Іди і вбивай. Глава 7. Дві страшні історії

Ранок прийшов до Чіпа з болем у скронях. Боліла голова. Повіки немов змащені суперклеєм. Спочатку Іванов зрозумів, що живий, потім – що сидить. Він підвів голову. Відразу ж шию і спину пронизало, наче струмом. Чіп змусив свої очі розплющитися і зустріти сірий світанок. Кволі промені продиралися крізь осінній туман, що оповив місто, осідали на сітківці очей, посипали вимученим світлом схожого на примару Джона Доу.

Попередні і наступні глави дивіться тут. Про проект.

Доу трохи сповз зі стільця, напівсидів-напівлежав. Так і не скинув свого плаща, укритого сірими плямами попелу від цигарок.

По столу пробіг тарган. Великий, рудий. Обігнув калюжу розлитого чаю, купку недопалків біля руки Жені і зіскочив на підлогу.

Доу, здавалося, спав. Очі заплющені, дихання легке і рівне. Поруч, на столі, чорний, наче крила ворона, револьвер. Пильно стежив дулом – своїм єдиним оком – за Чіпом. Біля ніг Джона, наче вірний пес, стояла потерта шкіряна валіза.

Джон Доу. Чіп згадав, де раніше чув це ім'я. Так в американських фільмах «копи» називали небіжчиків, особу яких не вдалося встановити. Іванов віддав би чимало за те, щоб ця божевільна тварина спала не за його столом, а в якомусь американському морзі. І отримала б «Оскара» за виконання ролі трупа.

– Доброго ранку! – Чіп побачив своє віддзеркалення в очах Доу. – Хороший жарт, чи не так? – сказав Джон і всміхнувся. – Ранок добрим не буває.

Доу встав із стільця і пройшовся кімнатою. Під його чобітьми захрумтіли уламки розбитої чашки. Він наблизився до вікна і промовив:

– Туман. Уже цілий тиждень туман...

Іванов дивився на револьвер, на отвір у його стволі, схожий на порожнє око. Думки про те, що він може простягнути руку, взяти його і враз з усім покінчити, навіть не виникало.

Джон повернувся за стіл, витягнув з кишені цигарки і запальничку, запалив. Хотів покласти їх назад, але передумав і кинув посеред столу. Чіп теж взяв тютюнову паличку, і, жадібно затягуючись, розкурив. Вони курили довго, неквапливо, відправляли до стелі сивий дим доти, доки їхні сигарети повністю не перетворилися на прах. Вони розглядали себе в очах один одного. Йшов час. Хвилина, друга, третя.

Джон виглядав утомлено-спокійним. Немов старий друг, який вчора загулявся на твоїй вечірці, залишився переночувати, а сьогодні страждає від похмілля. Іванов зловив себе на думці, що вже купу часу – кілька місяців – прожив у повній самотності, майже ні з ким не спілкуючись. Здається, це називається втратою соціальних зв'язків. Спочатку він втратив роботу, потім пішла Оксана і закінчилися гроші, згодом зникли друзі. Тепер виникла досить велика ймовірність того, що він втратить і життя. Дивно, але допоки смерть не підібралася так близько, Чіп жодного разу не замислювався про те, що він щось втрачає. Постійно переконував себе, що все добре, все на краще, завтра буде ліпше, ніж сьогодні, тим паче – ніж учора. Хоча розумів – це неправда.

***

Чіп намагався ніколи не згадувати про це. Про те, що трапилося, коли одного разу сказав собі: «Я її кохаю». Їй він цього не сказав і не скаже ніколи, і шкодуватиме про це.

Йому було років тринадцять-чотирнадцять, і для нього, вже великого хлопчика, найзахоплюючою справою ще була гра у «війнушку» з однолітками. Навіть безневинним дитям кожен із народжених з пенісом підкоряється інстинкту вбивати, хай і не по-справжньому. Незважаючи на те, що він був кволим хлопчиком (і таким же почувався, коли став дорослим чоловіком), але у «війнушці» він був одним з кращих. Він був віртуозним убивцею своїх товаришів, коли подумки пробивав великокаліберними кулями груди і голови уявних ворогів, відриваючи їм фугасними зарядами кінцівки. І ця гра, вигадане вбивство, уявна перевага над іншими, робила його сильнішим. У власних очах, зрозуміло. А це для хлопчика мало не найголовніше – почуватися сильним. І раптом в призначений природою час, як це зазвичай буває у хлопчаків тринадцяти-чотирнадцяти років, з'явилася вона.

Багато хто, коли вперше зіштовхується з цим, не знає, що робити. До тринадцяти-чотирнадцяти років ми вже бачили достатньо фільмів про це і читали в книгах. Але то однаково, що за книгами і фільмами вести партизанську війну і влаштовувати диверсії на залізниці – може вийде, хоча, навряд чи.

Її звали Женею. За іронією долі, перше кохання Іванова звали Женею, як і людину, яка тепер прийшла його вбити. У неї були великі карі очі, як у героїнь японських коміксів, і зворушливо пухкі губи. Вона була одноліткою Чіпа, її юне тіло вже розвилося, тугий бутон мав ось-ось розпуститися. Часто подібний пуп’янок не менш прекрасний, ніж вже розквітла квітка, адже не даремно в кожному другому ховається педофіл.

Це було в дитячому таборі відпочинку, куди батьки віддавали Чіпа щоліта. Табір складався з двох десятків спальних будиночків, що вишикувалися у два ряди на лісистому схилі, що плавно спускався до невеличкої річки. Вона щороку ставала дедалі мілкішою (принаймні, так здавалося Чіпу). Якщо не було дощу, дітей водили на пляж біля цієї річки купатися і засмагати. Це було однією з найбільших принад табірного життя.

Коли він уперше потрапив до табору (а тоді Іванову було років сім-вісім), йому там страшенно не сподобалося. Він дуже хотів додому, у звичне оточення, оскільки тут, у таборі, все – незнайомі люди, чужі запахи і рипуче залізне ліжко, на якому йому доводилося спати, – лякало хлопчика. Він хотів плакати, але плакати боявся. Щось всередині, в підсвідомості, підказувало йому, що, коли він заплаче, зграя хлопчиків, в яку він потрапив з волі батьків і адміністрації табору, зробить з нього ізгоя і перетворить його існування тут на пекло. Його неясний здогад незабаром підтвердився.

Маленький Гліб, найнижчий з п'ятнадцяти семи-восьмирічних хлопчаків, які жили під одним дахом, впав, коли його штовхнув хтось із розбишак. Він розревівся від болю і образи. Після цього випадку Гліба стали штовхати частіше, кожен користувався нагодою, щоб дати йому копняка і обізвати «гномом». Чіпу було шкода Гліба, але, підкоряючись стадному інстинкту, він теж відважував Гному запотиличники. І лише іноді ловив себе на соромливій думці, що на місці Гнома Чіп міг опинитися сам. Але зграя хлопчаків вже отримала свого ізгоя, і решта її членів опинилися у відносній безпеці один від одного.

Тоді, коли він уперше потрапив до табору, Чіпа обтяжувало перебування тут, усі ті ігри, які вигадували для них вожаті, здавалися йому огидними і дурними, як несправедливо суворе покарання за дрібну провину. Їжа не смакувала – зовсім не така на смак, як готували вдома. Найгіршою була «тиха година», коли їх, непосидючих шибеників, змушували спати вдень – з 14.00 до 16.00. Але за рік Чіп знову опинився тут, і все стало інакше. Прибирання будиночка і прилеглої території було для хлопчаків тягарем, але його сприймали за належне, необхідне зло. Навіть «тиха година» вже не здавалася трагедією: у цей час можна було не спати, а читати, грати в «Ну постривай!» (поки не з'явився «тетріс») або «дурня», травити байки. Головне – робити все це тихо, і вожатий закриє очі на таке порушення дисципліни і, може, візьме в ньому участь.

За рік потрапив у табір і Гном. Він уже не був ізгоєм, тому що в іншому загоні відпочивав його старший на три роки брат, і ображати Гліба стало небезпечно. Його все ще називали Гномом, але без глузування. Це було просто прізвисько. Майже всі хлопці в таборі мали прізвиська. У Чіпа прізвиськом було його ім'я. Чіп товаришував із Гномом, вони стали хорошими друзями, ця дружба збереглася до закінчення школи. Через ім’я друга Гліба іноді називали Дейлом.

Того літа, коли Іванов уперше зізнався собі, що когось кохає, стояла нестерпна спека. Навіть тінь вікових дубів, між якими ховався табір, і волога, котру давала річка, не рятували від жари. Хлопчаки ходили б в одних плавках, якби не кровожерливі комарі, які збиралися тут в величезні рої. Женя була в тому ж, що і Чіп, другому загоні. Котедж, в якому жили дівчата з «другого», знаходився трохи вище будиночка хлопчаків, поруч з яким стояв тенісний стіл і пара лавок. Чіп сидів на одній з них і ліниво відмахувався від комарів. На ґанку навпроти дівчатка розвішували сушитися купальники. Другий загін недавно повернувся з річки.

– Цей стіл якийсь дефективний, – пробурчав Гном, сідаючи поруч із Чіпом. Він щойно програв партію в пінг-понг Камазу, товстому хлопчикові з їхнього загону, і тому трохи засмутився. Програти Камазу вважалося «западлом», оскільки цього хлопчину всі недолюблювали (пухких, що поробиш, не надто люблять).

– Не виключено, – розсіяно відповів Чіп.

Навпроти на ґанку Женя про щось теревенила з подружками, через стукіт м’ячика, що бився об тенісний стіл, не чутно слів, сюди долинав лише дзвінкий дівочий сміх. Вона на мить повернула голову в бік Іванова. На прекрасному личку сяяла усмішка, у карих очах виблискували задиркуваті іскорки. Той оберт голови, ця посмішка викликали у Чіпа раніше незнайому гаму почуттів. Спочатку переляк і сором, а потім тілом пробігла приємна тепла хвиля.

– Ти закохався в неї? – запитав Гліб, простеживши за поглядом Чіпа.

– У кого? – Іванов спробував зробити вигляд, що не розуміє, про що мова.

– У Женю з нашого загону – не в мене ж.

– Чому ти так вирішив? – Чіп, зніяковівши, відвернувся вбік, сподіваючись, що Гном не помітить, як він почервонів.

– Добре, добре. Я нікому не скажу.

З їдальні покликали на обід. Після обіду настала «тиха година», і весь другий загін мав прикидатися сплячим. Хоча, дехто дійсно спав. Наприклад, Камаз. Або вожатий Гена, у якого в той день було дике похмілля.

Увечері, після того, як дітей знову зводять скупатися в річці і нагодують вечерею, розпочнеться дискотека. Цей захід, не менш важливий для підлітків, ніж плавання та пірнання, проводили на волейбольному майданчику, що знаходилася між їдальнею та господарськими будівлями табору. За ними сидів на ланцюгу лютий пес-вівчарка Мухтар. Ночами бородатий завгосп відпускав вівчарку погуляти. На волі Мухтар був ласкавою псиною, із задоволенням дозволяв почухати йому за вухом. Щоправда, таких сміливців знаходилося небагато.

Раніше, коли Чіпу було років сім-вісім, на дискотеці були популярними Beatles, АВВА і «Брати Гадюкіни». Але останніх ще тоді вилучили з табірної фонотеки, оскільки директор вважав цей гурт шкідливим для майбутніх комсомольців (тоді ще не до всіх дійшло, що Радянський Союз наказав довго жити). Коли Чіп підріс, на піку популярності опинився реп і техно. Дітки збиралися у кола і витанцьовували під цю фігню. Директор і більшість вихователів дивилися на ті па з явним осудом, але з якихось міркувань танці ніколи не скасовували.

Чіпу подобалось танцювати на дискотеках у таборі. У тих танцях була якась інтимність, ритуальність і безпосередність, там можна було відкритися (потім, ставши дорослим, він більше ніколи не танцював, бо відкриватися боявся). Пізніше в університеті він прочитає у Конрада Лоренца про ритуальні танці і їхнє значення для соціальних тварин, але тоді для Чіпа це було просто магією.

У той вечір Іванов не пішов у коло. Він боявся, що всі його рухи виглядатимуть незграбними і потворними, їх побачить вона, Женя, і це неодмінно призведе до катастрофи. Він стояв біля торцевої стіни їдальні, за якою старші хлопці вчилися палити. І не важко було вгадати, до кого був прикутий його погляд.

– Потанцюй із нею, – сказав Гном. – Зараз буде «медляк», ти її запроси.

– Навіщо? Не хочу, – відрізав Чіп.

– Послухай, старий, – Гліб поклав йому руку на плече, – нічого страшного не трапиться, якщо ти підійдеш до неї і скажеш: «Ходімо, потанцюємо».

– А якщо вона пошле?

– Ну, тоді хоча б буде зрозуміло, що підходити до неї більше не варто, – Гліб засміявся. – Як каже мій старший, не попросиш – не дасть.

Іванов уже знав прихований сенс життєвої мудрості старшого брата Гнома, понад те, добре розгледів на порнографічних фотокартках, як це відбувається. Він ще навіть і не мріяв скоїти щось подібне, хоча у снах підлітка вже почали з'являтися неясні непристойні образи.

– Іди, Чіп, не гальмуй.

З динаміків долинули перші акорди «Зомбі» The Cranberries.

– Егеж, я пішов.

Вона сказала «так». Він обійняв її за талію, вона поклала руки йому на плечі, і вони повільно закружляли в незграбному танці. Вони танцювали мовчки, намагаючись не дивитися одне на одного. Він поступово п'янів від її запаху, відчуття її тіла в своїх руках, але не смів притягти її до себе ближче, щоб пружні недозрілі груди доторкнулися до нього, пробуджуючи незнайомі раніше бажання. Він віддав би все на світі, щоб цей танець тривав вічно, але незабаром музика стихла. Вони кілька секунд продовжували повільно рухатися у нечутному ритмі.

– Все, – сказала Женя.

– Що?

– Музика закінчилася, – вона посміхнулася. На її щоках з'явилися ямочки.

– Точно. Вибач.

– Та все нормально.

– Дякую.

– Нема за що, – і вона повернулася до зграйки своїх подружок.

Він пішов до своїх, що скупчилися за їдальнею. Погляди хлопчаків прикуті до Чіпа. Через цю увагу він одночасно відчував і сум'яття, і гордість.

– І як? – запитав Гном.

– Вона як батарея опалення, – замість Чіпа відповів Секс. Він отримав це прізвисько у спадок від старшого брата, а за що воно дісталося братові, Сергій замовчував. – На дотик тепла і ребриста.

Усі, окрім Іванова, зареготали. Хоча йому теж було смішно.

– Чіп, а у тебе встав, – зазначив Камаз.

– Та пішов ти...

За кілька годин її вбили. Женю знайшла її вожата, стурбована тим, що дівчинка вийшла вночі до туалету і довго не поверталася. Туалет, смердюча цегляна споруда з дірками в підлозі, знаходився осторонь від будиночків, майже у лісі. Хтось дочекався, поки Женя зробить свою справу і вийде. Він задушив її, а потім зґвалтував ще теплий труп і розчинився у спекотній імлі, наповненій піснею цвіркунів і викриками нічних птахів. Убивцю так і не знайшли.

Тоді у Чіпа вперше забрали щось дійсно важливе.

***

«Потрібно опиратися, – думав Чіп, відганяючи спогади. – Треба опиратися ... Але як? Вбити, умовити, прокинутися і забути!.. І чому це відбувається зі мною? Цей кошмарний сон...»

– Женьо, чому ти... – почав Іванов.

– Мені не подобається, коли мене так називають, – перебив Доу. Стримано, спокійно.

– Вибач, Джоне. – Чіп намагався тримати себе в руках. – Чому ти... прийшов?

– А ти не любиш гостей?

– Джоне...

– Чіпе, ти сам знаєш, чому. – Доу розвів руками. – Це доля. Фатум.

Доля. Зараз Іванов споглядав свій фатум. «Навіть смішно, – спробував подумки підбадьорити себе Чіп. – До сліз».

Він відчував, що його обличчя брудне. На ньому засохла кривава кірка.

– Ну, добре. – Джон поклав руки на стіл, розім'яв кисті. Його суглоби хруснули. – Ти хочеш знати, чому я тут? Чудово! Це дуже захоплива історія. Думаю, тобі сподобається...

***

Кілька днів тому я йшов вулицею. Погода була – лайно. Як і сьогодні. Я тинявся містом. Мені просто не було чого робити. Мені давно нема що робити ...

Тут почався дощ. Я змок. Було холодно. Я заскочив у якийсь під'їзд, піднявся на неосвітлений сходовий майданчик шістнадцятого поверху... Знаєш, з дитинства полюбляю задертись кудись високо-високо і дивитися то вниз, на землю, то на небо. Відчуття, ніби ти посередині між людьми і Богом...

Спливав час. Надворі сутеніло. Мене хилило на сон. Я зняв плащ, застелив їм бетонну підлогу, приліг. Під вікном, так, щоб було видно зірки. Довго лежав, дивився на небо, не спав – заважав шум дощу. Час від часу стогнав ліфт, долинав монотонний гомін людей і ще якісь звуки. Вже не пригадаю які. За годину, а може й пізніше, я таки задрімав. Раптом на моєму поверсі відчинилися двері. Я почув, як клацнув замок, потім – кроки, чиркнуло, загорівся сірник. Я розплющив очі. Підійшов чоловік. Зупинився, мовчки дивився на мене. У пітьмі я бачив лише темний силует. Коли чоловік затягувався, вогник сигарети виривав з мороку червоні уламки обличчя: рота, місцями руді від тютюну вуса, ретельно виголене підборіддя.

Я підвівся на ноги, накинув плаща – зібрався вже йти.

– Іди, іди, – промовив мужик кудись убік, ніби не мене.

– Що? – перепитав я.

– Іди звідси, наркоман бісів, волоцюга!

– Друже, чому ви так непривітні? – приязно сказав я, намагаючись запобігти конфлікту. Хоча, зізнаюся, сварки мене тішать (Доу, кажучи це, недобре вишкірився і провів кінчиками пальців по барабану револьвера).

– Давай, перебирай ногами, – кинув він, – поки по пиці не отримав!

Я пішов до ліфта. Доки той піднімався до мене, мужик допалив і попрямував у квартиру. І коли він відчинив двері, я розігнався і щосили штовхнув його в спину. Він крекнув, відлетів у дальній кінець вузького передпокою – до туалету, перечепився і впав. Я заскочив слідом за ним і замкнув двері.

– Якого дідька?! – заволав мужик, підводячись на ноги. – Ти...

Коли він побачив револьвер, його очі зробилися великими, наче чайні блюдця, і обличчя стало немов крейда. Його губи щось прошепотіли, я не розчув що – торохнув набій, куля увірвалася мужику в груди. Він відступив до туалетних дверей, притулився до них, сповз на підлогу, сів. Його губи ворушилися, шукаючи крик, потім ротом пішла кров. Я впустив валізу, вона глухо вдарився об паркет.

У передпокій вбігла жінка. Нечесана, в рожевому поношеному халаті. Заклякла, спочатку дивилася на тіло, холонуче на підлозі, на кривавий слід на білих дверях туалету якраз під зображенням хлопчика, який дзюрив; потім – на мене. Я стояв з револьвером у витягнутій руці, зі зрізу ствола ліниво виповзав димок, дерся догори і танув під стелею.

Жінка зблідла, губи заворушилися, беззвучно, як і у її чоловіка.

– Рятуйте! – нарешті з них зірвався лемент. – Ря-я-туй-те-е-е!

Постріл пролунав немов грім, руку смикнуло від віддачі, і крик обірвався. Жінка, наче підкошена, впала поруч зі своїм чоловіком. Жовтий паркет навколо них став червоним. Запанувала абсолютна тиша. Ідеальна – мені навіть здалося, що через постріли мої барабанні перетинки луснули, і я оглух.

– Мамо, тато! – долинув раптом дитячий голос. – Мені страшно!

Я сховав зброю і пішов на звук голосу. У темряві в дитячій кімнаті на ліжку сиділа дівчинка. Маленька. Мабуть, рочків п'ять. Напевно, вона спала і мій револьвер її розбудив.

Дівчинка у темряві не могла бачити, хто увійшов, але відразу ж відчула чужого.

– Де мама? – злякано запитала вона.

– Тихіше, маленька, – сказав я. – Все добре.

– Де мама, де тато? – Вона заплакала.

– Ну, тихіше, не плач, сонечко! – Я підійшов, сів на ліжко, пригорнув крихітне тільце. Відчув тепло, тремтіння і страх.

– Дядю, що з ними?

– Ти тільки не плач. – Я погладив її по голівці. Волосся було на дотик ніби шовк. – Просто щойно у вашу квартиру увірвався бандит...

– Маму вбили?

– Та ні, ні! З мамою все добре. Тільки от тата поранили, зараз він у лікарні, а мама з ним.

Дівчинка припинила плакати, лише шмаркала носом.

– Чи скоро вони повернуться?

– Вранці, кицю. Ти прокинешся, і вони вже будуть удома.

– Правда? – У темряві я побачив, як виблискують вологі очі.

– Правда. Лягай краще спати. Раніше заснеш – раніше побачиш маму і тата.

Вона лягла, я вкрив її ковдрою, прибрав з її обличчя волосся, поцілував у скроню. Вона якось так пахла... Запах такий, як абрикос, і ще квіти... (Джон заплющив очі, згадуючи).

– Дядю, а ви що, з міліції? – запитала дівчинка, повернувшись на бік і підклавши ручку під щічку.

– Так, з міліції.

– А де той бандит, який поранив тата? Утік?

– Ні, маленька, не втік. Я його вбив.

– Він більше не прийде?

– Не прийде, звісно. Ніколи. Спи...

***

Доу замовк. Взяв нову сигарету, закурив.

– Що ти з нею зробив? – неслухняним тремтячим голосом запитав Чіп.

– Та нічого взагалі-то. – Джон збив попіл на підлогу. – Почекав, поки вона засне, взяв подушку, приклав до обличчя ...

– Виродок...

– Минуло хвилини три-чотири, дівчинка трохи посмикалась, та незабаром затихла. Я почекав ще трішки і відпустив. Підклав подушку їй під голову, поправив ковдру. Потім пішов у ванну, помився, поголився. Зайшов в іншу кімнату, приліг на канапу, подрімав до світанку. А вранці пішов, щоб знайти тебе.

Іванов дивився на цю людину (чи звіра?), яка розповіла йому, як винищила цілу родину, ніби про канікули в Карпатах. Чіпу хотілося думати, що ця історія – просто виплід бурхливої уяви хворого на голову покидька, що Джон усе вигадав, краще б було, щоб він це вигадав, хотілося вірити...

-...блукав містом кілька днів, а потім ти забув замкнути двері...

– …Забув замкнути двері... – Бездумно повторив за ним Чіп, відчуваючи, як у ньому з новою силою розростаються жах і відчай.

– ...і тепер я вб'ю тебе.

Далі буде

Попередні і наступні глави дивіться тут.

Про проект.

Блог: Onlinetriller література роман зміст книжка Андрій Лаврик Іди і вбивай

Знак гривні
Знак гривні