Іди і вбивай. Глава 8. Коли немає сенсу кричати

Така проста, звичайна фраза, тихо сказана втомленою людиною, вона набуває іншого, священного сенсу, коли слова втілюються в страшну реальність: "Я вб'ю тебе".

Було до відчаю страшно, хотілося пронизливо кричати.

– Чому? – запитав Чіп.

– Що «чому»? Чому я вбив їх, або чому я вб'ю тебе? – Доу розвів руками. – Все дуже просто: кожен колись помирає. Когось убиваю я, решту – хтось інший. Або щось. І тут немає відповіді на всі «чому». У смерті немає сенсу, як і в народженні, і в житті. Вони просто є. І тут нічого не вдієш. Абсолютно.

Чіп вкотре спробував оцінити ситуацію. Він замкнений у квартирі з маніяком-убивцею, якому незрозуміло що від тебе потрібно. Це схоже на погане кіно, зняте бездарним режисером за сценарієм божевільного письменника. І не можна вимкнути телевізор, якщо ти вже всередині цієї диявольської скрині.

Попередні і наступні глави дивіться тут. Про проект.

Грубий дерев'яний стілець, на якому він безперервно сидів вже другу добу, став знаряддям тортур: боліла дупа. Іванов до біса втомився, перегорів від страху і відчаю. Його думки у паніці кидалися від однієї стінки черепної коробки до іншої, немов намагалися вирватися назовні і втекти куди подалі.

– Женя... Вибач, Джоне. – Чіп облизав пересохлі розбиті губи. – Послухай-но... Не вбивай мене... будь ласка...

Доу прискіпливо дивився на Чіпа. Ні, це сам Чіп, віддзеркалюючись в очах цього божевільного, спрямував на себе повний відчаю погляд. Ніколи смерть не була для Іванова такої реальною, як зараз, коли він майже торкався її, обіймався з нею, цілувався в засос.

Чіп згадав вечір у випускному класі, коли він напився до втрати свідомості. Увійшовши в кураж, він тоді випив півпляшки паленої горілки, і його немилосердно нудило, рвало. Порожній шлунок смикався у вже непотрібних спазмах, а в голові ритмічно, як вода з погано закрученого крана, капало-стукало:

"... Я вмираю, я вмираю ...смерть ... Я не хочу ..."

– Чіп, Чіп, Чіп, – поблажливо посміхаючись, сказав Джон. – Ну, як ти не розумієш: ти все одно помреш, уб'ю я тебе чи ні. Але справа в тому, що зараз твоя і моя черга. Прийшов наш час. Тому я тебе таки вб'ю.

Доу взяв револьвер і приставив Чіпу до лоба. Холод металу обпік шкіру, ніби поцілунок смерті. Перед очима промайнули світлини з його життя, все життя – кадр за кадром, на кшталт прискореного кіно, і Іванову воно раптом здалося таким нестерпно чудовим і жахливо коротким.

– Все просто: я зараз натисну на спуск...

І `образи зникнуть. Все життя, немов його не було зовсім.

Іванов заплакав. Його губи і підборіддя затремтіли, з очей потекли сльози, гарячі і солоні, закочувалися до носа і рота, струмували по щоках, розм'якшуючи засохлу криваву кірку, і капали, капали, капали... Чіп заридав, не сміючи відірвати чоло від мертвецько-холодного ствола, наче зброя вросла між його очей.

– Який же ти рюмсало! – вигукнув Доу і щосили вдарив Іванова рукояттю револьвера по голові. – Чмо!

Дуло нарешті відпустило Чіпа, залишило в спокої, і він, заливаючись кров'ю і слізьми, впав обличчям на стіл.

– Дурень! – кричав Джон. – Чому ти так хапаєшся за своє гівняне життя?!

Щось із гуркотом полетіло на підлогу, щось розбилося.

– Ідіот!

А Чіп крізь сльози радів тому, що смерть закінчила свій поцілунок, відпустила його голову, що він досі живий. Джон щось ламав, трощив, а Іванов подумки волав: «Я хочу жити, хочу жити, жити...»

***

Чіп сидів за столом, поклавши голову на руки. У напівдрімоті він відчував, як висихають на ньому сльози, змішані з кров'ю. Чув, як Джон міряє кроками кімнату, гримить на кухні посудом, шумить у туалеті довгими відрижками унітазу, і знову кроки... Раптом цей ланцюжок звуків обірвалася, Іванов почув, як рипнув стілець під Доу, запатентовано клацнула запальничка Zippo, повітря заповнив запах тютюнового диму.

– Чіпе... – напівпошепки покликав Джон.

Іванов не реагував.

– Чіпе!

Він повільно підвів голову. За вікном сутеніло.

– Чіпе!

– Що?

Доу підсунув Іванову чашку, над якою змійкою піднімалася пара.

– Випий кави.

– Кави?

– Так, кави. – Джон відпив зі своєї чашки, затягнувся сигаретою. – Ти що, не п'єш каву?

– Але ж у мене в квартирі немає кави. – Чіп узяв до рук чашку з паруючою темною рідиною.

Крізь перебите перенісся і засохлу в ніздрях кров до рецепторів пробився хвилюючий запашний аромат. Кава.

– У тебе раніше в квартирі і мене не було, – зазначив Доу. – Я поклав тобі дві ложки цукру. Нормально?

«Яке це має значення для мерця? – подумки відповів йому Іванов. – Звичайно ж, нормально».

Він трохи відпив. Справжня кава, натуральна. Схоже, зварена по-турецьки. Чіп не надто тямив у каві, але був впевнений, що це була не розчинна, не якийсь там «Нескафе».

– Хочеш сигарету?

Джон підсунув до нього пачку, на якій лежала Zippo.

– Я хочу в туалет.

– Ти питаєш у мене дозволу? – Доу посміхнувся. – Ти що, увесь цей час терпів? – І засміявся. Але так, ніби йому насправді сміятися не хотілося, проте цього вимагав етикет.

Іванов встав, занімілі ноги підкошувалися, він невпевненою ходою попрямував до туалету. Сів на унітаз. Даремно. В нутрощах нічого не було, і Чіп лише сидячи помочився. Шум бачка здався гуркотом водоспаду.

Він підійшов до ванної, пустив в умивальнику воду. Крізь павутину тріщин на дзеркалі на нього дивився незнайомий закривавлений чоловік. Чіп набирав повні долоні води і втирав її в обличчя. Холодна волога обпікала рани. Подумалося: «Болить, значить – живий».

Він взяв рушник, витерся. У передпокої зупинився, втупившись на вхідні двері.

– Чіпе!

«Куля летить зі швидкістю звуку», – попередив внутрішній голос.

– Чіпе!

«Ні, я не зможу, не встигну!» – тоскно подумав Іванов, і повернувся в кімнату.

– Так ти виглядаєш краще, – сказав Джон. – Але однаково хріново.

«Еге ж, ти теж на Алена Делона не тягнеш», – подумав Чіп.

Іванов сів, запалив. Доу спостерігав за ним крізь напівзакриті повіки.

– Про що ти думаєш, Чіпе?

– Ні про що.

– Неправда. Людина тим і відрізняється від інших живих істот, що завжди про щось думає.

Чіп не відповів. У голові крутилося, що він скоро сильно відрізниться від інших живих істот, хоча, щодо думок буде дуже на них схожий.

У кімнаті стало зовсім темно. Предмети тонули у мороці, виднілися лише їхні почорнілі розмиті силуети. Доу підвівся, попрямував до вмикача і оживив розбиту люстру над столом – лампочка, виявляється, вціліла. Повернувся, сів і знову примружився.

– Може, ти вже змирився з тим, що помреш?

Іванов мовчав.

– Чіпе!

– Що?

– Про що ти думаєш?

Крізь стіни долинали приглушені голоси людей і шум автівок. Десь цокав годинник. Спливав час.

– Чому ти так хапаєшся за своє життя?

– Для тебе це так важливо, Джоне? – Чіп знизав плечима. Він не розумів, навіщо це потрібно знати людині, що прийшла тебе вбити.

– Так, я хочу зрозуміти. – Тепер очі Доу розплющені повністю, в них відбивалося мляве світло лампи, наповнюючи їх нездоровим блиском.

– Я просто хочу жити, – відповів Іванов. – А ти?

– Я не думаю про це. Я не живу. – Доу схилився над столом, посунувся до Чіпа; його запалені очі наблизилися. – А ти, Чіпе, ти розумієш, про що говориш, про що думаєш?

Про що він говорить? Про що думає? Він думає про те, щоб завтра розплющити очі та побачити сонце? Ні, насправді сонце йому було до одного місця. І він не знав, про що тут можна говорити.

– Чіпе, ти ж насправді не жив, – Доу закурив нову сигарету (вже котру?), затягнувся, смачно, наче після сексу. – Ти помер задовго до мого приходу. Ти замкнувся в собі, привів до занепаду себе і речі, які тебе оточують. У тебе удома скрізь лайно. І на вулиці. Навколо тебе і всередині. Тобі щоранку не хочеться, тобі страшно вибиратися з ліжка, бо ти боїшся, що навколишній світ не змінився за ніч на краще. Ти, напевно, мрієш одного разу заснути, а коли прокинешся вранці, побачити, що все навколо добре? Так? Я знаю таких, як ти. Трупи! Просто трупи.

Іванов мовчав. Він зловив себе на думці, що згоден з Доу. Джон до біса правий: причиною всіх неприємностей, які ставалися з ним, був він сам. Навіть ту дещицю, яка у нього була, Чіп зруйнував власними руками. Своєю дурістю, лінощами, необачністю... Однак не час розмірковувати про це, коли трапилося ще одне лайно – чувак, озброєний і небезпечний, котрий вважає себе мало не Господом Богом.

– Знаєш, Чіпе, – продовжив Джон, – тобі не треба жити. Користі від твого життя немає ні тобі, ні оточуючим. Хоча, визнай, тобі ж на все це начхати? Якщо ти хочеш смачно поїсти, ти намагаєшся заснути; хочеш розважитися – лягаєш на канапу, вмикаєш телевізор, шукаєш щось цікавеньке, а потім засинаєш; хочеш жінку – засовуєш руку в труси і дрочиш. Коли кінчаєш, намагаєшся заснути з думкою, що мав секс з Шерон Стоун. Або Брітні Спірс, або з іншою відомою курвою – я, вибачай, не тямлю у шоу-бізнесі. Або з гарненькою надцатирічкою з сусіднього під'їзду... До речі, я пригледів одну таку, може, заскочу до неї, коли розберуся з тобою… Чіп, твоє життя скінчилася. Те, що у тебе залишилося – не життя. Летаргічний сон якийсь. – В голосі Доу пролунала нотка розчарування, ніби йому було прикро від того, що Чіп прожив свої роки марно. – Тобі немає сенсу жити.

Іванов мовчки дивився на дно чашки, де засихала кавова гуща.

– Ну, скажи, Чіп, я правий?

«Він правий, цей сучий син правий, все знає, наче все моє життя невидимкою жив поруч, – промайнуло в його голові. – Але є ще завтра, воно може настати, якщо цей псих залишить мене в спокої, піде геть, кудись зникне, виявиться просто страшним сном, галюцинацією. Завтра...»

– Ні... – видавив Іванов.

– Що «ні»? Ти хочеш сказати: якщо я тебе не вб'ю, то завтра все буде добре? Ти станеш гарним, багатим і усіма коханим? Життя зміниться на краще?

Чіп проковтнув слину і відчув, як сіпнувся його кадик. Ні, хочеться вірити, але ні. Джон нікуди не зникне, він просто не хоче вбивати Чіпа зараз. Бо йому потрібно поговорити про сенс життя, трясця його матері! Краще його не дражнити, а то, не дай Боже, пролунає постріл. Головне – потягнути час, а потім...

– Можливо, – прошепотів Чіп.

Доу зареготав. Здавалося, що зараз він схопиться за живіт, упаде зі стільця і качатиметься по підлозі, скорчившись від сміху, допоки його легені не втомляться, і ребра не заболять від частого здригання. Але він різко замовк, на його обличчі з'явився вираз судового присяжного.

– Ну, спробуй мене переконати, – сказав Доу.

Переконати? Що, Джон справді залишить Іванова в спокої, якщо його переконати у тому, що в житті Чіпа є сенс?

Що йому розповісти? Що Чіп завтра знайде роботу, відновиться в університеті, закінчить його, одружується, заведе дітей? Чи, може, стане президентом, і країна під його чуйним керівництвом процвітатиме? Раніше Іванов ніколи не думав про це, і тепер, коли у барабані револьвера на нього чекав маленький шматочок смерті, він судомно шукав цей бісів сенс. І тут йому здалося, ні – виникла впевненість, що у нього ніколи не буде красуні-дружини, дітей, гарної роботи, будинку, що все його життя було спрямовано до кінцевого пункту під назвою «Джон Доу», який розташувався в його брудній орендованій квартирі.

– Джоне, – почав Іванов зрадливо неслухняним голосом. – ...Дідько, я навіть не знаю, як це сказати...

Тінь веселощів зникла з обличчя Доу, він став серйозно-зосередженим.

– Я не знаю, що буде далі, і... – Чіп, щоб вгамувати хвилювання, витягнув з пачки сигарету. – Знаєш, раніше я насправді жив. По-справжньому. Принаймні, мені так здавалося ...Я вступив до університету, переїхав у це велике місто... Утік, нарешті, від батьків – набридло животіти в маленькому містечку. Жив в «общазі»... Голодні були часи, але веселі... Згодом, роки за два мені і це набридло. Я знайшов собі непогану роботу, кинув навчання (однаково в універі нічому гідному не вчать)... Ну, я зняв цю квартиру... Мені хотілося спокою і такого тихого щастя…

– І ти був щасливий? – перебив його Джон.

– Не знаю. – Чіп дійсно не знав. – Мені так здавалося... – «Хоча, чого душею кривити, – подумав він, – мені завжди здавалося, що для щастя чогось не вистачає». – А потім з'явилася дівчина. Її звали Оксаною. З'явилася... Просто... З нею все було так просто. І я її кохав. Ми... Не можу пояснити...

Іванов замовкнув.

«Напевно, це дійсно було щастя, – подумав він, – бо не можу висловити все це словами. Чи це була така дурня, про яку годі говорити?»

– І що було далі?

Далі завжди складніше.

– Нічого. – Чіп збив з сигарети попіл. Той посипався на підлогу. – Все скінчилося. Кінець почався з якоїсь нісенітниці. Хтось з вищого менеджменту фірми, в якій я працював, прокрався. Причому, так сильно, що цим зацікавилася податкова, міліція та прокуратура. Спочатку заарештували банківські рахунки, потім усе інше. Навіть мій комп'ютер, на якому я верстав рекламні буклети і складав оголошення, стілець, на якому я сидів. Словом, так я залишився без роботи. Я, звичайно, був упевнений, що знайду іншу. І Оксана казала, що все буде добре. Ось тільки з новою роботою не щастило. Від неробства я почав випивати. Напевно, занадто часто. І в один прекрасний день вона зібрала речі і пішла. Я через її подружку потім дізнався, що вона до свого колишнього хлопця повернулася. А потім і від нього знову пішла... Це неважливо. Я ще довго вірив, що вона до мене повернеться, я знайду роботу, все буде тіп-топ, але ...

Іванов раптово подумав, що якось дивно сповідатися Джону. Він затнувся, проте незабаром продовжив:

– Мені просто не вистачало грошей. Розумієш, справа не в тому, що я мало заробляв. Принаймні, я собі ні в чому особливо не відмовляв, та повсякчас здавалося, що грошей не вистачає. Спочатку я міркував, як заробляти більше, намагався робити це, але потім зрозумів, що мені потрібна велика сума грошей відразу. Достатня, щоб надовго заспокоїтися, і тоді все б налагодилося. Я зміг би повернути кохану людину і речі, які приносили мені радість...

Джона почало трясти, немов у припадку епілепсії.

– Гроші! – вичавив із себе Доу і загиготав, розбризкуючи слину. – Гроші! Ха-ха-ха!

Давлячись сміхом, він поліз під стіл і витягнув звідти валізу.

– Гроші! Гроші! Господи, як це смішно... Ги-ги-ги!

Він відкрив валізу і вивалив перед Івановим її вміст. На стіл випала купа зелених папірців, заклеєних в акуратні пачки. Десятки, може навіть сотні тугих стопок стодоларових банкнот мокли в розлитому чаї і бруднилися в попелі недопалків.

– Дивись, друже! – Доу розірвав одну з них перед носом Чіпа. – Скільки тут по-твоєму? Сто тисяч? Мільйон? На скількох можна накупити щастя?

«Господи, цей божевільний ще й банки грабує? – здивувався Іванов. – Кумедно: смерть прийшла до мене з повною валізою грошей».

– Бачиш, Чіпе, – Доу припинив реготати, лише подекуди хихотів і гикав, – я вже достатньо довго мандрую світом з цією купою грошей, але досі не купив ані крихти щастя. Напевне, люди правду кажуть: щастя не купиш. Так, їм іноді здається, що вони щасливі. Але це самообман. Те, що ми вважаємо за щастя – просто коротка мить задоволення. Ти задовольнив свої нагальні потреби і бажання, наситився, як свиня, котра нажерлася помиїв, і думаєш, що щасливий. Та хіба це щастя? Взагалі, матір твою, що таке щастя?!

Іванову знову закортіло курити. Він відшукав серед розкиданих грошей пачку «Мальборо», побоюючись доторкнутися до банкнот, витягнув цигарку, закурив. У його легені немов набився пісок, але організм все просив і просив нікотину.

– Джоне, маючи стільки «бабла», ти можеш отримати все, що захочеш. – Чіп замовк на кілька секунд, намагаючись вгадати, що йому відповість Доу. Не вийшло. – Чому ти тут? Навіщо ти це робиш?

– А чому ти, такий гарний, розумний і перспективний молодий чоловік, сидиш і дрочиш у своїй засраній норі? – Доу скривився, передражнюючи Чіпа. – Все дуже просто: ми обидва маємо те, на що заслуговуємо. Ми можемо просити у Бога що завгодно, але ти до самої смерті стирчатимеш тут, а я – тинятимуся світом з револьвером і валізою грошей. Більшого ми ніколи не отримаємо.

Чіповою спиною вкотре пробіг цілий мурашник. Схоже, непроханому гостю дійсно ні біса не треба, лише б дивитися, як від його руки помирають люди.

Далі буде

Попередні і наступні глави дивіться тут.

Про проект.

Блог: Onlinetriller література роман зміст книжка Андрій Лаврик Іди і вбивай

Знак гривні
Знак гривні