Всесвітній день вишиванки. Історії тих, хто зберіг старовинні родинні сорочки (ФОТО)

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 594 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 17/05/2018Дата публікації

17 травня в Україні й серед діаспори відзначають "Всесвітній День вишиванки" – це неформальне свято відзначається протягом останніх років, свідомо призначене на будній день – третій четвер травня, щоб засвідчити, що вишиванка – це не лише атрибут свята, а й повсякденний елемент життя українців.

Радіо Свобода поспілкувалося з тими, для кого вишиванка не просто одяг, а справжня сімейна реліквія.

Анна Сенік, етно-фотограф

Сорочка: с. Миронівка, Вінничина, 1930-і роки

Родина мого дідуся мешкала у селі Миронівка на Вінничині і мала 11 дітей. Утім, після Голодомору та війни до дорослого віку з них дожило тільки семеро. Сорочка, котра на мені, колись належала одній з його сестер, яку, так як і мене, звали Ганною. Із дідусем у них був 21 рік різниці. Вишила їй її десь перед Другою світовою двоюрідна сестра Меланка. Але про це все я дізналася випадково, вже коли отримала цю вишиванку.

А сталося це так. Кілька років тому я цілеспрямовано вирішила розшукати у родичів речі, які залишились після бабусі Ганки. Вони для мене були дуже цікаві і цінні через те, що, коли я була маленькою, вона завжди дуже добре ставилась до мене. Для мене це була важлива родинна реліквія, і я розуміла, що якщо вчасно не заберу, її спадок можуть переробити на якесь ганчір’я.

Ганчина невістка Людмила знайшла і віддала мені її сорочку, рушник, а також велику хустку. І коли я все це несла додому, то випадково зустріла саме ту двоюрідну сестру Меланку. З нею я вирішила поділитись своєю радістю і показала речі, на що вона мені відповіла: «Ой, так це ж я вишивала!» Ось така приємна для мене циклічність: сорочка, яку вишивали для однієї Ганни, через багато років знайшла іншу.

Взагалі бабуся Ганка була дуже норовливою. У Другу світову її вивозили на примусові роботи до Німеччини, але вона не тільки сама змогла повернутися додому, але й знайшла свого батька, якого теж привезла назад до України. Це була дуже сильна, вольова жінка, яка все життя важко працювала, сама виховувала сина.

Її сорочка дуже дорога для мене, хай навіть вона і не найпишніша у моїй колекції народного вбрання, але її носила така рідна для мене людина.

І взагалі вишивка – це завжди особливо, неповторно, дуже гарно і дуже по-справжньому.

Олена Захарченко, письменниця

Сорочка: початок ХХ століття, Сумщина

Сорочка, яка на мені, належить моїй бабусі по маминій лінії Степаниді. Вона походила з території, котра колись належала до Полтавської губернії, а нині це Сумська область. У роки війни бабуся була вивезена на примусові роботи до Німеччини, куди взяла з собою кілька таких вишиванок. На жаль, цінніші та більш яскраві вона там продала чи виміняла на щось, коли треба було повертатися. Але цю зберегла та привезла з собою назад.

Полотно для цієї вишиванки ткала її бабуся (моя прапрабабуся), а вишивала мама (моя прабабуся). Згодом сорочка потрапила до моєї мами, а вже потім через багато десятиліть і до мене. Через те, що у нас у родині всі жінки приблизно однієї статури, вона ідеально підійшла мені і по довжині, і в рукавах. Враження, ніби її шили саме для мене. Бо часто, коли ти купуєш вишиту сорочку, дуже важко вгадати з цим. Однак через те, що вона довга і вузька, у ній насправді дуже важко ходити, тож якщо я вдягаю її на вулицю, доводиться робити маленькі кроки. Через це я ношу її здебільшого вдома. Наприклад, вдягаю її, коли хворію, або на якесь велике родинне свято.

У нашій родині була ще одна така ж сама вишиванка, але, на жаль, моя тітка відбілила її, обрізала, і вона зіпсувалася. А я рада, що свою не перешивала, бо якби зробила це, то вона втратила б свою унікальність (таких автентичних, старовинних сорочок і так меншає щороку).

Сама я теж колись вишивала і зробила сорочки своєму чоловіку, синам та сестрі. Багато дарувала. Для них я сама розробляла візерунки, беручи за основу мотиви барокової вишивки.

Тетяна Гордійчук

Сорочка: кінець 1930-х років, с. Четвертня, Волинська область

У моїй родині зберігаються дві цінні для нас сорочки. У цих вишиванках 23 листопада 1941 року у селі Четвертня Волинської області повінчалися мій двоюрідний дідусь Григір Павлюк та його дружина Степанида.

Їхня доля, на жаль, склалася трагічно. Невдовзі після того, як у них народилася дочка Ніна, Григір трагічно загинув. Його, члена УПА, знайшов у одній з криївок агент НКВС, після чого прив’язав до коня і волік п’ять кілометрів до села Лукова, а потім викинув тіло у лісі.

Його донька дуже страждала від того, що не знала батька. До того ж, їй із матір’ю довелося пережити нелегкі часи: вони змушені були переховуватися по чужих будинках, в школі над нею знущалися, а директор навіть заборонив їй та ще двом дітям, чиї батьки теж були в УПА, харчуватися у шкільній їдальні. Окрім того, у селі був хлопець, який дуже довго дражнив її, імітуючи кожного разу те, як саме стратили її батька. Ніна завжди плаче, коли згадує ті часи.

Самі вишиванки є дуже цікавими за своїми візерунками. Жіноча мені нагадує мотиви, які були зображені на рушниках та подушках моєї бабусі. А чоловіча взагалі незвичайна: мало того, що довга, ще й квітами прикрашена! Мій чоловік, коли побачив її, то сказав, що якби не знав, кому вона належала, ніколи б не подумав, що вона чоловіча.

На жаль, нині ці вишиванки ніхто не носить, адже через вплив часу тканина на них стала крихкою і в деяких місцях навіть «сиплеться». Утім, вони є дуже цінними для родини, адже нагадують про те, як предки боролися за Україну.

Ніна Даценко-Сало, журналістка

Сорочка: с. Велика Снітинка та м. Фастів, Київська область

У моїй родині є кілька сорочок, які дуже дорогі для мене. Одна із них – вишиванка моєї бабусі по материній лінії Віри. Хто її вишивав, ми не знаємо. Орієнтовно вона з'явилася наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття.

Віра народилася у доволі заможній родині. Утім, коли її батьки будували хату, її мати (моя прабабуся) Мар'я розполовинила вишиванку доньки і продала нижню частину, аби виручити гроші на спорудження дому. За тогочасними мірками він був немаленький: складався з двох частин, в одній був сарай з окремим входом, в основній – житлові кімнати та комора. Мені з позицій сьогоднішнього часу здається нонсенсом те, що можна було продати сорочку, а не, наприклад, намиста, які точно коштували дорожче.

Утім, це не єдина цікава історія, пов'язана з моєю бабусею Вірою. Інша відбулася під час її заручин. Сталося так, що її засватали, але вона у той час зустріла мого дідуся (а тоді ще свого майбутнього чоловіка) Миколу Турчина. Він був бідний, однак гарно залицявся, приніс кошеня, і вона розірвала з великим скандалом свої заручини та вийшла згодом за нього заміж.

Сорочка дідуся теж донині зберігається у мене. Її вишила його сестра Одарка.

Так сталося, що йому довелося пройти німецький концентраційний табір Дахау. Він працював залізничником, а коли почалася Друга світова, був пов'язаний із партизанами. В якийсь момент його арештували і відправили туди. Мою бабусю встигли попередити про те, що дідуся забирають, тож вона змогла його побачити перед довгою розлукою, а він крикнув їй: «Надійся на одного Спаса!» І найцікавіше, що потім він на Спаса і повернувся додому.

Перебування в таборі наклало на нього дуже сильний відбиток: він кричав по ночах і навіть намагався повіситись. За розповідями, до цих подій він не був таким, а був спокійним, а ще дуже гарно співав (голос був настільки сильний, що гасли свічки).

Також цінною для нас є сорочка, вишита для мого чоловіка його бабусею Федорою у 70-і роки минулого століття на Полтавщині.

А ще у мене є бабусина хустка. Я часто у неї замотуюсь, коли хворію. Нехай це звучить дивно, але у такі моменти мені від цього стає набагато легше.

І взагалі я дуже люблю старовинні речі, пов'язані з моєю родиною. ​

Марія Козак про сорочку мами Ганни Марціновської​

Сорочка: м. Червоноград, Львівська область

Сорочку, що на моїй мамі, Ганні Марціновській, вона вишивала сама напередодні свого весілля. Це був 1946 рік: закінчилася війна, тато повернувся з Німеччини, куди його, як і більшість молодих українців, забрали на роботи.

Чому весільна сорочка була чорною? Українцям на заході не зовсім подобалася радянська влада і вони продовжували боротьбу за незалежність. У львівському селі Щуровичі, де жили мої рідні, дуже багато молодих хлопців пішло у підпілля, зокрема, і мамин брат, якому тоді було 16 років. Але їх хтось видав і хлопців жорстоко вбили: розстріляли і кинули в криницю. Під час тієї боротьби взагалі багато чоловіків загинуло, тож дівчата в знак шани і поваги до них вишивали на чорному. Саме тому і весільна сорочка мами була темного кольору.

На вишиванці мами – жовто-сині китиці. Тоді як національні кольори, так і вишиванки були під забороною. Мама розповідала, що коли вчилася у польській школі і прийшла в жовтому светрі та блакитній спідниці, то вчитель вигнав її з класу тільки через ці кольори. Але вона продовжувала і вишивати, і носити національний одяг.

Зараз мамі 89 років, коли вона вишивала сорочку, їй було 17. Тобто вишиванці вже понад 70 років. З татом вони гарно прожили, народили мене і мою старшу сестру. Зараз ця вишиванка для нашої родини є оберегом. Мамі вона дорога як пам’ять про ті часи, коли смуток і радість в її житті дуже тісно переплелися.


ФОТО З ДЕТАЛЯМИ ВИШИВКИ - НА РАДІО СВОБОДА

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!