Історія Троєщини: від безперспективного села - до спального района-мема

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 4469 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 09/10/2018Дата публікації

Станом на 1980-й рік на лівому березі Києва вже збудовано чимало нових житлових районів — Воскресенка та Русанівка, Березняки і дарницьке Соцмісто, Лісовий та Комсомольський масиви. Але на його північному сході, у двох приміських селищах — Вигурівщина і Троєщина — ніби зупинився час: місцеві мешканці все ще жили в скромних одноповерхових хатах, брали воду з колодязів та випасали коней на краю села.

Володимир Хенгістов, Хмарочос.

«У сімдесятих роках уже були побудовані Лісовий і Північно-Броварський масиви. Троєщини, як району, ще не було, там були села – Троєщина і Вигурівщина. Місцева молодь, яка переставала ходити в школу, ходила “по коні”. Воскресенка, Північно-Броварський і Лісовий – це були конокради. У них навіть пісні свої були, приспів, правда, не пам’ятаю, але щось на кшталт: “Ей, конокради! Попереду Троєщина, позаду Вигурівщина”», — згадував цю ідилію київський письменник Володимир Нестеренко.

Вже через рік ці села — всю Вигурівщину і частково Троєщину — знищать. На їхньому місці була запланована нова Троєщина — міська й багатоповерхова. Натомість від топоніму Вигурівщина чиновники не залишать і офіційної згадки. Як пізніше засвідчить краєзнавець Михайло Рибаков, це було зроблено «на догоду протокольним зручностям».

Робили на ченців, робили на пана, робили на колгоспи…

Рибаков пише, що «за часів середньовіччя Київ був містом-фортецею, тому в системі оборонних споруд неабияку роль відігравали укріплені навколишні містечка».

До таких укріплених містечок він відносить і село Вигурівщина, яке лежало на північ від Воскресенської Слобідки біля річки Чорторий. Ще раніше це селище називалося Милославичі, воно згадується у літописах та князівських грамотах.

Пізніше, у 1607 році, Станіслав Вигура збудував власний хутір на місці давнього поселення Милославичі, а через декілька отримав папери на довічне володіння цим хутором. Але вже з 1654 року, як свідчать архівні документи, ця місцевість належить Михайлівському монастирю, й для неї вживають подвійну назву — Милославичі-Вигурівщина.

Один із дворів у селі Вигурівщина, який невдовзі знесуть для будівництва мікрорайону

Втім, історик Микола Закревський пише про іншого Вигуру — Яна, який служив у київського воєводи Костянтина Острозького. Мовляв, саме він передав Михайлівському монастирю грамоту на володіння землями на лівому березі Дніпра.

Згадка про село Троєщина вперше зафіксована в документах у 1667 році. Її назву пов’язують з Троїцьким (Микільським) шпитальним монастирем, якому належали навколишні землі. Набагато раніше, ще за часів Давньоруської держави, тут розміщувалася заміська резиденція київських князів (хроніки згадують палац під назвою «Рай», а пізніше — замок князя Симеона Олельковича, так зване Олелькове городище). Вже з 1492-го з’являється інша назва — село Чотанове, згодом — Чуриловщина, а потім «грунт Троїцький».

Пізніше про ці села згадає історик Віктор Гошкевич, який уважно вивчав монастирські архіви:

…за островом Муромцем та протокою Черториєю, на чернігівському березі стоять села Троєщина та Вигурівщина; перше належало Троїцькому лікарняному монастирю Києво-Печерської лаври, друге — Михайлівському золотоверхому монастирю.

Він пише, що вже на початку ХVI століття місцевість навколо сучасної Троєщини вказана в документах як власність Троїцького монастиря. У Києві тоді був воєводою Андрій Немирович, якому навіть довелося розбирати земельну суперечку монахів Троїцького монастиря з «людьми Милославськими».

Як же жилося в цих селах?

Більша частина населення була закріпачена. Всі родючі землі поділили між собою монастирі, залишивши для «посполитих» лише піщані грунти. Практично весь місцевий люд відбував монастирську панщину чотири рази на тиждень: працювали на полях, ловили для ченців рибу, збирали мед, заготовляли дрова.

Після реформ цариці Катерини II, коли церковні землі були відібрані в казну, становище вигурівців та троєщинців не поліпшилося — їх просто перетворили на «державних селян». Змогу отримати — точніше, викупити — власну землю вони здобули лише після скасування кріпосного права.

Втім, у XIX столітті чи не головним місцевим промислом стало плетіння лози (нею було рясно вкрите все узбережжя Дніпра). З неї виготовляли кошики, дитячі колиски й меблі. Ці товари користувалися величезним попитом на правобережних київських ринках. До них їздили через Броварське шосе та Ланцюговий міст.

Серед жителів Вигурівщини налічувалося 160 кошикарів, які плели приблизно 120 тисяч товарів на рік.

Тоді тут працювало лише два сільських народних училища — Троєщинське та Вигурівське. Справи з медициною були ще гіршими: у всьому Остерському повіті Чернігівської губернії, до якого належали ці села, працювало лише чотири лікарні. Крім того, місцеве земство навіть не мало грошей, щоб забрукувати дорогу хоча б із Вигурівщини до Микільської слобідки.

У 1920-ті роки населення цих двох сіл вже працювало в артелях, продовжувало плести кошики та продавало молочні продукти. Пізніше, вже в тридцятих роках, їх примушували вступати до колгоспів, чому вони всіляко опиралися.

Історики наводять записку інструктора Київської міськради, складену у травні 1931 року:

«…с. Троєщина. Нема достатнього активу, який би допомагав у роботі… Колгосп і голова працю­ють надто кволо, коней усуспільнено 9 замість 60. Нема насіння, особливо картоплі в с. Вигурівщина. Колгосп насінням не забез­печений, недостача насіння на 86 га, особливо загрозливий стан з картоплею… в селі ворожа агітація проти колгоспу».

Переживши колективізацію та Другу світову війну, ці села стали спеціалізуватися на «відгодівлі великої рогатої худоби». У 1960-ті роки вони навіть мали власну освітню інфраструктуру: будинок культури, бібліотеку та дві школи з вісьмома класами навчання. Також тут була відкрита окрема медична амбулаторія.

Зберігся своєрідний перепис села Троєщина від 1988 року, коли його включили до складу Києва. Його населення складало 3600 чоловік. Вони жили у 700 будинках, з яких майже третина зведена самовільно, без будь-яких дозволів. Село не було газифіковане, мешканці скаржились на постійні перебої зі світлом, а на всю Троєщину припадало 11 телефонів (з них дев’ять — службові).

«Воно давно вважалося неперспективним, і останніми роками майже не розвивалося», — писали про нього києвознавці. Але, зазначають вони, йому пощастило не потрапити під знесення: спочатку в міста не було на це грошей, а потім розпався Радянський Союз.

Тож у 1981 році для подальшого будівництва вже міської Троєщини була повністю знесена лише Вигурівщина: кілька десятків вулиць і майже півтори тисячі будинків.

Треба більше квартир!

Наприкінці 1970-х років, щоб остаточно вирішити квартирне питання, в СРСР було розроблено понад 200 серій типових будинків. Не відставали й санітарні норми, які збільшували вимоги до «умов проживання трудящих»:

– на кожного мешканця квартири мало припадати 16 квадратних метрів загальної площі;
– були збільшені вимоги до мінімальної площі кухонь;
– заборонено проектувати сумісні вбиральні та «прохідні» житлові кімнати.

Водночас зводити в містах п’яти- та дев‘ятиповерхівки вже ставало невигідно.

«… на початку 1980-х років вже не вистачало міських земель для житлового будівництва, — згадує київський архітектор Юрій Репін. — Вважалося, що зведення дев’ятиповерхівок лише розтягує транспортну мережу та збільшує грошові витрати на подальше будівництво. Тому рішення лежало на поверхні: підвищити поверховість нових будинків та розмістити в них більше мешканців…».

Тому не став винятком і новий житловий масив, запланований на місці колишніх вигурівських полів та городів. Середня висота будинків тут починалася від 12 поверхів. А оскільки на отримання квартир формувалися величезні черги, зводили його дуже інтенсивно — перший троєщинський мікрорайон №5 був заселений вже у 1983 році. Впродовж ще декількох років була забудована вся південна частина нинішнього масиву.

Міст через озеро, за яким починається Троєщина

Серед авторів, які розробляли проект нового району — архітектори Вадим Гопкало, Юрій Паскевич, Георгій Гуренков і Вадим Гречина. Вони прагнули надати новому району «художньої виразності», але зробити це було непросто — майже всі радянські архітектори були надто обмежені у своїх можливостях. На них тиснули суворі державні норми, а будівельні комбінати іноді не «тягнули» виробництво окремих елементів, необхідних для зведення будинку.

«… більшість архітекторів довгі роки була змушена займатись удосконаленням того чи іншого розробленого раніше типового проекту. Або його розташуванням на певній ділянці», — так описує «творчу атмосферу» того часу російська мистецтвознавчиня Анна Броновицька.

Тож київським архітекторам довелося викручуватись. Вони «гралися» з висотою будинків, проектуючи житлові секції із різною кількістю поверхів; «крутили» їх під різним кутом; робили висотні акценти для різних вулиць (так на Троєщині з’явилися 22-поверхівки — один з найвищих типових проектів у тогочасному Києві, для якого спеціально розробляли одразу три ліфти).

Крім того, у пригоді їм стала «суперграфіка» — художній прийом, який наприкінці 1970-х років запропонував американський архітектор Чарльз Мур. Мова йшла про декоративні зображення на фасаді, які, на відміну від муралів, акцентували увагу на окремих елементах будинку, створюючи при цьому цілісну композицію.

Тож спочатку архітектори планували викласти фасади новобудов різнобарвною плиткою (основні кольори — червоний, синій, білий, коричневий та помаранчевий). Але, як зазначають автори книги «Невідоме Лівобережжя 1960-і – 1980-і», навіть така доволі скромна ініціатива не пройшла всі чиновні інстанції.

…замість різнокольорової облицювальної плитки, що могла б служити багато років, суперграфіка була реалізована банальним фарбуванням панелей. До того ж, була використана фарба, яка не відштовхує воду і швидко втрачається…

Вже невдовзі яскраво розфарбовані «панельки» породили народні назви для троєщинських мікрорайонів, в яких зводили ці будинки. Так і з’явилися неофіційні топоніми: «голуб’ятня», «кофейня» та «петушатня».

Нові троєщинські вулиці називали, як правило, на честь діячів культури. Так на мапі Києва з’явилися імена архітекторів Вікентія Беретті та Володимира Ніколаєва, письменників Оноре де Бальзака та Теодора Драйзера, поетів Володимира Маяковського та Марини Цвєтаєвої.

Квартири у троєщинських новобудовах вважалися доволі комфортними: просторі помешкання з лоджіями, вбудованими шафами та підсобними приміщеннями. Частину квартир в троєщинських новобудовах тоді отримали жителі Прип’яті, переселені до Києва після аварії на ЧАЕС, а також мешканці київських «комуналок».

Троєщинські сусіди-інтелігенти

Сорокадворічний киянин Олексій, який виріс і живе на Троєщині, розповідає «Хмарочосу», що у 1986 році переїхав разом із батьками у нову квартиру на вулиці Бальзака. Доти вони жили в трикімнатній квартирі на Татарці — але ще з сімома родичами.

«Батькам вдалося придбати квартиру у розстрочку в житлово-будівельному кооперативі, — каже він. — Звісно, для цього все одно треба було ставати в чергу — через завод “Хімволокно”, який був замовником двох будинків на Бальзака. Її вартість складала приблизно 13 тисяч радянських рублів (тогочасна середня зарплата — 200 рублів). Саму квартиру ми не обирали. Її мали витягати за жеребом: так ми отримали двокімнатну квартиру на дванадцятому поверсі. Втім, нам дуже сподобалось її розташування — подалі від ліфту й сміттєпроводу».

Пам’ятаю, коли ми переїжджали: квартира була порожня, а ліфти ще не працювали. Тож кухонну плиту — перше, що з’явилося в нашій оселі — довелося піднімати сходами.

«Існує міф, що Троєщина — це розсадник гопоти, — продовжує Олексій. — Але насправді це не так. Наприклад, один з моїх сусідів працював оператором на «Київнаучфільмі» і дуже любив джаз — пам’ятаю полиці в його квартирі, вщент забиті платівками. Інша моя сусідка — докторка технічних наук, яка оберталася в колах київських театралів і особисто знала Володимира Висоцького».

Старожили кажуть, що у новому районі не було особливих проблем з інфраструктурою. Місцеві школи та дитячі садочки розміщували всередині озеленених житлових масивів, щоб дітям не треба було йти через широкі проспекти, де весь час їздили автівки.

«Так за радянських часів будували всі троєщинські мікрорайони. У моєму мікрорайоні — п’ять дитячих садочків та дві школи. Вже у 1990-х роках почали будувати Радунську вулицю. Житло там встигли звести, а от школи та дитячі садки… Втім, там і досі збереглися відведені для них пустирі. Цікаво було і з озелененням: наприкінці 1980-х на вулиці Каштановій не росло жодного каштану — тому, здається, у 1989 році місцеві мешканці самі висаджували їх біля своїх будинків».

Перший дзвоник у школі на Троєщині

Також для кожного троєщинського мікрорайону передбачалися свої «сервіси»: овочеві й молочні магазини, гастрономи та універсами, ательє, кав’ярні та книжкові крамниці (втім, книгарня з’явилася лише на вулиці Сабурова). Встигли збудувати тут і кінотеатр «Флоренція» — останній радянський кінотеатр, відкритий у Києві.

У 1990-х роках Троєщина обзавелася й власною релігійною спорудою — Свято-Троїцькою церквою. Головним спонсором її будівництва був Валерій Прищик.

Тому в народі її часто називали «Прищовська».

Переповнені школи та забиті автобуси

При цьому, згадує Олексій, у 1980-х роках на весь тодішній мікрорайон була збудована лише одна школа. Тому місць у класах катастрофічно не вистачало.

«Моя потенційна школа №259 була однією на весь мікрорайон. Іншу школу — №270 — тоді ще не добудували. Пам’ятаю, як мій друг пішов у перший клас, пронумерований чи то буквою К, чи то буквою Л. Йому довелося навчатися в другу зміну, але в класному приміщенні все одно сиділо по 30-40 дітей. Тому я так і продовжував вчитися у своїй рідній школі на Куренівці, де було всього три класи. Але туди довелося добряче поїздити…», — згадує Олексій.

Ще у 1984 році з Троєщини був запущений тролейбусний маршрут до Петрівки, а впродовж п’яти років сюди почали їздити ще сім автобусів. Але транспортної проблеми це, звісно, не вирішило.

«Потрапити вранці на правий берег на громадському транспорті завжди було складно, — згадує Олексій. — Тому я часто любив прогулювати перший урок, адже їхати на другий було значно легше. Мій головний маршрут — автобусом до Петрівки. А ось повертатися на Троєщину вдень вже не складало жодних проблем. Можна було доїхати до Індустріального мосту — той тролейбус йшов по Маяковського. Крім того, раз на годину ходив автобус до метро Дарниця, і ще один — до Ленінградської площі. Іноді частину автобусів запускали в рейс з середини маршруту — і тоді шанси втиснутися до салону значно зростали».

При цьому лівобережна лінія метро, яка проходила від Осокорків до трьох номерних станцій «Вигурівщина», була запланована ще у 1974 році. Тоді вона мала назву «Придніпровська», пересадка ж була запланована на метро «Лівобережна». Але це була лише концепція — жодного технічного проекту щодо неї так і не з’явилося.

В 1990 році був затверджений проект лівобережного швидкісного трамвая. Завдяки йому пасажири могли б доїхати від Троєщини до Позняків, після чого — пересісти на місцеву станцію метро. Але споруджували цю лінію надто повільно, а колії були залізничними замість трамвайних. У 2005 році його вирішили переробити у лінію наземного метро, а трамвайні зупинки перебудувати на станції. Але цей проект «заглох», як і попередні. Відтоді існує лише швидкісний трамвай, з якого можна пересісти на міську кільцеву електричку. На повноцінний же проект будівництва лінії метро, яка б з’єднала Троєщину з правим берегом, у міста постійно не вистачає грошей…

«Лише завдяки тому, що на Троєщині досі немає метро, наш район ще не перетворився на суцільну забудову, — каже Олексій. — Так би вже все намагалися забрати під будівельні майданчики: стадіони, парки, шкільні пустирі. Але в цілому, якщо мова йде лише про подорожі районом, то тут все дуже компактно. Поруч із моїм будинком — і супермаркети, і ринок, і школи, і величезний парк, і три дитячих майданчики на вибір. Якщо ви на авто — можна за п’ять хвилин дістатися будь-куди на масиві».

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!