Іди і вбивай. Глава 1. У Джона Доу все добре

«Трясця твоїй матері!» – вилаявся про себе бродяга Джон. У двері подзвонили знову.

Він сподівався, що вони не прийдуть так швидко. Він знав, що більше десяти хвилин не матиме, але вони залишили йому менше п'яти. А це замало, щоб приготуватися.

Тепер запізно. Хоча Джон відкрив навстіж вікна, він був упевнений, що вони відчують запах горілого пороху.

Попередні і наступні глави дивіться тут. Про проект.

Знаєте, коли доводиться часто стріляти і ховатися, починається параноя.
Навряд чи вони не помітять криваву пляму на шпалерах передпокою. Та й не факт, що ніхто з них не бачив його обличчя. Його можуть упізнати. Можливо, вони навіть ні про що не питатимуть і не проситимуть дозволу увійти. Мабуть, його просто пристрелять, як кілька хвилин тому він пристрелив одного з них.

Джон посміхнувся. «Ні, не сьогодні», – сказав собі бродяга. У двері знову дзвонили. Тепер на кнопку дзвоника тиснули довше. Джон хутко роздягнувся, залишив тільки труси і майку, й підійшов до дверей.

– Хто там? – гукнув він попри те, що добре знав, хто його потурбував.

– Відчиніть, міліція!

Джон відчинив. Перед ним стояв дебелий чоловік у бронежилеті. Трохи лівіше, з укороченим автоматом Калашникова на плечі, інший. Обойма пристебнута, вказівний палець на спусковому гачку.

– Лук'янов Сергій Іванович? – запитав перший, дивлячись на Джона згори до низу.

– Так, – відповів Джон.

– Ви нічого підозрілого не чули?

– Чув.

– Що? – нашорошився міліціонер. Він, не кліпаючи, дивився бродязі у очі.

– Стрілянину.

– Де? Коли?

– Кілька хвилин тому. Начебто стріляли на сходовому майданчику. Я спав, аж раптом почали стріляти.

Міліціонер примружив одне око.

– Ви не виходили подивитись, що там відбувається?

– Я що, дурень? – Джон змусив свій голос тремтіти. Це було неважко, адже він сильно нервував. – Там же стріляли!

– Ясно. Добре. Дякуємо. До побачення.

Бродяга хотів було зачинити двері, але міліціонер притримав їх рукою і запитав:

– Ви один у квартирі?

У Джона всередині похололо.

– У сенсі?

– У прямому сенсі: у помешканні ви один чи ще хтось є?

Джон приречено подумав, що добігти до револьвера, залишеного в іншій кімнаті, він не встигне. Можливо, мент навіть не стрілятиме – ці хлопці з «Беркута» непогано намуштровані на таку дичину, як Джон, і його скрутять прямо тут, на порозі. Може, ще зламають пару ребер і щелепу. Амбал у бронежилеті, не кліпаючи, свердлив його поглядом.

– Ні, не один.

– Хто ще? – Міліціонер через плече Джона вивчав передпокій.

– Дружина. Спить.

– Діти?

– У нас немає дітей.

– Добре. – Міліціонер втратив цікавість до бродяги. І нарешті кліпнув. – Не виходьте з квартири, допоки ми тут не закінчимо. Самі чули – стріляють.

Джон грюкнув дверима. Він одягнувся і пішов на кухню. Витягнув з холодильника шинку та сир і зробив пару бутербродів.

Зі спальні долинув стогін.

– Гм, я ж начебто їй у голову стріляв, – задумливо пробурмотів бродяга, і взявся за їжу. Джон згадав, що одного разу (тепер здається, відтоді сплинули тисячі років) він десь прочитав, що природа зробила жіночий організм більш витривалим, ніж організм чоловічої особини homo sapines.

Він визирнув у вікно. У дворі метушилися озброєні люди. Джон запхав у рота залишки бутерброда і взяв зі столу ножа. Перетинаючи кімнату, він мало не впав, коли послизнувся у калюжі крові, що густішала. І про себе вилаявся: «Трясця твоїй матері!»

Над Києвом вставало тьмяне осіннє сонце.

Далі буде

Попередні і наступні глави дивіться тут.

Про проект.

Блог: Onlinetriller література роман зміст книжка Андрій Лаврик Іди і вбивай

Знак гривні
Знак гривні