Пошук: Львів

Знайдені користувачі'Львів':
Всі матеріали з тегом 'Львів'
теги:

Щоб потрапити у чергу до львівського консульства Чехії, потрібно заплатити посередникам. Йдеться про робочі візи

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 3715 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 06/08/2019Дата публікації

Десята ранку. Біля Генерального консульства Чеської Республіки у Львові зібралось кілька десятків людей. Майже кожен тримає в руках файл із документами та номерок, спостерігаючи за даними на табло, що над входом, в очікуванні свого номера. Їх можна вважати щасливчиками, адже вони вже зареєстровані на сайті консульства й цього дня подадуть документи на отримання робочої візи. Набираю, запитую. «За оформлення всього пакету документів ми беремо 800 євро, — пояснює жіночий голос. — А за реєстрацію — тисячу євро. Можна спробувати встигнути зареєструватись на через один місяць».

Автор: Сергій Прусак, матеріал підготовлено і опубліковано разом із uaportal.cz, порталом українців Чехії

Біля посольства

«Чехія зацікавлена в працівниках з України»... «У Чехії збільшили квоту на працевлаштування українців»... Подібні заголовки останнім часом тішать охочих попрацювати й покращити свої доходи та економіку й бюджет Чеської Республіки (адже там платяться податки), проте здійснити бажане вдається далеко не всім. Чи не найбільшою перешкодою на цьому шляху є процес отримання візи, точніше, реєстрація на прийом у консульство.

Більшість людей під консульством розділились по групах, щось обговорюють. Підходжу до трьох жінок, запитую, як їм вдалось зареєструватись. «Нам привезли готові документи з реєстрацією», — неохоче відповідає одна з них.

— А скільки це коштувало?

— Не можу вам нічого більше сказати. Розпитайте он того молодика у світлій футболці...

Прямую до групи, в чий бік спрямувала мене жінка, там жваво щось обговорюють, переглядаючи документи. Звертаюсь до чоловіка, який, судячи з усього, консультує інших. Прошу підказати, як зареєструватись на прийом у консульстві для отримання дворічної робочої карти. «Це дуже складно, — відповідає чоловік. — Реєстрація проводиться у визначений день о 10-й ранку, максимум через 10 хвилин завершується. При тім за місяць консульство приймає лише 45 заявок, а охочих суттєво більше. Тож мінімальна вартість такої послуги — 1200 євро, але я вам допомогти не зможу, пошукайте інших».

Хтось із присутніх підсунув мені номер телефону, за яким, мовляв, можуть допомогти. Набираю, запитую. «За оформлення всього пакету документів ми беремо 800 євро, — пояснює жіночий голос. — А за реєстрацію — тисячу євро. Можна спробувати встигнути зареєструватись на серпень (розмова відбувалася в червні), але майте на увазі, що розгляд ваших документів можуть перенести на один чи навіть шість місяців.

Тому весь процес може зайняти від півроку до 9 місяців. І ще одне: якщо у вас не було сезонних чеських віз, швидше за все, ви отримаєте відмову на дворічну робочу карту. Грошей ми не повертаємо».

Невесела перспектива...

Звертаю увагу на чоловіка, який стоїть подалі від більшості, документів у руках немає. Повторюю йому своє питання. «Простому смертному зробити це неможливо. Я працюю в консульстві і знаю, про що говорю, — підтвердження цієї інформації я не питав, бо розмову було б одразу завершено. — На липень реєстрацію закрили давно, на серпень розпочнеться 23 липня. Але зареєструватись самому неможливо.

Тому тут так багато „добродіїв“, які з легкістю оформляють усі потрібні документи й реєструють. Якщо вам потрібна дворічна робоча карта в Чехію, то максимум, який за це правлять, — 2,5 тисячі євро. Якщо ж отримаєте в консульстві відмову (а таке час від часу стається), гроші назад не повернете. Та й ви після відмови не зможете більше розраховувати на виїзд до Чехії».

То що ж робити тим, хто вже має домовленість про роботу, а от часу на очікування катма? Нам вдалося поговорити з українцями, які стали заручниками саме таких обставин. Вони мали намір поїхати на роботу до Чеської Республіки, але так і не змогли самостійно подужати процес реєстрації в консульстві.

У робочій силі там зацікавлені, але питання — як отримати візу?!

100 спроб додзвонитися і нелегальний посередник

Бізнес Чехії (мова як про заводи, так і про невеликі компанії, що займаються прибиранням приміщень, пранням тощо) дуже зацікавлений у працівниках з інших країн, у тому числі з України. В цьому нас запевнила пані Оксана, яка, перебуваючи в Чехії, консультує місцевих працедавців, як отримати робочу силу з нашої країни.

«Є кілька способів отримати робочу візу, — розповідає вона. — Можна скористатись проектом „Режим Україна“, але тоді доведеться чекати на візу щонайменше півроку. А можна оформити документи через чеське консульство. Важливо, що документи на довготривалу робочу візу приймають лише у Львові. Але для того, аби вам призначили дату для подання документів, треба подзвонити в консульство чи написати мейл (консульство регулярно змінює ці правила).

«Уже на цьому етапі починається найбільший жах, — провадить пані Оксана. — Адже виконати цю вимогу немає жодної можливості. Одразу ж після відправлення листа з оновленим кодом людина отримує відповідь з інформацією про те, що всі місця, на жаль, уже зайняті. А на дзвінок відповіді ви взагалі не отримаєте».

Попри це, українці якось потрапляють до Чехії на роботу.

Виявляється, чимала кількість таких заробітчан робить це нелегально, а саме — працюють по польській візі чи мають лише біометричний паспорт. Проте є й чимало, так би мовити, щасливчиків, яким вдалось-таки знайти можливість потрапити на роботу до чеського працедавця легально.

«Є чимало посередників в Україні, які за певну плату допомагають оформити весь пакет потрібних документів і зареєструватись у консульстві, себто, потрапити в чергу, — пояснює пані Оксана. — Залежно від терміну робочої візи, за це правлять від 300 євро (за тримісячну візу) до 2 тисяч євро, після чого в тритижневий термін людина потрапляє в чергу».

Ми дізнались про поневіряння українки, яка торік намагалась отримати дворічну робочу візу в Чехії. Вона погодилась розповісти про це анонімно, тож умовно назвемо її Лесею. Минулого літа жінка вирішила поїхати працювати в чеську клінінгову компанію, про що вже мала домовленість. Здавалося б, головне в такій ситуації — знайти роботу. Тож їй потрібно було всього лише зареєструватись на сайті чеського консульства, після чого на оформлення пакету документів у неї було б близько двох місяців до призначеної дати прийому в консульстві.

Тоді реєстрація відбувалась за вказаним номером телефону. Та спершу треба було дочекатись дати запису, яку повідомляли на сайті. Дочекавшись цієї інформації, у визначений день Леся зробила понад 100 спроб додзвонитись, та щоразу у слухавці лунали короткі гудки — зайнято. А після п’ятої вечора увімкнувся автовідповідач: «На жаль, місць більше немає, усі заявки вже прийнято»... На сьогодні реєстрацію через телефон скасовано.

Зрозумівши, що зареєструватись власними зусиллями не вдасться, українка звернулась до посередників, які запевнили: за 2000 доларів зроблять усе самі, а вона отримає дворічну карту. Іншого виходу жінка не знайшла і довелось заплатити, аби не втратити можливість попрацювати в Чеській Республіці й заробити.

«Мені вдалось обхитрити цю схему — вимушено»

Проблема із записом у консульство не нова. Громадське ТБ ще в 2013 році робило репортаж на цю тему — як бачимо мало, що змінилося

У Чехії легалізуватися легше

А от 49-річному Миколі Семенюку з Житомира допомогти оформити робочу візу взялась його співмешканка, громадянка Чехії, яка спеціально для цього прибула до України.

«Минулого року під час перебування в Чехії, де я працював за тримісячною робочою візою, познайомився з місцевою жителькою, — розповідає пан Микола. — Ми жили разом». Тоді, до речі, аби отримати тримісячну візу, чоловікові довелось заплатити за посередництво 3000 крон (чеській фірмі) і ще 1200 гривень львів’янину, який допомагав зареєструватись. Плюс 35 євро, які треба офіційно заплатити в консульстві.

«Відтак, сподіваючись отримати довготривалу візу, я зібрав необхідні документи, в тому числі запрошення з Чехії на роботу і підтвердження того, що матиму місце для проживання, — ділиться пан Микола.

— Разом із коханою приїхав до Києва, аби подати пакет документів на виготовлення візи на два роки. Ми тоді ще не знали, що на такий термін візу можна отримати лише у Львові. Отже, спершу потрібно було зареєструватись на сайті чеського консульства для прийому. Але виявилось, що реєстрація починається о 10-й годині ранку, а о 10:10 вже всі місця були зайняті...

Цей сценарій повторювався протягом трьох місяців — увесь цей час чоловік безуспішно намагався зареєструватись на подання документів.

Тож жінка пана Миколи вирішила сама піти в консульство. І хоча вона є чешкою, її не пропустили, і охоронець вимагав дані про реєстрацію на сайті. На жоден номер телефону в консульстві додзвонитись не вдалося, навіть на номер для SOS-повідомлення (коли громадянам Чеської Республіки потрібна допомога).

І пара почала шукати фірми, які допомагають зареєструватись — за гроші, звісно. Тоді й виявили, що дворічну візу можна отримати лише у Львові, й за це, залежно від умов посередника, потрібно заплатити від 1200 до 2000 доларів... Віддавати такі гроші за фактично здирництво чоловік не захотів. Тому поїхав до Чехії як турист із надією вирішити це питання на місці. І не прогадав, адже там дізнався, що є можливість подати документи до поліції на возз'єднання сім’ї.

«Тож 11 травня я приїхав до Чехії, — провадить українець, — де дізнався про можливість оформлення документів на місці про те, що ми проживаємо разом. Так ми і зробили, це сталося наприкінці травня, і мені одразу видали робочу візу на три місяці». А протягом наступних 270 днів після цього додому до пари має прибути комісія для підтвердження даних про спільне проживання. Якщо цього не станеться (тобто, комісія не приїде), українцю автоматично продовжать візу ще на три місяці — і так далі, поки члени комісії не зроблять потрібного висновку. Після цього пан Микола може розраховувати на робочу візу на 10-річний термін. Тож наразі чоловік спокійно працює легально, очікуючи на візит членів комісії й подальший позитивний розвиток подій.

Попередження від консульства

В чеському відомстві, вочевидь, знають про проблему, оскільки на сайті зазначено таке:

«Наполегливо рекомендуємо не користуватися пропозиціями різних посередників або агентств чи третіх осіб, які пропонують платні послуги в інтернеті або біля приміщення Генерального консульства ЧР у Львові чи біля візових центрів. Наголошуємо, що вищезгадані особи, які можуть поширювати брехливу інформацію, що вони здатні забезпечити співбесіду з консульським працівником, видачу бажаної візи або ж реєстрацію, не мають жодного стосунку до співробітників Генерального консульства.

Генеральне консульство ЧР у Львові звертає Вашу увагу, що реєстрація на будь-який тип візи або проживання безкоштовна. Абсолютно непотрібним і небажаним є платити за цю послугу посередникам. У випадку, якщо з Вами зв'язується хтось, хто пропонує Вам цю послугу за винагороду, будь ласка, звертайтеся до Генерального консульства на електронну пошту (вкажіть Ваше ім'я та контактні дані особи, яка вимагала від Вас гроші)».

Тож ми відправили в консульство запит із проханням прокоментувати ситуацію. І отримали відповідь:

«Іноземці можуть подати у Консульстві заяву на отримання робочої карти, при дотриманні всіх інших умов, лише двома способами — або через урядову програму „Режим Україна“, коли їм не потрібно реєструватися, але очікувати, доки з ними зв’яжуться, або шляхом стандартної реєстрації на e-mail zamkarta_lvov@mzv.cz, причому, жодні винятки у цьому порядку не застосовуються. Телефонна реєстрація неможлива.

Відносно кожного з двох вищезазначених методів реєстрації також вказано, якій кількості заявників може бути призначений термін подання заяви на отримання робочої карти. Через урядову програму „Режим Україна“ заяви набираються щодня, і подати заяву таким способом мають змогу 2000 заявників на місяць.

Заявники, які планують працювати у чеського роботодавця, який не відповідає критеріям для включення у вищезгадану урядову програму, повинні використовувати реєстраційну e-mail адресу zamkarta_lvov@mzv.cz. Заявки цих осіб приймаються в обсязі 15 на тиждень (кожного понеділка).

Про включення заявника до урядової програми „Режим Україна“ може клопотати роботодавець, який провадить діяльність у Чеській Республіці не менше двох років, є податковим резидентом у ЧР згідно з Законом про податок на прибуток № 586/1992 Зб., зареєстрований у ЧР як платник медичного та соціального страхування, не має жодних невиплачених зобов’язань перед державою і має у своєму штаті принаймні 6 постійно працевлаштованих осіб. Додамо, що до грудня 2018 року вимогою було 10 осіб, тобто, відбулася зміна, і заявки на включення до програми можуть подавати більше фірм, ніж раніше.

На веб-сайті також зазначаємо, що e-mail адреса zamkarta_lvov@mzv.cz адмініструється виключно візовим відділом Міністерства закордонних справ у Празі, тому Консульство не володіє жодною інформацією про перебіг реєстраційного процесу, а відтак не може реагувати на питання чи повідомлення заявників, пов’язані з ним. Дійсний перебіг реєстрації засвідчує, що перевищення ліміту заявників при цьому способі є значним. У випадку, якщо заявка надходить над лімітом, заявнику не залишається нічого іншого, ніж спробувати зареєструватися в одному з наступних місяців.

В обох вищезгаданих способах йдеться про абсолютно прозорий спосіб реєстрації, до якого співробітники Консульства ніяк не можуть втручатися. На нашому сайті ми просимо громадськість уникати контактів з різними посередниками, які можуть пропонувати за оплату свої послуги поблизу Консульства або, наприклад, через Інтернет.

Якщо заявникам відомі такі треті особи, які заявляють протилежне і пропонують свої послуги за оплату, ми рекомендуємо передати відповідну інформацію або безпосередньо до Консульства, або до українських поліцейських органів.

На закінчення додаємо, що уряд Чеської Республіки усвідомлює зацікавленість чеських роботодавців у робочій силі з України і своїм недавнім рішенням схвалив збільшення кількості прийнятих заяв на робочу карту в рамках урядової програми „Режим Україна“ вдвічі (40 тис. на рік) з осені цього року. На даний час забезпечується кадрове посилення відповідних відомств, аби вони могли обробляти таку збільшену кількість заявок на робочі карти».

Ми надіслали запит до львівської поліції щодо того, чи звертався хтось зі скаргою на посередників, котрі пропонують за гроші записатися в чергу до консульства Чехії, та відповіді досі не отримали.

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 
теги:

Мажори, порно та блатні пісні. Доповідна КГБ про ресторани Львова, Одеси і Харкова

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 34885 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 15/11/2018Дата публікації

Ледь не всі існуючі прояви “непарадного” життя післявоєнного СРСР можна було спостерігати в радянських барах та ресторанах. Різного рівня криміналітет, підпільний бізнес, проституція, неформальна культура, корупційні схеми – все це ховалося у напівтемних залах за спинами добре вдягнених швейцарів. У кожному великому місті були заклади, відомі не їжею та напоями, а “непростими” клієнтами, за столик поруч із якими пересічний громадянин не міг сісти, навіть маючи гроші.

Автор: Едуард Андрющенко

Правоохоронці час від часу показово боролися з тими складовими сфери громадського харчування, що не вписувалися у світлу офіційну картину “соціалістичної дійсності”. Проте без особливого завзяття – для них це було непогане джерело заробітку.

Інформація про “темний бік” ресторанної галузі в радянській Україні доходила навіть до перших осіб республіки. В архіві Служби безпеки України зберігається доповідна записка "про нездорову обстановку на деяких підприємствах громадського харчування", яку головний КГБіст України Віталій Федорчук на початку 1980 року відправив очільнику КПУ Володимиру Щербицькому.

Документ присвячений стану справ у кабаках Харкова, Одеси та Львова. При цьому автор зазначає, що схожі речі відбуваються і в деяких інших містах УРСР. Дивно виглядає відсутність згадок про київські ресторани, але не виключено, що їм був присвячений окремий документ. Підкреслюється, що більшість відвідувачів таких закладів – люди віком до 30 років і, відповідно, "ресторанні неподобства" погано впливають саме на молодь.

Прокоментувати записку погодилися двоє людей, які на межі 70-х – 80-х років минулого століття відвідували згадані в ній заклади. Це харківський журналіст Дмитро Овсянкін та колишній представник кримінального середовища Львова, відомий як Алік Стан.

Львів

“У березні-квітні минулого року (тобто 1979-го - “Тексти”) в нічний час після закриття бару “Вежа” (м. Львів) на його верхньому поверсі для вузького кола клієнтів демонструвалися 3 порнографічні відеофільми. Підсобні приміщення цього бару з дозволу обслуговуючого персоналу за певну платню використовуються як місця для інтимних зустрічей відвідувачів”, - пишуть кегебісти про “Вежу”, доволі відомий львівський ресторан, що знаходився у Стрийському парку.

У барі "Вежа"

Наш співрозмовник Алік згадує, що у “Вежі” в ті часи регулярно сиділи, як він каже, “вершки суспільства”: кримінальники високого рівня, “фарцувальники”, “цеховики” (власники підпільних виробництв) та “шпилевые” (картярі).

“Вежа” (використовувалася також назва російською – “Башня”) відрізнялася від інших закладів міста. Саме там “свої” клієнти (з перерахованих вище категорій) могли, заплативши адміністрації, гуляти вже після офіційного закриття. Хоч до ранку. Гроші давали й наряду міліції, що чергував поруч – той мав пильнувати, аби люди “з вулиці” не потрапили всередину.

Кримінальники та звичайні відвідувачі могли перетнутися у “Вежі” лише влітку - тоді там працював вуличний майданчик, до якого пускали всіх. Іноді, за спогадами Аліка, це могло призвести до інцидентів. Представники кримінального світу в ті часи переважно виглядали інтелігентно та на публіці поводили себе чемно. Тому “звичайні хлопці” не відчували ніякої загрози від них і, випивши, могли спровокувати конфлікт. Починалися бійки, під час яких “тихі й культурні” бандити швидко відправляли опонентів у нокаут.

"Вежа" в Стрийському парку Львова, колишній бар. Наш час. Фото: photo-lviv.in.ua

Про те, що відбувається ночами у “Вежі”, знали далеко не тільки в КГБ. Про поширені серед тодішніх містян чутки про закриті демонстрації порнофільмів писали в публікації про бар на сайті “Фотографії старого Львова”. До речі, вдень там цілком легально “крутили” зовсім інше, дозволене кіно. “Вежа” була першим львівським закладом, де встановили відеомагнітофон.

Де ще, окрім “Вежі”, проводили свій час львівські бандити та підпільні бізнесмени? Чекісти стверджували, що улюбленими місцями “антисуспільних елементів, що живуть на нетрудові доходи” були ресторани “Москва”, “Первомайский”, “Лето”, “Високий замок”, “Дорожный”, “Лесной” та “Червона Рута”.

Переглянувши список, Алік Стан впевнено заявив: це зовсім не ті кабаки, де витрачали дійсно пристойні “нетрудові доходи”. Якщо до них і заходили кримінальні елементи – то це були представники другого та третього “ешелонів”. Винятком є хіба що “Високий замок”.

Він якийсь час вважався “центровим”, оскільки зачинявся пізніше за інші – аж о третій годині ночі. Проте приблизно в ті роки, коли було складено записку, ресторан втратив цей “козир” – з’явилися місця, що працювали ще довше. А ще, як наголошує Алік, біля “Високого замку” було дуже зручно битися, якщо під час посиденьок виникали якісь конфлікти.

Серед улюблених місць еліти львівського кримінального світу та тіньової економіки Алік у першу чергу згадує ресторан готелю “Інтурист” – нині він відомий містянам як “Жорж”.

Львівський готель “Інтурист” (нині “Жорж”), радянські часи. Фото: lvivcenter.org

“Я зазвичай приходив туди о другій дня. Зал вже був заповнений. Кожен завсідник мав власний столик, у мене теж був свій. За столик треба було заплатити додатково рублів 10. Звичайна людина туди б ніколи в житті не зайшла. Навіть для міліції вхід був зачинений – це була “вотчина” КГБ”, – розповів Алік.

Також день наші королі нетрудового життя проводили в барі “Шоколадний”, кафе “Нектар” і “Сайгон”, а також барі в будівлі шахового клубу. Ввечері тодішня “контр-еліта” переміщалася до ресторану готелю “Дністер”, а трудовий будень завершувала в уже згаданій “Вежі”.

Те, що у списку КГБ перелічені здебільшого “ліві” ресторани, Алік Стан схильний пояснювати поганою роботою спецслужби. Але причина могла бути в іншому: чекісти добре знали всі заклади, але навмисно мовчали про ті, “покровителями” яких були вони самі. Цю версію підтверджують і слова Аліка про “Інтурист” як про “вотчину КГБ”.

Атмосфера в таких закладах під час посиденьок “антисоціальних елементів” була “сімейною” - всі один одного знали. Персонал, зокрема офіціанти, часто пили разом із відвідувачами. Чекісти в документі теж звертають увагу на "розвязну" поведінку “непростих” клієнтів, замовлення на великі суми та щедрі чайові (які офіційно взагалі були заборонені).

Окремо в записці згадується якийсь чоловік, що “засвітився” у "Високому Замку". Протягом двох вечорів він витратив десь 5 тисяч рублів. Тоді на ці гроші можна було купити "Жигулі-Копійку". Напевно, ще більше присутніх шокувало те, що приблизно 600 рублів (вартість кольорового телевізора) чоловік прямо в залі демонстративно спалив. Цього радянського буржуя намагалися розшукати.

Хто памятає радянські часи, той знає, що 600 рублів були величезною сумою. Інженер заробляв десь 150-170 рублів у місяць. Алік говорить, що успішні кримінальники цілком могли посидіти на такі гроші в ресторані. При цьому, левова частка суми йшла не на їжу та напої, а на живу музику і хабарі міліції та адміністрації. А от демонстративне спалювання грошей зовсім не схоже на поведінку місцевих бандитів.

“Продаж” столиків та різних додаткових послуг заможним клієнтам був далеко не єдиним джерелом незаконного збагачення рядових працівників та керівництва ресторанів. На прикладі Львова чекісти описали інші схеми, що існували в цій галузі.

Офіціанти, обраховуючи клієнтів, віддавали частину грошей адміністраторам, а ті – по 100 та більше рублів щомісяця директору. Схема виявилася живучою і перекочувала вже у незалежну Україну

Приблизно по сотні платили керівникам закладів і бармени та шеф-кухарі. Бармени, в свою чергу, заробляли тим, що самостійно купували в магазинах дешеві напої та наливали клієнтам під виглядом більш дорогих (наприклад, замість горілки "Пшеничної" та "Сибірської" продавали "Екстра" та "Російську"). А от кухарі клали менше продуктів, ніж треба, або міняли на гірші. Те, що лишалося, продавали.

Харків

Занепокоєння “контори” викликали й три харківських заклади. Це “Інтурист”, “Мир” та “Старе місто”. У перших двох (обидва – при готелях) в ті часи часто бував наш співрозмовник Дмитро Овсянкін.

За його словами, кримінальні елементи та “цеховики” надавали перевагу “Інтуристу”.

Харківський готель “Інтурист” у радянські часи

“Саме там я познайомився з нашим нинішнім мером (Геннадієм Кернесом – “Тексти”). Щоправда, це було трошки пізніше – наприкінці 80-х… Він був частим гостем там”, – додає харків’янин.

“Мир” порівняно з “Інтуристом” був більшим, новішим та, як каже Дмитро, “більш центровим”. Його особливо полюбляли іноземці – туристи та студенти з університетських гуртожитків, що були розташовані неподалік. Ну, а біля іноземців обов’язково “терлися” спекулянти та фарцувальники.

На останньому поверсі “Миру” був ще окремий “валютний” бар, але в нього Дмитро не заходив.

Харківський готель “Мир” у радянські часи

Доволі кумедно виглядає поданий в документі опис непристойностей, які трапилися у ще одному місцевому закладі: “25 листопада минулого року в ресторані “Старе місто” (м. Харків) виконувався танець, у процесі якого партнер гучно ляскав по сідницях свою партнерку, а та дико верещала, підстрибувала та знову підставляла себе для ляпасів”.

А от інший відвідувач того ресторану, дехто В.К. Л…, або був злочинцем-"мажором", або прагнув справити саме таке враження. Чоловік нібито отримав 4 роки в'язниці за розбій, але замість "зони" з'явився у "Старому місті". Він розповів комусь із відвідувачів, що його батько, професор місцевого Інституту культури, заплатив 10-тисячний хабар за передчасне визволення сина. Чи правда це, мали з'ясувати КГБ та обласна прокуратура.

До речі, професор із таким самим прізвищем, що й згаданий чоловік, в ті роки дійсно працював у Харківському державному інституті культури та навіть очолював одну з його кафедр.

Цікавими є й наведені в записці пояснення директора одного з ресторанів Харкова стосовно обману клієнтів. Він заявив, що це вимушений захід. Мовляв, їх самих "обдирають" підприємства системи забезпечення – за всі товари доводиться, окрім встановленої вартості, платити додаткові суми. Наводяться розміри “відкатів” за субпродукти, ковбасу та балик, цигарки.

Одеса

Від пильного ока держбезпеки не сховалися й ресторани Одеси: “Братислава”, “Море”, “Турист”, “Україна”, “Кавказ” та “Хаджибей”.

У двох останніх, наприклад, часто влаштовували бенкети на честь проводів місцевих євреїв, які виїжджали за кордон. “Особи єврейської національності” в СРСР взагалі були об’єктом постійної уваги “органів” – насамперед через співчуття "ворожому" Ізраїлю та ідеям сіонізму, а також доволі масове прагнення переїхати за кордон.

КГБ відзначає, що під час прощальних посиденьок "поряд із тостами сіоністського змісту з боку окремих осіб мають місце факти відкритих ідейно шкідливих та антисуспільних проявів". За таким формулюванням могла стояти будь-яка критика існуючого ладу – навіть “крамольний” анекдот. Подібні речі відбувалися й у львівському “Туристі”.

Нерідко в ресторанах приморського міста помічали “жінок легкої поведінки”, що знайомилися з іноземцями. Останні - це переважно курсанти місцевих військових навчальних закладів з азійських та африканських країн, а також, напевно, моряки.

Для персоналу закладів такі дівчата були "своїми", оскільки допомагали "викачати" гроші з клієнтів – тому їм не заважали.

Автори записки наводять два таких випадки:

“Так, 17 листопада 1979 р. в ресторані “Чорне море” (м. Одеса) перебувала велика група іноземців – слухачів військових училищ із жінками легкої поведінки. Вживши велику кількість спиртного, вони почали бити посуд, відпускати непристойні вигуки та вдавалися до інших хуліганських дій, що викликало обурення інших відвідувачів та могло перерости у конфліктну ситуацію. У ресторані “Братислава” (м. Одеса) того ж дня в одному з залів знаходилася група дівчат легкої поведінки в кількості 15 осіб, які буквально “полювали” за іноземцями, відкрито пропонуючи їм свої “послуги”.

У ресторані “Хаджибей” того самого дня “чотирма дівчатами, що були в напівоголеному вигляді, виконувався так званий “танець живота”, одна з них, будучи дуже п'яною, танцювала з оголеними грудьми”.

Невід'ємний елемент роботи більшості радянських ресторанів (одеських зокрема) – жива музика. За певну суму (в ті роки - від 5 до 25 рублів) “лабухам” можна було замовити пісню.

КГБ доповідає про “неподобство” в одеському ресторані "Братислава": там танцювати дозволяють лише тим, хто заплатив за музику; всі інші мають лишатися за столами.

Але ще більше радянській владі не подобалися пісні, які замовляли відвідувачі. Замість схвалених цензурою, "рафінованих" композицій вони просили виконати “низькопробні закордонні музичні твори”. За спогадами Аліка, у Львові найбільшим попитом користувалися хіти італійських співаків та західних диско-гуртів на кшталт Boney M.

“Іноді після цього до ресторану приходив якийсь парторг. Покричав-покричав (з приводу “неправильної музики” – “Тексти”), йому дали 100 карбованців, він поклав їх собі в кишеню та пішов собі”, – додає львів’янин.

Інша частина “неправильного” ресторанного репертуару – російськомовні "жаргонні, непристойні пісеньки". Серед них згадані відомі “кабацькі” речі: “Конфеты-бараночки”, “Москва златоглавая” (насправді це дві різні назви однієї пісні), “Мурка”, “Поспели вишни в саду у дяди Вани”, “Одесса мама” та “По морде чайником”. Згадали окремо і про євреїв – ті надавали перевагу національному репертуару ("Семь-сорок", “Мясоедовская”, “Фаршированная рыба”).

Навівши різні “гріхи” завсідників та працівників ресторанів, “конторські” трохи “проїхалися” і по міліціонерах. Останні, як вказано в документі, ходили до адміністрації закладів по “згортки” – а взамін, зрозуміло, не чіпали їх за різні порушення.

Наостанок автори обіцяють посилити боротьбу з описаними явищами в ресторанах та барах.

Цікавою деталлю є резолюція, яку після ознайомлення лишив на документі Щербицький.

“Таке ж становище було розкрито нами по Києву ще восени 79 р., а неподобства тривали. Чому ж про це не знали (або мирилися) місцеві органи?” – питає він. Тогочасний лідер республіки додає, що така безвідповідальність є злочинною та вимагає від обкомів та відділів ЦК партії “системного контролю” в галузі громадського харчування.

Як з усім цим боролися і чи посадили когось після доповідної, ми не знаємо. Та на початку 80-х по СРСР прокотилася хвиля гучних корупційних справ. Серед засуджених були й представники галузі громадського харчування – наприклад, керівниця ресторанів російського Геленджику Белла Бородкіна, яку в результаті розстріляли.

Як стверджує Алік Стан, за розкрадання в ті роки стратили й очільника львівського кафе “Пінгвін” Михайла Гольденберга. Його дружина – директорка вже відомого нам бару “Вежа” Софія Гольденберг, яку називали Сонькою Золотою Ручкою. Видання “Високий Замок” наводить свідчення львів’ян про те, що жінку засудили до 14 років ув’язнення. Після цього “Вежа” занепала й перетворилася на руїну на декілька десятиліть.

Як стверджують очевидці, ці окремі кримінальні процеси загалом нічого не змінили – ресторани й бари надалі лишалися корумпованим світом, у якому “обраним” дозволялося трошки більше, ніж звичайним громадянам.

Зрештою,як і всюди в Радянському Союзі.

ОНОВЛЕНО 27.12.18. 13:39 Ресторани Києва

Вже після публікації статті нам вдалося знайти в архіві повідомлення про результати перевірки чекістами ресторанів та кафе Києва. Операція відбулася у листопаді 1979 року. Саме про неї згадав Щербицький у резолюції до повідомлення, присвяченого Львову, Одесі та Харкову.

Ресторан "Метро", тут продавали марихуану і вирішували питання. Тепер у приміщення офісний центр і нудний МакДональдс

Перевірку провели з неабияким розмахом: протягом 11 днів 14 київських ресторанів та 7 кафе відвідували 92 оперативники КГБ, 136 агентів та 32 довірених особи (це щось на кшталт агента, але без підписки про співпрацю, псевдоніма, особової справи тощо).

У Києві все, як скрізь: “жінки легкої поведінки”, посиденьки євреїв-емігрантів, виконання “шкідливих” пісень та махінації офіціантів з рахунками. Але Київ столиця, хоч і республіки. І тут ресторанне життя вільніше, толерантніше і розпустніше.

Лесбійський секс для публіки

Агентка “Анжела” розповіла про пікантну сцену у барі “Алмаз”. Дві жінки займалися сексом прямо “на очах у “обраної” публіки” (ймовірно, заклад, як і львівська “Вежа”, працював для “своїх” вже після офіційного закриття). Працівники не тільки не заважали процесу, а й фотографували його. Імена двох барменів, що робили зйомку, у КГБ оперативно встановили.

Кафе гомосексуалістів

У кафе “Ясени” (воно досі існує на території Національного Експоцентру України) побував агент “Трофімов”. Від дізнався та розповів кураторам що тамтешній бармен В. є гомосексуалістом. До того ж у закладі, за його словами, часто збиралися “особи, що займаються статевими збоченнями”. Згідно тодішнього законодавства, “мужолозтво” (гомосексуальні стосунки) каралося позбавленням волі на термін до одного року або висланням терміном до трьох років.

Покурити плану на Хрещатику

У деяких закладах можна було придбати і на місці вжити наркотики, а саме марихуану (яку в документі названо сленговим словом “план”). “На олівець” чекістів цього разу потрапили ресторан “Метро” (дорогий заклад над виходом зі станції метро “Хрещатик”), кафе “Супутник” та “Хрещатик” (будинок 28 на однойменній вулиці).

Оперативник Ситников познайомився в “Супутнику” з фарцувальником Олександром М. Той похизувався зв’язками, завдяки яким дістає наркотики, запропонував КГБісту купити цигарок з марихуаною та сам тут же викурив одну.

Інтер'єр ресторану "Метро".

Порішать по блату

Не обійшлося і без балакунів, які напідпитку розповідали зайве випадковим товаришам по чарці. Довірена особа “ЛАС” у ресторані “Дніпровський” дізналася багато цікавого від прапорщика Ш. Військовий розповів, що є “связистом-радистом та розвідником”, служить у частині в лісі під Броварами, у якій є ЕОМ (комп’ютери) та пристрої для прослуховування.

Ймовірно, йдеться про 11-й Гвардійський Берлінський інженерний полк (в/ч А-0231), що займався радіоелектронною боротьбою. За словами прапорщика, він займався забезпеченням зв’язки на московській Олімпіаді, що мала відбутися наступного року. До ресторану Ш. нібито прийшов, аби поговорити з “потрібними людьми” та “розрулити” неприємності через загублений пістолет. Ще один військовий, що був поруч, взагалі хвалив висланого до США письменника-дисидента Солженіцина.

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати