Ми, я і той сивий, схопилися, силкуючись вирвати один у одного шматок убивчого заліза. Очі незнайомця налилися кров'ю, стали червоними, як у скаженої тварини. Прогримів постріл і обдав наші обличчя густим димом із присмаком пороху, проспівала куля, десь поблизу задзвеніло розбите скло, а ми видерлися на стіл і борсалися у купі кривавих грошей, по-звірячому гарчали, ніби в нас вселився диявол. Скотилися зі столу на підлогу. На вулиці завив вітер, потім – собака. І знову постріл. Постріл і дим. Постріл...

Я стояв навколішках і тиснув на спусковий гачок. У барабані револьвера вже скінчилися набої, а я все тиснув і тиснув. У вухах стояла луна від пострілів. Тільки коли вона зникла, я зрозумів, що

КІНЕЦЬ

Переді мною лежав незнайомий чоловік. Майже без обличчя – тільки криваве місиво. Над головою гойдалася моя мертва донька, у спальні тліла дружина, втоплена у власній крові.

Я опустився на підлогу і заплакав. Зсередини щось відчайдушно рвалося на свободу, я його випустив, і воно розірвалося сльозами і нелюдськими криками. Лише коли воно повністю відлинуло у ніч, я заспокоївся і заснув. На підлозі. Поруч з людиною майже без обличчя.
***

Прокинувся незадовго до світанку. Я вже знав, що робитиму. Я помився і переодягнувся. Взяв валізу і склав у неї гроші, розкидані на столі. Обшукав труп незнайомця, знайшов у кишені його плаща коробку, обтягнуту шкірою (може, людською?), повну набоїв з кулями, укритими сріблом. Відкрив газ на кухні та у підвалі в котлі. Запалив свічку і поставив її на стіл. Прямо під донькою, прощаючись.

Вийшов з дому, відкрив гараж. «Жигуль» довго не хотів заводитися, але, прокашлявся, чхнув і забурчав двигуном. Я виїхав на заплаканий дощем гравій дороги і натиснув на педаль газу. Відразу ж будинок вибухнув і запалав. Мій маленький сільський замок облизували руйнівні язики вогню.

Я озирнувся. У похмуре небо рвалося полум'я і стовп темно-сизого диму. Ворони, перелякані вибухом, чорною хмарою носилися над лісом і кричали свої пташині прокльони. Я підняв скло, щоб їх не чути. Виїхав на Харківську трасу, набрав швидкість. У зустрічному напрямку повз мене промчали дві червоні-білі пожежні машини і карета «швидкої», услід за ними на всіх парах нісся міліцейський «уазик». Їхні сирени кричали про біду.

***

Доу знову зник на кухні і загримів там посудом.

Іванов уявив собі дочку Джона. Закривавлену, з мертвими блакитними оченятами, що викотилися з орбіт від задухи, з мотузкою на шиї, повішену на розбитій люстрі тут, у цій кімнаті. І запах тіла, що розкладалось...

– Жах, – пробурмотів Чіп. – Напевно, його божевілля заразне.

Йому здалося, що він чує цей запах, ввижалось, ніби він сам просякнутий ним. Чіп насторожився, понюхав свій одяг, але від нього тхнуло лиш старим потом і куривом.

Доу повернувся з двома чашками кави. Одну поставив на стіл перед Івановим.

– Такі от справи, – сказав він.

– Що? – перепитав Чіп.

– Ось так я став Джоном Доу.

Іванов боровся з нудотою, що підступала до горла.

Далі буде

Попередні і наступні глави дивіться тут.

Про проект.

Блог: Onlinetriller Андрій Лаврик роман зміст книжка Іди і вбивай

Знак гривні
Знак гривні