Пошук: квебек

Всі матеріали з тегом 'квебек'
теги:

Книжка "Мій Квебек: усе, що ви хотіли знати про Зовсім Іншу Канаду

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 26923 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 02/02/2018Дата публікації

Українці відносно обізнані про життя в Канаді і часто уявляють її як Ідеальне Місце Для Еміграції. Та прочитайте книжку Євгена Лакінського «Мій Квебек» (побачила світ у видавництві «Нора-Друк») — і зрозумієте: ви нічогісінько не знаєте про таку особливу частину цієї країни, як Квебек. Це досить закритий край, набагато менш поліетнічний і мульткультурний, ніж решта Канади. Книжка Євгена Лакінського, якого в Україні знають, як журналіста й письменника (а в Канаді він працює держслужбовцем) розповідає про Квебек, його людей, мови і життя очима українця.

Читав Олег Коцарев.

Навіть у глобалізованому світі й на найглобалізованішому континенті він великою мірою залишається річчю в собі. Що ж, тим цікавіше буде нарешті щось про нього дізнатися!

Нагадаймо: Квебек – одна з провінцій Канади з населенням близько восьми мільйонів. Найбільше та найвідоміше місто – Монреаль. Населення Квебеку, на відміну від більшості території Канади, переважно франкомовне. Останнім часом франкофони-квебекці визначаються як окрема нація – квебекуа (з наголосом на останньому складі), з власною культурою, відмінною як від англомовної Канади, так і від стандартної французької.

Історія перебування Квебеку в складі Канади досить драматична і суперечлива, з повстаннями, сутичками, з тривалою мовною дискримінацією. У ХХ столітті розгорнувся досить активний рух за незалежність, що увінчався референдумом 1995 року, на якому за незалежність проголосували приблизно 49 відсотків. І хоч нині пристрасті великою мірою вляглись, ідея відокремлення залишається вельми популярною, а відносини з федеральним центром – непростими.

Ось у такий край емігрував Євген Лакінський, своїми враження про нього й ділиться. «Мій Квебек» можна означити як книжку на межі репортажного жанру й такої собі автобіографічної повісті. Обидва жанри останнім часом активно розвиваються, мають щораз більший успіх в українського читача. Певно ж, помітять і цей твір.

У «Моєму Квебеку» постійно переплітаються кілька тематичних ліній. Перша – безпосередні враження від певних міст, районів, краєвидів і соціальних груп. Тут автору пощастило, він багато разів переїздив, змінював кола спілкування. Друга – квебекські узагальнення історичного, політичного, культурного характеру. І третя – властиво, персональна історія, особисті пригоди оповідача на навчанні, у праці, при винайманні квартири, у різного роду спілкуванні з різними людьми.

Це переплетення породжує і строкату, по-своєму гармонійну картинку вражень від самої книжки (хоч трапляються місця, де оповідь «тоне» в побутових подробицях). Ось кол-центр із різними «мовними офісами» (тобто, офісами, в яких ведуть телефонні розмови певними мовами) – в усіх співробітники швидко виснажуються й замучуються, а в іспаномовному латиноамериканському люди сидять у навушниках, за комп’ютерами, розмовляють із клієнтами та при цьому весь час грають повітряною кулькою у волейбол.

А от уже історичний екскурс у стосунки між франковомним і англомовним населенням чи розповідь про ще один франкомовний народ Канади – акадійців (про них українці знають іще менше, ніж про квебекуа). Історії про корінне населення, яке, виявляється, досить щільно перемішане з французькими предками квебекуа. Або ж «романтична історія» про студента греко-албанського походження Іллю, який шукав собі даму серця:

«Ілля, що до того вчився на психології, діяв раціонально — підходив до дівчини і пропонував:

— Давай будемо зустрічатися!

Дівчина, звісно, відмовлялася.

— А чому ні? — питав Ілля.

Дівчина відповідала щось ввічливе, але не могла переконливо обґрунтувати відмову. Ілля дивувався такій нелогічності — і йшов до іншої потенційної подружки. Це тривало кілька місяців — і всі дівчата виявлялися нелогічними».

І, звичайно ж – квебекський побут, устрій і настрій суспільства, життя у великих і малих населених пунктах, особливості оренди житла та виховання дітей, політичні дискусії, погляди, відносини емігрантів з місцевими тощо, тощо, тощо.

Очікувано Лакінський проводить деякі паралелі між Квебеком та Україною: в плані постійної боротьби за збереження й утвердження мови, непростої взаємодії різних форм ідентичності. Квебекські та українські проблеми й камені спотикання насправді, звісно ж, далеко не тотожні.

В нас усе чіткіше з самовизначенням, пройдено багато етапів розриву з колишніми імперськими центрами, немає сумнівів стосовно символічного, офіційного статусу мови. З другого боку, немає такої величезної більшості реальних носіїв мови в побуті (у Квебеку вдома розмовляють французькою, за даними соціологів, близько 80%, в Україні, за опитуванням 2017 року, українською – 50,5%, російською – 24%, обома – 24%), а противники існування самостійної України на карті світу далеко не такі м’які, ліберальні та компромісні, як противники самостійного Квебеку.

Та все ж нерідко квебекські історії Євгена Лакінського дозволяють не лише трішки дізнатися про життя «за морем», а й дистанційовано подивитися на наші справи.

З-поміж таких моментів можна навести, до прикладу, спостереження автора про новоприбулих до Квебеку іммігрантів, які часто-густо не хочуть вивчати французьку, ігнорують місцеву культуру, обмежуючись інтеграцією в англомовну як «універсальнішу» (про це детальніше читайте тут). Щось нагадує, чи не так? Особливо зворушує, коли так поводяться у Квебеку україномовні українці, які самі зазнали аналогічних несправедливостей на батьківщині.

Євген Лакінський

«Мій Квебек», уривок

Етнічна нація очима «чужинця»

До Шербрукського університету вчитися приїжджають з цілого Квебеку. Тамтешні студенти — як зріз квебекського суспільства, різних його регіонів.

Якщо знаєте молодого іммігранта, який є прихильником незалежності Квебеку, і хочете зробити з нього канадського федераліста — відправте його поміж студентів Шербруку. Він зблизька побачить цей народ — добрий, самобутній і, загалом, не шовіністичний, але якому жодного діла нема до «чужинців». Ну є «чужинці» і є; в них там якісь їхні культури; але нас то все не обходить: ми своє знаємо, а всяке незрозуміле — нам «по барабану». І у «чужинця» складається враження, що «вони, звісно, мають право на власну незалежну країну, але ця їхня країна аж ніяк не буде і моєю також».

А проте, один із найкращих моїх Днів народження був саме у Шербруку, із сусідами-квебекуа. Хлопці і дівчата, з якими я ділив квартиру, просто запросили мене до кафе. Ми з’їли якісь тістечка, випили кави, і вони таємно оплатили рахунок. І все це було таким щирим і спонтанним, що дотепер згадуєш із теплом.

Було багато вечірок — із вином, жартами і довгими розмовами. Були походи на дискотеки і до ресторанів. Якось на черговій дискотеці чув розмову поміж молодими квебекуа і акадійцями. Акадійці казали: «Якщо ви відділитеся — ми у лайні». Малося на увазі, що у разі незалежності Квебеку решта Канади напевно б відмовилася від офіційного білінгвізму. Акадійці — маленький франкомовний народ на Атлантичному узбережжі — опинилися б на межі асиміляції.

Перед виборами 2003 року дівчата у гуртожитку говорили поміж собою, що, мовляв, не варто голосувати за Квебекську партію, бо Бернар Ландрі, її шеф, може влаштувати новий референдум щодо незалежності. Для них референдум був зайвим головним болем. А були й переконані сувереністи. Шербрукське студентство — це Квебек у мініатюрі.

— Що мене найбільше вразило, коли я сюди приїхав, — казав мій сусід-квебекуа, добрий хлопець із далекого регіону, — так це усі ці етноси на кампусі.

Він мав на увазі африканців, арабів, східних азійців. У себе вдома він звик, що всі навколо — європейського походження.

Інший сусід, легковажний хлопець, для якого усе життя складалося з вечірок, дискотек і свят, щиро дивувався деяким іммігрантам. Він розповідав про дівчину-руандійку, тутсі, яка «зовсім не інтегрувалася до канадської культури». Дівчина пережила геноцид 1994-го, усю її родину перебили. А сама вона пригадує, як дитиною втікала вулицею, а навколо вибухали бомби. У Канаді вона з головою подалася у католицизм. Сусіда-вечіркофіла дуже обурювало, що ця африканка відмовляється ходити у кіно і на дискотеки.

Якось з Шербрука до Монреаля мене підвозив молодий хлопець, учитель фізкультури у школі. Був він простий, веселий і доброзичливий. Безпосередній: що на думці, те й на язиці. Говорив із «простонародним» квебекським акцентом. «Ти розумний! — казав він мені вже на під’їзді до Монреаля. — А є ж такі іммігранти, що зберігають свою релігію!» І пожалівся, що дівчаткам-мусульманкам дозволяють ходили на фізкультуру у хіджабах, «але якщо квебекський хлопчик хоче одягнути на фізкультуру якогось кашкетика, то йому це забороняють». Я не сказав йому, що теж зберігаю свою релігію, просто вона не вимагає ніякого особливого одягу.

Якось на дискотеці, знайомий мого знайомого перуанця показав йому (і мені заодно) студентську газету з університету міста Труа-Рів’єр. «Тут є дещо, із чим я не згоден!» — схвильовано сказав він. У статті обурювалися, що «різні етноси» на кампусі спілкуються між собою не французькою («і навіть не англійською!»), а своїми незрозумілими мовами. Як так можна?! Пригадую слова автора: «а ось кілька бородатих талібанів...».

Хлопець, що приніс газетку, був у розпачі і показав нам чернетку відповіді, що збирався надіслати до редакції. У тексті йшлося про «наш квебекський расизм».

Слухаючи його, я думав: а це ж не дивно, коли мешканця країни дратують «незрозумілі екзотичні мови», якими користаються «незрозумілі екзотичні люди». Щоправда, в імміграції ми й самі «екзоти». Не знаю, чи були тоді українці на кампусі Квебекського університету у Труа-Рів’єр, та якщо і були — то українська дратувала автора-«патріота» не менше, аніж говірка «бородатих талібанів».

На одній із таємних вечірок на квартирі в Ерманс (поки власниця міцно спала за кілька кварталів), я зрозумів, що у Квебеку назавжди залишуся іноземцем. Не через якийсь там «шовінізм» і не через небажання інтегруватися. А виключно через своє минуле. Після чергового бокала хлопці й дівчата почали співати пісень із дитячих телепередач і пригадувати лялькових персонажів, яких бачили у дитинстві.

Я радів за них, але був «в ауті». Я знав ляльку Катрусю і Хрюшу зі Стєпашкою, проте тут такі знання були непотрібні. Мені нічого не казали їхні спогади. Я був чужаком. Бачите, дорослий іммігрант може засвоїти мову, історію, фольклор нової країни, але він не може провести там дитинство.

Саме після співів сусід-вечіркофіл неполіткоректно пожартував із політкоректності: мовляв, у їхній улюбленій дитячій передачі мав би з’явитися новий персонаж, Том — чорношкірий, гомосексуальний і ВІЛ-інфікований.

У Шербруку доводиться говорити французькою старанніше, ніж у Монреалі: інакше тебе можуть не зрозуміти або подивитися як на дикуна. А радше перейти на англійську.

— Чому зі мною ти переходиш на англійську? — спитав я зовсім молодого хлопця, що працював у їдальні лікарні.

— Ви говорили з акцентом.

— Але ж це не англійський акцент!

Він подивився здивовано. Думка про те, що чужинський акцент може бути не англійським, здалася йому парадоксальною.

Утім, чимало приїжджих і не збираються інтегруватися. Я бачив людей, які прожили у Шербруку п’ять чи більше років, працювали поміж франкомовними, зробили тут докторати — і так і не засвоїли французьку. «А навіщо?»

Про стосунки між іммігрантами і квебекуа можна складати балади. Одна іммігрантська родина, пропрацювавши кілька років у квебекському колективі, вважала, що «канадці — люди закриті». А потім я мав нагоду спілкуватися з їхніми колишніми колегами.

— Добрий він хлопець, — казав один із них про голову родини, — Тільки якийсь некомунікабельний. Ніколи не заговорить до тебе першим. Хоча, може, це через мовний бар’єр?

Я знав подружжя квебекуа, де чоловік і жінка робили докторати з радіобіології — у тій самій лабораторії, в того самого професора і навіть за сусідніми комп’ютерами. Вони чудово ставилися до всього людства: до квебекуа й українців, росіян і арабів... але мали конфлікт із француженкою. Була у лабораторії жінка-француженка, тимчасово, на постдоктораті. І мала нещастя працювати інтенсивно, з раннього ранку до пізньої ніченьки. Ну, а всі інші працювали розслаблено, з 08:30 до 16:00. Подружжя злилося на цю іноземку — аж вітатися з нею перестало.

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 
теги:

Мови, які вмирають. Подорож до індіанців Квебеку

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 74873 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 28/08/2013Дата публікації

Тексти продовжують вивчати ситуацію з мовами, яким загрожує витіснення і зникнення. Наш автор відвідав канадських індіанців, котрі мешкають у Квебеку і поступово забувають свою мову. Я питаю молоду індіанку про мовну ситуацію. Вона трохи дивується. Так, мова жива, нею говорять у сім'ї, поміж своїми. Хоча молодь, звісно, більше говорить французькою.

До індіанців їздив: Євген Лакінський

З першого погляду, Сет-Іль на Північному Березі затоки Святого Лаврентія здається звичайним квебеським містечком. Чистенькі вулички приватних одноповерхівок, перед ганками - газони і клумби з квітами. Де-не-де - школи, кафе, дитячі майданчики. А навколо - гарна природа.

Але ось на краю вулиці - білий плакат: "Інню ласкаво просять вас до спільноти Уашат". Нижче - те саме мовою індіанців інню. Народ інню живе тут вже кілька тисяч років. Французи називали їх "монтаньє" (les Montagnais) - "горяни". Це відповідає природі Північного Берега - гори, ліси, ріки і море. До середини двадцятого століття народ був кочовий. Весною спускалися по річках до моря, восени - по тих самих річках - піднімалися до гір.

Клімат занадто холодний для сільського господарства, тому європейські колоністи тут не оселялися. У 16-19 століттях тут були торгові пости різних компаній, що міняли шкури бобрів, вовків, ведмедів і лисиць на цукор, сіль, тютюн, ножі, мушкети, домашнє приладдя.

У той час, шкури користувалися неймовірним попитом на європейських ринках.

Персонал кожного поста складався з десяти-двадцяти молодих чоловіків, а інших "білих" у тих краях практично не було. Бувало що вони одружувалися з індіанками. Метиси відігравали важливу роль у торгівлі, бо сприймалися як "свої" як серед індіанців, так і серед "білих".

У 1960-ті роки у регіони почалася інтенсивна розробка корисних копалин. За кілька років, Сет-Іль перетворилося з маленького рибальського сільця у двадцятитисячне місто.

Більшість населення складали переселенці з інших частин Квебеку. Щодо індіанців, їх примусово "цивілізували". У 20 столітті по цілій Канаді було запроваджено систему пансіонів для аборигенів. Індіанців фактично примушували віддавати туди своїх дітей.

Індіанець інну

Те, що могло здатися гуманітарним проектом, набуло варварських форм. Дітей фактично позбавляли власної культури, били за розмови рідною мовою. Серед вчителів траплялися й педофіли, а дітей не було кому захистити (хто повірить маленьким "дикунам"?). Пансіонати провели ломку культури і травматизували ціле покоління. Індіанці дотепер не забули про цей "подарунок".

Цікаво, що аналогічну політику щодо сибірських аборигенів проводив і Радянський Союз. У середині минулого століття чукотських дітей теж відправляли до пансіонатів, де примусово давали російські імена та по батькові, відучали від рідної мови. Але якщо канадський уряд офіційно вибачився перед аборигенами за "пансіонати", то російський взагалі не визнає проблеми. Та й чукчі мають значно менше прав ніж індіанці.

Паралельно, держава приклала зусиль щоб індіанці перейшли до осілого способу життя.

Отже йду я тихою вуличкою типового містечка - і раптом опиняюся на кордоні індіанської резервації Уашат. Втім, слово "резервація" набула негативного значення, тому замість нього кажуть "спільнота" (communauté).

Нічого, окрім таблички "Ласкаво просимо" не вказує на "міжнаціональний кордон". Та сама вулиця з тією самою назвою. Будинки, щоправда, трохи скромніші, але теж акуратні і комфортабельні. Чого стало менше, так це типових для Канади газонів - рівненьких, зелененький і штучних.

Але це, може, тому, що ґрунт тут піщаний - навіть і не ґрунт, а пісок з камінням. Доглянуті індіанські діти катаються на велосипедах. Між собою говорять французькою. Те, що спільнота справді аборигенна, видно по зовнішності перехожих. А ще - де-не-де - з'являються двомовні написи.

Ось, наприклад, звичайний громадський басейн, але оголошення з правилами поведінки - двомовні: кожен пункт спершу французькою потім мовою інню. Навіть у резервації національна мова другорядна.

В Уашаті живе більше тисячі людей і населення збільшується за рахунок високої народжуваності. Кажуть, що в індіанських спільнотах море соціальних проблем - бідність, наркоманія, алкоголізм, сімейне насильство. У Уашаті я не побачив нічого поганого. Хоча, звісно, що може побачити заїжджий мандрівник за один день? Побачив чистеньке акуратне містечко, зі школою, коледжем, басейном, дитячими гойдалками біля будинків.

Сміття вивозять за графіком - як і по цілій Канаді. Усюди де можна - герб і назва: Innu Takuaikan Uashat Mak Mani-Utenam - “Управа інню Уашату і Мані-Утенам”. Мані-Утенам чи Маліотенам - інша індіанська спільнота, за 16 км на схід.

В індіанському музеї усі написи - трьома мовами: інню, французькою та англійською. Але співробітники - молоді аборигени - говорять між собою лише французькою. Я питаю молоду індіанку про мовну ситуацію. Вона трохи дивується. Так, мова жива, нею говорять у сім'ї, поміж своїми. Хоча молодь, звісно, більше говорить французькою. Ні, інню-мовних шкіл нема - навіть у резерваціях усе викладають французькою.

Але у школах резервацій є спеціальні уроки рідної мови, де діти вчаться правильно нею писати. "Але деякі люди віддають своїх дітей до шкіл білих" - зауважує дівчина. "Школи білих" - це звичайні квебекські школи. Звісно, у Монреалі, у Гатіно і навіть у місті Квебек вони не такі вже й білі, але на Північному Березі Святого Лаврентія поки що усе просто: хто не білий, той індіанець, хто не індіанець - той білий. Мало хто з іммігрантів хоче селитися у тому далекому холодному краю.

Самі індіанці чітко розрізняють поняття "ми" і "білі. "Білі" - не обов'язково погані, "наші" - не обов'язково добрі. Але "ми" - це "ми", а "вони" - це "вони".

Хоча насправді, метисів дуже і дуже багато. Деякі з них усвідомлюють себе індіанцями, інші розчиняються серед "білих". За деякими оцінками, 80% корінних квебекуа мають хоч трохи індіанської крові.

Я питаю, чи є не-індіанці, що говорять інню. Так, пояснює дівчина, деякі "білі" одружуються з індіанками, оселяються у резерваціях і досить непогано засвоюють мову.

Я не питав, чи не планується ввести мову інню як обов'язковий предмет у міських школах Сет-Іль, бо відповідь очевидна: таке й на думку нікому не спало. Та що казати, у міській бібліотеці практично нема книжок індіанськими мовами (а ті що є можна полічити по пальцях). Борючись за збереження французької, тобто власної мови, квебекуа не переймаються захистом мов аборигенів.

Думаю, що у разі запровадження білінгвізму у Сет-Іль, вони б дуже протестували, наводячи ті ж аргументи, що застосовують англофони у боротьбі проти "насильницької францизації".

Мовний шовінізм - річ інтернаціональна. Не дарма ж деякі українці, що так переймаються захистом "солов'їної", гнівно обурюються "цими французами з Квебеку" що "пригнічують англійську". Але з іншого боку, чи можна вимагати від 20 тисяч квебекуа, що живуть у місті Сет-Іль, вивчати мову трьох тисяч індіанців? Тим більше, що аборигени цього й не вимагають... Втім, ті квебекуа, що часто пересікаються з індіанцями, як правило можуть сказати кілька фраз їхньою мовою і навіть трошки розуміють розмовну мову.

Ось щомісячна газета інню - Innuvelle. Практично усе написано французькою. Єдиний виняток - рекламна стаття, проплачена якоюсь великою гірничою компанією. Стаття докладно пояснює, яку велику користь ця компанія приносить регіону взагалі та індіанцям зокрема. Компанія потрудилася перекласти статтю ще й мовою інню. Але вже індіанська міськрада не розмінюється на такі дрібниці, як рідна мова. На двох смугах, рада розповідає, як покращуватиме інфраструктури Уашату. Усе - лише французькою. Та що там! Навіть офіційний бюлетень резервації - лише французькою.

І тим не менш, мова живе, і є рідною для багатьох. Просто вона залишилася у своїй "традиційній сфері". Нею, наприклад, говорять вдома і під час полювання.

Я мав змогу поговорити з молодим індіанцем, для якого французька реально була чужою. Він говорив нею дуже добре, але так, як ми, іммігранти; періодично мав підшукувати французькі слова для найзвичайніших речей. Його рідною, головною і повсякденною мовою була інню. Жив він у іншій спільноті (резервації), кілометрів за 20 від міста. Цікаво розповідав про полювання; усе збирався спробувати полювати зі справжнім луком, який зробив під керівництвом дідуся, за традиційною методикою...

Народ інню нараховує трохи менше ніж 20 тисяч - якщо не враховувати асимільованих, що живуть поза резерваціями. Розкиданий на величезних територіях, практично без письмової традиції, він зберігає не тільки ідентичність, але й мову. Через складні кліматичні умови, їхній край не зазнав масової колонізації. Відірвані від традиційного способу життя, інню були інтегровані до "західної цивілізації" наспіх і примусово. Як і інші індіанські народи Квебеку і Канади, інню зазнають численних соціальних проблем.

Взагалі ж, у Канаді більше за 1 400 000 аборигенів (при загальному населенні 33 мільйони). В них висока народжуваність і їхня чисельність росте щороку. Проте аборигенні мови швидко здають позиції...

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 
теги:

На виборах у Квебеку перемогли сувереністи. Проте незалежність проголошувати не будуть.

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 53150 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 06/09/2012Дата публікації

4 вересня, були вибори до Квебекського парламенту. Результат: Квебекська партія (Parti québécois, сувереністи, лівоцентристи) має 54 депутати і сформує міноритарний уряд.

Автор: Євген Лакінський, Квебек

Ліберальна партія Квебеку має 50 депутатів, втратила владу, але стала офіційною опозицією. Усі здивовані, що так багато.

Коаліція за майбутнє Квебеку (Coalition Avenir Québec, правоцентристи) - лише 19 депутатів, тобто опозиція, але не офіційна. Усі здивовані, що так мало.

Солідарний Квебек (Québec solidaire, дуже ліві і також сувереністи) - 2 депутати, удвічі більше, ніж було. Вони дуже популярні серед студентської молоді, бо борються проти підвищення цін на освіту.

Полін Маруа 4 вересня 2012: «Я буду прем'єр-міністркою усіх квебекуа». Картинка з офіційного сайту Квебекської партії http://pq.org/

Ліберали були при владі 9 років. З ними пов'язано багато корупційних скандалів. Їхній рейтинг регулярно опускається нижче плінтуса. Але в них відразу два серйозних суперника: і кожен викликає питання. Та ще й мажоритарна система і демократія британського типу: якщо за кандидати партії А голосує 42%, а за кандидата партії Б 41%, то перемагає А, а голоси за Б просто пропадають.

Десятиліттями у Квебеку боротьба точилася поміж сувереністами (Квебекська партія) і федералістами (ліберали). Тобто кожна партія мала монополію на свою частину виборців, а решта хиталася то туди то сюди (на приклад, голоси англофонів майже автоматично йдуть лібералам).

Це усім набридло, адже багато реальних невирішених проблем, а суверенітету зараз все одно не досягти (бо Канада не тиранить і більшість влаштовує статус кво). Тому на поверхню вийшла третя сила: Action démocratique du Québec (ADQ, праві і «автономісти»). У 2007 вони ледь не взяли владу і стали офіційною опозицією. Але виявилися пшиком, бо забули про всі передвиборчі обіцянки. І програли вибори 2008.

На цих виборах їхнє місце зайняла нова партія - Коаліція майбутнього. Якби вибори були рік тому, вона б сформувала мажоритарний уряд. У ті часи у Квебекській партії був бардак і внутрішні конфлікти (http://texty.org.ua/pg/article/editorial/read/31294/Bardak__drug_nacionalista_U_Kvebeci_suverenisty).

Але минулої зими Полін Маруа - лідерка сувереністів - навела у партії порядок, викинула скандалістів і різко піднялася у рейтингу. Тепер вона - перша у історії Квебеку жінка прем'єр міністр.

Трагедія

Учора (4 вересня), під час її тріумфальному виступу з приводу перемоги, до зали увірвався хворий, на голову англофон у халаті і з автоматом (не перебільшую) і відкрив вогонь: одного чоловіка вбив, іншого поранив. Коли психа заарештувала поліція, він кричав, що "Англійці прокинулися і помстяться!"

P.S. Передвиборча провокація

Коди партія при владі втрачає довіру, а вибори на носі - вона схильна робити провокації. В Україні Регіони прийняли закон про мови. А у Квебеку Ліберальна партія підняла ціни на університетську освіту і повела справу так, щоб викликати масові студентські протести, а також - бійки маніфестантів з поліцією. В результаті суспільство розділилося: частина людей підтримувала підняття цін (вони найнижчі у Північній Америці, а податки у нас - найвищі) і виступала "за порядок на вулицях", а інша була на боці молоді - але такі б все одно за лібералів не проголосували. Тобто ідея - створити хаос, а самим виїхати як не на білому коні, то хоча б на поні.

P.P.S. Міжнародна хвороба журналістів

tin-tina написала у коментах: «Знаєш, як у наших новинах назвали партію-переможницю? "Сепаратистська партія Квебеку". Я страшенно здивувалася, вирішивши, що то така офіційна назва :-) »

Усім відомо, що журналісти часто пишуть усілякі нісенітниці - особливо, коли «розповідають» про далекі екзотичні країни.

Тут - типовий випадок: партія називається Parti québécois (дослівно - «квебекська партія»). Дуже просто.

А ніякої «Сепаратистської партії Квебеку» у природі не існує.

«Знавці» від журналістики могли б, наприклад зазирнути до української Вікіпедії.

Чи взагалі знайти у інеті простий факт: квебекські сувереністи НЕ називають себе «сепаратистами». Вони вважають, що «сепаратизм» - це якась область відділяється від країни; вони ж вважають Квебек повноцінною нацією (якби Польща об'єдналася б з Німеччиною, а потім відділилася, це не був би «сепаратизм»; так, на їх думку, і з Квебеком).

Українські журналісти вже обізвали квебекуа із прізвищем Ляшанс (Lachance) «Лаченс».

А російські їх переплюнулу: Жан Шаре (Jean Charest) - екс прем'єр міністр чоловічої статі став в них жінкою на ім'я «Джин Чирст».

Одне виправдання: іноземні ЗМІ теж інколи пишуть про Україну всіляку дурість з купою фактичних помилок (а з датами - взагалі «весело»).

Тож журналістська «обізнаність» - хвороба інтернаціональна.

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 
теги:

Бардак - друг націоналіста. У Квебеці сувереністи втратили підтримку через внутрішні сварки.

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 59139 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 29/08/2011Дата публікації

В Україні - з десяток правих партій (якщо не більше). І кожна вважає себе патріотичнішою від інших. Тим часом, усі вони успішно знаходяться у маргіналі. Тільки "Свобода" має певні шанси потрапити до парламенту - та й те завдяки самодискредитації усіх інших опозиційних партій.У націоналістів Квебеку справи кращі - тут вони тривалий час були при владі, і навіть багато що зробили для свого краю. Але на останніх виборах вони пролетіли з тріском. Чому?

Автор:

Євген Лакінський, Квебек

У Квебеку націоналісти інші, ніж в Україні. По-перше, вони ще й соціал-демократи, тобто ліво-центристи. Тож, за них голосує чимала бідних та представників середнього класу. По-друге, вони не є расистами: іммігрантів та інші меншини треба інтегрувати, а не дискримінувати і не виганяти. Саме націоналістичний уряд початку 1980х першим почав заохочувати прийом "чужинців" на держслужбу. По-третє, вони не ходять зі смолоскипами і говорять не тільки про Героїв Минулого.

Саме тому, вони багато разів вигравали вибори. Але тепер особисті амбіції, нереальні цілі і постійні внутрішні конфлікти щодня віддаляють їх від влади.

Кілька місяців тому здавалося, ніби перемогу Квебекської партії (Parti québécois) на наступних виборах забезпечено. Та й програма була зрозуміла: захист французької, повний контроль над збором податків, а у перспективі - введення квебекського громадянства. Але "не пройшло і півроку", як націоналісти знов перегризлися поміж собою, на очах у цілої провінції. Кілька депутатів вийшло з партії і засідають у парламенті як незалежні. При виході вони прилюдно полаяли керівництво.

У цьому не було нічого виключного - у PQ завжди бійки, конфлікти і гримання дверима. І завжди на публіку. У правлячій, Ліберальній партії Квебеку теж є боротьба за владу. Але там її ховають від стороннього ока, щоб не псувати імідж. Збоку здається, що регіонали ліберали - завжди об'єднані, завжди поважають одне одного, і стоять плечем до плеча.

Бардак у націоналістів набрид навіть найпалкішим з їхніх виборців. І якщо PQ раптом виграє наступні вибори - то лише через недовіру виборців до лібералів, які були замішані у корупційний скандал. Але якщо вважати на темпи, якими PQ себе руйнує, то ліберали можуть спати спокійно. Хіба лише з'явиться нова і потужна політична сила.

Чому ж у націоналістів такі кепські справи? Відповідь слід шукати у історії Квебекської партії.

Партію було утворено у 1968 році. Від початку, вона мала одну мету - створення Квебекської держави. Партія об'єднала дуже різних людей - лівих і правих, радикалів і поміркованих. Єдине, що що в них було спільного - мрія про суверенітет. Навіть цю мрію вони розуміли по-різному: одні хотіли повної і абсолютної незалежності, інші - держави у союзі з Канадою (наприклад - мати спільну валюту).

І, ніби цього не було достатньо, партійний статут було написано під впливом статуту Союзу Комуністів Югославії. Але у Квебеку не було свого генерала Тіто, натомість була демократія. Заплутаний статут лише сприяв бардаку.

Тим не менш, партія стала на ноги і навіть виграла вибори 1976 року. Провела реформи на підтримку малого та середнього бізнесу - раніш більшість квебекців було бідними, а у нових умовах багато хто почав свою справу. Прийняли й закон на захист французької: усе діловиробництво у крупних компаніях мало перейти на мову Мольєра; усі продавці мали хоч трохи знати французьку; право на англійські школи мали лише ті, чиї батьки закінчили англомовні школи у Канаді - тобто іммігранти мали вчитися французькою.

Чимала англомовних мешканців не витримали такого насильства над собою: хто це чув вчити якусь там "непотрібну" мову?! Багато хто переїхав до інших провінцій. Туди ж переїхали й головні офіси великих компаній. Це був удар по економіці, але Квебек вистояв.

Усе було добре... аж до референдуму 1980 року. Тоді за суверенітет проголосувало лише 40% населення. Наступного ж ранку у PQ почалася криза. Як жити далі?

Адже головний сенс існування - суверенітет?! Радикали вимагали зробити щось радикальне. Помірковані пропонували бути реалістами і якось влаштуватися у рамках Канади. Цей конфлікт тривав кілька років. Усі лаяли одні одних, а головне - шефа. Рене Левек - шеф і засновник партії - був, безумовно, видатною людиною. Але це не заважало однопартійцям поливати його брудом, особливо коли він вирішив шукати конституційний компроміс з рештою Канади (він називав це "beau risque" - гарний ризик). Звісно ж, радикальне крило не пробачило такої "зради".

Розбитий і розчарований, Левек пішов у відставку і швидко помер. Його партія програла наступні вибори, але радикалів це не засмучувало: в них була Велика Ідея.

На щастя радикалів, переговори щодо змін у Конституції Канади провалилися. Тобто самі по собі переговори досягли успіху: Квебек та решта Канади домовились про компроміс. Але цей компроміс не сподобався ані квебекцям, ані англоканадцям: для Квебеку досягнутого було замало,а решті Канади здалося, що поступок "забагато".

У 1992 році всеканадський референдум щодо компромісної Конституції не підтримав компроміс. А вже за два роки PQ знов виграла вибори. Тепер нею керував Жак Парізо - голова радикалів. Звісно ж, перше, що він зробив - оголосив новий референдум, який і відбувся у 1995 році. Для перемоги не вистачило менш, ніж 1% голосів. І знов-таки, партія розгубилася - як жити далі?

Радикали відразу ж знайшли геніальний вихід: треба влаштувати третій референдум. Може тоді доберемо ті кляті піввідсотку?

Але помірковані зауважили: референдум треба оголошувати лише тоді, коли є реальний шанс його виграти.

Парізо пішов у відставку. Викладає економіку в університеті і періодично вчить партію жити. А точніше, лає нових керівників, коли вони, раптом, не достатньо цікавляться підготуванням Наступного Переможного Референдуму.

Кожен новий лідер PQ - яким би він не був - опиняється у ідіотській ситуації. З одного боку, очевидно, що референдум влаштовувати не варто: за теперішніх умов він апріорі не виграє - і це буде страшний удар і по партії, і по націоналістах, і по мріях про незалежність і по Квебеку взагалі.

Більш того, більшість квебекців - навіть сувереністів - хоче, щоб партія займалася реальними проблемами, а не казочками про Світле Суверенне Майбутнє. У лікарнях черги, у освіті - проблеми, мости - у аварійному стані... Треба ж із цим щось робити!

Але кожен лідер PQ знає - за спиною, наче привид - стоїть Парізо і радикальне крило. І як тільки новий лідер намагається несміливо зауважити, що суверенітет - справа майбутнього, або що референдум - це не вихід, на нього чи неї відразу ж ллється шквал критики.

Молодого лідера Андре Буаклера дискредитували не політичні конкуренти, а свої ж соратники. Його обрали шефом PQ у 2005 році, коли правляча, Ліберальна партія була вкрай непопулярна. Усі передрікали Андре блискучу перемогу.

Вже тоді партія здавалася клубом немолодих мрійників, які так довго боролися за суверенітет, що вже не пам'ятають, навіщо воно треба і не знають, що робитимуть, якщо, раптом, його досягнуть.

Прихід молодого хлопця (39 років), колишнього міністра, зі свіжою магістеркою з Гарварда, породив надію на зміни. Соратники мали б зробити усе, щоб підтримати іміджЮщенка Андре, додати йому впевненості, просто допомогти. Хоча б вже навіть заради самозахисту: щоб гарно виглядати, щоб виграти вибори, сформувати уряд.

PQ зробила як раз навпаки: почала бити нового лідера по усіх болючих місцях, лаяти за кожну невдачу - і все це прилюдно. Федералістам не треба було старатися: достатньо було просто цитувати активістів PQ.

Але партія не розуміла, що змішує з брудом не тільки Андре, а й саму себе.

Вже перед виборами Андре зламався і урочисто пообіцяв, що обов'язково проведе референдум... PQ зазнала найгіршої поразки з моменту свого заснування.

Андре пішов, його замінили на Поліну Маруа (Pauline Marois) - жінку досвідчену і нібито серйозну. У партії зраділи - ось, хто приведе нас до влади! Тим більше, що ліберали знов у народній немилості... На останньому з'їзді PQ більш як 93% делегатів висловили їй свою підтримку... А вже за кілька місяців лають і її. Приводом став невдалий законопроект, що вона підтримала. Але дружина Парізо, Лізет Ляпуент - одна з "біглих" депутатів - пояснила свій вихід з партії: Маруа відмовилася включити до передвиборної програми обіцянку про новий референдум!

Замість того, щоб висунути реальні гасла, прийти до влади і хоч щось зробити для Квебеку, націоналісти впевнено заганяють себе у маргінес...

* * *

Сайт TEXTY.org.ua існує завдяки пожертвам читачів.

Якісна і нерозважальна журналістика, яка працює в інтересах публіки, потребує затрат і в принципі не може бути прибутковою. Але натомість вона є суспільним надбанням, як, наприклад, чиста вода.

Тому фінансова підтримка кожного з вас дуже важлива для нас. Звертаємося з проханням здійснити пожертву на підтримку ТЕКСТІВ.

Наш рахунок на ПейПел: ykarchev@gmail.com

Наш гаманець у гривнях на ВебМані

U336801545841

Гроші на рахунок можна слати і на телефон

096 551 68 93

- це Київстар, телефон тільки для збору пожертв, зв'язатися з нами можна по емейлу texty.org.ua равлик gmail.com

Ви можете підтримати ТЕКСТИ також і тим, що поширите цей матеріал і ці реквізити в соціальних мережах.

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати