Іди і вбивай. Глава 6. Треба спати

«Як він сюди потрапив? – Подумав Іванов і відразу ж себе вилаяв: – Блядь, я ж забув замкнути двері...»

Перед ним, задерши на стіл ноги в брудних ковбойських чоботях, сидів чоловік у забризканому плащі незрозумілого темного кольору і курив сигарету. Чорний капелюх насунутий на очі – обличчя ледве видно.

Попередні і наступні глави дивіться тут. Про проект.

– Чого стоїш, наче у приймах? – глузливо сказав незнайомець хрипким голосом. – Влаштовуйся зручніше!

Він зняв капелюха, жбурнув, і той загубилась у мотлоху на шафі.

– Заходь, не соромся.

Стомлене неголене обличчя, довге чорне волосся, щедро побите сивиною, глибокі борозни зморшок на лобі, темні кола під розірваними червоною сіткою безсоння синіми очима. Біля стільця, на якому сидів незнайомець, стояла затерта шкіряна валіза. Ніби цей чоловік приїхав погостювати пару тижнів.

– Проходь, сідай!

Іванов підкорився, наче кролик очам удава, на негнучких ногах підійшов, сів навпроти на краєчок стільця, і знову в нерішучості закляк.

Незнайомець прибрав ноги зі столу, присунувся ближче, нахилився до Чіпа і сказав:

– Ну, як справи?

Чіп не знав, що відповісти. Що робити. Він був ошелешений, паралізований страхом. Лиш вигляд цієї людини наводив на нього жах. Від незнайомця точилася паралізуюча влада і загроза. Загроза смерті.

– Ти мене боїшся. – Це прозвучало не як питання. Це було твердження. Констатація факту. Непроханий гість відразу ж відчув страх Іванова.

«Я тебе боюся? – подумав Іванов, намагаючись приборкати судомне борсання думок. – Я тебе боюся... Та пішов ти у сраку, гівнюк!»

Він хотів це сказати вголос, але не зміг. Натомість пробелькотів:

– Як ти... ви сюди увійшли?

«Не зовсім доречне питання, – сказав інший, більш впевнений, ніж його власний, голос в голові Чіпа. – Тим пак, що відповідь очевидна».

Чоловік у плащі посміхнувся, вишкіривши жовті від тютюну зуби. Сині очі стали злими.

– У мене є ключ від усіх дверей.

Незнайомець засміявся. Широко роззявивши рота, недоречно, голосно, нестримно. І страшно. Його очі примружилися, наче теж намагалися посміхнутися, але залишилися синьо-холодними. Злими. Розлюченими.

– Що тобі від мене треба?! – Чіп не витримав і закричав. – Що?!

Незнайомець раптом замовк, його обличчя вмить зробилося спокійним. Аж занадто.

– Нічого. – Він знизив голос, додав йому удаваної втоми. – Нічого мені від тебе не треба. Я просто прийшов тебе вбити. – І посміхнувся. Сумно.

У Іванова по спині пробіг холодок. Ні, не від цих слів, а від того, як їх промовили – просто інформували, що тебе вб'ють.

«Що за маячня? – подумав Іванов, відчувши, як у нього пітніють руки. – Що за дурню несе цей...»

Ні, в реальному житті так не буває. Просто так не приходять до тебе додому, щоб убити.

– Забирайся звідси. – Чіп напружився, щоб сказане звучало твердо, і йому це майже вдалося.

Незнайомець лише вишкірився.

– Ти чуєш?! – закричав Іванов, але з його уст зірвався хрипкий вереск. – Геть звідси, придурок, дебіл, психопат!

Чіп схопився з місця і кинувся на незнайомця, не помічаючи стіл (були б меблі легшими або Іванов кремезнішим, то стіл неодмінно перекинувся б). Непроханий гість навіть не ворухнувся.

– Ти що, не зрозумів, козел?!

Іванов схопив його за лацкани плаща, спробував підняти і струснути. Незнайомець блискавично звільнився від чіпових рук, вхопив за волосся на потилиці і щосили вдарив обличчям об стіл. Чіп безпорадно сповз на стілець, в його очах потемніло, у роті з'явився солоний присмак. На верхній губі та підборідді стало гаряче й мокро.

Чіп застогнав.

– Не треба кричати на мене, господарю, – попросив гість. Це дійсно звучало проханням.

– Прошу, – видавив із себе Іванов, – забирайся ... Іди, а то я викличу міліцію.

– Викличеш ментів? Добре. – Непроханий гість сів на своє місце і схрестив руки на грудях. – Якщо хочеш – давай.

Чіп спробував підвестися, але його знову схопили за волосся і гепнули обличчям об стіл. Він вдарився правим боком – добряче зачепило вилицю. Його кістки немов втиснули в дерево. Щось хруснуло – не зрозуміло, череп чи стіл – перед очима спалахнула червона блискавка, затанцювали зелені зірочки, і Чіп знепритомнів.

Він прийшов до тями від гудіння в голові. Спробував її підвести, але вийшло не одразу. Шия стала м'якою і безвольною, а голова – чавунною. Іванов розплющив очі і застогнав від болю, наче по ним полоснуло сліпучим світлом. Але за мить, трішки покліпавши повіками, він зрозумів, що в кімнаті напівтемрява. За вікном уже стемніло, і лише з-під стелі падали скупі промені електричної лампи. У її тьмяному світлі незнайомець був схожий на чорта. Став темним (потемніла навіть його мертво-бліда шкіра), очі перетворилися на чорні западини, в яких миготіли холодні відблиски. У руці він тримав паруючу чашку чаю. Сьорбав потроху і курив, випускаючи цівки сизого диму через ніс.

«Диявол, – промайнуло в голові Чіпа. – Він справді схожий на диявола».

На столі перед собою Іванов побачив пляму засохлої крові. Власної крові.

«Господи, – думав він, – що це за божевілля таке? Що за дурний сон?»

– Доброго вечора! – сказав незнайомець, помітивши, що його жертва подає ознаки життя. – А він таки дійсно добрий. До речі, у тебе смачний чай. – І посміхнувся. У чорній тріщині рота виблиснули, наче ікла упиря, жовтуваті зуби. – Сьогодні повний місяць. Коли місяць у повні, мені стає якось тривожно і млосно. І мені це подобається.

– Чому... – простогнав Чіп.

– Що «чому»? Ти хіба не любиш місяць?

– Чому ти... прийшов до мене?

Незнайомець знову усміхнувся посмішкою вампіра.

– Надворі вогко, холодно і взагалі бридко, я змерз і захотів, дуже захотів чаю. Я вже говорив, що в тебе хороший чай?

«Хороший чай? Боже!» – Чіпу захотілося закричати.

– Ти божевільний, – прошепотів Іванов, – псих... – І заволав від болю – незнайомець різким рухом виплеснув йому в обличчя гарячу рідину.

– Я роблю це не тому, що ти назвав мене психом! – закричав «гість». – Ні!

Він схопив Чіпа за зап'ястя, притягнув до себе і загасив об його долоню сигарету. Пролунало характерне шипіння, почувся запах горілої плоті.

– А-а-а! – розриваючись від болю, загорлав Чіп.

– Я роблю це тому, що ти хотів мене образити! – кричав незнайомець. З його рота бризкала слина. – І ти мене образив, суко!

– Ні, Боже, ні! – репетував Іванов. – Припини, будь ласка!

Незнайомець так само раптово, як і схопив, відпустив руку Чіпа, той притиснув її до грудей, важко дихав, стогнав, корчився від болю.

– Вибач, я не стримався, – майже ласкаво, ніби вибачаючись, сказав непроханий гість. – До речі, я вже говорив, що в тебе досить непоганий чай? – І зареготав.

– Дідько... – крізь зціплені зуби видавив Чіп.

У незавішене вікно зазирнув повний місяць.

– Хочеш курити? – запитав незнайомець і видав боязкий смішок, наче соромився своєї пропозиції.

Іванов захитав головою.

– Та ні, справді, хочеш? – Він однією рукою простягнув Чіпу відкриту пачку «Мальборо», іншої здобув з Zippo язичок полум'я.

Так, він дійсно хотів курити. До безтями. Іванов здоровою рукою потягнувся було за сигаретою, але відразу ж боязко її осмикнув, остерігаючись, що цей психопат знову його обпалить.

– Я сказав: візьми сигарету, трясця твоїй матері! – гаркнув незнайомець.

Чіп тремтячими пальцями висмикнув із пачки цигарку і вставив у рота. Незнайомець кинув йому палаючу запальничку, та перекинулася кілька разів у повітрі і не згасла, Чіп незграбно її зловив. Прикурив, клацнув кришкою і обережно поклав запальничку на стіл. Подалі від себе.

На одному боці Zippo вигравірувано сонце з довгими кучерявими променями. На іншому – місяць у повні, частково закритий хмарою.

– Ти мене боїшся.

Іванов мовчав.

– Так, я бачу: ти мене боїшся, – незнайомець запалив теж. – Дурню, ти не розумієш. Тобі нема чого боятися – я вже вбив тебе, щойно сюди увійшов. Ти мертвий.

З ним краще не сперечатися, подумав Чіп.

– Дивно все це, правда? – запитав непроханий гість. Іванов не відповів

Незнайомець витягнув з кишені плаща коробочку розміром з маленьку, але товсту книжку. Чорну, здається, оббиту шкірою. Відкрив її. Він дбайливо дістав з коробки невеликий предмет циліндричної форми.

– Дивись, що в мене є!

Латунна гільза і срібляста куля, відбиваючи бліде електричне світло, кидали зловісні відблиски.

– Доторкнися до нього, візьми, – сказав незнайомець і не без гордості додав: – Куля вкрита чистим сріблом!

Іванов простягнув руку, і в його долоню впав набій.

– Дивись, це – посланці смерті, – сказав незнайомець. – Як і я. Тільки вони світлі, блискучі, а я темний... А ось і сама смерть! – У правій руці він тримав важкий револьвер, чорний, наче крила ворона, який здався Чіпу незвично великим.

В очі Іванова бездонною прірвою дивився зріз ствола.

– Ні, будь ласка, ні! – прошепотів Іванов. – Ні...

– Так! – вигукнув незнайомець і натиснув на спуск.

Щось голосно клацнуло, ніби запальничку Zippo зачинили із зайвим зусиллям.

– Бабах! Ти убитий!

Чоловік у плащі закинув голову і залився хрипким нездоровим сміхом.

Іванова трясло. Від безсилля і страху. А незнайомець став заряджати револьвер, насвистуючи собі під носа Yesterday. Чіп заплакав. Як дитина.

– Забирай усе, що хочеш, тільки не вбивай мене! – промимрив він.

Місяць за вікном закрився хмарою. На кухні шаруділи таргани. Звичайно, Іванов не міг їх чути, але чомусь вважав, що ледве помітний шурхіт видають лапки комах, котрі у пошуках їжі обстежують кухню. І було чути, що у ванній протікав кран.

– От і все, – сказала гість, закінчивши з набоями.

Він направив зброю на Чіпа, цілячись йому то у лоба, то в груди.

– Ти тільки рюмси не розводь, – суворо сказав незнайомець, – як баба. Бо знаєш, що я роблю з бабами? Я їх трахаю. Спочатку спереду, потім ззаду. Потім приставляю їм свого сталевого друга і натискаю на гачок. Уявляєш – спереду зайвої дірки ніби й немає, а в жопі стає вдвічі більшою!

– Та пішов ти, сука! – відповів Іванов, утираючись тильною стороною долоні.

– О, це вже краще, – на обличчі непроханого гостя з'явилася крива, але все ж незла усмішка. – Думаю, ми з тобою потоваришуємо.

Він поклав револьвер на стіл і запалив нову сигарету.

«От якби він відволікся, – подумав Чіп, – тоді б...»

– Не встигнеш, – ніби читаючи його думки, сказав незнайомець. – Ти у мене не перший і не останній, друже. – Він дав Іванову сигарету і прикурити. – Кайф від курива незрівнянний, коли знаєш, що скоро помреш, правда? Для мене вже давно кожна сигарета в кайф. Скільки б я їх не палив.

Чіпа від цих слів пересмикнуло. Але й справді, він спіймав себе на тому, що почав отримувати від сигарети задоволення, якого не відчував раніше.

Кров з носа вже спинилася, засохла у ніздрях грудочками, заважала дихати. Боліла голова.

«Господи, чи вдасться мені позбутися цього психа?» – втомлено подумав Іванов.

– Мабуть, нам доведеться провести багато часу разом. – Незнайомець підняв чашку і одним ковтком допив залишки чаю. – Дуже багато. Так що давай знайомитися. – І простягнув через стіл руку. – Джон. Джон Доу. Взагалі-то мене звати Женею, але я тобі не раджу так мене називати.

Чіп нерішуче простягнув свою руку, вклав її в долоню Джона і сказав:

– Чіп. Чіп Іванов.

– Це твоє справжнє ім'я? – перепитав Доу, міцно, немов у лещатах, стискаючи правицю Іванова. – Ти його не вигадав?

– Ні, не вигадав.

Джон хмикнув.

– Ну, що ж, Чіпе, – сказав він, – вже пізно і нам час спати.

Доу різко потягнув Іванова на себе і щосили вдарив своїм чолом в обличчя Чіпа.

Світло електричної лампочки згасло. Настала ніч.

Далі буде

Попередні і наступні глави дивіться тут.

Про проект.

Блог: Onlinetriller література роман зміст книжка Андрій Лаврик Іди і вбивай

Знак гривні
Знак гривні