Іди і вбивай. Глава 4. Незнайомка і капелюх

«Осінь. Ненавиджу!» – бубнів Джон собі під носа. Мрячило. До носка черевика пристав кленовий листок.

Попередні і наступні глави дивіться тут. Про проект.

Насправді осінь йому подобалась. Так, холод і вогкість крутили йому кістки, він почав кашляти (хоча, швидше за все, останнє через цигарки), і в носі було волого. Осінь – не найкраща пора для мандрів. Проте він її любив. Ні, можливо, не зараз, а колись, у минулому житті, коли він не був Джоном Доу, бродягою з вигаданим ім'ям. Він пригадав, що, здається, він народився восени. Перед очима промайнули потьмянілі картинки з дитинства, коли він такий маленький, а неосяжно великі дерева позолочені сухим листям... Він рішуче відігнав спогади, не давши видінням стати більш-менш чіткими. Згадувати – це небезпечно. У нього не має бути спогадів, він – людина без минулого.

Але скільки років минуло відтоді? Відтоді, як він став бродягою? Джон намагався порахувати, але не вийшло. Він спробував пригадати, що було з ним учора, і коли це майже вдалося, йому почало здаватися, що насправді це було рік тому. Або два. І знову ж таки, з глибин пам'яті на поверхню, немов бульбашки повітря, вперто піднімалися фрагменти з минулого життя, розмиті, але такі, що здавалися недавніми, ніби це відбувалося з ним годину або дві тому. Джон прокрутив у голові, як у нього починався сьогоднішній ранок, і невесело посміхнувся. «Паскудно», – подумав він. Доу спробував пригадати, який сьогодні день тижня. Безнадійно.

– Усе це так сумно, – сказав він уголос. – Напевно, варто купити собі календар.

Джон сказав це досить голосно, щоб на нього озирнувся перехожий – молодик років під тридцять, одягнений як менеджер середньої ланки – чорне пальто поверх ділового костюма, сумка з ноутбуком через плече. Молодик озирнувся, знизав плечима, і рушив далі. Джон Доу проводжав його відсутнім поглядом. Перехожий був занадто нікчемний, щоб жити, і так само нікчемний, щоб померти. Хоча Джон, коли вбивав або милував людей, не керувався якимись критеріями, просто приходило розуміння, схоже на осяяння, що ось цей має померти.

Праву руку, в якій він ніс валізу, ломило від тягаря. Валіза з чорної шкіри, місцями потерта до сіруватої білизни, була досить важкою і незручною, тож спокуса полишити її виникала постійно. Джон вкотре подумав, що варто змінити валізу на рюкзак – тоді тягати з собою ту ношу було б набагато зручніше.

Він зробив кілька кроків і зупинився, щоб закурити. Він поставив валізу на тротуар, витягнув з кишені плаща пачку «Мальборо» і запальничку Zippo. Сигарета загорілася, Доу глибоко затягнувся, так, щоб кожна альвеола наповнилася отруйним димом. Видихнув і затягнувся ще. Подивився на запальничку, з одного боку прикрашену сонцем з усмішкою язичницького божка, а з іншого – місяцем, схожим на сатанинського ідола. Спробував пригадати, звідки вона у нього, та швидко сховав Zippo до кишені. Це теж не варто згадувати

Налетів вітер, зірвав з голови Доу капелюха і поніс геть. Джон нерішуче застиг. Вітер ніс капелюха до найближчого перехрестя, де сновигали автівки. Джон смиренно спостерігав, чим закінчиться та подорож. Капелюх докотився до ніг дівчини, яка чекала на зелене світло, і мов пес, що хотів попеститись, притулився до її щиколоток. Незнайомка здригнулася, злякано озирнулась і підняла капелюха. Джон викинув сигарету, взяв валізу в ліву руку і попрямував до перехрестя.

– Треба ж, – сказав він, беручи капелюха з рук дівчини, – погода дедалі гірше і гірше.

– Вибачте, – вимовила вона.

– Немає за що. – Доу обтрусив капелюха і помістив собі на голову. – Дякую!

У дівчини були сірі з зеленими іскорками очі. Джон спіймав себе на тому, що вже тисячу років не звертав уваги на чиїсь очі, і навряд чи міг відразу сказати, якого кольору очі у нього. Ще Джона збентежило те, що дівчина була надто легко як для такої погоди одягнена – у коротку спідничку, котра напевно не зігрівала голі ноги, і білу тонку майже прозору курточку.

– Дівчино, ви одягніться тепліше або горілки випийте, – кинув Доу. – А краще і те й інше разом. Інакше захворієте і помрете.

Він ступив на дорогу і почув пронизливий вереск гальм. Щось штовхнуло його в ноги, він мало не впав, ловлячи рівновагу, зробив кілька кроків у бік, зупинився і намацав у кишені револьвер. Джон повернув голову, подивився на старенький червоний «Фольцваген-гольф» і якийсь час міркував, пристрелити водія чи ні. Водій дивився на Доу крізь лобове скло і вагався: обкласти безтурботного пішохода матюками, чи почекати, допоки той сам забереться геть.

«Ні-ні! – подумав Джон. – Може, він мені трапиться якось згодом». Хоча знав, що «якось згодом» навряд чи колись станеться – цей світ занадто великий. Він неспішно рушив геть, ковзаючи байдужим поглядом по безликим перехожим і безсоромно голим деревам.

Якийсь час він думав про дівчину, яка врятувала йому капелюха, і його раптом відвідала думка повернутися і допомогти цьому нещасному (він був упевнений, що саме нещасному) юному створенню. Він гадав, як: може, дати їй грошей, тисячу чи дві доларів? Але схаменувся – для незнайомки буде краще, якщо вона більше ніколи в житті не зустріне бродягу. Бродягу, що несе смерть.

Він блукав містом, не вибираючи напрямок. Питання «куди йти?» його вже давно не хвилювало. Джону Доу нема куди йти. Колись, давним-давно, коли він зробив це відкриття, на нього накотилася хвиля туги і жаху. Тепер же він із цим змирився. Так навіть краще, думав Джон, не вдаючись у подробиці, для кого краще.

«Цікаво, який сьогодні день тижня?» – знову подумки запитав у себе Доу. Ця думка мучила його увесь ранок, незважаючи на те, що для нього відповідь неактуальна. Адже він не ходив у будні на роботу, а щонеділі – до церкви. Для нього навіть не мало значення, яка зараз година, оскільки йому нема куди поспішати і кудись спізнюватися. Та все ж Доу було страшенно цікаво, який сьогодні день тижня. Пошук відповіді не був життєво важливим, проте питання не давало спокою, стало нав'язливою ідеєю. Колись, згадав Джон, кожен день тижня мав свій сенс і емоційне забарвлення, щось означав, збуджував якісь почуття. Понеділок – початок робочого тижня, знову на роботу після нетривалого відпочинку і домашніх турбот. У вівторок буденна круговерть вже накриває тебе з головою, і в середу ти не бачиш поверхні і сонця, хоча ще й не відчуваєш дна. Четвер – і сили вже на межі, але потрібно зробити ривок або просто почекати, коли теча винесе тебе до п'ятниці, і...

– Вибачте! – Джон схопив за лікоть випадкового перехожого. – Не підкажете, який сьогодні день тижня?

– Що? – перепитав чоловік. На вигляд йому було років сорок п'ять, сутулий, нічим непримітні риси обличчя, як у маніяка-вбивці Андрія Чикатила.

– Ну, день тижня який сьогодні? – Доу відпустив лікоть «Чикатила», і поставив валізу на землю, щоб розім'яти затерплу від ноші ліву руку. – П'ятниця? Субота? Неділя?

За товстими окулярами перехожого нерозуміння змінилося подивом, потім переляком.

– Іди ти на хуй! – І чоловік, схожий на відомого серійного вбивцю, поспішив геть.

«А й справді, яка різниця?» – подумав Доу. Йому раптом захотілося спиртного. Чогось міцного.

Він підняв валізу і прискорив крок. Перша ж забігайлівка, ресторан-бар з невибагливою назвою «Трактир», зустріла Джона табличкою «Зачинено». Він завернув за ріг, зачепивши плечем хлопчину у шкіряній куртці (той озирнувся, кинув лютий погляд, але мовчки продовжив свій шлях), і наштовхнувся на кафе, вивіску якого прикрашав отруйно-зелений кактус і сомбреро. Ніякої таблички на дверях не було, і Доу їх штовхнув. Двері не піддалися. Він потягнув їх на себе – безрезультатно. До дверей з іншого боку підійшов чоловік у фраку і схрестив руки, показуючи, що зачинено. Доу розвернувся і закрокував далі. «Схоже, ще зарано», – припустив він.

Джон обійшов квартал, потім інший, але скрізь його зустрічали таблички «зачинено» або просто замкнені двері. «Напевно, це змова», – подумав Доу. Його пошуки увінчалися успіхом хвилин за тридцять-сорок, коли він вже трохи втомився і видивлявся лавку, де б присісти перепочити. Джон побачив відчинені навстіж двері під вивіскою «Св. Патрік» і, не роздумуючи, зайшов. Сходи завели його в підвал, де щільно, впритул один до одного, стояли дерев'яні столики. Зайнятим був лише один – у дальньому кутку, але Доу попрямував до шинквасу, поставив валізу на підлогу і виліз на високий табурет.

– Коньяку сто грам, – сказав він і поклав на стійку стогривенну купюру.

Сонний бармен наповнив келих.

– Чи не занадто рано? – запитав він, взяв гроші, відрахував решту і поклав на стіл. Доу до неї не доторкнувся.

– У самий раз. – Джон зробив чималий ковток, відпивши рівно половину. – Якраз вчасно, щоб надертися, як чіп. – І широко посміхнувся бармену. Напевно, щось у тій усмішці було не так, оскільки бармен швидко відвів очі і почав протирати склянки, і без того натерті до стану майже невидимості. Джону здалося це кумедним, він зробив ще один ковток і зажадав: – Повтори!

Бармен слухняно виконав, і почав вивчати щось під стійкою, швидше за все, щоб не бачити Доу. Джон відпив трохи і розмірковував, чи не постріляти йому по пляшках, що вишикувалися над барною стійкою.

Хтось сів поруч. Бармен визирнув з-під шинквасу і пробурчав:

– Дівчино, а ви впевнені, що вам є вісімнадцять? – І очима показав на табличку з написом «Особам, які не досягли вісімнадцяти років, спиртні напої не відпускаються».

Джон озирнувся і побачив біляву дівчинку в не по сезону легкій білій курточці.

– Що, вирішили послухатися моєї поради? – Він їй не усміхнувся, пам'ятаючи, як його гримаси діють на оточуючих. – Гей, командире, налий дівчині коньяку, вона змерзла вся!

Бармен наповнив ще один келих.

– Ну ж, пийте, зігрійтеся, – він підняв свою склянку. – За порятунок мого капелюха!

Дівчина зробила ковток і закашлялась. Доу поплескав її по спині.

– Вибачте, – сказала вона. – У вас не буде сигарети?

Джон простягнув їй пачку «Мальборо» і дав прикурити. Вона кілька разів неглибоко затягнулася і знову забухикала.

– Ну, і як звати юну леді, яка напивається зрання? – запитав він, дивлячись у точку, що знаходилась десь трохи вище плеча бармена.

– Лінда, – вона боязко розглядала бродягу.

Він спробував на смак це ім'я, мовчки, лише торкаючись язиком піднебіння, повторив кілька разів, а потім запитав:

– Їсти хочеш, Ліндо?

– Ні, дякую, – вона подивилася йому в очі, побачила в них своє відображення і перевела погляд на свій келих. – Я вже поїла.

Звичайно, вона брехала. Вона точно сьогодні не снідала, може, повечеряла вчора, хоча навряд чи.

– Упевнена?

– Так.

Джон зробив ковток. Зовсім маленький. Його вже повело. Напевно, більше пити не варто.

– Шкода. – Доу закурив. – Мені чомусь захотілося тебе нагодувати.

Вона зиркнула на нього з підозрою.

– Ні, не подумай нічого поганого. Просто... – він збив попіл, схибив повз попільничку, бармен із докором скривився. – Ні, ну, якщо не хочеш, то як хочеш.

Чому він з нею заговорив? Ні, міркував Доу, звідки вона взялася на його шляху? Йому не варто було її вбивати, він відчував це нутром. Але тоді чому доля зробила так, щоб вони перетнулися? Тільки заради того, щоб він пригостив її випивкою?

Дівчина явно була нетутешньою. На жебрачку вона не схожа – занадто чистенька і акуратна, хоча й одягнена бідненько. Може бути, приїжджа студентка з бідної родини. Сірі з зеленуватими іскорками очі почервоніли і трохи спухли. Напевно, вона недавно плакала. Швидше за все, щось особисте. Посварилася з хлопцем або щось схоже на те.

– Вибачте, мені час, – сказала вона.

– Ні, сиди, я вже йду. – Джон зліз з високого табурета і простягнув бармену ще одну сотню. – Решти не треба.

Він витягнув з кишені оберемок купюр і поклав перед дівчиною.

– Може, у тебе усе ж таки з'явиться апетит, коли я піду. – Він обережно обійняв її, пригорнув до себе і поцілував у тім'я. – І купи собі теплий одяг. Прощавай! Не плач більше.

Він підхопив валізу і, не озираючись, попрямував до виходу. Але біля сходів його щось зупинило, змусило заклякнути. Доу кілька секунд прислухався до себе, своєї свідомості, намагаючись зрозуміти, що його осмикнуло. Осяяння виникло раптово, як спалах. Він різко розвернувся і швидко пішов до столика в дальньому кутку. За ним сиділи троє чоловіків у шкіряних піджаках і про щось тихо говорили. Той, який сидів обличчям до Джона, бритоголовий здоровань з важким колючим поглядом небезпечної людини, повів бровою.

– Чого треба? – У тріскучому хрипкому голосі таїлася погроза. – Вали звідси!

– Вибачте, – відповів Джон. Револьвер вже був у руці. – Напевно, помилився.

Три постріли пролунали один за одним, як коротка автоматна черга.

Далі буде

Попередні і наступні глави дивіться тут.

Про проект.

Блог: Onlinetriller література роман зміст книжка Андрій Лаврик Іди і вбивай

Знак гривні
Знак гривні