Як провели й організували Марш захисників (ВІДЕО)

Оцінка статті на цей момент: +2/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 1781 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 27/08/2019Дата публікації

Один з організаторів та учасників Маршу захисників на День незалежності Антон Колумбет розповідає, як "відчайдушно" намагались організувати альтернативний марш — і як це вдалося.


На неофіційний Марш захисників прийшло більше людей, ніж на "білий марш" Зеленського (ФОТО)

О 8 ранку я прибув до парку Шевченка. Відбувся перший інструктаж — частину особового складу Муніципальної Варти Києва потрібно було відправити на допомогу поліції з метою здійснення поверхневого огляду. Домовились, що об 11:00 вони залишать пости і стануть у загальний стрій.

Тут, насправді, був ключовий момент — з самого початку комунікації з поліцією ми наполягали на мінімізації різноманітних обмежувальних заходів, тобто парканів, рамок, металошукачів і всього такого. І я з задоволенням дякую керівництву Ігорю Маріо та особисто начальнику Поліції Києва Андрію Крищенку за найвищий рівень співпраці та сприяння з усіх можливих. Пане Генерал, моя повага і подяка усім правоохоронцям.

Далі Оргкомітет, який поступово збирався на місці, почав відчайдушні спроби щось, власне, організувати.


Ветерани на візках і портрети загиблих. Зворушливі фото з Маршу захисників (ФОТО)

Андрій Медведко бігав з гучномовцем і закликав координаторів колон підійти на брифінг, Олександр Войтко розподіляв прибулі прапори областей, плакати, палиці, вудки, знамена та інший реманент, Дмитро Шатровський готував агітаційну машину і намагався надати процесу якусь чіткість, Іван Кішка тарабанив воду для дітей та сімей, Дарія Цепкова хапала всіх за рукава і вимагала негайно з'явитись на запланований брифінг для преси (про який ми всі забули), Богдана Долінська привезла поранених з шпиталю, корочє, почався трохи адок. Вже о 9:30 почали надходити доповіді від вхідних груп, що здається, людей буде більше від запланованого. В натовпі, який все прибував, хтось періодично хапав мене за рукав і вітався, але якщо чесно, я майже нічого не пам'ятаю через трешак з усім цим.

Але ок. Спільними зусиллями почали будувати колону. Звісно, у нас був план. Ні, навіть не так. У нас був План! Зібрати реєстраційні заявки, згідно з ними створити схему Маршу, вишукувати всіх за нею і рушити. Традиційно, в бою План загинув перший.

Для початку, виявилось, що багато хто не заморочувався ніякими реєстраціями (нашо ото воно мені треба), а просто прибув. Інколи мова йшла про цілі підрозділи чисельністю від ста людей.

По-друге, серйозною проблемою виявились "групи підтримки" з цивільного населення, яке вперто хотіло йти в одній колоні з ветеранами. Довелось пережити декілька не дуже приємних моментів, пояснюючи загальну ідеологію та Регламент, але завдяки вмінню вмовляти якось ситуацію заровняли.

Періодично доводилось пояснювати командирам зведених підрозділів, які вирішили пошикуватись самостійно і заблокувати рух, що дисципліна і дотримання регламенту — це те, що відрізняє нас від різноманітних двіжух. Переважно вдавалось.

Згідно з тим самим Планом, кожну колону мали супроводжувати наші стюарди-муніципали, допомагаючи тримати дистанцію. В їх ролі виступив відділ швидкого реагування Муніципальної охорони в повному складі. Побудував я цю роботу наступним чином — ми йшли вдовж Маршу, що формувався, на кожну колону я виділяв по дві людини, призначав їм позивні і біг далі. Всього в розпорядженні у мене було 64 людини, чого мало б вистачити за нашими прикидками на 32 колони, з запасом.

Добігши до середини Червоного Корпусу я обернувся і зрозумів, що за мною більше нікого немає. Стало остаточно зрозуміло, що людей не просто багато, їх приблизно вдвічі більше, ніж очікували, ПРЯМО ЗАРАЗ. Потрібно було починати.

Провівши швидку нараду біля агітаційної машини, яку ми призначили своїм штабом, вирішили, що фіг з ним, з тим супроводженням, кому вистачило — тому вистачило, а решта настільки самоорганізована, що ми їй власне і не потрібні. В кінці наради надійшла чудова новина — все, площа перед Університетом закінчилась, місця більше немає, шикування наступних колон припинено через неможливість кудись їх впихнути.

І ми пішли. Боже, як ми пішли. Боже. Боже.

Коли машина, в яку я заліз з двома радіостанціями і телефоном, рушила і завернула за ріг, я побачив бульвар Шевченка до Бесарабки, обабіч якого стояли люди і чекали колони. І вона пішла. Люди аплодували, вітали, дарували квіти, щось скандували, позаду мене волали динаміки, і почалось щось неймовірне.

Марш Захисників України спокійно і велично рушив бульваром униз. Ми тримали спокійний темп, оскільки в голові у нас були сім'ї полеглих героїв та поранені, і це було правильне рішення. Це дало змогу колонам спокійно витримати інтервали, розтягнувшись на передбачені 7-10 метрів одна від одної.

Біля Цуму ми зробили першу зупинку, підрівняли стрій і рушили в бік Майдану.

Тут у нас теж був План. Він полягав в доволі складному маневрі, завдяки якому всі колони мали б поступово вишиковуватись на Майдані по порядку. Але якраз коли колеса головного автомобіля сягнули Майдану, надійшла остання доповідь з парку Шевченка (після цього зв'язок, який і так постійно "лягав", вмер остаточно) — ХВІСТ КОЛОНИ ЩЕ НАВІТЬ НЕ ВИЙШОВ З ПАРКУ.

Власне тут і почався бій. Знаєте, я ніколи не був в бою, як його показують в кіно — коли всі стріляють, бабах і так далі. Посада і завдання в мене були не ті, про що мені дуже люблять нагадати шановні побратими.

Тому для мене "бій" — це відчайдушні спроби керувати процесами, які відбуваються десь далеко. Саме це й почалося. Стало остаточно зрозуміло, що всі ми на Майдан не вліземо. Крім того, величезна кількість людей, яка прийшла підтримати Марш, вже успішно його зайняла, включаючи сцену (на якій ми мали б розташувати сім'ї, і навіть теоретично ніхто б не зміг зачистити його для розміщення колон. Довелось панічно і швидко приймати рішення — заводимо на алею Небесної Сотні до мосту, а там подивимось.

В цей момент виявилось, що діти, які у нас мали б бути на Майдані, знаходяться під головуванням Дарії Цепкової по інший бік Хрещатика, за металевими парканчиками. Вибіг, знайшов старшого поліцейського, швиденько порішав, відвів на Майдан, поставив на отой білий постамент, звідки Президент виголошував промову (символічно вийшло).

Тут я майже вперше обернувся на Хрещатик і завмер. Це було щось, ну відео з коптера ви всі бачили.

Далі ми намагались розвести колони спочатку на Майдан, потім на алею Небесної Сотні, потім на Михайлівську. Періодично місце закінчувалось, тому доводилось змінювати маршрут руху і просити глядачів звільнити дорогу. Тут я остаточно втратив координацію по рації, тому просто вибіг з машини і розтягував коридори вручну, командуючи муніципалами на місці. Братюням моя повага, розрулювали як боженьки.

Ну і далі воно вже якось самостійно скоординувалось і йшло самостійно. Так само і звершилось запалюванням фаєрів на Глобусі за збереження Міністерства у справах ветеранів.

На виході.
1. Я вдячний всім без винятку членам Оргкомітету. Друзі, ми зробили неймовірне.

2. Я вдячний усім тим, хто нас підтримував - копійчиною на рахунок Повернись живим, власною присутністю, та навіть лайками.

3. Я вдячний всім побратимам з Руху Ветеранів України, які координували прибуття зі своїх регіонів, та ще і паралельно робили марші-побратими в своїх містах.

4. Я вдячний комерційним структурам, які надали нам воду, вишиваночки для волонтерок, смаколики для дітей і ще тисячі маленьких ніштячків, які дуже допомогли.

5. Я вдячний правоохоронцям та органам державної влади — КМДА дала транспорт для перевезення поранених зі шпиталю, поліція забезпечила мінімум обмежень, ОПУ дотримав слова і звільнив Хрещатик.

6. Я вдячний усім плювателям жовчі, які спочатку намагались придумати якісь приховані смисли, а тепер шукають чим прикрити розтоптану гідність — не зупиняйтесь, ваш біль гріє мені душу, жалюгідні фейсбучні кукаретики. :)

7. Я вдячний всім тим, кого сто відсотків забув.

Парад 2019: Марш Захисників України увійшов в історію. Я бачив те, що мріяв побачити — не жалістліве поминання загиблих, і не пафосний стройовий крок, а волю. Рішучість. Боротьбу. Досить сонечок, свічечок та маргіналів. Вперше Україна побачила своїх справжніх Захисників — трохи незграбних, але таких впертих вбивць. І нехай наші й зовнішні, і внутрішні вороги тремтять — абсолютно так само невідомо, звідки завжди можуть з'явитись цілі бойові бригади, і завдати болю та страждання окупанту чи колаборанту.

Бійтесь. Проктидайтесь вночі. Продовжуйте спроби помирити, залякати, купити. Мені тепер байдуже, я нічого не боюся. Ми вже ніколи нікуди не дінемось.

І думка про те, що я доклав руку до цієї демонстрації українського духу, наповнює мене гордістю.

Слава Україні!

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка. Для переказу коштів клікайте сюди

Оцінка статті на цей момент: +2/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!